12/13/2002 | Спостерігач

Намір продати “Укрнафту” свідчить про відмову від диверсифікаційних поставок енергоносіїв

Олександр Гудима, голова підкомітету Комітету Верховної Ради з питань ПЕК, президент Інституту стратегічних енергетичних досліджень (ICED)

Ідея продажу державного контрольного пакету акцій “Укрнафти” -- єдиного українського виробника в цій сфері -- це перший крок до зради національних інтересів. Занепокоєння ситуацією висловила Верховна Рада, яка 11 грудня підтримала запит до прем’єр-міністра про надання відповідних обгрунтувань продажу державного пакету акцій компанії.

”Дійну корову” бюджету -- ”Укрнафту”, річний прибуток якої складає близько 1 мільярда гривень, -- планують продати за 100 млн. доларів! Незрозумілий крок з точки зору світової практики, де ринкова ціна при продажу компанії складається не тільки з вартості основних фондів, а й з її потенційного трьох- п‘ятирічного прибутку! Якщо взяти до уваги, що “Укрнафта” – виробник 10% нафти, яку споживає країна (близько 3 млн. тонн на рік при потребі в 25-30 млн.), та майже 18% українського природного газу (понад 4 млрд. кубів), то зрозуміло, що ставити питання про її продаж – аморально. Бо сьогодні Україна на 90% залежить від поставок російської нафти, а після продажу залежатиме на всі 100%. Незрозуміло, чому відмовчується РНБОУ, яка в попередні роки ставила під сумнів доцільність продажу 49% акцій компанії у приватні руки.

Якби новими власниками “Укрнафти” стали західні компанії, які зацікавлені в нарощуванні обсягів видобутку (за 11 років через відсутність коштів не введено в експлуатацію жодного великого родовища), можна було б дискутувати про продаж державою контрольного пакету. Західне інвестування спровокувало б активні геологорозвідувальні роботи на шельфах чорного та Азовського морів (у часи СРСР ставка робилася на розвиток західносибірських родовищ за рахунок заощадження коштів на “українському” напрямку). Судячи з візитів у Москву попереднього та нинішнього прем‘єрів, покупцями акцій “Укрнафти” можуть стати російські компанії, що може призвести до втрати власного видобутку нафти та близько 4 млрд. кубів газу. Із суто політичних міркувань Росія зацікавлена в збереженні “енергетичної” монополії -- визначального важеля впливу на політичні процеси в Україні. По-друге, у російських компаній відсутня економічна мотивація збільшення видобутку української нафти -- вони не знають, куди свою дівати. Через сталі квоти, встановлені російським урядом для підтримки ціни нафти на зовнішньому ринку, експортні можливості російських компаній дуже обмежені.

Якщо уряд має намір дотримуватися курсу інтеграції в ЄС, визначеного президентом в інавгураційній промові, то йому слід робити кроки з виконання вимог підписаної з ЄС Енергетичної Хартії (Росія відмовилася приєднатися до цього документу). Одна з вимог Хартії – диверсифікація поставок енергоносіїв: країни ЄС повинні отримувати не більше 30% енергоносіїв з кожного “енергетичного” джерела. Україна ж має одного постачальника і газу (транзит туркменського проходить виключно російською територією), і нафти. Відкриття нафтопроводу та нафтотерміналу в Одесі, куди може бути доставлена каспійська нафта, може стати першим кроком до енергетичної безпеки за європейським стандартом. Реальністю ця безпека стане в разі отримання енергоносіїв з трьох джерел, одним з яких може бути нарощування власного видобутку. Отже, уряд повинен збільшити видобуток нафти до 5-6 млн. тонн (у 1972 році цей показник становив близько 14 млн. тонн) з одночасним зменшенням поставок з російського джерела і нарощуванням з каспійського. Крім того, згідно світової практики, на випадок військових дій чи надзвичайних ситуацій потрібно передбачити створення стратегічного запасу нафти. Для держав ЄС цей запас дорівнює терміну 90 днів з моменту припинення постачання (планується збільшити його до 120). У США його обсяги навіть більші -- нафтовий резерв складає близько 110 тонн. А в Україні про стратегічні запаси взагалі не йдеться.

Для реалізації програми диверсифікації поставок нафти в Україну нині склалися надзвичайно сприятливі зовнішньополітичні умови: американці на випадок війни в Іраку планують диверсифікувати поставки енергоносіїв, побудувавши нафтопровід Баку-Джейхан з подальшим прокачуванням каспійської нафти до Середземного моря та транспортуванням через Атлантику в США. Крім того, що реалізація проекту розтягнеться на 2-3 роки, трубопровід пройде по території неспокійних Туреччини та Грузії. Ці обставини дають Україні унікальний шанс для просування варіанту транзиту каспійської нафти за маршрутом Одеса-Броди-Гданьск з виходом на Балтійське море. Уряд чомусь не лобіює українські інтереси у зв‘язку з можливою війною з Іраком, у той час як Росія бачить в цьому очевидні вигоди для себе, всіляко стимулюючи бездіяльність України та намагаючись отримати контроль над її енергетичною сферою. Росія не зацікавлена в приєднанні нафтопроводу Броди-Гданьск до експорту каспійської нафти на західні ринки, бо це зменшить її прибутки від підвищення світових цін у разі війни США в Іраку. Збереження позицій монопольного постачальника за маршрутом Новоросійськ-Босфор-Дарданелли дозволяє Росії значною мірою диктувати політику на нафтовому ринку. У той же час США та ЄС намагаються відкрити шлях для каспійської нафти. Отже, Україна повинна робити конкретні кроки для заохочення західних нафтових та газових компаній до капіталовкладень у побудову трубопроводів та нафтових терміналів. Наміри приватизувати єдине українське джерело видобутку нафти абсолютно суперечать логіці та енергетичній стратегії офіційно проголошеного приєднання до ЄС. Крім того, що Україна не виконує вимог Європейської Хартії щодо диверсифікації поставок енергоносіїв, вона ще ставить під сумнів можливості видобутку власної нафти.