12/16/2002 | Максим

ОПОЗИЦІЯ, ЯКОЇ НЕМА
Якось один британський посадовець експерт з місцевого самоврядування запитав українських колег: “Що таке на Вашу думку – політика?..” Наші спробували відповісти, але виходило трохи незугарно. Тоді британець каже: “Політика це – гроші...”. Українці закивали головами, але британець уточнює: “Політика це гроші, і ми вважаємо, що будь-яке питання, яке стосується залучення та витрачання бюджетних коштів – є політичним питанням. Питанням Політики і Політиків”.
Яке відношення ця історія має до української опозиції? В принципі, прямого відношення, можливо й не має, але безпосередньо її – опозиції – стосується.

У нас прийнято апелювати до Західного досвіду. Зокрема, напередодні проведення акції "Повстань Україно" представники опозиції, які виїжджали на місця, увесь час повторювали приблизно таку тезу: "Якби десь на Заході про чільного політика стало відомо те, що знають українці про Кучму, то такий політик вже давно мав би піти у відставку. Інакше, населення його б просто змело".
Але ця слушна теза розбивалася об рифи об'єктивної української реальності. Президент у відставку подавати й не думав, а люди на вулиці виходити не хотіли. І зрештою не вийшли.

НЕЗРУЧНЕ ЗАПИТАННЯ
Тобто, вересневі акції протесту зібрали кілька десятків тисяч громадян, але це не було тим волевиявленням, що його чекала і на яке сподівалася опозиція. Тридцять чи нехай навіть сімдесят тисяч протестантів у Києві не могли суттєво змінити ситуацію у майже 50мільйонній Україні.
Головною причиною низької активності українських мас вважають заанґажованість чи точніше — підконтрольність — ЗМІ. Тут ніде правди діти: і телеканали, і пресу у нас тримають на дуже короткому повідку. З іншого боку, населення про акції — місце їх проведення і час — добре знало. Так само люди знали й головне гасло акцій: "Кучму Геть!". Але туди, де їх чекали не прийшли. І на те мала бути якась причина. Яка?
Опозиція шукати відповіді на це питання не бажає. Хоча, якби тільки у Києві до акцій протесту приєдналося бодай 5% населення столиці, то й результати тих акцій могли б бути зовсім іншими. Але навіть тут, у Києві, де на останніх виборах підтримка опозиційних партій і блоків була дуже високою, означених 5% скликати не вдалося. Чому?
Кажуть люди вже зробили свою справу — проголосували на виборах. Далі вже політики мали використовувати свій шанс. Тут є очевидна логіка. У березні-квітні опозиційні сили мали реальну можливість взяти під контроль Верховну Раду і перетягнути на свій бік навіть ще з десяток заєдистів. Але ми бачили, що трапилося натомість. Так чи інакше, а квітневу перемогу опозиція розтринькала і станом на вересень вона знову реально потребувала народної підтримки. Однак тепер її не отримала. Давайте спробуємо розглянути лише один аспект цієї проблеми — суто політичний.

УКРАЇНА БЕЗ ПОЛІТИКІВ
З великою долею вірогідності можна стверджувати, що в Україні — немає політиків. Або скажімо так — публічних політиків. Хоча це абсолютно несуттєве уточнення. Бо, якщо йдеться про людей письмового столу, майстрів кулуарних домовленостей та коридорних інтриг, то варто називати речі власними іменами — це інтригани, а не політики. Деколи надзвичайно талановиті і потужні особистості, справжні вершителі доль, сірі кардинали і т.п. Але невже Господь так ощасливив Україну, що ми маємо цілий Парламент і сотню партій поспіль сірих кардиналів, які лише й здатні, що перетирати усі питання між собою — подалі від людей?..

Показова у цьому відношенні недавня заява Ющенка, якого у нас вважають чи не найбільш "публічним політиком". От, що сказав Віктор Андрійович: "У мене завжди була алергія на політику", зізнався польським колегам Ющенко. "Я завжди вважав, що професіонали, кожний на своєму місці, завжди можуть зробити більше, ніж політики". (УП , 29.11.2002)

Це дуже цікава фраза. По-перше, вона відображає негативне ставлення до політики і політиків — простого населення в Україні. По-друге, вона засвідчує, що Ющенко ніколи не зміг би стати політиком десь на Заході. Бо там подібні слова означали б автоматичний хрест на його кар'єрі. Без варіантів. Адже показували б, що Ющенко елементарно не розуміє чим він займається. Насправді. Так само як і "не політик" Президент Кучма. Так само як і тисячі інших "не політиків" — професіоналів, що денно і нощно ділять бюджетні українські гроші з відповідними катастрофічними наслідками для України упродовж усього періоду Незалежності.

