01/19/2003 | ReporterCorpse

Раджу почитати, кого цікавіть ця тема:

http://www.telekritika.kiev.ua/comments/?id=6644

для тих, кому в лом переходити....

***

Ну, так це ж Набока...



Це написано на прохання редакції „Телекритики”, бо я знаю Набоку досить давно, хоча вже й після завершення активного періоду його правозахисної діяльності, ув’язнення та подальших поневірянь. Відмовитись я не могла, бо якщо про мертвих – або добре, або нічого, і саме нічого, то значить, погано. А це – неможливо. Але що таке “добре” в тому сенсі, як треба писати про того, хто пішов, і як можна писати саме про Набоку – я не знаю. Про те, що “від нас ідуть кращі” – вже сказано, напевне ж, без лицемірства, але надто швидко, ритуально. Думаю, він також не знав, як про це писати. Окрім того, що не можна нічого фальшувати, а тим більше – робити “як треба”. А тому писав би просто як згадував. Бо все одно біль – не через недоречні, можливо, слова. Вибачте, хто знайде недоречності...


Узагальнити уявлення про Сергія Набоку з-поміж думок всіх, хто його знав, навіть в журналістському середовищі, можна, очевидно, хіба що коротким: “Ну, так це ж Набока...”


І нехай молоді або чужі здогадуються, що саме це означає. Дізнаючись деталі його біографії, нехай спробують зрозуміти, що саме у друзів-приятелів-знайомих Набоки звучить в цьому вислові. Чи то пошана до його нерекламованого ніколи (хоча мода на таке минуле була, ще й яка!) політзеківського досвіду. Чи то захват від його світсько-артистичної манери спілкуватися з будь-якого рівня політиками, дипломатами, справжніми артистами тощо, які мали за честь подати йому руку... Чи то напівіронічне схвалення його чергової затії з якимось журналістським клубом (три чи п’ять їх таки було?). Чи, навпаки, роздратування тим, як він пропадає, коли всі давно чекають. Чи то насмішка над тим, як він імпровізує перед якимось потенційним бізнес-партнером, конче необхідним для фінансового рятування здійснюваного проекту, а простіше кажучи – годування купки молодих журналістів, що, повіривши в самого Набоку, скніють в непридатному для існування приміщенні агенції за копійки, або й без них. Чи то сором від власної необізнаності, нездарності та інших незліченних вад – в порівнянні з тим, як він відредаговував найкострубатіші тексти до вишуканих взірців справжньої української мови. Чи то заздрість до його бездоганної модерної українськості, після якої слово “хахол” назавжди випадало з голови, навіть якщо сам він стояв поруч справжніх “хохлів”...


Ці, а також безмежну кількість інших деталей та епізодів його життя можуть без будь-яких сумнівів в достовірності, і одночасно як красиву історію, безкінечно розповідати безкінечна кількість людей, що знають Набоку, і що він сам їх знав. Але цілісної історії для ознайомлення з нею “чужих” – так і не складеться. Бо це – не історія життя, а життя.


Він сам відкидав принципово узагальнення таких речей, як людина, її світ, життя як таке. Хоча філософію і все, що від неї походить, здається, втілював сам в собі. “Слово изреченное есть ложь”... Але – “не можу мовчати”. Такі речі не унормовуються, вони, суперечливі в самих собі і між собою, робляться в залежності від внутрішньої потреби, а потім – нехай судять, хто має час та натхнення. Правда? Що це таке – за великим рахунком? Не клявся і, бувало, вигадливо або й натхненно брехав. Іноді – для справи. Іноді – аби відстали, або просто коли не знав, як сказати цю кляту правду. “Во спасіння” – ні... З боягузтва – також ні...Але, здається, ніколи і нікого по-справжньому не обдурив. Знав і намагався витримувати різницю між цими речами.


