„Думаючі (?) танки”
12/29/2002 | NGO
„Думаючі танки”* з’їжджаються самочинно чи їх звозять? Про імовірне об’єднання “мозкових центрів” в сучасній Україні (нотатки на берегах конспекту)
У літературознавстві є різні підходи до прочитання художнього твору – на рівні тексту, підтексту, інтертексту, контексту. Тобто про що написано буквально, що малося на увазі (що є суттю), яке місце займає у історико-літературному процесі та контексті часу, який зв’язок з іншими творами. Відтак мають місце і об’єктивні висновки, і асоціативні чи то пак суб’єктивні.
Кожна подія також може прочитуватися з точки зору верхівки та основи айсбергу, тобто того самого тексту, підтексту, контексту etc.
2002 рік пройшов в Україні не лише під знаком парламентських виборів. Цей рік, що добігає кінця, пройшов ще й під знаком активізованої уваги до так званого „третього сектору” чи „п’ятої влади» – неурядових громадських організацій. Від 19 січня раптом стало актуально, модно і «на часі» говорити про побудову (непобудову?) громадянського суспільства в Україні: жвава дискусія у пресі, зокрема у „Дзеркалі тижня” (число від 26 січня 2002 року, число від 17 серпня 2002 року)), „Киевском телеграфе” (14 жовтня 2002 року) та Інтернет-виданнях („Українська правда” та низці фахових НУО-електронних виданнях), соціологічні опитування (УЦЕПД імені Олександра Разумкова, жовтень 2002 р., Фонд „Інтелектуальна перспектива”, жовтень 2002 р., Фонд „Демократичні ініціативи” та інші) , круглі столи і конференції ("Громадські організації в Україні: стан, проблеми, перспективи", „Сучасний стан громадянського суспільства в Україні: проблеми та перспективи” – Київ, "Лобіювання інтересів громадських організацій в місцевих органах влади" – Харків тощо), спеціалізовані дослідження та видання (як от журнал „Ї”) тощо.
Громадянське суспільство, попри відсутність однозначного визначення, має обов’язкову складову і разом з тим головну ознаку – систему добровільних громадських організацій, що працюють задля самоорганізації та самоврядування і є захищеними необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави. Особливу увагу привертає один із сегментів інститутів громадянського суспільства – неурядові громадські організації аналітичного типу, так звані „мозкові центри”, „thinks tanks”. Впродовж останнього десятиліття сформувалося середовище сучасно мислячих фахівців у сфері політології, економіки та ін., які спроможні моніторити, аналізувати, робити висновки, створювати потрібний інтелектуальний продукт. У цьому переліку можливостей і здібностей „мозкових центрів” найскладнішим на сьогодні є слово „потрібним”, бо зумовлює продовження думки – „кому”.
Об’єктивно. Текст
11-13 грудня 2002 року у Львові відбулася конференція „Українські аналітичні та мозкові центри: проблема становлення та впливу на демократичний розвиток суспільства” за сприяння USAID, AED і Центру інновацій та розвитку. Серед членів оргкомітету конференції можна помітити і представників власне „третього сектору”, і власне „thinks tanks”, скажімо Інститут конкурентного суспільства, Міжнародний центр права для некомерційних організацій; представників донорських організацій – USAID, Академія сприяння освіті, і представників організацій, частково наближених до влади, як-от Інститут проблем управління та місцевого самоврядування української Академії державного управління при Президентові України. Перед ста двадцятьма учасниками конференції виступали народні депутати України Борис Безпалий та Іван Васюник, було зачитане привітання від лідера фракції „Наша Україна” Віктора Ющенка, виступив заступник Голови Львівської облдержадміністрації Володимир Мельник, а також заслухало слова привітання від Пола Хакера, Аташе з питань культури Посольства США в Україні, Джона Ролі, регіонального директора Академії сприяння освіті.
