12/18/2002 | Спостерігач

Збитковість політики українського нейтралітету


Олександр Хоруженко для Part.org.ua
18.12.2002


Зникає сенс “вільної конвертованості” нашого нейтралітету – “продатися” Заходу не вийде через відсутність у покупця попиту на товар


Вже потроху вщухли суперечки з приводу важливості для України останнього зібрання найбільш потужного військового об’єднання країн у світі - NATO, шо пройшов у Празі, тож пропоную більш тверезо подивитися на причини невдач української зовнішньої політики останніх років. Тим більше, що від їх вирішення, можливо, буде залежати доля України як суб’єкту міжнародних відносин.
Зараз вже можемо припускати, що після Празького самміту НАТО в світі буде величезна система, яка забезпечуватиме оборону та безпеку. Це буде приблизно 25 країн Європи, а також Росія, США та Канада, чиї спільні інтереси будуть спільно ж захищатися.
І український нейтралітет, багатовекторність, чи “квадратура кола”, - немає різниці, - тому що це невизначеність принципового характеру.
Ще з поч. 90-х рр. наша держава стала суб’єктом, що був включений в поле інтересів трьох світових політичних і економічних гравців: США, деяких країн Західної Європи і РФ. Традиційний загальний висновок – Україна знаходиться в залежності як від Заходу, так і від Росії. Рішучий поворот в той чи інший бік пов’язаний iз втратами.
Традиційно зміст нашої зовнішньої політики розглядається виключно як вибір напрямку орієнтації, а не вибір змісту і способу активної діяльності на міжнародній арені політиці. Вибір орієнтації є вибір для пасивної позиції.
Світова політика існує без урахування інтересів України, але з урахуванням України як території – це факт, і з цим не поспориш. В ст. 36 “Стратегічної концепції північноатлантичного союзу”(НАТО) вказано: “Росія відіграє виключну роль в забезпеченні євроатлантичної безпеки”. Ст. 37 того ж документу: ”Україна займає особливе місце в обстановці безпеки в Євроатлантичному регіоні і являється важливим і цінним партнером в справі захисту стабільності і спільних демократичних цінностей”. Тобто, Росія відіграє виняткову роль, а Україна займає особливе місце. Україна – це лише місце (арена дій) для НАТО, і це потрібно усвідомлювати.
Це історія українського “нейтралітету” у 90-х рр. Замість того, щоб розвиватися за законами самодостатності, ми рухалися в руслі протистояння двох континентів, що призвело до повного нівелювання наших власних національних інтересів.
Сумнозвісна багатовекторна політика України має своїм корінням примирення двох таборів української еліти: проросійську частину еліти з проєвропейською її частиною. Багатовекторність – це невизначеність в зовнішній політиці, невизначеність в геостратегії України, в основному – невизначеність в напрямку своїх дій на континенті Євразія. Також це означає, що Україна з одного боку притиснута геополітичною міццю свого власного творіння (позаяк РФ по факту є гіпертрофована давня Київська Русь) та Заходом, куди ми quazi- ментально та quazi-географічно належимо. Фактично завдання зовнішньої політики України – підпадати під той, чи інший вплив в залежності від ситуації. Однак, політика балансування між Заходом і Росією протягом 90-х рр. не є активною зовнішньою політикою за фактом.
Це iсторично обумовлено i сягає корінням в геополітичну структуру Євразії: Росія завжди протиставляла себе Європі як чужому типу цивілізації, і в цьому контексті не має значення, яку форму приймає російська цивілізація. За будь-яких умов – це євразійська імперія, яку Захід змушував зтримувати, аби вона власними геополітичними “проектами” не розчавила всю Європу, яка поступається розмірами та природними ресурсами. За задумом українських політиків, така позиція в 90-х рр. дозволяла Україні зайняти вакантне місце буферу між Сходом та Заходом, яке в епоху євразійського соціалізму належало НДР, Угорщині та Чехословаччині.
“Продавати” своє геополітичне положення нам стало важче після атак на ВТЦ у Нью-Йорку минулого року. Вибухи стали об’єктивними причинами кардинальної зміни цивілізаційної парадигми Кремля: відбулася передислокацiя центру ваги світових подій з протистояння Захід-Схід на вісь кризи Північ-Південь. Підтримавши антитерористичну коаліцію, Москва отримала шанс інтегруватися у цивілізацію Півночі (екс-Заходу). Для нас це означає, що у перспективі Європа буде зацікавлена в посиленні міці РФ як свого форпосту в боротьбі з Півднем, а не в її послабленні. І якщо раніше Європа боляче реагувала на спроби Росії втручатися в справи колишніх пострадянських республік, то тепер стає можливим варіант навіть заохочення росіян до подібних кроків. На цьому етапі зникає сенс “вільно конвертованості” українського нейтралітету – продатися Заходу не вийде внаслідок відсутності у покупця мінімального попиту на товар.
