Політичне "Кабукі". Українська політика взута в колекційні туфлі
12/24/2002 | Shooter
Політичне "Кабукі". Українська політика взута в колекційні туфлі з маскою на обличчі
Ілько ВОЛИНКО, PiK, N46-47, 24-30 грудня 2002
2002-й рік в українському політикумі можна назвати роком "Кабукі". "Кабукі" - це давній японський театр, де всі ролі грали чоловіки у масках. Добрим акторам і танцюристам тут роблять древній ритуал обтинання (аби нічого не заважало), поганим - харакірі
Застереження року:
плюйтеся
культурно!
Для початку слід зробити головне застереження року: в країні змінилися моральні устої. Якщо раніше плювки були моветоном, то нині це елемент політичної культури. Складається враження, що деякі політики у нас - людожери, і насамперед мріють посмакувати своїми опонентами. Тому при взаємному наближенні у наших піддослідних одразу ж спрацьовують рефлекси Павлова: починається слиновиділення, і з цією слиною потрібно потім щось робити. Вже стали класикою плювки в парламенті: свого часу Михайло Бродський виплеснув свої "мокротні рефлекси" на колегу Кендзьора, днями Степан Хмара плювком намагався захистити честь дами: у такий спосіб він прагнув помститися Григорієві Суркісу за його нервове ставлення до Юлії Тимошенко. Багатьом у нашій країні плюють просто в очі, а вони скажуть "дощ іде".
Про меншість мова особлива. Депутатів-бізнесменів від опозиції (як би сказала з усією українською відвертістю моя 90-літня бабуся) влада ставить "в позу", і в цій позі вони не соромлячись заявляють, що "його (депутата) поза не збігається з позицією фракції... тому я йду". Ну звісно, опозиція стоїть поки що рівніше. Відбулося виправдання політичної проституції: якщо депутат іде до більшості за гроші або через ущемлення бізнесу, то йому радше співчувають, аніж засуджують.
З цього можна зробити такий політичний висновок: на відміну від преферансу, футболу та багатьох інших модних нині ігор, у сучасній політичній грі поняття честі можна засунути собі, даруйте, подалі. Усім чистоплюям дорога у велику політику…
Переможцем у номінації "Чистоплюй" визнано Степана Хмару. Його можна було б нагородити іменним матрацом "Венето" виробництва фабрики ім. Бродського.
Актор року:
Віктор Ющенко
Маски стали такою ж невід'ємною складовою політичної драматургії, як гроші. Натягуючи маски, чоловіки могли імітувати практично все, навіть жіночі партії. Технологічно найвдалішим у цьому сенсі виявилося виборче новоутворення "Жінки за майбутнє", яке насправді мало не дуже багато ґендерної спільності з жіночою статтю. Щоправда, українці не дуже знаються на високій моді, і ніколи гідно не оцінюють високих технологій, а тому цей сценарій не знайшов адекватної електоральної оцінки.
З допомогою масок донецькі та есдеки нині демонструють затяту дружбу, саме маска покірності рятує від політичної катастрофи київського мера Олександра Омельченка, а депутати-"перебіжчики" саме з допомогою цих театральних реквізитів намагаються показати, що вони зберегли "обличчя". І як без неї, без маски, можна говорити про розгул демократії в Україні та свободи слова, про безпрецедентну відкритість та інкримі-нувати в обов'язок журналіста захищати рідну владу від нападок Заходу.
Але актором року в цьому театрі безумовно є Віктор Ющенко. Він став рекордсменом за кількістю змінених образів: ще зовсім нещодавно Віктор Андрійович називав себе сином Президента, а аборигенів наметового містечка відверто недолюблював. Згодом Ющенко став блудним сином, конструктивним опозиціонером, а нині він закликає йти на вулиці та мітингувати. Але навіть не це важливо в даній номінації.
Цікавіше інше: ніхто так і не може зрозуміти, який образ, яка маска Ющенкові найбільше до душі. Із сумом можемо констатувати, що "лицар найбільшого рейтингу" здобув свою популярність завдяки режисеру Кучмі та масовці: спершу урядовому оточенню, пізніше - партійно-політичному. Саме режисер визначав, яку маску Ющенко носитиме під час урядового вознесіння, саме режисер створив панові Вікторові образ великомученика і саме режисер остаточно відлучив від Банкової лідера "Нашої України".
Сьогодні саме тому режисерові БЮТ, СПУ та КПУ мають завдячувати возз'єднанням. Нині четвірка стала на шлях перетворення у квартет опозиційних партій. Але ще вчора Ющенко намагався паруватися з кимсь із провладних фракцій (як він каже сам, "з будь-ким, окрім есдеків").