Отож зібрання було велелюдне, питання для обговорення численні, але узагальнивши, можна окреслити такі: за термінологією Б.Безпалого „танго „мозкових центрів” з владою” – чи варто й кому першому варто робити „па” у танці; загальнонаціональні та регіональні НУО – вертикаль чи горизонталь форм співпраці; інституціоналізація діяльності „thinks tanks” та перспективи створення коаліцій. Виступи, дискусії на секціях і в кулуарах, презентаційні виставки дали змогу зробити кілька висновків.
По-перше, „третій сектор”, представлений на разі форматом конференції та спільним залом засідань заприявив свою чисельність, потужність і спроможність до об’єднання.
По-друге, стало очевидним, що середовище численних громадських організацій (зареєстровано 1 376 всеукраїнських і понад 12 700 місцевих громадських організацій (за текстом Послання Президента України до ВР, 2001 рік)) поступово структурується і спеціалізується, а відтак створюється можливість для об’єднання зусиль „мозкових центрів” та організацій іншого типу регіональних і галузевих для реалізації потреб та інтересів громадян, а також для об’єднання ресурсів низки аналітичних центрів для комплексних досліджень, аналізу, вироблення стратегії і тактичних заходів для розбудови держави.
По-третє, „третій сектор” заприявив досвід робити кроки-заходи до формування у громадян упевненості у їх соціально-значимих важелях впливу на владу та контроль за нею.
По-четверте, „третій сектор” в цілому в Україні й нині у Львові змусив владу зважати на його існування.
По-п’яте, у середовищі громадських організацій, які позиціонують себе, чи мають підстави себе позиціонувати як „мозкові центри” також відбувається процес дослідницької спеціалізації, „природного добору” у сенсі професіоналізації та пошуку форм співпраці з владою та суспільством.
Отже, проведення конференції було на часі, тим більше у період після парламентських – напередодні президентських виборів. Таке широке представництво громадських організацій та „мозкових центрів” зокрема заприявили етапність у середовищі самого „третього сектору”, а також наштовхує на роздуми у контексті суспільних і політичних подій року поточного.
Суб’єктивно. Підтекст та контекст
2002 рік у контексті питання про побудову громадянського суспільства в Україні може означитися двома точками-публікаціями у загальнонаціональній пресі: статтями Володимира Литвина „Громадянське суспільство: міфи та реальність” („Факты и комментарии», 19 січня 2002 року) та Володимира Скачка „Мятеж грантоедов” („Киевский телеграф”, 14 жовтня 2002 року). В обох публікаціях декларувалася зокрема й позиція влади чи, точніше, певної частини сучасного українського суспільства до „третього сектору”. Цитую мовою оригіналу: „Неправительственные организации, борющиеся за "общественное благо", растут как грибы после дождя, однако рекрутируют свои кадры из весьма узкой прослойки вездесущих элитных активистов, ничем не связанных с теми, от имени которых они выступают. Соответственно в финансировании своей деятельности они на сто процентов зависят от иностранных спонсоров” (В.Литвин, „Гражданское общество: мифы и реальность”); «Есть такая народная украинско-журналистская примета: если обостряется борьба за свободу слова в стране, где независимые СМИ из-за экономической несамостоятельности не могут объективно и непредубежденно работать по определению, - значит, иностранные деньги в виде безвозмездных грантов на "поддержку демократии и становление институтов гражданского общества" на подходе. А первым ярчайшим и бесспорным признаком этого является невероятная по демократической активности и выспреннему словоиспусканию суета так называемых грантоедов» (Володимир Скачко, «Мятеж грантоедов»).
Проте між цими означеними точками-публікаціями були укази Президента про створення додаткових умов для реалізації конституційних прав громадян на інформацію, участь в управлінні державними справами (1.08.2002 року), про створення Комісії сприяння демократизації та розвитку громадянського суспільства на чолі з В.Малинковичем (7.10.2002 року).
