12/03/2002 | СТУДЕНТ

"Кучмізм" (1994-2002, ...): історія хвороби
©Taurus
Як сказав один відомий філософ: кращий правитель той, про якого народ нічого не чує. І важко було б погодитись з цим висловом, якби ЗМІ доносили до нас тільки гарні новини щодо нашого ґаранта. Де факто ж відбувається зовсім навпаки, якщо, звичайно, не дивитись тільки "Перший національний" (своєрідні рожеві окуляри нашого телеглядача, особливо у новинах про політику), "Інтер" чи ще щось на кшталт цього.
У 1994 році Л. Кучму було обрано Президентом України. За нього проголосували більшість виборців у південних та східних областях, його активно підтримувала КПУ. Цікаво, що 21 вересня 1993 року (як тодішній прем’єр-міністр) Кучма іде у відставку нібито “на знак незгоди з блокуванням його реформаторських зусиль” (цитата з листівки-буклету "Наш Президент" 1999 року). Причини відставки відомі всім, у тому числі й автору слів. Вашингтон влаштовує новообраному королівський прийом, відмічається "демократичний" перехід влади в колишній радянській республіці. Принцип "розділяй і володарюй" грає на руку Кучмі. І виборча кампанія, яка була побудована на лозунгах наведення порядку і розширення зв’язків з Росією ( надання російській мові офіційного статусу) починає роз’єднувати Україну. Молода держава, яка тільки набирає сил, починає дезінтегратуватись з середини: Кучма, хоча й не виконуючи свої передвиборчі обіцянки щодо мови, своїм потуранням дозволяє східним регіонам та Криму застосовувати російську мову в органах влади та офіційному діловодстві. Ми не бачимо і підтримки української церкви – консолідуючого фактору суспільства: саме митрополит Володимир був першим, хто вітав його під час церемонії інавгурації у Софіївському соборі, і саме УПЦ (МП) був переданий храм, побудований за сприяння Президента в його рідному селі Чайкіно. Правда, після візиту в Україну Папи Римського ці відносини дещо охолонули ( хоча насправді все залишається майже незмінним: по ТБ можна періодично побачити голову держави на якійсь урочистій події з Сабоданом ). Таким чином Кучма вбиває Україну своєю непатріотичністю.
І ось тут починається: відчуваючи свою безкарність, силу влади, президент будує по суті злочинний режим. Він впевнено та міцно захворює на "адикцію" – хворобу влади, з відповідними " ускладненнями". Кучма намагається повсюдно зміцнити виконавчу владу, цю "славнозвісну" вертикаль, згадаймо хоча б намагання нав'язати президентський варіант Конституції та референдум про зміни до конституції. Форма правління сучасної України, яку в деяких ЗМІ жартома назвали "паханатом", якщо добре розібратися, є саме такою. В цьому жарті все більше правди – як ще можна назвати державу, де голова Адміністрації Президента ( В.Медведчук ) та прем’єр-міністр ( В.Янукович ) – особи, що мають судимість?
Демократія, яка не встигла ще толком зародитись, придушується Кучмою та його оточенням шляхом розширення авторитарних та тоталітарних елементів у політичній системі України. Замість того щоб будувати органічне суспільство з реститутивним ( таке, що поновлює нормальний стан речей) правом, керманич, згідно з теорією Дюркгейма, механізує його, насаджуючи репресивне право. В цих умовах все ширше використовуються силові методи управління, а їх засобом стає міліція ( Юрій Кравченко, колишній Міністр внутрішніх справ Кучмі: "У мене просто зараз бійці єсть, в моєму розпорядженні. Орли, зроблять все, що ви захочете" (з плівок Мельниченка ). Л.Кучмою оволодіває "паранойя": він перестає адекватно сприймати критику в його бік (він не читає газет не тому, що не має часу, а тому що це дратує його), конституційні методи боротьби опозиції визначаються як антизаконні, ЗМІ фактично затикають рота. "Кучмізм" пригнічує чи знищує всіх, хто якимось чином "не так" подивиться на владу чи "не те" про неї скаже: в 1999 році трагічно ( проте обставини трагедії видаються дуже дивними і сліди ведуть до верхівки ) загинув лідер Народного Руху В’ячеслав Чорновіл, у наступному, 2000 році, жорстоко вбито Георгія Гонгадзе, журналіста та засновника Інтернет-газети "Українська Правда" ( причетність Президента до цієї справи засвідчують плівки майора Мельниченка, якому доводиться ховатися від "демократичної" влади у США ), далі: справи проти Юлії Тимошенко, лідера "Батьківщини" ( постійні, як виявляється безпідставні, виклики до Генпрокуратури ), розгін наметового містечка міліцією, сваволя 9 березня і т.д і т.п.
Україна знесилюється: "кучмізм" зі своєю "манією" розпродає на право і на ліво важливі промислові об’єкти, фактично обкрадає власний народ, кооперує з Росією ті виробничі проекти, які Україна може реалізувати самостійно. Деякі сфери промисловості (особливо вугільна, яка за діяльності в паливно-енергетичному комплексі Ю.Тимошенко не знала заборгованості по зарплатні і шахтарських страйків) та армія ( попадання ракети в житловий будинок, скнилівська трагедія, скандал з "Кольчугою") знаходяться в результаті таких дій в жахливому стані. Вже справді набрид той повсюдний у масовій культурі та шоу-бізнесі "патронат" Л.Кучми, не кажучи вже про окупацію фінансової сфери та ЗМІ та використання їх у провладних інтересах, які зовсім не збігаються з суспільними.
Дії Президента у зовнішній політиці дають змогу говорити про наявність такої характеристики "кучмізму" як "роздвоєння особистості": в Європі голова каже й обіцяє одне, в Ялті ж Путіну – інше, таким чином заперечуючи висловлене на заході. "Кучмізм" не може самокритично оцінити себе, натомість говорячи про те, що " украинцы немного с придурью" (!).
Отже, діагноз виявляється очевидним – "кучмізм" швидко та невпинно прогресує, завдаючи шкоду Україні. Держава потребує негайного "лікування" від "хвороби", причому традиційні методи майже не допомагають. Здається, треба вдатись до методів радикальних та рішучих.
__________________________________________________________________
за матеріалами Інтернет-газети "Українська Правда", газети "День" та "Дзеркало тижня".