Він, напевне, не робив із власного життя якийсь єдиний проект, наприкінці або на певних етапах якого можна було б підбити підсумки. Хоча проектів і започаткував, і витяг, і завалив – дай Боже кожному, хто зветься журналістом. Західні управлінці, мабуть, вигнали б його як менеджера в перший же день, та він і сам визнавав, що керувати в повному сенсі слова не вміє і не любить. Але без нього подібні до створених ним проектів також не проіснували б ані дня: він був із тих, кого називають “шефом”. На нього не молилися, але не тому, що не вірили в нього, а тому, що просто знали – він є. Значить – є все те, що він пообіцяв. Принаймні тим, хто був молодший, слабший, підлеглий і залежний від нього. А рівним нічого не обіцяв: хочеш – спробуймо. І лише тому, що це цікаво, тож не жалійся, якщо доведеться потім тягти або кидати... Бувало, тягли, бувало – кидали. Підсумків, що називається, для нащадків, мабуть - нема. Або наразі нема, допоки не зібрані й не опубліковані цілком його тексти. Але є (справді є, тільки треба не лише дивитися кілька “національних” телеканалів, а й читати, слухати) чимало прекрасних журналістів, що можуть пояснити свою фаховість і наступну кар’єру тим, що просто працювали з Набокою. Може, тепер вони назвуть себе його учнями...


Те саме – і в його особистій журналістській праці. Чимало його коментарів та оглядів не викликали захвату в людей, що потребують докладної інформації та логічного узагальнення. “Лінь” – його улюблене слово. Після, хіба що, “нецікаво”... Але емоційній реакції аудиторії на його роботу часами міг би позаздрити будь-який віртуозний шоумен. Те, як він писав тексти для друку, називається, здається, есеїстикою, і на неї багато в кого з колег, що годуються поточними подіями, просто не вистачало часу. Він “відповідав” адекватно: читав не газети, а книги, і на твою поточну “сенсацію” з кулуарного паркету міг завернути таку цитату з класиків, або, що краще, з новітнього невідомого тобі світового інтелектуального бестселера... Популярність він, напевне ж, любив, радів, коли його пізнають. Знав, що телегенічний до чортиків. Але навряд хто наведе приклад, коли б він робив хоч щось, аби потрапити туди, де можна про себе зайвий раз нагадати. І – ще раз – ніколи не зловжив своїм минулим, ані для кар’єри, ані для просто розкрутки, ані навіть для того, аби відновити свій авторитет у вузькому колі надзвичайно амбітної і вже видатної журналістської “еліти”. Змагався за статус на рівних, визнавав, якщо в якихось питаннях – повний бовдур, міг зовсім несподівано виявитись абсолютним знавцем, і ніколи – “а ти де був до 91-го року?”


Політичної позиції не мав лише в сенсі політичної метушні. Мав – як межу, за яку не ходять: Україна, демократія, свобода. Можливо, ідеологічний антикомунізм, але без фанатизму. Мав на це особисте моральне право, але не користався. І лише в сенсі практичної політики. А от те ж саме, але в боротьбі за свободу слова – тут можна і треба досить твердо зробити висновок про Набоку: він шукав можливості вільно висловлюватись за будь-яких умов, не користаючись чужим досвідом, випробовував на собі все, що вартувало його уваги (було йому цікаво). Він чи не одним із перших спробував скористатися для цього співпрацею з олігархами (викликаючи відверте нерозуміння і охолодження в стосунках з боку менш досвідчених у різнобарв’ї життя колег), але вже точно першим поставив діагноз цій співпраці і першим, причому – знову без жодної самореклами, а з такими собі жартівливими самоіронічними поясненнями - покинув її. І знову повернувся до початку: пошуку свободи...


Коли життя ставало нецікавим, а відтак – майже ненависним, за його ж висловом - “паршивим”, Набока називав його “обміном речовин”. І міг досить докладно розмірковувати про те, що смерть – це не більше, ніж припинення цього “обміну речовин”. За душу не хвилювався: вірив в Бога, і хто вірив не так глибоко, як він - знали різницю без жодних слів. А от про “обмін речовин” можна було побалакати, і навіть стривожитися – надто вже легко в нього це виходило. Поговорити про відсутність в життя сенсу, про хаос, про беззмістовний процес і просторово-часовий контінуум. Після таких розмов здавалося: він все кине і піде собі слухати музику та читати книжки. І нехай далі пручаються інші – молоді, завзяті, дурні... А що, хіба мало колишніх в’язнів совісті покинули активну працю та наповнене життя серед людей, спочатку ніби отримавши результат від того, за що колись боролися, а потім розчарувавшись в тім, що вийшло? Набока міг навести не один приклад.

Але він нічого не кинув, він знову займався тією темою, яка нині в цій країні лише й має реальну небізнесову, некон’юнктуруну користь: зеками, правами людини, вбивствами, загадковими зникненнями, надто частими кримінальними випадками з журналістами, здебільшого невідомими широкому загалові, дрібними образами владою маленьких українців в далеких від столиці “хацапетівках”, та великою загрозою тоталітарного режиму.