Громадська ініціатива у складі 13 неурядових організацій „Демократична ліга” провела дослідження стану демократії в Україні (жовтень 2002 року) – „Громадянська стратегія демократичного розвитку України” і визначала як одну з головних „больових точок” ту, що нині в Україні існує формальне дотримання головних принципів демократичних прав та свобод громадян України (щодо утворення громадських організацій різного типу, наявність недержавних ЗМІ, проведення демократичних виборів та референдумів тощо). Проте відсутність наповнення реальним змістом цих норм стало реалією в Україні (уже хрестоматійними є результати парламентських виборів та реальний розподіл влади; політична цензура на тлі юридично затвердженої свободи слова; колосальна кількість громадських організацій без жодного реального впливу їх діяльності на владу тощо).
Отож ми стикаємося з фактом публічної вербалізації і демонстрації уваги до проблем побудови громадянського суспільства в Україні та місця у цьому процесі „мозкових центрів” і разом з тим мало не за радянськими зразками звинувачені у роботі на ворожих імперіалістів.
Відтак виникає кілька думок і про проведену у Львові 11-13 грудня конференцію. У виступах і обговореннях (зокрема Джона Ролі) звучали думки про те, що у демократичному світі „мозкові центри” є не лише середовищем стратегічно мислячих людей, але й тим середовищем, з якого виростають політики й куди повертаються після публічної кар’єри. І такі мозкові центри потужно фінансуються державою. Це, мовляв, впливові установи з численним (до ста осіб) штатом фахівців різної спеціалізації, які спроможні здійснювати комплексні дослідження і генерувати ідеї.
З іншого боку, нині в Україні у розвитку „третього сектору” логічно рухатися від становлення та дослідницької спеціалізації до утворення справді коаліційних об’єднань, у яких би кожен міг виконувати свою ділянку роботи у комплексному дослідженні, продукуючи тим самим вагомі дослідження та стратегічні й тактичні ідеї. І приклади подібного коаліціювання на загальнонаціональному та регіональному рівні є (утворені напередодні парламентських виборів коаліції „Свобода вибору”, „Твій голос”, згадувана вже „Демократична ліга” та низка місцевих ініціатив, як-от у Дрогобицькому районі у рамках проекту „Партнерство за прозоре суспільство”).
Думка про потребу об’єднання зусиль задля посилення впливовості на владу – вербалізувалася неодноразово у різних контекстах обговорюваних питань, власне „витала у повітрі”. Ділилися досвідом про уже створені коаліції, загальнонаціональні та регіональні (передвиборні моніторингові групи, створення загальноукраїнських мереж з центром у Києві, створення регіональних коаліцій для розв’язання соціальних проблем громадян). Обговорювалися проблеми законодавства та специфіки фінансування; дискутувалися питання стратегії та методології коаліційної роботи.
Отож кілька міркувань щодо підтексту та контексту проведеної конференції.
По-перше, „мозкові центри” в Україні формуються як потужна нова (поряд із академічними науково-дослідними установами) інтелектуальна еліта. Ми маємо чимало прикладів впродовж останнього року-двох, коли представники „третього сектору” ставали не лише „п’ятою владою”, а входили до середовища та роботи у владу першу та другу, законодавчу та виконавчу. Поряд із цим відомими є й приклади зворотного процесу – з парламенту, чи Адміністрації Президента в аналітичні НУО. Отож все розвивається за логікою світового демократичного процесу.
Проте текст логіки прочитується й контекстом сучасної української політики.
По-друге, доводиться завжди зважати на декларативний, формальний підхід й почасти десемантизоване означення ролі „третього сектору” у процесі побудови (непобудови?) громадянського суспільства в України з боку влади. „Мозкові центри”, „thinks tanks” не можуть визначати себе в опозиції до влади, оскільки мусять бути неурядовими й непартійними. У цьому їх фахова й соціальна функція. Водночас надактуальною є проблема фінансування. Державний бюджет чи гранти донорських (закордонних) організацій. (Питання фінансування бізнес-структурами не беремо до уваги, оскільки робота для бізнес-структур має закритий, власне одиничний, а не загальносуспільний зміст та значення). Донорське фінансування створює прецедент опозиційності „мозкових центрів” до влади. Державне фінансування позбавляє можливості неупередженої, позапартійної, об’єктивної оцінки та висновків досліджень.