Точка сидіння визначає кут споглядання, - мудро колись підмітив Леонід Кучма. Нинішній кут споглядання Віктора Ющенка - це позиція ображеного лідера найбільшої фракції, з яким не лише не стали рахуватися, але й позбавили комітетів, відщипнули пригорщу депутатів (і відщипатимуть далі), а також зняли з головної банківської посади доброго приятеля. Нинішній похід в радикальну опозицію, на превеликий жаль, для Ющенка не є усвідомленням подальшої стратегії "Нашої України". Завтра образа минеться, кримінальні справи закриють, мо', й частину комітетів повернуть, і привид радикальної опозиції щезне. Надія лише на Президента, що він не випустить Ющенка з клубу "чотирьох".
Урок сумний: опозиція - це яскраве уособлення життя українців, котрі нібито і в більшості, але у владі не присутні. Українці не вміють завойовувати чи відвойовувати. Вони зазвичай лише висловлюють невдоволення, можуть ще показати зуби, коли у них забирають останнє.
Приз за найкращу режисерську роботу заслужено отримує Леонід Кучма. Йому варто було б вручити біблейський парафраз "Не сотвори собі опозиціонера".
Подія року:
навернення
язичників у більшість
Про більшість можна сказати так: вона доволі расова, ходить у колекційних туфлях, але без кулаків. Тому більшість повинна переховуватись від меншості у явочному кабінеті представника Президента у парламенті.
Збоку це може виглядати дивним: Президент та його команда мають нині стільки влади, про яку в 1996-97 роках могли лише мріяти. Але особливого щастя це не приносить: більшість не може дати ради меншості. Меншість змогла не лише блокувати роботу ВР, але й на весь світ продемонструвала "більшовицькі" фальсифікації.
В результаті з кожною краплиною влади на Банкову прибувають нові проблеми. Діагноз тут простий: запропонована Віктором Медведчуком форма управління відстає від часу; він намагається керувати ситуацією з допомогою адміністрування та сили, а людство уже давно це все пройшло. Світом правлять саме технології. В Адміністрації Президента теж, здавалося б, є модні технологи, але всі їхні зусилля скеровані на полірування дубця, яким потім пробують керувати усім.
Якщо повертатися до більшості, то куди цікавіше та вигідніше було б об'єднати Захід зі Сходом, створити більшість на базі "Нашої України", "Реґіонів України" та "Трудової України" вкупі з ПППУ. Але з такою більшістю треба буде домовлятися, тоді як нині можна командувати.
І дедалі більше у виконавчій владі з'являється, наприклад, людей у погонах. Брат Литвина зараз сидить "на кордоні", генерал-губернатор Геннадій Москаль пішов на "національно-міграційне" відомство, Юрій Кравченко очолив ДПА і навіть "справами" у Президента керує міліцейський генерал Юрій Дагаєв. Не довіряє Президент фахівцям у цивільному, не покладається на них так, як на людей з лампасами.
До речі, не можна не згадати, що нова прокурорська мітла мете по-новому: керівник ГПУ Святослав Піскун почав зачистку території від стрілочників. При чому не тільки в лавах самої ГПУ, але й добрався до УБОЗу. Пан Піскун заявив про необхідність реорганізації підрозділів боротьби з організованою злочинністю в системі МВС та СБУ, а заодно й посадив у холодну одного з працівників ГУБОЗУ, який проводив обшук у офісі бізнесмена Костянтина Григоришина.
Урок такий: взявши дрючка для формування більшості, будь готовим до того, що одного дня вона згуртується проти тебе. І це стосується не лише Медведчука, якого більшість свого часу позбавила посади першого віце-спікера, чи Кінаха, який свого часу гордо очолив уряд для "посилення співпраці КМ з ВР", це стосується людини найвищого державного рангу. Аби втримати країну в тонусі та відбити у багатьох своїх "вірних" бажання дурити першу особу, глава держави "розділяє та владарює". Модель непереспективна, але протягти ще років з півтора допоможе.
Приз у даній номінації отримує депутат Микола Гапочка. Розповідаючи на прес-конференції про відмінність між таємним голосуванням бюлетенями та іменним голосуванням бюлетенями, пан Гапочка повідав, що під час спікеріади "дехто кидав фіолетові папірці (замість фіолетових бюлетенів), а брали за це гроші", - повідомляє "Українська правда". Питання "па чьом" обійшовся спікер гаманцеві реформаторської більшості так і залишилося нез'ясованим.