Він збрехав про “обмін речовин”.


Більш переконливо він збрехав тільки раз – коли пообіцяв з екрану, що ще, може, зустрінемося – десь там, у великій політичній журналістиці. І взагалі...


Так вийшло... Ну, так це ж Набока...


Ірина ПОГОРЄЛОВА


Від „Телекритики”. - Сергій Набока не був нашим постійним автором, хоча про це й багато разів заходила в нас з ним мова. У кожного – безліч своїх справ, всі це розуміють, і ми були вдячними Сергієві, що зате він ніколи не відмовлявся від участі в наших експертних опитуваннях. Читачі „Телекритики” можуть у пошуці на нашому сайті знайти всі його короткі роздуми – які завжди були вкрай влучними і вкрай емоційними... Болючими... Справді – писав, як жив. Як дихав.


А тут ми наведемо єдину написану Набокою статтю для „Телекритики”, з дуже промовистою назвою: „Писуни”. А також – його відповідь на наше запитання про телевізійний проект мрії... Сергій, важко від того, що вже – на побачимося, на що і ти, і ми сподівалися...


15.04.2002 14:24 ПИСУНИ. Емоційне. Постелекторальне.

Журналістика буває різна. Можна класифікувати її за видами, за жанрами, за стилями, за тематикою. Можна, користуючись уявною якісною шкалою, поділити її за рівнем професійности, майстерности, таланту. Можна, зрештою, розподіляти на американський, европейський чи совєтський штиби, чи й простіше - розглядати моделі тоталітарну й лібертаріянску…

А є ще журналістика українська. Чимось вона нагадує список офіційних "героїв України", пам’ятаєте, є в нас такі, дуже героїчні герої, геройськи нагороджені нашим народом в особі його улюбленого Президента таким звитяжним званням? Особливо огидних особистостей у цьому героїчному списочку, начебто, й нема, і звинуватити в індивідуальному негероїзмі когось конкретно важко (хоча й можна! Можна!). Але всерйоз назвати більшість з них героями - окрім, може, двох (одного - посмертно) - нормальний язик повернеться хіба що під дією жахливої й несумісної з життям кількости алькоголю. Хоча, якщо припустити, що це просто новий, особливий вид героїв, ще незнаний людством…

Так і з журналістикою українською звичайною. Можна її називати жлобською, можна - хамською, можна - непрофесійною, продажною, тупою; можна дібрати силу різноманітних епітетів, але головне, вирішальне й засадниче в ЖУ описується одним словом - НЕІСНУЮЧА. Кілька десятків людей, яких можна назвати журналістами, жменька ЗМІ - є окремими фактами, виключеннями з правила, і на тлі загальної ситуації слугують радше підтвердженням сумного факту неіснування такого явища, яке ми тут умовно називаємо ЖУ. А відтак слід визнати, що не існує і журналістів.

Є - писуни. Ну, ще трохи читунів, які озвучують творчість писунів.

На жаль, це стосується і владних, і провладних, і нейтральних, і опозиційних, і забавляльних ЗМІ, і аналітичних, і інформаційних, і державних, і антидержавних.

І коли Славко Піховшек заявляє, що "вона можлива і вона існує, незаангажована й вільна політична журналістика", то ми чуємо слова яскравого представника політичної обслуги, але не журналіста. Швидше я би погодився з паном Чекмишевим, заступником директора Київського інституту журналістики, який вважає, що ЖУ "нагадує або бруднуватий РR, або маніпулювання інформацією, або створення якихось іміджових моделей і так далі". Коли прем’єр Кінах заявляє, що місія журналіста "бути в перших рядах творення нового життя, точним і яскравим словом сприяти її (?) удосконаленню заради утвердження високого завоювання людства - демократії, свободи слова і поваги до особистості", мені особисто жваво пригадується пишна риторика тридцятирічної давности. Коли пан ще-спікер Плющ минулого року видав, що "сьогодні можна гордо стверджувати - українська журналістика відбулася… в Україні сформувалася нова генерація журналістів, які мають не тільки стійкі демократичні погляди, але і навчилися відстоювати їх в своїх публікаціях, репортажах і коментарях" - мені хотілося ридати від щастя. Добре, що хоч хтось в Україні має те, що йому потрібно.

Чи можна писати про, міркувати над і взагалі досліджувати неіснуюче явище? Можна. Визнати його умовно існуючим, припустити можливість чогось на кшталт неевклідової геометрії, узяти за аксіому щось неймовірне і вибудувати на основі цієї неймовірної аксіоми струнку і внутрішньо несуперечливу картину всесвіту.