Тут ми виходимо на одне серйозне питання, про яке в Україні усі мовчать. І, мабуть, не тому, що не розуміють. Так чи інакше, але на Заході бюджетні гроші реально ділять саме політики і несуть за це реальну політичну відповідальність, а в Україні гроші реально ділять виконавці – чиновники, використовуючи політиків лише раз на рік, як фіговий лист під час затвердження бюджету. При цьому ніхто тут не несе ні за що ніякої відповідальності. Політичної відповідальності. І відбувається таке по всій вертикалі — від Києва і до найменшого села. Маємо ситуацію, коли хвіст зухвало махає собакою, раз по раз гепаючи нею об асфальт. Але прикметно, що українська політична собака вперто і свідомо мовчить. Як партизан: ні пари з вуст.

AD ABSURDUM
До чого тут опозиція і вереснева невдача акцій "Повстань Україно"? Дуже просто. Давайте на секунду уявимо, що до лав опозиції затесався типовий …західний політик. Безперечно, це не зовсім коректна постановка задачі, бо типовий західний політик, чи лікар, чи слюсар у наших умовах, якби він був приречений жити тут до кінця свого віку, мабуть, просто пішов би кудись і втопився. Щоб не мучатися. Але все таки. Давайте пофантазуємо і спробуємо подивитися на ситуацію і проблему очима типового західного “політика”, а не “професіонала”.

Вірогідно, що, якби на місці Мороза був такий собі Блер, а на місці Тимошенко, скажімо, Северінсен, то вони б, не повторювали два роки поспіль “Кучму геть”… Принаймні, вони паралельно, і крім всього іншого, дуже конкретно зайнялися б державним бюджетом. Бо бюджет це своєрідна альфа і омега державної політики. І немає жодного сенсу слухати владу про те як вона піклується, переймається, вболіває і тому подібне. Достатньо проглянути статті видатків та надходжень у бюджет, щоб зрозуміти хто є who. Який клас чи каста тут є правлячою і в інтересах кого саме здійснюється перерозподіл державного багатства.

Так само немає жодного сенсу читати партійні декларації. Достатньо подивитися які саме зміни до бюджету пропонує та чи інша партія, щоб зрозуміти чи є вона соціал-демократичною, чи ліберальною, чи олігархічною – чого вона насправді хоче і чиї інтереси відстоює.
Наприклад, якщо виявляється, що бюджет майже 50мільйонної України співставимий з бюджетом якоїсь мініатюрної Балканської республіки, то стає зрозуміло чому тут населення вимирає сотнями тисяч, а більшість молоді прагне емігрувати. Куди-небудь. Якщо ж загальний розмір пільг окремим підприємствам і відповідно грошей не сплачених до бюджету сягає 57 мільярдів гривень (цю цифру не раз повторювали в ЗМІ, але "Цинік" вважає її значно перебільшеною) у той час як армія, наука, медицина, культура і соціальна сфера загалом сидять на смертельно голодному пайку, то тут професійному політику відкривається широке поле для аналізу та висновків. Особливо, на тлі очевидного факту, що Україна просто завалена імпортом і контрабандою, а власне виробництво, практично, стоїть дубом.

У такій ситуації “західний” опозиціонер поступив би дуже просто. Без мітингів і демонстрацій він показав би людям на пальцях – як саме можна зробити бюджет України у два чи три рази більшим, а життя людей (обділених верств) у два чи три рази кращим. Уже найближчим часом. У разі його – опозиційного політика – приходу до влади. Далі питання техніки – донести цей месидж до широких верств і пояснити їм (верствам), що і скільки саме вони втрачають через те, що не виказують підтримки опозиції.

Хтось скаже, що це банальні і прописні істини. Але, направду, ніхто нічого подібного в Україні не робить.

СЛІДКУЙТЕ ЗА МОЇМИ РУКАМИ
Давайте запитаємо себе – чому конкретний учитель, лікар чи офіцер мав підтримувати опозицію у вересні?.. Що саме обіцяла їм опозиція, окрім абстрактної “зміни системи влади”?.. Навіщо людям та “система” і чи не можна було їм сказати щось більш предметне, щоб витягнути з під теплої ковдри на холодний і мокрий осінній асфальт?

