01/15/2003 | Євген

© Євген ЖЕРЕБЕЦЬКИЙ. Дзеркало тижня

КІНЕЦЬ ІМПЕРІЇ?


У 70-х роках минулого століття американський фахівець з теорії конфліктів Рендал Коллінз вирішив перевірити, чи поширюється дія цієї теорії на сферу державної влади. Вчений зробив спробу дослідити причини виникнення, динаміку розвитку і розпаду імперій. Матеріалом слугували історичні атласи Європи, Близького Сходу і Китаю, які охоплювали період за останні 3000 років.
Спробуємо дати короткі визначення деяких термінів, якими ми оперуватимемо надалі. Окраїнна держава – це держава, частина сухопутних кордонів якої відокремлена від сусідніх держав пустелями, тундрою, непрохідними лісами чи горами, або океаном. На відміну від неї серединна держава оточена іншими державами і вимушена утримувати значні військові сили по всьому периметру своїх кордонів. Зрозуміло, що окраїнна держава має серйозну перевагу перед центровою, оскільки не мусить тримати кругову оборону, а вивільнені кошти може спрямувати на науку або в економіку. Це і є геопозиційна перевага. Ресурсна перевага – це територіальна, демографічна і економічна перевага однієї країни над іншою. Значної ваги Коллінз надавав здатності влади здійснювати ефективний військовий контроль над власною територією і витримувати пов’язане із цим економічне навантаження.

Наведемо п’ять принципів теорії Р.Коллінза.

Принцип 1. Перевага в розмірах і ресурсах сприяє територіальній експансії. За інших, приблизно рівних, умов територіально крупніші, більш населені і багатші ресурсами держави розширюються воєнним шляхом за рахунок менших і бідніших держав.

Принцип 2. Геопозиційна або «окраїнна» (marchland) перевага сприяє територіальній експансії. Держави, які мають ворогів на меншому числі фронтів, розширюються за рахунок держав, які мають ворогів на більшому числі кордонів.

Принцип 3. Держави в середині географічного регіону мають тенденцію з часом дробитись на менші територіальні одиниці.

Принцип 4. Кумулятивні процеси приводять до підкорення всього регіону двома-трьома завойовниками з масштабними гонками озброєння і вирішальними війнами (showdown war) між нечисленними суперниками.

Принцип 5. Занадто велике розширення спричиняє ресурсне напруження і розпад держави.

Останній, п’ятий, принцип Р.Коллінз уточнює: чим далі військова держава виходить за межі своєї «стартової бази», тим вищі її витрати на утримання військових контингентів. Занадто велике розширення створює небезпеку недостатнього контролю за своїми окраїнними територіями, які можуть або відділитися, або стати легкою здобиччю ворога.

Теорія геополітичної динаміки Р.Коллінза не має доктринального характеру — це не керівництво до дії і не конструювання політики, це – опис і передбачення. Наукова цінність концепції Р.Коллінза полягає в тому, що вона є моделлю, яку можна застосувати до нескінченного числа об’єктів.

У 1980 році Р.Коллінз вирішив випробувати свій інструмент для аналізу геополітичного потенціалу двох супердержав – США і СРСР. Отримані дані засвідчували, що Радянський Союз уже пройшов пік своєї могутності і увійшов у фазу розпаду. Натомість геополітичний потенціал США залишався на тому ж рівні, і жодних катаклізмів у найближчій перспективі не передбачалось.

Наведені вище п’ять принципів були тією теоретичною базою, на підставі якої й було зроблено передбачення про майбутнє Радянського Союзу. Сценарій американського соціолога щодо Великого Вибуху Радянської імперії, як з’ясувалося, мав одну серйозну ваду: Р.Коллінз передбачав, що СРСР буде фрагментуватись доволі довго, протягом XXI—XXII ст. Натомість цікаве тлумачення цієї «помилки» дав відомий прихильник американського вченого професор М.Розов. Він, зокрема, зазначив: «У роботі Коллінза, крім прогнозів, що виправдалися, про фрагментацію Радянської імперії (розпад Варшавського блоку і СРСР) містяться підстави для очікування наступних, набагато трагічніших для Росії подій…»

Як уже говорилося вище, всяке надмірне розширення призводить до послаблення або навіть втрати контролю над власною територією. Тому деякі російські вчені роблять висновок від зворотного. Він зводиться до наступного: територіальне зменшення Радянського Союзу до розмірів РФ, оточеної слабкими сусідами, дає можливість Росії в середньо- чи довготерміновій перспективі відновити щодо своїх сусідів імперські намагання.

