С.Набока. Сакраментальне українське питання
12/28/2002 | привід архіву
поцупив з форуму телекритики
НАШОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА
Сакраментальне українське питання
Сергій НАБОКА, Київ
Нещодавно на сайті "Телекритика" натрапив на текст Анни Шерман "Русский вопрос". З тексту — трохи плутаного — випливало, що декілька днів по московських подіях із захопленням заручників, цитую (у власному перекладі з російської): "здійснили поки що хтозна чи до кінця усвідомлений переворот у нашій власній національній самосвідо-мости" і що "вперше у нашому суспільстві виникла така гостра й... інтимна внутрішня потреба в остаточній і тепер уже неповоротній політичній, соціяльній, національній, психологічній самоідентифікації", виникла "загальнонаціональна необхідність виокремлення і прояснення сутності нашого вічного російського питання".
Зрозуміло, що шановна Авторка пише про себе і про таких, як вона — вчорашніх совєтських сяк-так освічених інтелігентів, які ототожнювали себе з тим, з чим було зручно й затишно ототожнюватися. З панівною — як не партією, так нацією, як не нацією, то — культурою (жодної особистої образи!). Ясна річ, проміжний характер нинішньої недо-конаної України досі не вимагав самоідентифікаційних судом від таких, скажімо — протогромадян. Дійсно, сьогодні тут можна бути напівписьменним третім секретарем захлю-нанського райкому капеесес, рускім чєловєком, простакуватим директором-матюкальником, колишнім гебістським стукачиком, злодійкуватим плагіатором — і числитися елітою, керувати державою, диктувати ЗМІ що і як писати...
Зрештою, можна зовсім не знати української мови — і бути одним із перших чиновників чи не останнім журналістом.
Проте громадянином якої не є держави, хай навіть вона й нагадує "первісний постсовєтський бульйон" — така людина бути не може.
Отже, сталося. Наразі вже не німець диктує українцям — чи вони слов'яни, чи вони моголи, і не Пьотр 1-й, і не НКВД, і не різноманітні Руські трійці, Міхновські чи, не при хаті згадуючи, незабутній товаріщ Щєрбіцкій, співавтор нової історичної спільноти — совєтського народу, відкривають українцям очі. Тепер чеченські смертники наочно пояснюють усьому світові, що білоруси — це росіяни, а українці — це українці. І раптом виявляється, що слов'янський союз — не така-то вже й приваблива річ, і що часом вигідно проголосити себе громадянином України, навіть не маючи для цього жодної підстави.
Інша річ, що українське керівництво ще й досі не знає, що воно таке, кому служить і для чого, і замість мовчки визволяти своїх, гучно підтримує чужих...
"Якої ви, лорди, нації?" — питав ще непосаджений Остап Вишня. — "Та хто й зна", — відповідали йому, почухавшись, тодішні лорди. — "Живемо в Шенгеріївці. Православні".
Сьогоднішніх лордів "почухали" чеченці, яких ретельно й методично винищує Росія більше сотні років. І дуже помиляється шановна Авторка, коли пише, що "сьогодні у кожного ще немає готової відповіді на наше власне російське питання". Не російське питання слід вирішувати тим, хто має проблеми із тотожністю, а — українське. І звучить воно приблизно так: хто ви, українські росіяни, євреї, угорці? Хто ви — російськомовні, суржиконосці, вихованці совєтських середніх шкіл та вищих навчальних закладів, члени різних слов'янських та комуністичних партій, головні редактори та журналісти всіляких рептильних піджин-газет і таблоїдів, засновники й видавці, читачі й писателі чужомовних глянсово-макулатурних журнальчиків та двомовних інтернет-сайтів?
Хто ви? Громадяни України чи переварене м'ясо пост-совєтського бульйону?
#42(173) ПОЛІТИКА І КУЛЬТУРA /19-25 ЛИСТОПАДА 2002
НАШОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА
Сакраментальне українське питання
Сергій НАБОКА, Київ
Нещодавно на сайті "Телекритика" натрапив на текст Анни Шерман "Русский вопрос". З тексту — трохи плутаного — випливало, що декілька днів по московських подіях із захопленням заручників, цитую (у власному перекладі з російської): "здійснили поки що хтозна чи до кінця усвідомлений переворот у нашій власній національній самосвідо-мости" і що "вперше у нашому суспільстві виникла така гостра й... інтимна внутрішня потреба в остаточній і тепер уже неповоротній політичній, соціяльній, національній, психологічній самоідентифікації", виникла "загальнонаціональна необхідність виокремлення і прояснення сутності нашого вічного російського питання".
