Відсутність національної основи як складова кризи журналістики.
12/11/2002 | KL
Впродовж останніх декількох років в Україні з усе більшою гостротою виринає питання про стан свободи слова. Кожне явище можна охарактеризувати об‘єктивно тільки тоді, коли маємо його з чим порівняти. За совітських часів була тільки партійна преса і отже “партійна” свобода. Те, що маємо нині суттєво відрізняється від тих часів. Самих друкованих видань в Україні зареєстровано понад декілька тисяч. Хоч є багато що і спільного. В часи диктату КПРС журналісти обслуговували тодішній режим, а нині багато із них обслуговують олігархів при владі, олігархів навколо влади і саму владу. Лише не значна частина може дозволити собі комфорт свободи. Закономірно виникає питання, чому частина журналістського корпусу йде на конформізм? За моїми спостереженнями національна журналістська братія складає всього 5 відсотків і в Києві вона переважно зосереджена навколо “Сільських вістей”, “Українського слова”, “Шляху перемоги” частково “України молодої” та ще ряду газет. На телеканалах є тільки поодинокі люди і вони не хочуть бути “білими ворона” або національно свідомими. Їм явно не зручно, що вони належать до національно свідомої братії, тому відсиджуються.
Парламентські слухання 4 грудня 2002 року “Суспільство, ЗМІ, влада: свобода слова та цензура в Україні” викликали досить суперечливі думки. Важко віднести головного доповідача від громадських організацій Андрія Шевченка (син колишнього нардепа Віталія Шевченка від УНР, а нині члена Нацради) до національно свідомої журналістської братії, але вже те, що він вирішив оприлюднити ту практику, яка запроваджена на телевізійних каналах заслуговує на увагу. За словами А. Шевченка, український глядач нині замість новин отримує брехню. І від цього журналісти відчувають все більшу втому. Тому майже півтисячі журналістів підписали Маніфест, у якому засвідчується цензура у країні. Це люди з різних поколінь, з різних регіонів. І від імені журналістського страйкому Андрій Шевченко попередив владу, що журналісти готові до загальноукраїнського журналістського страйку, бо вони мовчати більше не будуть.
Голова Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації Микола Томенко вступаючи з основою доповіддю на парламентських слуханнях «Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова і цензура в Україні” відзначив, що новий поворот у політиці щодо засобів масової інформації почався з приходом на посаду глави президентської адміністрації лідера СДПУ(о) Віктора Медведчука.
Микола Томенко вважає, що в Україні, попри усі запевнення влади, що цензури нині немає, насправді вона є. Хоч нетрадиційна. За словами нардепа Томенка, нині немає грізного добродія, який каже, чого не можна друкувати і показувати. Проте є добродій, твердить нашеукраїнець Томенко, який каже, що треба друкувати і показувати, а коли редакції не враховують цих рекомендацій, то видання конфіскують, або через систему судових позовів доводять їх до банкрутства. На цьому наголошували також і журналісти, особливо із регіонів, ставлячи риторичне запитання про вихід із ситуації. Дуже жаль, що ніби-то від Львівщини виступав пан Глібовецький, який прочитав текст в якому був набір слів без конкретики. Коли я підійшла до пана Глібовицького і попросила його оприлюднити із парламентської трибуни про засудженого журналіста Руслана Антонюка із Борислава, то він мені відповів, що в нього немає посилання в тексті на конкретні прізвища. Жаль, що ще напередодні цих слухань я розмовляла із Андрієм Шевченком, який також в ейфорії запевнював, що Львівщину буде репрезентувати той же Глібовецький. До речі, він за моїми спостереженнями на каналі 1+1 не погано обслуговує олігархів. До речі, про Руслана Антонюка мало хто хоче із журналістської братії оприлюднювати на прес-конференціях, що він безневинно отримав 12 років, бо міліцейським чинам і прокуратурі потрібно було відчитатися про розкрите вбивство зятя колишнього радника Президента А. Галичинського (нині він працює в раді Нацбанку). Виявляється, що постраждалі журналісти діляться на тих, кого в жилах тече голуба кров і тих, хто такої немає.