Спробуємо проаналізувати, наскільки це припущення відповідає дійсності. Отже, перший принцип – ресурсна перевага. Росія після розпаду Союзу втратила чверть території, майже половину населення і половину ВНП. Сьогоднішній дещо вищий рівень життя росіян в європейській частині РФ порівняно із країнами СНД вдається утримати лише завдяки сприятливій кон’юнктурі цін на нафту.

Натомість найбільша загроза, з якою зіткнулася Росія на початку ХХІ століття, – це демографічна проблема.

Коротко суть цієї проблеми полягає в:

· природному скороченні приросту населення внаслідок низької народжуваності та високої смертності;

· внутрішній неконтрольованій міграції населення з північних і східних регіонів в європейську частину РФ;

· своєрідному російському демографічному ноу-хау, яке полягає в прогресуючому вимиранні титульної нації (росіян), а також угро-фінів і збільшенні питомої ваги неслов’янського населення;

· гігантському демографічному вибуху в суміжних з Росією країнах АТР, особливо в Китаї.

· Протягом ХХ століття населення Росії зменшується вже вчетверте, однак, на відміну від трьох попередніх (Перша світова і громадянська війни, штучний голодомор і колективізація, Друга світова війна), причини теперішнього скорочення населення виключно демографічні. Російські та зарубіжні демографи одностайно стверджують, що це явище має яскраво виражену тенденцію до наростання, і прогнозують різке зменшення натурального приросту населення Російської Федерації.

За прогнозами експертів ООН у 2025 році населення Росії буде становити 138 млн. осіб, але більш песимістичний прогноз Держкомстату РФ передбачає зменшення населення Росії до 130 млн. осіб уже у 2016 році. Однак, як стверджують демографи, насправді реальний процес депопуляції відбувається набагато швидше. Так, російський демограф Є.Андрєєв прогнозує зменшення чисельності громадян Росії через 50 років до 93 млн. Тут треба відзначити, що у ці розрахунки закладено майбутній міграційний приріст. Без майбутніх мігрантів через 50 років населення Росії зменшиться наполовину, тобто до 70 млн. осіб.

Оскільки російські експерти вже давно дійшли висновку, що Росія не здатна вирішити демографічну кризу, спираючись лише на власний потенціал, то вирішальне значення в державній політиці РФ для покращення складного демографічного стану надається міграційній політиці.

Для того, щоб повною мірою усвідомити, яке величезне значення надає Росія імміграції, наведемо уривок із праці «Стратегія для Росії», написаної експертами Ради зовнішньої і оборонної політики (СВОП) під керівництвом С.Караганова: «Після 2005 р. в Росії прогнозується стрімке природне падіння кількості працездатного населення, яке може досягнути 1 млн. осіб на рік. Це не просто скорочення, це обвал. Робоча сила буде одним з найдефіцитніших, якщо не найдефіцитнішим ресурсом в Росії. Якщо Росія почне стабільно виходити з економічної кризи, єдиним джерелом поповнення її трудових ресурсів може стати лише імміграція. Отже, перспективна міграційна політика Росії — це перш за все імміграційна політика. Якщо ж Росія буде більш-менш стійко розвиватися, у XXI ст. вона, можливо, стане головною країною імміграції у світі, подібно Сполученим Штатам Америки в XIX і XX ст.».

Інша, не менш серйозна, проблема, з якою зіткнулася Росія на початку ХХІ століття, – це вкрай нерівномірний розподіл її людських ресурсів по регіонах. Стан справ виглядає так: загальна площа сучасної РФ становить понад 17 млн. кв. км, а населення — 145 924,9 тис. В європейській частині Росії, загальна площа якої складає 25,2% від загальної площі РФ (4.309,5 тис. кв. км ), мешкає 114.752 тис., в азіатській частині, на яку припадає 74,8% території РФ (12 765,9 млн. кв. км ) – 31 172,9 тис. осіб. При цьому щільність населення в європейській частині – 26,6 особи на 1 кв. км, а за Уралом – на порядок менша – 2,4 особи. Ще більша проблема – це райони Крайньої Півночі і прирівняні до них території, які займають 11 900 млн. кв. км (69,7%), на яких проживають 11 533,5 тис. осіб. Тут щільність населення становить менше 1 особи на кв. км.