Зрозуміло, що шановна Авторка пише про себе і про таких, як вона — вчорашніх совєтських сяк-так освічених інтелігентів, які ототожнювали себе з тим, з чим було зручно й затишно ототожнюватися. З панівною — як не партією, так нацією, як не нацією, то — культурою (жодної особистої образи!). Ясна річ, проміжний характер нинішньої недо-конаної України досі не вимагав самоідентифікаційних судом від таких, скажімо — протогромадян. Дійсно, сьогодні тут можна бути напівписьменним третім секретарем захлю-нанського райкому капеесес, рускім чєловєком, простакуватим директором-матюкальником, колишнім гебістським стукачиком, злодійкуватим плагіатором — і числитися елітою, керувати державою, диктувати ЗМІ що і як писати...
Зрештою, можна зовсім не знати української мови — і бути одним із перших чиновників чи не останнім журналістом.
Проте громадянином якої не є держави, хай навіть вона й нагадує "первісний постсовєтський бульйон" — така людина бути не може.
Отже, сталося. Наразі вже не німець диктує українцям — чи вони слов'яни, чи вони моголи, і не Пьотр 1-й, і не НКВД, і не різноманітні Руські трійці, Міхновські чи, не при хаті згадуючи, незабутній товаріщ Щєрбіцкій, співавтор нової історичної спільноти — совєтського народу, відкривають українцям очі. Тепер чеченські смертники наочно пояснюють усьому світові, що білоруси — це росіяни, а українці — це українці. І раптом виявляється, що слов'янський союз — не така-то вже й приваблива річ, і що часом вигідно проголосити себе громадянином України, навіть не маючи для цього жодної підстави.
Інша річ, що українське керівництво ще й досі не знає, що воно таке, кому служить і для чого, і замість мовчки визволяти своїх, гучно підтримує чужих...
"Якої ви, лорди, нації?" — питав ще непосаджений Остап Вишня. — "Та хто й зна", — відповідали йому, почухавшись, тодішні лорди. — "Живемо в Шенгеріївці. Православні".
Сьогоднішніх лордів "почухали" чеченці, яких ретельно й методично винищує Росія більше сотні років. І дуже помиляється шановна Авторка, коли пише, що "сьогодні у кожного ще немає готової відповіді на наше власне російське питання". Не російське питання слід вирішувати тим, хто має проблеми із тотожністю, а — українське. І звучить воно приблизно так: хто ви, українські росіяни, євреї, угорці? Хто ви — російськомовні, суржиконосці, вихованці совєтських середніх шкіл та вищих навчальних закладів, члени різних слов'янських та комуністичних партій, головні редактори та журналісти всіляких рептильних піджин-газет і таблоїдів, засновники й видавці, читачі й писателі чужомовних глянсово-макулатурних журнальчиків та двомовних інтернет-сайтів?
Хто ви? Громадяни України чи переварене м'ясо пост-совєтського бульйону?
#42(173) ПОЛІТИКА І КУЛЬТУРA /19-25 ЛИСТОПАДА 2002
Відповіді
2002.12.28 | Len
Re:Национал-демент!
Вельмишановное панство! Мне выпала "честь" познакомится с паном Набокой более 10 лет назад. Я не привык переходить на личности и оскорблять. А давать характеристики пану Набоке, обозначает оскорблять. Просто замечу, что русскоязычные на Украине не нуждаются в услугах дементного пана и сами разберуться кто они. Пану Набоке, к сожалению, самому не справиться с тем , кто он.C уважением Len. г.Киев 28.12.2002года
2002.12.28 | RTU
Дурість, в кубі.
привід архіву пише:> Зрозуміло, що шановна Авторка пише про себе і про таких, як вона — вчорашніх совєтських сяк-так освічених інтелігентів, які ототожнювали себе з тим, з чим було зручно й затишно ототожнюватися.
Наприклад, з мільйонами російських вчених, вбитих та замордованих КП РС, мільйонами російських офіцерів, мільйонами росіян, які тільки за свою національність в часи РС ніяк не могли отримувати того, чого вони заслуговували (за національною політикоу СРСР).
Автор пише про "сяк-так освідчених інтелігентів", маючи на увазі пр. Преображенського (Булгаков), воно й зрозуміло, знову часи шарікових настали в Україні.
> З панівною — як не партією, так нацією, як не нацією, то — культурою (жодної особистої образи!).
Тількі божевільни, та нацисти можуть об`єднати ці поняття, особливо доповнюя їх: Партія (КП РС), нація (російська), культура (російська).
Всім освідченим відомо, що КП РС знищувала, насам перед культуру, та націю росіян.