За необачно сказану правду пан Гапочка нагороджується почесною відзнакою "Балакун".
Ілько ВОЛИНКО, PiK, N46-47, 24-30 грудня 2002
2002-й рік в українському політикумі можна назвати роком "Кабукі". "Кабукі" - це давній японський театр, де всі ролі грали чоловіки у масках. Добрим акторам і танцюристам тут роблять древній ритуал обтинання (аби нічого не заважало), поганим - харакірі
Застереження року:
плюйтеся
культурно!
Для початку слід зробити головне застереження року: в країні змінилися моральні устої. Якщо раніше плювки були моветоном, то нині це елемент політичної культури. Складається враження, що деякі політики у нас - людожери, і насамперед мріють посмакувати своїми опонентами. Тому при взаємному наближенні у наших піддослідних одразу ж спрацьовують рефлекси Павлова: починається слиновиділення, і з цією слиною потрібно потім щось робити. Вже стали класикою плювки в парламенті: свого часу Михайло Бродський виплеснув свої "мокротні рефлекси" на колегу Кендзьора, днями Степан Хмара плювком намагався захистити честь дами: у такий спосіб він прагнув помститися Григорієві Суркісу за його нервове ставлення до Юлії Тимошенко. Багатьом у нашій країні плюють просто в очі, а вони скажуть "дощ іде".
Про меншість мова особлива. Депутатів-бізнесменів від опозиції (як би сказала з усією українською відвертістю моя 90-літня бабуся) влада ставить "в позу", і в цій позі вони не соромлячись заявляють, що "його (депутата) поза не збігається з позицією фракції... тому я йду". Ну звісно, опозиція стоїть поки що рівніше. Відбулося виправдання політичної проституції: якщо депутат іде до більшості за гроші або через ущемлення бізнесу, то йому радше співчувають, аніж засуджують.
З цього можна зробити такий політичний висновок: на відміну від преферансу, футболу та багатьох інших модних нині ігор, у сучасній політичній грі поняття честі можна засунути собі, даруйте, подалі. Усім чистоплюям дорога у велику політику…
Переможцем у номінації "Чистоплюй" визнано Степана Хмару. Його можна було б нагородити іменним матрацом "Венето" виробництва фабрики ім. Бродського.
Актор року:
Віктор Ющенко
Маски стали такою ж невід'ємною складовою політичної драматургії, як гроші. Натягуючи маски, чоловіки могли імітувати практично все, навіть жіночі партії. Технологічно найвдалішим у цьому сенсі виявилося виборче новоутворення "Жінки за майбутнє", яке насправді мало не дуже багато ґендерної спільності з жіночою статтю. Щоправда, українці не дуже знаються на високій моді, і ніколи гідно не оцінюють високих технологій, а тому цей сценарій не знайшов адекватної електоральної оцінки.
З допомогою масок донецькі та есдеки нині демонструють затяту дружбу, саме маска покірності рятує від політичної катастрофи київського мера Олександра Омельченка, а депутати-"перебіжчики" саме з допомогою цих театральних реквізитів намагаються показати, що вони зберегли "обличчя". І як без неї, без маски, можна говорити про розгул демократії в Україні та свободи слова, про безпрецедентну відкритість та інкримі-нувати в обов'язок журналіста захищати рідну владу від нападок Заходу.
Але актором року в цьому театрі безумовно є Віктор Ющенко. Він став рекордсменом за кількістю змінених образів: ще зовсім нещодавно Віктор Андрійович називав себе сином Президента, а аборигенів наметового містечка відверто недолюблював. Згодом Ющенко став блудним сином, конструктивним опозиціонером, а нині він закликає йти на вулиці та мітингувати. Але навіть не це важливо в даній номінації.
Цікавіше інше: ніхто так і не може зрозуміти, який образ, яка маска Ющенкові найбільше до душі. Із сумом можемо констатувати, що "лицар найбільшого рейтингу" здобув свою популярність завдяки режисеру Кучмі та масовці: спершу урядовому оточенню, пізніше - партійно-політичному. Саме режисер визначав, яку маску Ющенко носитиме під час урядового вознесіння, саме режисер створив панові Вікторові образ великомученика і саме режисер остаточно відлучив від Банкової лідера "Нашої України".
Сьогодні саме тому режисерові БЮТ, СПУ та КПУ мають завдячувати возз'єднанням. Нині четвірка стала на шлях перетворення у квартет опозиційних партій. Але ще вчора Ющенко намагався паруватися з кимсь із провладних фракцій (як він каже сам, "з будь-ким, окрім есдеків").