Нам лишається додати, що з протилежного боку кордону, в Китаї, щільність населення перевищує 130 осіб на 1 кв. км. Зрозуміло, що такий величезний перепад демографічного потенціалу створює колосальну напругу на кордоні, яка рано чи пізно закінчиться експансією на новий життєвий простір. З чийого боку буде іти ця експансія і якого вона буде кольору – пояснювати зайве.

Ця похмура картина російської демографії буде неповною без такого важливого фактору, як внутрішня міграція в Росії. Зокрема, вперше від свого заселення почав втрачати населення Далекий Схід. Так за останні 10 років населення Чукотського автономного округу скоротилось на 56%, Магаданська обл. втратила 40%, Камчатська обл. – 18%, Сахалінська обл. – 16%, Республіка Саха (Якутія) – 10%. Через скорочення армії різко зменшилося населення південних районів Далекого Сходу – на 10%. Сьогодні територія Росії за Уралом, як твердять фахівці, перетворилась в зону суцільного відтоку населення.

Ми свідомо приділили так непропорційно багато уваги ілюстрації першого принципу геополітичної динаміки Рендала Коллінза, оскільки вважаємо, що саме втрата ресурсної переваги є одним з найважливіших чинників, який веде Росію до дезінтеграції.

Другий принцип – геопозиційна перевага. З розпадом СРСР Росія назавжди втратила своїх союзників з Варшавського договору і прибалтійські країни. Це практично відрізало Росію від торговельних і військових портів у Балтійському морі. Вихід зі складу імперії України, Білорусі та Молдови призвів до втрати Росією «проток» до Європи. І якщо втрата Польщі, Угорщини і Чехословаччини справді зменшила економічне навантаження на імперію, то відхід України, Прибалтики, Молдови і Білорусі означав створення навколо Росії сірої зони, яка за певних умов має усі шанси трансформуватись у територію НАТО і з часом – ЄС. У цьому випадку на заході Росія буде межувати з НАТО і в перспективі – з ЄС, з новим утворенням з колосальним ресурсним і геопозиційним потенціалом, а на сході – з такими монстрами, як Китай, Японія і США.

Таким чином, після розпаду СРСР Росія, втративши чверть території, стала ще більш серединною державою, а її геопозиційний ресурс істотно погіршився. Вона опинилася між єдиною Європою на заході і Китаєм, США і Японією на сході, втратила торговельні порти на Чорному і Балтійському морях, і перед нею постала загроза остаточно позбутись чорноморських військових баз в Криму і Грузії.

Третій принцип — держави в середині географічного регіону мають тенденцію з часом розпадатись на менші одиниці. Сучасна Росія, як і СРСР у ХХ ст., – серединна держава оточена із заходу, сходу і півдня суперниками, які переважають її у ресурсному і геопозиційному плані. Спочатку розглянемо, однак, внутрішні фактори, які загрожують цілісності Російської Федерації.

Наявність в РФ 89 адміністративно-територіальних одиниць з власними органами управління і власними представницькими і законодавчими органами є серйозною передумовою для відцентрових тенденцій. За «мирних часів» такі утворення самі по собі не здатні серйозно розхитати цілісність держави. Однак на випадок серйозної економічної чи політичної кризи або сепаратистських заворушень одночасно в декількох точках імперії суб’єкти федерації мають шанси здобути самостійність. Щоб убезпечитись від такого сценарію, В.Путін після обрання його президентом істотно обмежив самостійність суб’єктів федерації: РФ було поділено на сім федеральних округів, керівників яких призначає президент. Сьогодні В.Путін намагається переконати Думу законодавчим шляхом відмінити виборність керівників регіональних адміністративних утворень РФ.

Однією з передумов державного розпаду є наявність міжетнічних конфліктів і розміщення вогнищ сепаратизму вздовж кордону держави. В Росії на сьогодні є низка суб’єктів, які належать до прикордонної зони і в яких головною причиною потенційної нестабільності є національний фактор. Це північно-кавказькі республіки Дагестан, Чечня, Інгушетія, Північна Осетія і Кабардино-Балкарія, сусідня Калмикія. В Сибіру, на кордоні з Китаєм, реально претендувати на незалежність може Тува, титульний етнос якої складає 3/4 населення і яка ще зберегла традиції державної незалежності.