Голова Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації запропонував низку доповнень до чинних законодавчих актів, які унеможливили б тиск на пресу у всіх її виявах. Однак не усі погоджуються, що змінами до законодавства можна розв‘язати проблему. Адже ж не виконання Конституції і законів в Україні стало своєрідною нормою. Їх в першу чергу порушують як народні обранці так і виконавча влада. Особливо 10 статтю Конституції. Тому шлях подолання тих явищ, які обговорювали під час парламентських слухань не у правовій, а у моральній площині. І у національній гордості журналістів. На жаль, у нинішньому журналістському корпусі, а особливо у його наймолодшому напливі з цим є явний дефіцит. Вони більше говорять про заробіток, ніж про ім‘я та правду, а українську мову згадують, коли перед собою бачать телевізійну камеру.
Частково причину цього явища пояснив поет Борис Олійник, бо не вдалося це зробити так званому представнику від Львівщини Яворівському. Він вийшов на парламентську трибуну, щоб покрасуватися і нічого не сказати. До речі, багатьом було досить важко записатися для виступу, але пану Яворівському вдалося, а це засвідчує, що в нашому суспільстві демагогам відкрита дорога і вони мають велику перспективу.
На відміну від Яворівського, Б. Олійник сказав, що у великому інформаційному морі є лише кілька часописів, які незалежні та ще й української. В електронних засобах масової інформації мова рідна тулиться на задвірках. А коли вдаються до неї різного роду “сердюки”, то переважно для того, щоб принизити національну гідність українця.
Тому поставив він запитання, на яке і материкова і закордонне українство вже не перший рік намагається отримати відповідь: чи допустимо, щоб у вітчизняній пресі українська тематика подавалася наче українці у когось наймають куток, а не є титульною нацією, яка дарувала ім‘я державі.
“Але що ж ми хотіли, — продовжив далі український поет, — коли у переважній частині мас-медіа господарюють ті, підтверджують тезу Михайла Грушевського, виголошену ще на початку минулого століття: “біда України у тому, що нею керують ті, кому вона не потрібна”.
Чи маю я право вимагати любити Україну від тих, кому вона чужа? — ставив він риторичне запитання і тут же констатував, що в Україні ця тема старанно обходиться. Олійник твердить: “Поки Україна не матиме національних засобів масової інформації, де не просто крутитимуться продуценти пера, а журналісти будуть підзвітні своєму народові, то ми і без цензури самі себе заборонимо”. “Чи може бути вільним журналіст, за спиною якого стоїть конкретний хазяїн”, — ставив питання Б. Олійник.
На жаль, немає підстав для позитивної відповіді на це питання. Бо в Україні “хазяїни” переважно не мають національної основи. І ще один досить гіркий момент від того, що створені різного роду журналістські етичні комісії, страйкоми, профспілки їдуть на оглядини до США, отримуючи гранти відразу забувають для чого вони створювалися і чекають на чергові парламентські слухання. Я б дуже хотіла, щоб відвідини США паном А. Шевченком не похоронили його роботи по створенню потужної профспілкової організації. Бо відвідання ним програми “Подробно” українофоба Кісельова 4 грудня показало, що А. Шевченку ще потрібно багато вправлятися, щоб боротися із таким проросійським монстром в Україні.
Парламентські слухання 4 грудня 2002 року “Суспільство, ЗМІ, влада: свобода слова та цензура в Україні” викликали досить суперечливі думки. Важко віднести головного доповідача від громадських організацій Андрія Шевченка (син колишнього нардепа Віталія Шевченка від УНР, а нині члена Нацради) до національно свідомої журналістської братії, але вже те, що він вирішив оприлюднити ту практику, яка запроваджена на телевізійних каналах заслуговує на увагу. За словами А. Шевченка, український глядач нині замість новин отримує брехню. І від цього журналісти відчувають все більшу втому. Тому майже півтисячі журналістів підписали Маніфест, у якому засвідчується цензура у країні. Це люди з різних поколінь, з різних регіонів. І від імені журналістського страйкому Андрій Шевченко попередив владу, що журналісти готові до загальноукраїнського журналістського страйку, бо вони мовчати більше не будуть.
Голова Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації Микола Томенко вступаючи з основою доповіддю на парламентських слуханнях «Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова і цензура в Україні” відзначив, що новий поворот у політиці щодо засобів масової інформації почався з приходом на посаду глави президентської адміністрації лідера СДПУ(о) Віктора Медведчука.
