Реакція
12/10/2002 | Спостерігач
Реакція
Максим Стріха, для УП , 10.12.2002, 14:20
Ті, хто за віком ще мав нагоду слухати в студентські роки курс історії КПРС, добре пам'ятають: услід за поразкою революції зазвичай настає реакція. Термідоріанська, столипінська, чи кучмівсько-медведчуківсько-януковичівська, як-от сьогодні в Україні.
Нині багато хто задається запитанням: а чи могла українська демократична антикучмівська революція справді перемогти? Дехто вважає, що так: якби прем'єр Ющенко виявив більше рішучості на початку 2001-го. Чи якби комуністи відмовилися від надмірних кадрових претензій у червні 2002-го й дозволили б оперативно обрати демократичне керівництво парламенту. Чи якби "Наша Україна" восени 2002-го підключилася до масових протестних акцій, замість ведення переговорів із "донецькими" й "трудовиками". Але історія не має умовного способу. То ж сьогодні, послуговуючись крилатим висловом "класика", "маємо те, що маємо". А саме - закономірну реакцію переможців.
Тому даремно наші опозиційні лідери доволі легковажно поставилися до того, що відбулося в Маріїнському палаці 7 грудня. Навіть незважаючи на те, чи буде врешті-решт відібрано в опозиції легальні важелі владного впливу - посади голів комітетів - вже зрозуміло: маргіналізована режимом українська опозиція взірця 2000-2002-го значною мірою вичерпала й дискредитувала себе.
Вичерпала - бо так і не змогла запропонувати нічого, окрім повторення тих самих театралізованих масових акцій, які з часом (попри окремі сплески) ставали дедалі менш масовими.
Дискредитувала - бо кожен із лідерів "четвірки" несе особисту відповідальність за проведення до парламенту в сумі майже трьох десятків перекинчиків, які докорінно змінили розстановку сил на користь пропрезидентської більшості.
А так просто було передбачити, як поведуть себе в критичний момент великі бізнесовці. Чи вельми контроверсійні Толочко з Правденком. Чи зовсім однозначні Потебенько із Щербанем. Але лідери перебували в засліпленні від власної величі й непомильності.
Тому добре, що на черговій прес-конференції "трійки" було оголошено, що масові акції поновляться ближче до весни. Адже в тріскучі морози кидати погано одягнених людей на вулиці було б сумнівно просто з моральної точки зору. Але й 9 березня люди масово вийдуть тільки тоді, коли опозиція зуміє суттєво переформуватися, коли вона ясно покаже, що розуміє власні помилки. Коли вона, врешті-решт, відмовиться від авантюрницької тактики "дранг унд штурму" й шапкозакидальних гасел, а виявить себе спроможною до тривалих і продуманих узгоджених дій в умовах реакції.
Чи означає це, що в опозиції більше немає шансів? Зовсім ні.
Адже суть режиму нічим не змінилася. Навпаки, він став іще менш привабливим. Та й економічного поліпшення, яке б відбилося на житті пересічних українців, чекати годі. Отже, протестний потенціал з часом лише збільшуватиметься.
Крім того, боротьба 2000-2002 років не була марною бодай тому, що вдалося трохи розбудити суспільство, дещо розширити межі дозволеного в ЗМІ (звісно, не в усіх). Нарешті, на Україну звернули увагу на Заході, чітко сказавши: слід грати за правилами, а не гратися з правилами. Та й правлячий табір, зцементований нині клятвою в Маріїнському палаці, зовсім не такий однорідний. Багато хто в ньому, кажуть, волів би жити за цивілізованішими правилами, і вельми ображений на тих, хто сьогодні цього не дозволяє.
Але чи використано буде ці шанси - залежить від опозиції. Від того, наскільки вона навчиться змінюватися залежно від змін обставин, наскільки вона зуміє відповідати на виклики часу. Наскільки, нарешті, вона зуміє виступити єдиним політичним цілим з ясною й зрозумілою людям програмою.
Але поки ясно тільки одне - романтичний період минув. Почалася реакція. А вона, як учить історія, сповнена різних прикрих моментів. Але, з іншого боку, вона так само, рано чи пізно, закінчується.
Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, письменник
Максим Стріха, для УП , 10.12.2002, 14:20
Ті, хто за віком ще мав нагоду слухати в студентські роки курс історії КПРС, добре пам'ятають: услід за поразкою революції зазвичай настає реакція. Термідоріанська, столипінська, чи кучмівсько-медведчуківсько-януковичівська, як-от сьогодні в Україні.
Нині багато хто задається запитанням: а чи могла українська демократична антикучмівська революція справді перемогти? Дехто вважає, що так: якби прем'єр Ющенко виявив більше рішучості на початку 2001-го. Чи якби комуністи відмовилися від надмірних кадрових претензій у червні 2002-го й дозволили б оперативно обрати демократичне керівництво парламенту. Чи якби "Наша Україна" восени 2002-го підключилася до масових протестних акцій, замість ведення переговорів із "донецькими" й "трудовиками". Але історія не має умовного способу. То ж сьогодні, послуговуючись крилатим висловом "класика", "маємо те, що маємо". А саме - закономірну реакцію переможців.
Тому даремно наші опозиційні лідери доволі легковажно поставилися до того, що відбулося в Маріїнському палаці 7 грудня. Навіть незважаючи на те, чи буде врешті-решт відібрано в опозиції легальні важелі владного впливу - посади голів комітетів - вже зрозуміло: маргіналізована режимом українська опозиція взірця 2000-2002-го значною мірою вичерпала й дискредитувала себе.
Вичерпала - бо так і не змогла запропонувати нічого, окрім повторення тих самих театралізованих масових акцій, які з часом (попри окремі сплески) ставали дедалі менш масовими.
Дискредитувала - бо кожен із лідерів "четвірки" несе особисту відповідальність за проведення до парламенту в сумі майже трьох десятків перекинчиків, які докорінно змінили розстановку сил на користь пропрезидентської більшості.
А так просто було передбачити, як поведуть себе в критичний момент великі бізнесовці. Чи вельми контроверсійні Толочко з Правденком. Чи зовсім однозначні Потебенько із Щербанем. Але лідери перебували в засліпленні від власної величі й непомильності.
Тому добре, що на черговій прес-конференції "трійки" було оголошено, що масові акції поновляться ближче до весни. Адже в тріскучі морози кидати погано одягнених людей на вулиці було б сумнівно просто з моральної точки зору. Але й 9 березня люди масово вийдуть тільки тоді, коли опозиція зуміє суттєво переформуватися, коли вона ясно покаже, що розуміє власні помилки. Коли вона, врешті-решт, відмовиться від авантюрницької тактики "дранг унд штурму" й шапкозакидальних гасел, а виявить себе спроможною до тривалих і продуманих узгоджених дій в умовах реакції.
Чи означає це, що в опозиції більше немає шансів? Зовсім ні.
Адже суть режиму нічим не змінилася. Навпаки, він став іще менш привабливим. Та й економічного поліпшення, яке б відбилося на житті пересічних українців, чекати годі. Отже, протестний потенціал з часом лише збільшуватиметься.
Крім того, боротьба 2000-2002 років не була марною бодай тому, що вдалося трохи розбудити суспільство, дещо розширити межі дозволеного в ЗМІ (звісно, не в усіх). Нарешті, на Україну звернули увагу на Заході, чітко сказавши: слід грати за правилами, а не гратися з правилами. Та й правлячий табір, зцементований нині клятвою в Маріїнському палаці, зовсім не такий однорідний. Багато хто в ньому, кажуть, волів би жити за цивілізованішими правилами, і вельми ображений на тих, хто сьогодні цього не дозволяє.
Але чи використано буде ці шанси - залежить від опозиції. Від того, наскільки вона навчиться змінюватися залежно від змін обставин, наскільки вона зуміє відповідати на виклики часу. Наскільки, нарешті, вона зуміє виступити єдиним політичним цілим з ясною й зрозумілою людям програмою.
Але поки ясно тільки одне - романтичний період минув. Почалася реакція. А вона, як учить історія, сповнена різних прикрих моментів. Але, з іншого боку, вона так само, рано чи пізно, закінчується.
Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, письменник