Варто, однак, підкреслити, що сепаратистські, національно-демократичні рухи всередині РФ навряд чи здатні призвести до дезінтеграції імперії. У нашому конкретному випадку далеко більше значення будуть мати інші внутрішні фактори, зокрема цілеспрямована дезінтеграційна діяльність правлячих еліт.

Найбільш показовий приклад – це регіональний сепаратизм, який має не етнічне, а адміністративне і економічне підґрунтя. Наприклад, за деякими даними вже сьогодні політичний вплив ЛУКОЙЛа розповсюджується на 22 суб’єкти федерації, «Інтерроса» – на 25, «Сибнефті» – на 16. Регіони, в яких розташовані найпотужніші російські компанії, є, природно, економічно найсильнішими. Кожний другий мер за Уралом є ставлеником якогось великого підприємства. Значне занепокоєння Кремля викликає тенденція до створення на схід від Уралу міжрегіональних асоціацій «Сибирское соглашение» і «Дальний Восток». Москва небезпідставно підозрює регіональну еліту в спробі об’єднання і консолідації зусиль з метою ефективнішого протистояння диктатові центру. Економічні причини таких союзів ні в кого не викликають сумнівів. Але економічні вимоги – це лише початок процесу: далі будуть вимоги політичні.

Все сказане стосується внутрішніх факторів, здатних привести Російську імперію до розпаду. Усі ці фактори не мають жодного значення за умови, якщо є сильний центр і висока легітимність влади. Однак внутрішні обставини набувають вирішального значення у випадку, коли центральна влада занепадає, а сусідні держави посилюються. Зрештою, найбільший парадокс, який логічно витікає з теорії Коллінза, полягає в тому, що від центральної влади іноді нічого не залежить. Вона може бути достатньо легітимною, і стан економіки може бути досить високим, однак, раптом у сусідній державі стається демографічний вибух і науково-технічна революція, які призводять до різкого економічного стрибка. Після чого сусіди скуповують у країні усю власність і інтелект, а держава спочатку фактично, а з часом і юридично втрачає свій суверенітет.

А тому розглянемо четвертий принцип положення теорії Р.Коллінза – спрощення ситуації шляхом завоювання. Сьогодні Росію оточують держави, які мають не лише кращі геопозиційні можливості, але й давно обійшли її за ресурсами. Після остаточного об’єднання ЄС на західних кордонах Росії фактично утвориться єдина держава з населенням понад півмільярда осіб. На півдні і Далекому Сході з Росією межує Китай – 1 млрд. 284 млн. 304 тис. осіб, Японія – 126 млн. 182 тис. осіб і США – 272 млн. 640 тис. осіб. ВВП Китаю – 991 млрд. 203 млн. дол., Японії – 4 трлн. 395 млрд. 083 млн. дол., США – 8 трлн. 350 млрд. 957 млн. дол. Враховуючи загальну кількість населення сучасної Росії (146 млн. 393 тис.) і її економічний потенціал (375 млрд. 345 млн. дол.), ми маємо усі підстави зробити припущення, що РФ як і СРСР неминуче потрапляє під дію цих нових економічних і військових сил. Сьогодні Росія слабка. А якщо так – то її спробують розчленувати.

Японія практично не приховує своєї зацікавленості щодо «північних територій». За певного розвитку подій, з метою обмеження впливу Китаю змушені будуть втрутитись у процес розподілу Росії Сполучені Штати. Інша ситуація з Китаєм. Він динамічно розвиває свою економіку й для того, щоб зберегти темп, потребує технологій, ресурсів, території і нових ринків збуту. Усе це є на північ від його кордонів. Крім того, і це найважливіше, в Китаї забагато людей.

А тому одним із вирішальних факторів геополітичного характеру, який може призвести до розпаду Росії, є Китай.

Різниця демографічних потенціалів між Росією і Китаєм викликає неприховану турботу російських демографів. Так лише у великих китайських містах реальне і приховане безробіття сягає 26—38 млн. осіб, а на селах – 150—220 млн. осіб, тобто армія китайських безробітних і частково зайнятих перевищує все населення Росії. Передбачається, що найближчим часом в Китаї на 160 млн. збільшиться чисельність робочих рук. На прикордонній з Китаєм російській території проживають 7—8 млн. росіян, а з іншого боку кордону – 106 млн. китайців. Густота населення в найбільш заселеному Приморському краї РФ – 13,5 особи на кв. км, а в Китаї – 130. Якщо за різними прогнозами до 2050 р. населення Росії може зменшитись до 70 млн. осіб, натомість населення лише континентального Китаю (без Гонконгу, Тайваню і Макао) виросте до 1,5 млрд. осіб. Накінець, як говорилось вище, вперше з часів освоєння росіянами Східного Сибіру, Далекого Сходу і Примор’я спостерігається міграційний відтік населення з цих російських територій. Що стосується Китаю, який практично освоїв усю свою придатну до економічної діяльності територію, то мігрувати він може лише на північ, оскільки на всіх інших напрямках демографічна ситуація ще складніша.