Микола Томенко вважає, що в Україні, попри усі запевнення влади, що цензури нині немає, насправді вона є. Хоч нетрадиційна. За словами нардепа Томенка, нині немає грізного добродія, який каже, чого не можна друкувати і показувати. Проте є добродій, твердить нашеукраїнець Томенко, який каже, що треба друкувати і показувати, а коли редакції не враховують цих рекомендацій, то видання конфіскують, або через систему судових позовів доводять їх до банкрутства. На цьому наголошували також і журналісти, особливо із регіонів, ставлячи риторичне запитання про вихід із ситуації. Дуже жаль, що ніби-то від Львівщини виступав пан Глібовецький, який прочитав текст в якому був набір слів без конкретики. Коли я підійшла до пана Глібовицького і попросила його оприлюднити із парламентської трибуни про засудженого журналіста Руслана Антонюка із Борислава, то він мені відповів, що в нього немає посилання в тексті на конкретні прізвища. Жаль, що ще напередодні цих слухань я розмовляла із Андрієм Шевченком, який також в ейфорії запевнював, що Львівщину буде репрезентувати той же Глібовецький. До речі, він за моїми спостереженнями на каналі 1+1 не погано обслуговує олігархів. До речі, про Руслана Антонюка мало хто хоче із журналістської братії оприлюднювати на прес-конференціях, що він безневинно отримав 12 років, бо міліцейським чинам і прокуратурі потрібно було відчитатися про розкрите вбивство зятя колишнього радника Президента А. Галичинського (нині він працює в раді Нацбанку). Виявляється, що постраждалі журналісти діляться на тих, кого в жилах тече голуба кров і тих, хто такої немає.
Голова Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації запропонував низку доповнень до чинних законодавчих актів, які унеможливили б тиск на пресу у всіх її виявах. Однак не усі погоджуються, що змінами до законодавства можна розв‘язати проблему. Адже ж не виконання Конституції і законів в Україні стало своєрідною нормою. Їх в першу чергу порушують як народні обранці так і виконавча влада. Особливо 10 статтю Конституції. Тому шлях подолання тих явищ, які обговорювали під час парламентських слухань не у правовій, а у моральній площині. І у національній гордості журналістів. На жаль, у нинішньому журналістському корпусі, а особливо у його наймолодшому напливі з цим є явний дефіцит. Вони більше говорять про заробіток, ніж про ім‘я та правду, а українську мову згадують, коли перед собою бачать телевізійну камеру.
Частково причину цього явища пояснив поет Борис Олійник, бо не вдалося це зробити так званому представнику від Львівщини Яворівському. Він вийшов на парламентську трибуну, щоб покрасуватися і нічого не сказати. До речі, багатьом було досить важко записатися для виступу, але пану Яворівському вдалося, а це засвідчує, що в нашому суспільстві демагогам відкрита дорога і вони мають велику перспективу.
На відміну від Яворівського, Б. Олійник сказав, що у великому інформаційному морі є лише кілька часописів, які незалежні та ще й української. В електронних засобах масової інформації мова рідна тулиться на задвірках. А коли вдаються до неї різного роду “сердюки”, то переважно для того, щоб принизити національну гідність українця.
Тому поставив він запитання, на яке і материкова і закордонне українство вже не перший рік намагається отримати відповідь: чи допустимо, щоб у вітчизняній пресі українська тематика подавалася наче українці у когось наймають куток, а не є титульною нацією, яка дарувала ім‘я державі.
“Але що ж ми хотіли, — продовжив далі український поет, — коли у переважній частині мас-медіа господарюють ті, підтверджують тезу Михайла Грушевського, виголошену ще на початку минулого століття: “біда України у тому, що нею керують ті, кому вона не потрібна”.
Чи маю я право вимагати любити Україну від тих, кому вона чужа? — ставив він риторичне запитання і тут же констатував, що в Україні ця тема старанно обходиться. Олійник твердить: “Поки Україна не матиме національних засобів масової інформації, де не просто крутитимуться продуценти пера, а журналісти будуть підзвітні своєму народові, то ми і без цензури самі себе заборонимо”. “Чи може бути вільним журналіст, за спиною якого стоїть конкретний хазяїн”, — ставив питання Б. Олійник.
На жаль, немає підстав для позитивної відповіді на це питання. Бо в Україні “хазяїни” переважно не мають національної основи. І ще один досить гіркий момент від того, що створені різного роду журналістські етичні комісії, страйкоми, профспілки їдуть на оглядини до США, отримуючи гранти відразу забувають для чого вони створювалися і чекають на чергові парламентські слухання. Я б дуже хотіла, щоб відвідини США паном А. Шевченком не похоронили його роботи по створенню потужної профспілкової організації. Бо відвідання ним програми “Подробно” українофоба Кісельова 4 грудня показало, що А. Шевченку ще потрібно багато вправлятися, щоб боротися із таким проросійським монстром в Україні.