Наприклад, якщо влада не здатна забезпечити молодому спеціалісту – учителю чи лікарю, чи офіцеру хоча б мізерних 100 доларів місячної зарплати, то немає сумніву, що така влада – бездарна. Але, якщо опозиція не обіцяє забезпечити молодим спеціалістам навіть таку “розкішну” зарплату, бо, вочевидь, не знає як це зробити, то навіщо нам така опозиція?..

Чи є різниця для більшості населення – за якої саме
влади не мати грошей, щоб врятувати життя своїм
рідним? У лікарні, наприклад. І що конкретно може змінитися в житті тих семи мільйонів українців, які батрачать нині по світам, якщо Кучму відсторонити від влади? Чи з’явиться у них робота тут, в Україні? І яка, і коли?.. Це все питання у порожнечу. Хоч на них уже сьогодні мала б давати цілком конкретні відповіді опозиція.

Або візьмемо село. Цього року його знову обібрали до нитки за мовчазної згоди влади і… опозиції. Скажіть, що заважало депутатам від КПУ, СПУ, БЮТ та “Нашої України” ще у липні заявити, що вони не підуть на парламентські канікули допоки уряд не прозвітує про те – як саме він планує не допустити обвалу цін під час зернової. Адже всі розуміли, що обвал неминучий і треба щось робити.
Уявимо, що уряд уникав би прямої відповіді. Що мала б зробити нормальна опозиція? Очевидно, вона мала б створити прецедент, привернути увагу людей до цієї проблеми, попередити їх і запропонувати якесь ефективне рішення.
Наприклад, опозиція могла б захопити трибуну і повідомити, що її депутати не залишатимуть Верховну Раду і закликають усіх інших не роз’їжджатися до розгляду означеного питання по-суті. Чи створило б це інформаційний привід? Безумовно. Уявимо, що депутати переночували б у ВР одну-дві ночі, а уряд так до них і не вийшов би, а пізніше стався той обвал цін, який ми бачили. Чи отримала б опозиція козир, щоб громити владу, апелюючи до села?.. Очевидно, що так. Але, натомість, депутати від опозиції навіть не згадали про село. Публічно. Коли прийшли канікули, вони спокійно роз’їхалися на моря відпочивати. Хто в Іспанію, хто ближче. Як могли вони після цього розраховувати, що окрадене село, принаймні, фермери підтримають їх загорілих – у вересневих акціях?

Подібним чином можна підійти до аналізу ситуації у будь-якій сфері і знайти масу можливостей для опозиції не просто заробити дешевий авторитет серед народу, а дійсно запропонувати якийсь вихід, показати людям якусь іншу перспективу чи рішення проблем, до яких не здатна чи не хоче додуматися влада. У цьому і є суспільна користь опозиції. Вона має показувати інші, альтернативні, кращі варіанти розвитку держави та доносити їх до людей – зрозумілою мовою і простими словами. Люди, таким чином, повинні бачити, що опозиція не така як влада, що вона інша, що вона дійсно хоче змінити ситуацію на краще і реально знає як це зробити.

Але саме такого усвідомлення щодо опозиції в Україні сьогодні нема. З точки зору людей, усі дії опозиції це лише “боротьба за владу – одні хочуть бути замість інших”. Принаймні, опозиція не дає жодних підстав думати інакше. Більше того, якщо поговорити з опозиційними “політиками”, то можна дізнатися, що Україна і не може бути багатою. А економічне зростання, якщо й можливе, то лише поступове. Тому середньої зарплати у 1000, 300 чи хоча б 200 дол. ніхто й уявити собі не може. Для українців. Навіть і не думають про таке. Тобто ніякого Корейського чи Польського, чи Турецького чуда в Україні не буде. Натомість продовжиться вимирання, і масова міграція дипломованих українських спеціалістів на оливкові плантації чи прибирання німецьких туалетів. Мовляв, така наша карма. Кожному своє. Робота робить вільним.

Ну, але, якщо так, тоді на наступні акції опозиції прийде ще менше людей, ніж у вересні. Бо, зрештою, де вона та опозиція, якщо реально, як альтернативи – її нема?..

Пробачте, що так довго