Незважаючи на те, що китайське керівництво твердо заявило про відмову від територіальних претензій до Росії, китайська політична і ділова еліта вважає, що в минулому Росія шляхом несправедливих і нерівноправних договорів присвоїла півтора мільйона квадратних кілометрів китайської території. Сьогодні, після оголошення стратегічного партнерства між Росією і Китаєм і підписанням в рамках «Шанхайської п’ятірки» угоди про добросусідство, співробітництво і непорушність існуючих кордонів, Китай відкрито не висуває територіальних претензій до РФ. Однак, як твердять російські аналітики, ще у 1989 році в Китаї було прийнято закриту програму освоєння російського Далекого Сходу і залучення його в зону політичного і економічного впливу Китаю. Через декілька років на засіданні Політбюро КПК партійним керівникам було представлено доповідь, в якій говорилося про доцільність придбання в китайську власність земельних володінь і нерухомості на Далекому Сході, в Забайкаллі, Східному Сибіру, про підтримку китайської діаспори за кордоном. Цьому присвячена закрита ухвала Держради КНР, яка рекомендує місцевим органам влади, зовнішньоекономічним і іншим структурам заохочувати експорт робочої сили за кордон. Сьогодні в неафішованих планах китайського керівництва, як стверджують російські експерти, організація явочного освоєння китайцями далекосхідних і сибірських прикордонних територій, створення компактних поселень із подальшим формуванням адміністративно-територіальних автономій. Потім, вочевидь, слід чекати «боротьби за возз’єднання», як це вже було в інших частинах світу.

Росія межує з Китаєм на Далекому Сході і півдні своєї території. Так, довжина російсько-китайського кордону становить 3 605 км на південному сході і 40 км на півдні. Російсько-китайський кордон ще від радянських часів був традиційно добре облаштований і в приблизно такому ж стані зберігається до сьогодні. Чого не можна сказати про новий російсько-казахський кордон протяжністю 6 846 км, який практично не контролюється ані однією зі сторін і через який у Росію налагоджено стабільний потік контрабанди і нелегальних мігрантів із Китаю. Як твердять російські фахівці, офіційні цифри китайських іммігрантів не викликають жодного занепокоєння, натомість реальної кількості китайців у Росії і, головне, динаміки і характеру цього процесу не знає ніхто, оскільки, на їх думку, російські далекосхідні статистичні органи свідомо занижують дані у своїх звітах. Фахівці прогнозують, що через 50 років у РФ буде понад 10 млн. громадян Піднебесної і вони стануть другим за чисельністю народом у Росії. Це в кращому випадку. У гіршому – протягом декількох десятків років китайська діаспора в Росії досягне десятків мільйонів і питання приналежності Далекого Сходу і південних регіонів Сибіру буде вирішено виключно мирним шляхом.

Чи існує реальна загроза військової інтервенції Китаю на Далекий Схід і у Східний Сибір, або, кажучи по-іншому, чи відбудеться спрощення геополітичної ситуації шляхом вирішальної війни між двома суперниками? Як твердять фахівці, такий розвиток подій маловірогідний: за прогнозами Лондонського інституту стратегічних досліджень, у 2010 році Китай володітиме армією та бойовою технікою, які будуть значно переважати російську. Зрештою, при однаковій мобілізаційній напрузі Китай зможе виставити армію на порядок більшу, ніж Російська Федерація. Однак Росія володіє набагато більшим і потужнішим ядерним арсеналом, тому всяка спроба військової інтервенції проти РФ є наперед абсурдною. Натомість, сьогоднішній військовий і господарський стан Росії ясно показує, що економічні наслідки холодної війни, які остаточно зруйнували економіку СРСР, продовжують нищити нову Росію. На практиці це означає, що китайцям нічого не треба робити, лише чекати остаточної економічної, демографічної та владної деградації Росії. А тоді колосальний демографічний вакуум, який виникне на російських землях за Уралом, як гігантська помпа, засмокче мільйони китайців, і питання державної приналежності цих територій буде змінено раз і назавжди.