Проте всі учасники і політичної гри, і громадяни цілого суспільства зацікавлені у наявності об’єктивної, фахової інформації та реалістичних висновків. Ніхто, окрім неурядових, позапартійних, неприбуткових „думаючих танків” не спроможний таку інформацію представити для загального користування та прийняття усвідомлених рішень як політиками, так і громадянами.
По-третє, про коаліційність та організаційне об’єднання. Так, у єдності сила. Сила думки, сила інтелектуального продукту, сила впливу на владу та можливість „почутості” у суспільстві. Але ми всі вчили історію Радянського Союзу. Знаємо, що після організаційної „розбурханості” у середовищі митців, журналістів, науковців у 30-х почали утворюватися спілки: „Спілка журналістів”, „Спілка медичних працівників” колгоспників, ветеринарів etc. Врешті, „Спілка письменників Радянського Союзу”, яка уніфікувала текст, підтекст і контекст. Все стало чітко, зрозуміло й абсолютно цілеспрямовано.
Отож імовірне об’єднання “мозкових центрів” – це:
нормальний, логічний, вчасний у суті інституційного розвитку текст;
складний політичний контекст сучасної української політики, у якому аналітичним центрам варто враховувати надто багато чинників, аби не стати організаційно, а отже й адміністративно керованими;
надто багатозначний підтекст. Аналіз такої багатозначності вже виходить за межі поля конспекту матеріалів конференції у Львові.
*Дослівний варіант перекладу організацій „thinks tanks”.
Галина Усатенко.
Громадська організація Фонд „Європа ХХІ”
Дата: 25.12.2002 14:42
Джерело: http://www.intellect.org.ua/index.php?lang=u&theme_id=0&material_id=23323
У літературознавстві є різні підходи до прочитання художнього твору – на рівні тексту, підтексту, інтертексту, контексту. Тобто про що написано буквально, що малося на увазі (що є суттю), яке місце займає у історико-літературному процесі та контексті часу, який зв’язок з іншими творами. Відтак мають місце і об’єктивні висновки, і асоціативні чи то пак суб’єктивні.
Кожна подія також може прочитуватися з точки зору верхівки та основи айсбергу, тобто того самого тексту, підтексту, контексту etc.
2002 рік пройшов в Україні не лише під знаком парламентських виборів. Цей рік, що добігає кінця, пройшов ще й під знаком активізованої уваги до так званого „третього сектору” чи „п’ятої влади» – неурядових громадських організацій. Від 19 січня раптом стало актуально, модно і «на часі» говорити про побудову (непобудову?) громадянського суспільства в Україні: жвава дискусія у пресі, зокрема у „Дзеркалі тижня” (число від 26 січня 2002 року, число від 17 серпня 2002 року)), „Киевском телеграфе” (14 жовтня 2002 року) та Інтернет-виданнях („Українська правда” та низці фахових НУО-електронних виданнях), соціологічні опитування (УЦЕПД імені Олександра Разумкова, жовтень 2002 р., Фонд „Інтелектуальна перспектива”, жовтень 2002 р., Фонд „Демократичні ініціативи” та інші) , круглі столи і конференції ("Громадські організації в Україні: стан, проблеми, перспективи", „Сучасний стан громадянського суспільства в Україні: проблеми та перспективи” – Київ, "Лобіювання інтересів громадських організацій в місцевих органах влади" – Харків тощо), спеціалізовані дослідження та видання (як от журнал „Ї”) тощо.