> Ясна річ, проміжний характер нинішньої недо-конаної України досі не вимагав самоідентифікаційних судом від таких, скажімо — протогромадян. Дійсно, сьогодні тут можна бути напівписьменним третім секретарем захлю-нанського райкому капеесес, рускім чєловєком, простакуватим директором-матюкальником, колишнім гебістським стукачиком, злодійкуватим плагіатором — і числитися елітою, керувати державою, диктувати ЗМІ що і як писати...
Борзе, дурне, та нацистське, що візмеш з Шарікова? Ні жодного підтвердження цього речення.
>
> Зрештою, можна зовсім не знати української мови — і бути одним із перших чиновників чи не останнім журналістом.
Жах який. А ті хто знає українську, але нічого не вміють краще?
> Проте громадянином якої не є держави, хай навіть вона й нагадує "первісний постсовєтський бульйон" — така людина бути не може.
Висновок з даху.
> Отже, сталося. Наразі вже не німець диктує українцям — чи вони слов'яни, чи вони моголи, і не Пьотр 1-й, і не НКВД, і не різноманітні Руські трійці, Міхновські чи, не при хаті згадуючи, незабутній товаріщ Щєрбіцкій, співавтор нової історичної спільноти — совєтського народу, відкривають українцям очі. Тепер чеченські смертники наочно пояснюють усьому світові, що білоруси — це росіяни, а українці — це українці. І раптом виявляється, що слов'янський союз — не така-то вже й приваблива річ, і що часом вигідно проголосити себе громадянином України, навіть не маючи для цього жодної підстави.
Речення безглузде стількі разів, скільки автор намагався додати суті. Помилка на помилку дивиться в цьому "свідомому" розуму.
Дурний автор, нічого не знає, має національні та мізгови комплекси сільського шарікова, чим більше буду таких авторів, ти менше у України буде шансів, стати дійсно незалежною, та заможною державою.
2002.12.28 | Роман ShaRP
Ми громадяни пост-радянського бульону.
>Не російське питання слід вирішувати тим, хто має проблеми із тотожністю, а — українське. І звучить воно приблизно так: хто ви, українські росіяни, євреї, угорці? Хто ви — російськомовні, суржиконосці, вихованці совєтських середніх шкіл та вищих навчальних закладів, члени різних слов'янських та комуністичних партій, головні редактори та журналісти всіляких рептильних піджин-газет і таблоїдів, засновники й видавці, читачі й писателі чужомовних глянсово-макулатурних журнальчиків та двомовних інтернет-сайтів?> Хто ви? Громадяни України чи переварене м'ясо пост-совєтського бульйону?
Дорога передача! Інколи, під час читання певних опусів, у мене складається таке враження, що Бермудський трикутник став дибки, та стрімко промчав земною кулею, і , розтягнувшись до розмірів "1-ї шостої" усе тут поглинув а натомість сплила Атлантида, що кількасот літ була чи то на дні морському, чи то у вимірі паралельному, але нічого спільного із тим, поглинутим, мати не змогла.
Проте дійсність є трохи іншою, аніж ввижається тим, хто пише такі опуси вживаючи "грізний" фантом "Атландидо"-України і не треба навіть міняти літери у слові ex-USSR, аби зрозуміти, громадянами чого ми є.
Автор вустами пана Набоки намагається підставити мені "мовну ніжку", щось там пише і про "чужомовних", "творців двомовних інтернет сайтів", тощо. Але я на то не куплюся, ніжку оту передавлю сам важким чоботом і спитаю: а якої-такої мовності були ті міліони, що дременули на заробітки та ПМП у Європу, а хто і до США-Канади дістався? Це якої-якої країни вони громадяни?
Не в мові річ, тут я скоріше погоджуся з нелюбим Месією -- Україна ділиться на тих, хто краде і не краде. А може, на тих, хто хоче красти і не хоче красти, бо є і такі, що і не хотіли б -- а доводиться, наприклад, працювати на "тіньового" хазяїна, бо іншої роботи нема.
А ще плаває у нашому бульоні багатоголова репресивно-карально-кримінальна сама ж гідра "менти-спецназ-прокуратура-податкова-..." , від якої хочеться теж втекти куди подалі ...
А ще багато чого є.
Словом, ще той бульон вийшов, і треба ще розбиратися і розбиратися, а що ж таке з нього звариться, а у що то усе виллється, хто то буде їсти, а хто прибирати ... Вирішувати оте "українське питання" , і вирішувати.
І лише в одному я згоден -- що "русскій вопрос" у нас стоїть зовсім не так гостро, аби його не можна було кудись подалі задвинути.