Точка сидіння визначає кут споглядання, - мудро колись підмітив Леонід Кучма. Нинішній кут споглядання Віктора Ющенка - це позиція ображеного лідера найбільшої фракції, з яким не лише не стали рахуватися, але й позбавили комітетів, відщипнули пригорщу депутатів (і відщипатимуть далі), а також зняли з головної банківської посади доброго приятеля. Нинішній похід в радикальну опозицію, на превеликий жаль, для Ющенка не є усвідомленням подальшої стратегії "Нашої України". Завтра образа минеться, кримінальні справи закриють, мо', й частину комітетів повернуть, і привид радикальної опозиції щезне. Надія лише на Президента, що він не випустить Ющенка з клубу "чотирьох".
Урок сумний: опозиція - це яскраве уособлення життя українців, котрі нібито і в більшості, але у владі не присутні. Українці не вміють завойовувати чи відвойовувати. Вони зазвичай лише висловлюють невдоволення, можуть ще показати зуби, коли у них забирають останнє.
Приз за найкращу режисерську роботу заслужено отримує Леонід Кучма. Йому варто було б вручити біблейський парафраз "Не сотвори собі опозиціонера".
Подія року:
навернення
язичників у більшість
Про більшість можна сказати так: вона доволі расова, ходить у колекційних туфлях, але без кулаків. Тому більшість повинна переховуватись від меншості у явочному кабінеті представника Президента у парламенті.
Збоку це може виглядати дивним: Президент та його команда мають нині стільки влади, про яку в 1996-97 роках могли лише мріяти. Але особливого щастя це не приносить: більшість не може дати ради меншості. Меншість змогла не лише блокувати роботу ВР, але й на весь світ продемонструвала "більшовицькі" фальсифікації.
В результаті з кожною краплиною влади на Банкову прибувають нові проблеми. Діагноз тут простий: запропонована Віктором Медведчуком форма управління відстає від часу; він намагається керувати ситуацією з допомогою адміністрування та сили, а людство уже давно це все пройшло. Світом правлять саме технології. В Адміністрації Президента теж, здавалося б, є модні технологи, але всі їхні зусилля скеровані на полірування дубця, яким потім пробують керувати усім.
Якщо повертатися до більшості, то куди цікавіше та вигідніше було б об'єднати Захід зі Сходом, створити більшість на базі "Нашої України", "Реґіонів України" та "Трудової України" вкупі з ПППУ. Але з такою більшістю треба буде домовлятися, тоді як нині можна командувати.
І дедалі більше у виконавчій владі з'являється, наприклад, людей у погонах. Брат Литвина зараз сидить "на кордоні", генерал-губернатор Геннадій Москаль пішов на "національно-міграційне" відомство, Юрій Кравченко очолив ДПА і навіть "справами" у Президента керує міліцейський генерал Юрій Дагаєв. Не довіряє Президент фахівцям у цивільному, не покладається на них так, як на людей з лампасами.
До речі, не можна не згадати, що нова прокурорська мітла мете по-новому: керівник ГПУ Святослав Піскун почав зачистку території від стрілочників. При чому не тільки в лавах самої ГПУ, але й добрався до УБОЗу. Пан Піскун заявив про необхідність реорганізації підрозділів боротьби з організованою злочинністю в системі МВС та СБУ, а заодно й посадив у холодну одного з працівників ГУБОЗУ, який проводив обшук у офісі бізнесмена Костянтина Григоришина.
Урок такий: взявши дрючка для формування більшості, будь готовим до того, що одного дня вона згуртується проти тебе. І це стосується не лише Медведчука, якого більшість свого часу позбавила посади першого віце-спікера, чи Кінаха, який свого часу гордо очолив уряд для "посилення співпраці КМ з ВР", це стосується людини найвищого державного рангу. Аби втримати країну в тонусі та відбити у багатьох своїх "вірних" бажання дурити першу особу, глава держави "розділяє та владарює". Модель непереспективна, але протягти ще років з півтора допоможе.
Приз у даній номінації отримує депутат Микола Гапочка. Розповідаючи на прес-конференції про відмінність між таємним голосуванням бюлетенями та іменним голосуванням бюлетенями, пан Гапочка повідав, що під час спікеріади "дехто кидав фіолетові папірці (замість фіолетових бюлетенів), а брали за це гроші", - повідомляє "Українська правда". Питання "па чьом" обійшовся спікер гаманцеві реформаторської більшості так і залишилося нез'ясованим.
За необачно сказану правду пан Гапочка нагороджується почесною відзнакою "Балакун".