Відповіді
2002.12.11 | ReporterCorpse
Re: Відсутність національної основи як складова кризи журналістики.
Добродію, не зовсім зрозумів сенс вашого повідомлення.2002.12.11 | Nemo
Малазонія, а що так скромно? Візьми інший нік - напр. Лаврентій!
Я сподіваюсь з твоєю появою на форумі дискусії знову набудуть необхідної грузинської гостроти? Тобі нема чого соромитися називатися своїм іменем - тебе і так всі добре знають :-)2002.12.11 | ReporterCorpse
Re: Малазонія, а що так скромно? Візьми інший нік - напр. Лаврентій!
Nemo пише:> Я сподіваюсь з твоєю появою на форумі дискусії знову набудуть необхідної грузинської гостроти? Тобі нема чого соромитися називатися своїм іменем - тебе і так всі добре знають :-)
Ги! Супер! Мене дійсно (ги!)не рідко називають Лаврентієм.
А стосовно гостроти.... Скоріше кошерності :)
Якщо серйозно, ви помиляєтесь. Хоча, не виключено, що ми знайомі. Останнім часом я став підписуватись Безпритульним.
2002.12.11 | Nemo
Добре. Я помиляюсь. Обізнався. (-)
2002.12.11 | ReporterCorpse
буває (-)
2002.12.11 | Чучхе
Відсутність внутрішньої свободи як складова кризи журналістики.
Ви ніколи не були на прес-конференціях в міністерствах та відомствах. Гаразд, я вам розкажу як вони виглядають. Їх би й взагалі не проводили, та за якимось законом чиновники мають спілкуватися з громадськістю. Отже: групі відібраних журналістів (із часописів, засновником яких - прямо чи непрямо - виступає дане відомство) які пройшли фейс-контроль і запевнили, що нічого поганого не напишуть, чиновник каже "ну спитайте щось у мене". Його запопадливо питають: а підкажіть ЯК КРАЩЕ ВАШУ ДІЯЛЬНІСТЬ ВИСВІТЛИТИ? Він відповідає "ну по-перше напишіть, що я виступаю за найбільшу демократизацію..."І вони пишуть.
Сценка змальована з натури місце дії не називаю, бо може пошкодити моїм знайомим.
2002.12.11 | ReporterCorpse
по-моєму, ви троха припиздюєте
Ну, існують такі випадки, але це не стосується як правило брифінгів і пресух. Зараз не пусти кого на пресуху, так і шкандаль може вийти. По-моєму пан Чучхє троха припиздює :)
Друге питання, нафіга?
Ну, батєнька загнули! Ну, мені особисто кілька разів відмовляли в акредитації, коментарі «зажимали», але щоб таке...
Ну, я не хочу ваше твердження поставити під сумнів повністю. Але змальовано тут випадок вкрай рідкісний, і твердити, що таке відбувається постійно, значить брехати.
Ви не подумали, що дискридитуєте майдан в очах фахових журналістів?
PS
Якщо хочете, можете вважати мене провокатором ;)
Чучхе пише:
> Ви ніколи не були на прес-конференціях в міністерствах та відомствах. Гаразд, я вам розкажу як вони виглядають. Їх би й взагалі не проводили, та за якимось законом чиновники мають спілкуватися з громадськістю.
Отже: групі відібраних журналістів (із часописів, засновником яких - прямо чи непрямо - виступає дане відомство) які пройшли фейс-контроль і запевнили, що нічого поганого не напишуть, чиновник каже "ну спитайте щось у мене". Його запопадливо питають: а підкажіть ЯК КРАЩЕ ВАШУ ДІЯЛЬНІСТЬ ВИСВІТЛИТИ? Він відповідає "ну по-перше напишіть, що я виступаю за найбільшу демократизацію..."
>
> І вони пишуть.
>
> Сценка змальована з натури місце дії не називаю, бо може пошкодити моїм знайомим.
2002.12.13 | Михайло Свистович
Re: Не згадуйте Майдан всує, фах-ховий журналісте.
ReporterCorpse пише:>
>
> Ви не подумали, що дискридитуєте майдан в очах фахових журналістів?
Я попрошу не прикриватися тут такими святими поняттями як Майдан
Всі фахові журналісти, хто більш-менш розбирається в інтернеті, розуміють, що Вільний Форум - це не сайт, бо пише на нього хто хоче. Тому Форум не може дискредитувати сайт. Піднести - може (це коли Форум більше ніж просто балачка), а дискредитувати - ні.