Громадянське суспільство, попри відсутність однозначного визначення, має обов’язкову складову і разом з тим головну ознаку – систему добровільних громадських організацій, що працюють задля самоорганізації та самоврядування і є захищеними необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави. Особливу увагу привертає один із сегментів інститутів громадянського суспільства – неурядові громадські організації аналітичного типу, так звані „мозкові центри”, „thinks tanks”. Впродовж останнього десятиліття сформувалося середовище сучасно мислячих фахівців у сфері політології, економіки та ін., які спроможні моніторити, аналізувати, робити висновки, створювати потрібний інтелектуальний продукт. У цьому переліку можливостей і здібностей „мозкових центрів” найскладнішим на сьогодні є слово „потрібним”, бо зумовлює продовження думки – „кому”.
Об’єктивно. Текст
11-13 грудня 2002 року у Львові відбулася конференція „Українські аналітичні та мозкові центри: проблема становлення та впливу на демократичний розвиток суспільства” за сприяння USAID, AED і Центру інновацій та розвитку. Серед членів оргкомітету конференції можна помітити і представників власне „третього сектору”, і власне „thinks tanks”, скажімо Інститут конкурентного суспільства, Міжнародний центр права для некомерційних організацій; представників донорських організацій – USAID, Академія сприяння освіті, і представників організацій, частково наближених до влади, як-от Інститут проблем управління та місцевого самоврядування української Академії державного управління при Президентові України. Перед ста двадцятьма учасниками конференції виступали народні депутати України Борис Безпалий та Іван Васюник, було зачитане привітання від лідера фракції „Наша Україна” Віктора Ющенка, виступив заступник Голови Львівської облдержадміністрації Володимир Мельник, а також заслухало слова привітання від Пола Хакера, Аташе з питань культури Посольства США в Україні, Джона Ролі, регіонального директора Академії сприяння освіті.
Отож зібрання було велелюдне, питання для обговорення численні, але узагальнивши, можна окреслити такі: за термінологією Б.Безпалого „танго „мозкових центрів” з владою” – чи варто й кому першому варто робити „па” у танці; загальнонаціональні та регіональні НУО – вертикаль чи горизонталь форм співпраці; інституціоналізація діяльності „thinks tanks” та перспективи створення коаліцій. Виступи, дискусії на секціях і в кулуарах, презентаційні виставки дали змогу зробити кілька висновків.
По-перше, „третій сектор”, представлений на разі форматом конференції та спільним залом засідань заприявив свою чисельність, потужність і спроможність до об’єднання.
По-друге, стало очевидним, що середовище численних громадських організацій (зареєстровано 1 376 всеукраїнських і понад 12 700 місцевих громадських організацій (за текстом Послання Президента України до ВР, 2001 рік)) поступово структурується і спеціалізується, а відтак створюється можливість для об’єднання зусиль „мозкових центрів” та організацій іншого типу регіональних і галузевих для реалізації потреб та інтересів громадян, а також для об’єднання ресурсів низки аналітичних центрів для комплексних досліджень, аналізу, вироблення стратегії і тактичних заходів для розбудови держави.
По-третє, „третій сектор” заприявив досвід робити кроки-заходи до формування у громадян упевненості у їх соціально-значимих важелях впливу на владу та контроль за нею.
По-четверте, „третій сектор” в цілому в Україні й нині у Львові змусив владу зважати на його існування.
По-п’яте, у середовищі громадських організацій, які позиціонують себе, чи мають підстави себе позиціонувати як „мозкові центри” також відбувається процес дослідницької спеціалізації, „природного добору” у сенсі професіоналізації та пошуку форм співпраці з владою та суспільством.
Отже, проведення конференції було на часі, тим більше у період після парламентських – напередодні президентських виборів. Таке широке представництво громадських організацій та „мозкових центрів” зокрема заприявили етапність у середовищі самого „третього сектору”, а також наштовхує на роздуми у контексті суспільних і політичних подій року поточного.