І, нарешті, пригадаємо п’ятий принцип теорії Р.Коллінза: занадто велике розширення (overextension) призводить до ресурсної напруженості й до розпаду держави. Або простіше: чим далі військова держава виходить за межі своєї «стартової бази», тим вищі її витрати на утримання військових контингентів. Під вагою цих витрат імперія й розпадається.

Після розпаду СРСР російські війська покинули Центральну і Східну Європу і, за незначними винятками, азіатські країни СРСР. Тенденція до згортання російської військової присутності в світі має суто економічну причину. Однак нині Москві важко утримувати не лише закордонні військові бази, але й регулярну армію в самій Росії. Як це не парадоксально звучить, сучасна територія РФ завелика для її нинішнього економічного і демографічного потенціалу. З кожним роком Росія має все більші проблеми з комплектуванням особовим складом і матеріально-технічним забезпеченням своїх військових гарнізонів на Півночі і на Далекому Сході. Прогресуюча депопуляція азіатської частини РФ і очікувана експансія китайців ставить російське керівництво перед колосальною проблемою: як забезпечити солдатами та офіцерами свої гарнізони за Уралом? Якщо нинішні демографічні тенденції і далі збережуть існуючий характер і динаміку, через 30—40 років федеральні війська на півночі опиняться в практично безлюдній місцевості, а на півдні – у чужому «китайському морі». Вартість утримання таких гарнізонів різко виросте з відповідними наслідками для російської економіки. І, головне, не маючи навколо себе безпосереднього об’єкту захисту, цивільного російського населення, армія одразу втратить мотивацію своєї діяльності і сенс самого існування. Результат – падіння дисципліни, розклад і деградація особового складу, що вже спостерігалось в середньоазіатських гарнізонах, зниження боєздатності. Далі – скорочення цих гарнізонів до символічної кількості та поступова фактична втрата контролю Центру над цими територіями.

Як саме буде виглядати процес фрагментації великої держави і коли це станеться – сказати важко. Деякі ознаки дають підстави зробити припущення, що існує декілька типологічно різних сценаріїв, які й будуть реалізовані. Вживаючи лексему «сценарій», ми говоримо лише про загальні тенденції розпаду, а не про хронологічну послідовність і детальний перелік окремих актів.

Згідно з умовним першим сценарієм, Москва, усвідомивши неминучість розпаду держави, візьме цей процес під свій контроль і прискорить фінальний етап. Якщо розпад неможливо зупинити, його спробують максимально комерціалізувати. Протягом наступних 3—5 років буде повністю приватизовано усі великі, стратегічно важливі підприємства видобувної, переробної й енергетичної промисловості РФ, а також весь транспорт і зв’язок. Паралельно буде здійснюватись інтенсивна приватизація землі.

Остаточна приватизація гігантів сибірської промисловості (це вже реалізовано) призведе до ослаблення державного регулювання економіки, що буде стимулювати створення і розвиток незалежних центрів влади, які базуються на приватному володінні капіталом, технологіями і комунікаціями. За Уралом керівники стратегічних підприємств, всупереч волі Москви, повністю захоплять регіональну владу на всіх рівнях, що призведе до створення корпоративно-територіальних структур, тобто до альянсу крупних компаній із регіональною владою. Союз капіталу і місцевої влади відразу ж законодавчим шляхом скоротить частку відрахувань розташованих тут корпорацій до місцевих бюджетів. Останнє буде мати катастрофічні наслідки для соціальної сфери Зауралля. Далі буде інтенсифіковано процес виселення «надлишку» населення з півночі Сибіру в європейську частину, ліквідовано весь невиробничий сектор і соціальну інфраструктуру, а всю промисловість на півночі переведено на вахтовий метод. Кажучи простіше, буде максимально оптимізовано виробничий процес на півночі і переведено його на ринкові відносини.

Армію буде переведено на контрактну основу і різко скорочено. За істотного зменшення цивільного населення на півночі підтримка життєздатності сибірських гарнізонів буде безпосередньо залежати від місцевих корпорацій.

