12/16/2002 | Navigator

Нове опитування показало, що світ перестає любити Америку

Навіть честолюбство американців має гігантські масштаби. Тільки американське агентство, таке як Pew, могло взятися опитати 38 тисяч людей у 44 країнах (які говорять на 63 мовах і діалектах) на тему того, що вони думають про Америку. Тільки супердержава зважилася б у такий спосіб виміряти температуру планети. Біда в тому, що коли термометр піднесли до світла, виявилося, що держава, у результаті, не така вже й “супер”.


Візьміть хоча б деякі з декількох тисяч цифр. 19 країн демонструють зростання антипатії до США і падіння показника доброзичливого ставлення. За останні три роки сприятливий рейтинг у Західній Європі стійко знижувався і впав вже на 5-6 відсоткових пункти. У Туреччині - на 22 пункти, а в Пакистані - на 13. В Єгипті добре ставляться до США всього 6 відсотків населення.

Поширення американської ідеології - це добре чи погано? Тут, у Великобританії, 50 відсотків говорять “погано”. У Німеччині - вже 67 відсотків, у Росії - 68 відсотків, у Франції - 71 відсоток. Не кажучи вже про надзвичайну ворожість під час наближення до Близького Сходу: в Туреччині, наприклад, - 78 відсотків, у Пакистані - 81, а в Єгипті - 84 відсотки.

США “беруть до уваги інші країни: мало/взагалі не беруть до уваги?”. П’ятдесят два відсотки британців згодні з цим твердженням. Але цей показник у Канаді й Південній Кореї становить вже 73 відсотки, в Японії - 74 відсотки, у Франції - 76 відсотків.

Чи думаєте ви, що підгрунтям американської політики стосовно Саддама є прагнення прибрати до рук іракську нафту? “Так” відповіли 44 відсотки британців, 54 відсотки німців, 75 відсотків французів. Чи дозволили б ви Вашингтону використовувати ваші військові бази для нападу на Ірак? - 83 відсотки турок сказали “ні”.

Проте, можливо, найкаверзніше запитання було прибережене тільки для респондентів-мусульман. Чи схвалюють вони теракти-самогубства в захист ісламу? Сімдесят три відсотки ліванців сказали “так”. Ну, напевно, вони зобов’язані були так відповісти. А 43 відсотки йорданців, 44 - бангладешців, 47 відсотків нігерійців і 33 - пакистанців? А в Індонезії (включаючи Балі)? Двадцять сім відсотків населення там сказали “так”. Це сотні й сотні мільйонів людей із зовсім різними уявленнями про те, що є терор. Це свідчення грандіозної відчуженості.

Так, опитування - це всього лише опитування, і осінні показники можуть змінитися зі зміною пори року. І, зрозуміло, 44 країни - ще не ввесь світ. Деякі країни, такі як Саудівська Аравія, взагалі не люблять бути відвертими. Інші - такі як Узбекистан - були готові, здається, навиворіт викрутитися, щоб сподобатися американцям, які везуть до них валізи доларів. І, як завжди буває в таких складних опитуваннях, мають місце зустрічні течії. Ми дуже навіть любимо американське кіно, музику і т.п. Ми не проти, щоб Америка була “єдиною супердержавою” у світі, й 53 відсотки росіян сказали, що “це зробить світ більш безпечним”.

І все ж буде нерозумно відкидати отримані дані. Вони далекі від тих співчуття і підтримки, які були в перші місяці після подій 11 вересня 2002 року. Саме навпаки. Вони не свідчать про довіру до Америки або про готовність йти за нею для досягнення її цілей. Скоріше навпаки. А розрив із самооцінкою американців стає все ширшим. Тільки 20 відсотків американців вважають, що США мало або зовсім не беруть до уваги інші країни. 80 відсотків впевнені, що поширення американської ідеології й способу життя по всьому світу - це добре.

Ось тут - і це дуже серйозно, навіть трагічно - настане “момент істини”. Момент втрати найглибших ілюзій. Час, коли слова про “єдину у світі супердержаву” почнуть застрягати в горлі.

Ми звичайно говоримо про американську гегемонію так, ніби вона була встановлена силою зброї. Танками, літаками, морською піхотою - і грошима, щоб привести все це в рух. Це і є, зрозуміло, джерело влади. Це також і та мова, якою говорять політики, які сидять у Вашингтоні. Вони сприймають своє матеріальне панування у світі серйозно; у них є засоби для проведення в життя своєї політики й ідеології - з допомогою інших країн або без них.

Але всьому цьому приходить жахливий кінець. Єдина супердержава може якийсь час - поки вона складає плани і віддає накази - намагатися ігнорувати інший світ. Вона може висміювати заокеанських зануд, слимаків і фанатиків, які відмовляються танцювати під її дудку. Вона може загорнутися в кокон горя і рішучості. Це можна зрозуміти.

Проте це, зрештою, вступить у протиріччя з тією частиною американської психології, яка хоче, щоб Америку любили і поважали. Щоб вона була таким собі сяючим містом на пагорбі, яке надихає людей всього світу. Відкрите суспільство. Суспільство, яке подорожує, піклується і насолоджується плодами глобалізації - й не може занадто довго не брати до уваги неприємні факти.

Відкриті суспільства можуть стати закритими в зубах “холодної війни”. Вони можуть почати вимагати поваги погрозами. Але картина, яку намалював американцям Pew - американський заклад - не містить загрози. Це розповідь про втрачені Америкою серця і думки, про спільників, які відкололися, про нації на зразок Японії, Кореї та Італії, які почали переходити на інший бік вулиці. Чи може “супердержава” миритися з такою недовірою і ворожістю? Ні, якщо їй треба, щоб її любили.