Наш ЖУ-всесвіт постає з однієї-однісінької аксіоми. Аксіоми імени В.І.Лєніна. Щось таке покійничок казали про те, чим мусить бути ЗМІ - колективним організатором, агітатором, пропагандистом. Як каже Володимир Здоровега, декан факультету журналістики Львiвського університету, колись "роль журналістики… зводилась до того, що вона повинна була пропагувати й доносити до широких мас якомога дохiдливiше партiйнi догми". Скажіть, чим сьогоднішня ЖУ відрізняється від тодішньої?

Так, безперечно, певна різниця спостерігається. Рівень освічености, ерудованости, володіння якоюсь зрозумілою мовою у теперішніх писунів набагато нижчий. Спостерігаються серйозні проблеми з інтелектом, притомністю, совістю, іншими, не менш ефемерними штучками. І нинішнім писунам не допоможуть ані додаткова освіта, ані ніякі альтернативні журналістські спілки, кодекси журналістської чести й комісії з журналістської етики - хоч ти їх наколупай сотні й тисячі...

Виступаючи 12 квітня на сильно віртуальному, майже неіснуючому "Громадському радіо", я ляпнув був, що ті, чиє покликання вилизувати різні місця роботодавцеві, могли би це робити елегантніше, ніжніше, еротичніше, зрештою, а виходить - тупо й гидко. За кілька днів я зрозумів - так і треба! Які замовники, такі й писуни. Яка "еліта" - така й "журналістика".

І найкраще, що можна зробити (і робиться подекуди) в інформпросторі - обливаючи брудом опонентів, не згадувати в жодному контексті свого хазяїна. Просто ігнорувати його існування. Тоді, принаймні, у користувача може скластися ілюзія, що неіснуюча ЖУ - існує.

Може, саме ці вибори бодай на когось подіють витверезливо, як холодний душ. Може, хоч хтось усвідомить, що не слід аж так налягати на маніпулятивну функцію журналістики. Цей важіль затонкий для дебілів…

Амінь.

P.S. Заради коректності "Телекритика" наводить повну відповідь В'ячеслава Піховшека на запитання сайту Part.org.ua:

Part.org.ua - Как Вы считаете, возможна ли вообще в Украине политическая журналистика?

В. Пиховшек – Все зависит от градации СМИ. В общем, она возможна и она существует, незаангажированная и свободная политическая журналистика.

Все зависит от величины СМИ. Например, в интернет-издании или в небольшой газете это более-менее возможно. В более крупных же СМИ этого принципа тяжелее придерживаться. Быть журналистом – значит перестать быть политическим игроком. Постепенно будет меняться как журналистика национального уровня, так и политика национального уровня. То, что делается сейчас, мне пока тяжело называть политической журналистикой. Когда будут четко видны изменения государственной власти, можно будет четко сказать, как будет меняться и сама политическая журналистика.

Сергій Набока, спеціально для “Телекритики”


21.06.2002 13:36 Запитання "Телекритики": Телевізійний проект моєї мрії - це...

Відповідають: Сергій Набока, Тамара Щербатюк, Лаврентий Малазония, Анатолий Борсюк, Ігор Слісаренко, Андрій Тичина, Іванна Коберник, Ольга Таукач

Сергій Набока, журналіст

Мрію я про такий телепроект, який дозволив би мені постійно їздити по цілому світу і розважатися, відпочивати, пити, їсти і взагалі насолоджуватися життям у найбільш улюблений тубільцями спосіб, показуючи украінському глядачеві, як класно жити де-не-де у світі інколи. Їде знімальна група і знімає мене в режимі прихованої чи неприхованої камери. А потім під час монтажу можна все це відкоментувати культурологічненько: в країні N чоловіки віддають перевагу полігамії; я – в гаремі, орендованому на три години, і т.д.

Але, як на мене, краще за все встановити камери в курилках усіх головних українських інституцій, починаючи від Адміністрації Президента України і закінчуючи податковою адміністрацією. Ну, а насправді - багато ідей, але доводиться сціпити зуби і мовчати, бо вкрадуть і спаскудять. Хай крадуть краще у Росії, яка, в свою чергу, краде десь іще...

І все ж у мене є хороша ідея. Зараз вона витанцьовується. Може, й побачимось. Головне – ніякої політики, щоб не кортіло накласти на себе руки.