Уся виробнича діяльність буде зосереджена у видобувній і енергетичній галузях, а переробна промисловість зредукована до мінімуму. Необхідні для життєдіяльності підприємств і населення технологічні матеріали, продукти харчування, промислові товари, медикаменти тощо будуть «експортуватись» із європейської частини РФ і з-за кордону. Сибір на якийсь час стовідсотково перетвориться у сировинний додаток до Москви.

Відбудеться остаточна диверсифікація потоків сировини й енергоносіїв у декількох напрямках: істотно зменшаться потоки в Європу, з’явиться новий напрямок – на південь, в Китай і країни АТР, а також на Далекий Схід, в Японію, і на північ, у США.

По-іншому будуть розвиватися події на територіях вздовж китайсько-російського кордону на півдні Сибіру і в Примор’ї. Буде створено максимально сприятливі умови для припливу нових емігрантів з європейської частини РФ, України, Білорусі та Прибалтики. Перевага буде надаватись російській діаспорі і слов’янам, які переселятимуться на постійне проживання. Вони займуть нішу середнього класу, їхня місія – управлінці середнього і нижчого рівня, кваліфікований технічний персонал, менеджери й посередники. Місце проживання – міста. Далі буде широко відчинено ворота для китайських переселенців, частина яких із часом не лише отримає громадянство, але й право купівлі у приватну власність землі. Їхня роль – некваліфікована робоча сила і нижчий управлінський рівень у виробництві. Для того, щоб китайська діаспора не зосереджувалась на прикордонних територіях, їй буде дозволено розселятись по всій території Сибіру за Уралом.

Дешева і переважно нелегальна робоча сила з Китаю призведе до стрімкого економічного підйому, до подальшої диверсифікації товарних і фінансових потоків, до збільшення економічного потенціалу і політичної самостійності регіону. Одночасно зросте економічна і політична міць Китаю, і торгувати з ним стане вигідніше, ніж із Європою. Натомість величезні витрати на транспортування вуглеводнів до Європи і великі відрахування у федеральний бюджет призведуть до численних конфліктів між регіонами та Москвою. Суперечки завжди будуть закінчуватись перемогою регіонів: Москва щоразу буде змушена надавати Сибіру ширших владних повноважень і економічних свобод. Товарні потоки все більше будуть переорієнтовуватись на південь і схід, а з ними – і гроші.

У результаті стрімкого економічного підйому цього регіону місцеві корпоративно-територіальні структури захочуть отримати політичну систему, яка б забезпечила їм повну легітимність їхньої влади на цій території. Це призведе до того, що з часом Сибір і Далекий Схід перестануть платити податки до федеральної казни, переберуть на себе фінансування розташованих тут гарнізонів і проголосять частковий або повний суверенітет. Стосунки з Москвою стануть рівноправними і союзними. Росія перетвориться в конфедерацію.

Динамічний розвиток економіки Сибіру завдяки дешевій робочій силі з Китаю і кваліфікованому інженерно-технічному персоналові з європейської частини РФ і України створить сотні тисяч робочих місць, які неминуче будуть заповнюватись китайцями. Цей процес енергійно стимулюватиме китайське керівництво. За декілька десятиріч десятки мільйонів китайців заполонять весь простір за Уралом, і сьогоднішні 20—25 мільйонів росіян будуть відігравати все меншу роль в політичному, культурному і економічному житті регіону. Далі – китайські школи, вузи, китайські ЗМІ, друга державна мова, референдум про пропорційне представництво в органах державної влади і довгождане возз’єднання з братнім китайським народом.

Таким чином, цей сценарій передбачає дезінтеграцію Російської імперії у два етапи: спочатку розподіл Росії на декілька частин і утворення конфедерації. Оскільки цей процес вже сьогодні має активних прихильників і стимулюється зсередини Росії, то він має усі шанси реалізуватись протягом 5—7 років. Натомість остаточна втрата Сибіру і Далекого Сходу і приєднання його до Китаю може тривати 50—70 років, а за сприятливих для Росії умов – до кінця століття. Окремо хочеться наголосити на тому, що весь цей процес буде протікати мирно і, на початковому етапі, з вигодою для росіян. Основний фактор розпаду РФ – геополітичний, зовнішній і зветься цей фактор – Китай.