Так що, панове, не звертайте увагу, вільно висловлюйте свої думки без побоювання дискредитувати Майдан.
2002.12.13 | ReporterCorpse
Re: добре, більше не буду
Вибачте, я вже в цьому переконався Стосовно згадування «всує» — не міг втриматися від «забороненого прийому». Робота така :)2002.12.11 | Nemo
Re: Відсутність національної основи як складова кризи журналістики.
KL пише:> Закономірно виникає питання, чому частина журналістського корпусу йде на конформізм? За моїми спостереженнями національна журналістська братія складає всього 5 відсотків і в Києві вона переважно зосереджена навколо “Сільських вістей”, “Українського слова”, “Шляху перемоги” частково “України молодої” та ще ряду газет. На телеканалах є тільки поодинокі люди і вони не хочуть бути “білими ворона” або національно свідомими. Їм явно не зручно, що вони належать до національно свідомої братії, тому відсиджуються.
Ви безумовно перебільшуєте. Або ж ваші критерії до тих, кого можна назвати "національно-свідомими" є занадо вузькими. Інша справа, що перебування національно-свідомих хлопців не вітає адміністрація(власники) ЗМІ, адже такі не стануть мовчати або викривлювати правду, коли зайде мова про національні інтереси. Нас або витискують або ми йдемо самі геть. І справа тут не в тому, скажімо, що Віктор Пінчук єврей. Справа в тому, що він дає вказівки викривлювати інформацію про події на власному телеканалі, а національно свідомі журналісти не будуть з таким миритися. Відповідно Пінчук не стане миритися з перебуванням таких людей на своєму каналі. Навіть якщо вони будуть також як і він євреї - повірте йому буде все-одно.
> Парламентські слухання 4 грудня 2002 року “Суспільство, ЗМІ, влада: свобода слова та цензура в Україні” викликали досить суперечливі думки. Важко віднести головного доповідача від громадських організацій Андрія Шевченка (син колишнього нардепа Віталія Шевченка від УНР, а нині члена Нацради) до національно свідомої журналістської братії, але вже те, що він вирішив оприлюднити ту практику, яка запроваджена на телевізійних каналах заслуговує на увагу.
Чесне слово, давно знаю Андрія Шевченка, але те, що він син мого доброго знайомого Віталія Шевченка - для мене це відкриття. Наскільки я зрозумів його походження є єдиною причиною для вашої оцінки? Чи я помиляюся? А як щодо таланту? Андрій - один з надзвичайно талановитих молодих телевізійників. Все перекреслити і тільки тому, що вам його батько не до вподоби?
> Дуже жаль, що ніби-то від Львівщини виступав пан Глібовецький, який прочитав текст в якому був набір слів без конкретики.
:-):-):-)
> Коли я підійшла до пана Глібовицького і попросила його оприлюднити із парламентської трибуни про засудженого журналіста Руслана Антонюка із Борислава, то він мені відповів, що в нього немає посилання в тексті на конкретні прізвища. Жаль, що ще напередодні цих слухань я розмовляла із Андрієм Шевченком, який також в ейфорії запевнював, що Львівщину буде репрезентувати той же Глібовецький. До речі, він за моїми спостереженнями на каналі 1+1 не погано обслуговує олігархів.
Та що ви кажете? Ви це також помітили!
> До речі, про Руслана Антонюка мало хто хоче із журналістської братії оприлюднювати на прес-конференціях, що він безневинно отримав 12 років, бо міліцейським чинам і прокуратурі потрібно було відчитатися про розкрите вбивство зятя колишнього радника Президента А. Галичинського (нині він працює в раді Нацбанку). Виявляється, що постраждалі журналісти діляться на тих, кого в жилах тече голуба кров і тих, хто такої немає.
Та ні. Просто вирок у кримінальній справі Руслана вже оскаржувався адвокатами. І безрезультатно. Насправді важко притягти засудження його за вбивство до явища переслідування журналістів за політичні погляди. Не ображайтеся, але якщо Руслан і мав свої політичні погляди, то під час його роботи на телебаченні помітити їх було досить складно. Парламентські слухання з питань свободи слова не те місце, де можна було б говорити про такі випадки.
Перепрошую, але Ваш подальший переказ перебігу слухань вже не такий цікавий і дещо затягнутий, щоб я знайшов у собі бажання реагувати на нього.