Суб’єктивно. Підтекст та контекст
2002 рік у контексті питання про побудову громадянського суспільства в Україні може означитися двома точками-публікаціями у загальнонаціональній пресі: статтями Володимира Литвина „Громадянське суспільство: міфи та реальність” („Факты и комментарии», 19 січня 2002 року) та Володимира Скачка „Мятеж грантоедов” („Киевский телеграф”, 14 жовтня 2002 року). В обох публікаціях декларувалася зокрема й позиція влади чи, точніше, певної частини сучасного українського суспільства до „третього сектору”. Цитую мовою оригіналу: „Неправительственные организации, борющиеся за "общественное благо", растут как грибы после дождя, однако рекрутируют свои кадры из весьма узкой прослойки вездесущих элитных активистов, ничем не связанных с теми, от имени которых они выступают. Соответственно в финансировании своей деятельности они на сто процентов зависят от иностранных спонсоров” (В.Литвин, „Гражданское общество: мифы и реальность”); «Есть такая народная украинско-журналистская примета: если обостряется борьба за свободу слова в стране, где независимые СМИ из-за экономической несамостоятельности не могут объективно и непредубежденно работать по определению, - значит, иностранные деньги в виде безвозмездных грантов на "поддержку демократии и становление институтов гражданского общества" на подходе. А первым ярчайшим и бесспорным признаком этого является невероятная по демократической активности и выспреннему словоиспусканию суета так называемых грантоедов» (Володимир Скачко, «Мятеж грантоедов»).
Проте між цими означеними точками-публікаціями були укази Президента про створення додаткових умов для реалізації конституційних прав громадян на інформацію, участь в управлінні державними справами (1.08.2002 року), про створення Комісії сприяння демократизації та розвитку громадянського суспільства на чолі з В.Малинковичем (7.10.2002 року).
Громадська ініціатива у складі 13 неурядових організацій „Демократична ліга” провела дослідження стану демократії в Україні (жовтень 2002 року) – „Громадянська стратегія демократичного розвитку України” і визначала як одну з головних „больових точок” ту, що нині в Україні існує формальне дотримання головних принципів демократичних прав та свобод громадян України (щодо утворення громадських організацій різного типу, наявність недержавних ЗМІ, проведення демократичних виборів та референдумів тощо). Проте відсутність наповнення реальним змістом цих норм стало реалією в Україні (уже хрестоматійними є результати парламентських виборів та реальний розподіл влади; політична цензура на тлі юридично затвердженої свободи слова; колосальна кількість громадських організацій без жодного реального впливу їх діяльності на владу тощо).
Отож ми стикаємося з фактом публічної вербалізації і демонстрації уваги до проблем побудови громадянського суспільства в Україні та місця у цьому процесі „мозкових центрів” і разом з тим мало не за радянськими зразками звинувачені у роботі на ворожих імперіалістів.
Відтак виникає кілька думок і про проведену у Львові 11-13 грудня конференцію. У виступах і обговореннях (зокрема Джона Ролі) звучали думки про те, що у демократичному світі „мозкові центри” є не лише середовищем стратегічно мислячих людей, але й тим середовищем, з якого виростають політики й куди повертаються після публічної кар’єри. І такі мозкові центри потужно фінансуються державою. Це, мовляв, впливові установи з численним (до ста осіб) штатом фахівців різної спеціалізації, які спроможні здійснювати комплексні дослідження і генерувати ідеї.
З іншого боку, нині в Україні у розвитку „третього сектору” логічно рухатися від становлення та дослідницької спеціалізації до утворення справді коаліційних об’єднань, у яких би кожен міг виконувати свою ділянку роботи у комплексному дослідженні, продукуючи тим самим вагомі дослідження та стратегічні й тактичні ідеї. І приклади подібного коаліціювання на загальнонаціональному та регіональному рівні є (утворені напередодні парламентських виборів коаліції „Свобода вибору”, „Твій голос”, згадувана вже „Демократична ліга” та низка місцевих ініціатив, як-от у Дрогобицькому районі у рамках проекту „Партнерство за прозоре суспільство”).
