11/29/2002 | Andrij

Allgemeine Zeitung")

28.11.2002 14:00]


Українському президенту Кучмі не просто підносити дома громадськості як перемогу те, що на самміті НАТО в Празі йому відмовили особисто. НАТО тримає до Кучми дистанцію, оскільки його підозрюють в тому, що два роки тому він схвалив продаж Іраку сучасних радіолокаційний станцій «Кольчуга». Послання альянсу було недвозначним: Україна - так, Кучма - ні. Це нагадувало лозунг «Україна без Кучми», який вже багато місяців скандує українська опозиція.

До цього треба додати, що в Україні і без того стає все більше політиків і парламентаріїв, причому не тільки в опозиційних колах, які виходять із густої тіні президентської адміністрації і хочуть брати участь у визначенні зовнішньополітичного курсу своєї країни. Незалежний тижневик «Дзеркало тижня» опублікував у ці дні різкий матеріал про те, як в Україні проводиться зовнішня політика. Згідно з публікацією, українська зовнішня політика є не тільки заручницею нинішньої внутрішньополітичної кризи, але і надмірно персоніфікована і підлегла інтересам невеликої групи оточення президента («VIP-інтереси»). Українська зовнішня політика, говориться в газеті, контролюється на всіх рівнях, починаючи від концепції і кінчаючи реальною політикою, президентом у той час, як уряд і парламент майже не можуть виявляти на неї вплив. До цього треба додати нестачу інформації, яка необхідна, щоб скласти уявлення.

Дійсно, громадськість і парламент тримають у невіданні відносно важливих питань, тому говорити про дебати, які б базувалися на надійній інформації, не доводиться. Один приклад: текст документу про стратегію інтеграції України в НАТО, або зміст російсько-української угоди про створення міжнародного консорціуму по управлінню перекидання російського природного газу і українською трубопровідною системою залишаються таємницею і для парламентаріїв, хоч все це має для України стратегічне значення. Громадськість, а досить часто навіть парламенту залишається лише будувати гадки, які ставиться мета і про які угоди йде мова.

Якщо відповідає дійсності те, що українська зовнішня політика підлегла інтересам невеликої групи, склад якої до того ж міняється в залежності від внутрішньополітичної ситуації, то недивно, що цій зовнішній політиці не вистачає спадкоємності, або що між принциповими зовнішньополітичними заявами, наприклад із приводу прагнення стати членом Європейського союзу (ЕС), і реальною політикою по здійсненню цих принципів лежить глибоке провалля. Так, у поточному році для здійснення програми по інтеграції України з ЄС була виділена тільки п'ята частина передбачених державним бюджетом коштів. До цього треба додати, що за минулі три роки Україна більш двадцяти разів порушувала узгоджені з ЄС положення договору про партнерство. У цьому році замість того, щоб енергично почати адаптацію української правової системи до європейських стандартів, було виділено тільки десять процентів коштів, передбачених на ці цілі. У зв'язку з цим у спостерігачів і у зарубіжних партнерів створюється враження, що стратегічні рішення, мабуть, є насправді мильними пузирями. У рамки цієї картини укладаються повідомлення, згідно з якими Кучма за декілька днів до того, як дати згоду на постачання систем «Кольчуга» до Іраку, завірив американського президента Клінтона (Clinton) в тому, що Україна буде дотримуватися санкцій ООН відносно Іраку.
Михаель Людвіг (Michael Ludwig), ("Frankfurter Allgemeine Zeitung", Німеччина)