Другий сценарій розпаду РФ передбачає, що у фінальному етапі візьмуть участь Китай, США, Японія і Європа. Розвиток ситуації за першим сценарієм передбачає переорієнтацію потоків енергоносіїв із Заходу на Південний Схід, в Китай. В будь-якому випадку, експорт російської нафти і газу до Китаю буде вигіднішим, ніж у Європу. Стрімкий розвиток економічної могутності Китаю автоматично збільшить споживання енергоносіїв, зокрема газу. Оскільки, за прогнозами експертів, у світі через 10 років різко зросте дефіцит енергоносіїв, скорочення російського постачання газу, електроенергії та нафти в Європу спричинить істотне зростання цін енергоносіїв у Європі. Стрибок економіки за Уралом призведе до поділу Росії на дві або три союзні держави – Московію та Урало-Сибірську федерацію (УСФ), або на Московію, Сибір і Далекий Схід.

Щоб захистити власні національні інтереси, США спробують взяти під свій контроль видобуток і транспортування енергоносіїв на Близькому Сході, а також спільно з Японією і ЄС – в Сибіру. Далекий Схід, номінально лишаючись під юрисдикцією УСФ, може перейти під протекторат Японії та США, натомість весь Східний Сибір, належачи до складу УСФ, економічно буде під управлінням американсько-японсько-російсько-європейських ТНК.

Китай отримає квоту на споживання сибірської нафти і газу, а також можливість перемістити надлишок робочої сили на російську територію. Міграція китайців у цьому випадку буде мати строго контрольований і законодавчо регульований характер. Фінальний етап пройде за попереднім сценарієм, однак, можливо, дещо пізніше.

За всієї фантастичності запропонованих сценаріїв, в них немає, як не дивно, нічого неможливого. Як складові елементи ми використали реально діючі нині сюжети та сценарії, а також скористались вже існуючими прогнозами й рекомендаціями російських аналітиків. Так експерти СВОП визнають неминучість залучення китайської робочої сили в економіку Росії, рекомендують продавати китайцям землю і розселяти їх по території всього Сибіру. Інші вчені припускають можливість розпаду Росії на Московію та Урало-Сибірську федерацію і перенесення столиці за Урал. Науковці сибірського відділення АН РФ пропонують переорієнтувати фінансові потоки із Москви в Новосибірськ, підняти рівень життя за Уралом, спинити еміграцію і забезпечити стабільний природний та імміграційний приріст населення, жорстко регулювати китайську еміграцію.

Напіврятівний для Росії варіант передбачає масовані закордонні інвестиції в сибірську і далекосхідну економіку, переорієнтацію фінансових потоків із Москви на Новосибірськ, стимуляцію міграційних процесів з європейської частини РФ і України, жорсткий контроль за міграцією з Китаю, переміщення столиці РФ з Москви в Новосибірськ і, як крайній захід, розпад Росії на дві або три союзні держави. Росії доведеться пройти болючу процедуру відречення від імперських амбіцій, забути про відновлення СРСР і замість перманентної спецоперації (яку під виглядом міждержавних стосунків вже десять років Москва провадить проти своїх сусідів) встановити з Україною, Білорусією, Грузією, Молдовою і Казахстаном по-справжньому дружні й братерські стосунки. Чи дозволять такі кроки зберегти Сибір і Далекий Схід для росіян, та й для усіх слов’ян – сьогодні сказати важко. Цей варіант не гарантує стовідсоткового успіху, однак він дає надію.

Але, як видно з представленого вище матеріалу, Москва обрала перший шлях розвитку. Що практично неминуче призведе до поступової втрати російських земель в Азії. Натомість втрату Сибіру і Далекого Сходу Москва спробує компенсувати геополітичним успіхом на заході, намагаючись приєднати Україну до Білорусії. Отже, може, здійсниться віковічна мрія російських імператорів: чверть колишньої Російської імперії нарешті об’єднається з омріяною і такою ще вчора недоступною Європою.

Відповідно до моделі Р.Коллінза, держави, які перебувають у центрі політичної ойкумени (центрові держави), зазнають напруження по всьому периметру своїх кордонів. Україна – центрова держава. Особливо несприятливі часи для неї настануть після вступу наших західних сусідів до ЄС. Однак, на відміну від Росії, яка за сприятливої економічної кон’юнктури має запас у 30—50 років, у нас лишилось часу на порядок менше. Інтегрована у вмираючу імперію, Україна має стати свого роду протектором, елементом, який повинен загальмувати наростаючі процеси ентропії у вмираючій імперії. Та майбутнє нашої країни – окрема тема.