Наше планування повинне стати стратегічним. Якщо Росія повністю змінить свою геополітичну конфігурацію, що все ж таки сумнівно, то небезпека для України стає більш реальною, ніж здається на перший погляд. Україна втратить шанси попасти на Захід, в Європу не тому, що нас туди не пустять, а тому що ні Європи, ні Заходу більше не буде. “Захід” і “Європа” – поняття, в яких протиставлення Росії більш вагоме, ніж альтернативному “Сходу” і такій самiй альтернативній “Азії”. З інтеграцією Росії у цивілізацію Заходу, він як такий щезне, розчинившись у Півночі. І Україна, яка 20 років прямувала на Захід, в Європу, поборовши стільки перепон, нічого не зрозуміє, тому що ціль зникне: “Заходу” й “Європи” більше не буде. Але рано чи пізно це мало трапитися, коли геополітичне положення ще не гарантує тієї уваги до нас західної цивілізації, до чого ми вже звикли. Зникнення протистояння вісі Захід-Схід робить непотрібним і буфер – Балто-Чорноморську дугу, - ми перетворимось в країну, що не представляє жодної небезпеки, але і не в змозі допомогти у вирішенні двох головних задач Заходу: інтеграції Росії й протистояння Півдню. Ми виглядатимемо слабкою ланкою в новій геополітичній схемі внаслідок ненадійності наших кордонів, нестабільність внутрішньополітичної ситуації, слабкості – скоріш адміністративної, - аніж ринкової економіки.
Засновник геополітики як науки швед Рудольф Челлен в книзі “Держава як форма життя” писав, що периферійна позиція завжди є притягальною для силового політичного тиску, оскiльки великі держави завжди намагаються встановити свою монополію щодо буферних чи периферійних держав. А його британський колега Лорд Курзона говорив, що буферна держава є по суті протекторатом.
Також, говорячи про географічну форму території держави, Челлен вважав, що ідеальна форма – концентрична. Інший важливий імператив – це свобода руху – до території держави і від неї, тобто треба уникати будь-якої форми блокади. І останній – це територія, яка виражається регіональною внутрішньою зібраністю регіону, тобто цілісність та монолітність країни, в якій немає ніяких розривів.
На думку А.Окари, особливою рисою української політичної думки, громадського життя, сімейного устрою, культури, ширше – українського космосу, українського образу світу, - є загальна невизначеність, відсутність підпірок буття, непроявленість онтологічної вертикалі, безхребетність. Наші політики перебувають ніби у пошуках Нірвани, внутрішнього спокою, бездіяльності й рівноваги, в українському варіанті – Злагоді. В офіційній риториці нагнічується буддійськоподібний оптимізм – мовляв, “усе минеться, головне, що держава відбулася”.
Насправді ж, все це психологія: за століття бездержавності наша “еліта” звикла виконувати, а не приймати рішення, вона не здатна до формотворчості. Геополітичний дискурс мислення відсутній в принципі, а думка замінити питання “з ким Україна?” на “хто з Україною?” нашим доморощеним мінімалістам навіть не спадає. Їх намагання стати “другою Швейцарією” (по-нашому – “хатою скраю”) – це патологічний потяг до самооскоплення.
Весь час ми говорили не стільки про політичні й стратегічні реалії, скільки про важливі символічні моменти як прояви цивілізаційної та геополітичної ідентичності на рівні знаків і символічних декларацій. Оптимальною для України політикою було б проголошення в контексті пострадянського простору, а також на Близькому й Середньому Сході нових ініціатив, до яких могли б приєднатися найближчі сусіди і потенційні союзники, включаючи Росію, а не так звана “квадратура кола”, що обіцяє перспективу замкнутого кола, і чим далі, тим вужче.
Але такі ініціативи вимагають від України того, чого у нас немає – нових ідей, нових оригінальних підходів до вирішення проблем, ефективних технологій, енергійної, грамотної, адекватної ситуації і, головне, суб’єктивної політичної еліти, що передбачає політичну волю, креативні здібності і харизматичні якості. За таких умов еліти інших держав – Бєларусі, Молдови, Грузії, Азербайджану, Вірменії, країн Центральної Азії і навіть Росії побачили б в українській політичній еліті безперечних лідерів важливих інтеграційних процесів.
А за відсутності таких людей залишається перебувати на маргінесі міжнародної політики і, замість активної участі, чекати коли прийде хазяїн і запропонує своє бачення Світу, свою уяву про минуле, сучасне і майбутнє.
Україна може стати як геополітична реальність не на заході, а на півдні, переважно в нестабільних регіонах: Кавказ, Молдова, Центральна Азія, оскiльки для реалізації в стабільних регіонах потрібні інвестиційні можливості.
Зараз ми є свідками народження нового світоглядного контексту: не тільки економіка, але й ідеології можуть бути рушійними силами регіональної політики, принаймні в нашій частині світу. Україна стоїть перед суворою необхідністю створення своєї ідеологічної моделі, що дозволить дати геополітичний сенс своєму народу і нашим партнерам в майбутніх коаліціях.