Думка про потребу об’єднання зусиль задля посилення впливовості на владу – вербалізувалася неодноразово у різних контекстах обговорюваних питань, власне „витала у повітрі”. Ділилися досвідом про уже створені коаліції, загальнонаціональні та регіональні (передвиборні моніторингові групи, створення загальноукраїнських мереж з центром у Києві, створення регіональних коаліцій для розв’язання соціальних проблем громадян). Обговорювалися проблеми законодавства та специфіки фінансування; дискутувалися питання стратегії та методології коаліційної роботи.
Отож кілька міркувань щодо підтексту та контексту проведеної конференції.
По-перше, „мозкові центри” в Україні формуються як потужна нова (поряд із академічними науково-дослідними установами) інтелектуальна еліта. Ми маємо чимало прикладів впродовж останнього року-двох, коли представники „третього сектору” ставали не лише „п’ятою владою”, а входили до середовища та роботи у владу першу та другу, законодавчу та виконавчу. Поряд із цим відомими є й приклади зворотного процесу – з парламенту, чи Адміністрації Президента в аналітичні НУО. Отож все розвивається за логікою світового демократичного процесу.
Проте текст логіки прочитується й контекстом сучасної української політики.
По-друге, доводиться завжди зважати на декларативний, формальний підхід й почасти десемантизоване означення ролі „третього сектору” у процесі побудови (непобудови?) громадянського суспільства в України з боку влади. „Мозкові центри”, „thinks tanks” не можуть визначати себе в опозиції до влади, оскільки мусять бути неурядовими й непартійними. У цьому їх фахова й соціальна функція. Водночас надактуальною є проблема фінансування. Державний бюджет чи гранти донорських (закордонних) організацій. (Питання фінансування бізнес-структурами не беремо до уваги, оскільки робота для бізнес-структур має закритий, власне одиничний, а не загальносуспільний зміст та значення). Донорське фінансування створює прецедент опозиційності „мозкових центрів” до влади. Державне фінансування позбавляє можливості неупередженої, позапартійної, об’єктивної оцінки та висновків досліджень.
Проте всі учасники і політичної гри, і громадяни цілого суспільства зацікавлені у наявності об’єктивної, фахової інформації та реалістичних висновків. Ніхто, окрім неурядових, позапартійних, неприбуткових „думаючих танків” не спроможний таку інформацію представити для загального користування та прийняття усвідомлених рішень як політиками, так і громадянами.
По-третє, про коаліційність та організаційне об’єднання. Так, у єдності сила. Сила думки, сила інтелектуального продукту, сила впливу на владу та можливість „почутості” у суспільстві. Але ми всі вчили історію Радянського Союзу. Знаємо, що після організаційної „розбурханості” у середовищі митців, журналістів, науковців у 30-х почали утворюватися спілки: „Спілка журналістів”, „Спілка медичних працівників” колгоспників, ветеринарів etc. Врешті, „Спілка письменників Радянського Союзу”, яка уніфікувала текст, підтекст і контекст. Все стало чітко, зрозуміло й абсолютно цілеспрямовано.
Отож імовірне об’єднання “мозкових центрів” – це:
нормальний, логічний, вчасний у суті інституційного розвитку текст;
складний політичний контекст сучасної української політики, у якому аналітичним центрам варто враховувати надто багато чинників, аби не стати організаційно, а отже й адміністративно керованими;
надто багатозначний підтекст. Аналіз такої багатозначності вже виходить за межі поля конспекту матеріалів конференції у Львові.
*Дослівний варіант перекладу організацій „thinks tanks”.
Галина Усатенко.
Громадська організація Фонд „Європа ХХІ”
Дата: 25.12.2002 14:42
Джерело: http://www.intellect.org.ua/index.php?lang=u&theme_id=0&material_id=23323