Кістки, які ми накопували
02/06/2003 | http://www.ukrslovo.kiev.ua/
Безліч білих плям ХХ ст. поступово зникає, але настільки повільно, знехотя, найприкріше — байдуже. П’ятий рік поспіль відзначається в останній тиждень у суботу — День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій. По телебаченню, у газетах минулого року ще хоч щось розказували і показували про голод 1932—33 рр. про репресії — або зовсім, або реченням.
Як народ ставиться до свого минулого, так він турбуватиметься і про майбутнє. Це дуже страшно, але зрозуміло. Бо тривалий час нас учили поважати не історичне минуле пращурів, а вицензуровану пам’ять про нього, не справжніх синів України, а безлику ідеологію, приписувану знеособленим особам. Нас навчили сумлінно віддавати церемоніальні почесті Невідомим і Невідомому, змалечку брати участь у вшануванні пам’яті безіменного некрополя ідеологій і абстракцій, акцій та організацій, зводити їм пам’ятники й монументи. А тим часом реальний власний некрополь наших предків, більшість із яких проживали в не такі вже й давні бурхливі роки, те, що дійсно є нашим минулим, славним чи трагічним, але гідним поваги й шанування — потерпає від жорстокого вандалізму.
Нещодавно знову промайнула звістка про Биківню. Знаю про роботу товариства «Меморіал Київщини», що випустило книгу «Биківня: злочини без каяття». Це воістину величезна робота, яка варта пошанування і підтримки, та тільки не в нас. Однак мова не про книгу.
Уперше про Биківню я почув 1987 р., і не тільки почув. Одного грудневого дня 1987 р. 60-80 солдатам строкової служби ВВ, серед яких був і я, було оголошено, що ми будемо вести розкопки розстріляних німцями в 1941-му мирних жителів. І щоб ми не дуже говорили про це з «посторонніми». Офіцери нам розповіли, що розкопки до нас уже проводили курсанти у кінці 70-х — на початку 80-х років, і вони відкопали кілька тисяч. А тепер посилають нас через те, що дуже багато випадків мародерства, тобто деякі «знатоки», жителі Києва і цієї місцевості, ходять зі спеціальними щупами і «добувають золото». Також були випадки, коли діти грали у футбол черепами. Тож нам потрібно зібрати рештки тих людей, і потім їх перепоховають, а згодом там встановлять пам’ятник.
Биківня знаходиться неподалік Києва. Уперше потрапили туди одного морозного ранку, звернувши із траси до соснового, нічим не примітного лісу.
Після переговорів з цивільними особами нам дано було завдання почати «розкопки». Викопані кістки з черепами зносили на одну з галявин, де їх «сортували» фахівці, щось роздивляючись, міряючи і нотуючи в зошити. А далі завозилися величезні ящики, які потім кудись швидко вивозили. На окремі купи складали знайдені речі — пряжки, ложки, кружки і т.д.
Спочатку було моторошно, ліс перетворювався на величезну могилу, всюди порито — відчуття було неприємне, ніби тут і досі витав дух смерті. Та згодом звикли, навіть обідали біля цих могил.
Працювали ми з тиждень, «результати» роботи виднілися на великій території лісу, спочатку копали лопатами, а пізніше допомагав екскаватор. Причина — у глибині, на якій були останки. Навіть, здавалося, де нема поховань, на глибині 3-5 метрів були кістки. На деяких — навіть незітлівшу плоть, що дуже шокувало нас. Пояснювали це тим, що розстріляні були взимку, і що тут пісок і глина.
На перший погляд, могили були розкидані безсистемно , в деяких місцях — у три-чотири яруси або навіть ледь прикриті десятисантиметровим шаром землі.
Кістки, які ми накопували швидко, переростали в гори, та, як не дивно, під обід зникали, після обіду, коли роботи поновлювались, вони знову росли і зникали. Нам повідомили, що за тиждень було відкопано від 6 до 8 тисяч загиблих. Але чи це справді так — невідомо. Кісток було так багато, що й після цих «розкопок» багатьом під час риття окопів чи ще якоїсь роботи із землею мерещилися вони повсюди.
Розкопуючи останки людей, ми натикалися на дивні речі, і багато з солдат ішли до офіцерів розпитувати. Та нам було наказано менше говорити і не цікавитись. Виникали підозри не тільки в солдат, а й у офіцерів. В одному з могильників знайшли «поховання» офіцерських чобіт зі шкіри — говорили, що можна почистити і носити — до того збереглися. Але дивно те, що підошви були ледь стерті й проглядав рік випуску — мабуть, 1937—1938-й. Знаходили ложки, кружки, на яких були прізвища і подеколи рік. Дивно було й те, що всі черепи були прострілені ззаду, і ніде жодної гільзи, навіть кулі, не знаходили.
Тому якось дивно було, що німці розстріляли, а слідів їхньої роботи нема.
Те, що пережили солдати, важко уявити, та молодий організм справився. Після такої роботи, цілий день на «розкопках», солдати спали міцно, та неділя змінила багатьох. Ночами чувся скрегіт зубів, крик уві сні, і не один із нас схоплювався серед ночі в холодному поту. Чимало з нас були українці. Ті, пережиті в Биківні, «розкопки» вже ніколи не забудуться.
Хоча вихована радянським суспільством байдужість і зневага, знецінення святих для кожної цивілізованої людини місць — і тут не минули даремно.
Кілька «дідів» тишком відбирали черепи, що були не пошкоджені, і звозили в казарму, після чого двох чи трьох «молодих» заставляли зубними щітками вичистити, а потім відполірувати. Далі самі лакували — робили попільнички. Більшість солдат не звертали на це увагу, та все ж сповістили офіцерів. Були невеликі закриті збори — покарали комсомольців «виговорами» і ніби одного чи двох — «губою». А про цю подію наказано було забути.
Пізніше дізнались: у Биківні поставлено пам’ятник чи знак, що це скоїли німці. Лише нещодавно оприлюднено, що це поховання в’язнів Жовтневого палацу 1936—1941 рр. Гірку правду щодо цієї Голгофи України зафіксовано тепер уже урядом України
Як народ ставиться до свого минулого, так він турбуватиметься і про майбутнє. Це дуже страшно, але зрозуміло. Бо тривалий час нас учили поважати не історичне минуле пращурів, а вицензуровану пам’ять про нього, не справжніх синів України, а безлику ідеологію, приписувану знеособленим особам. Нас навчили сумлінно віддавати церемоніальні почесті Невідомим і Невідомому, змалечку брати участь у вшануванні пам’яті безіменного некрополя ідеологій і абстракцій, акцій та організацій, зводити їм пам’ятники й монументи. А тим часом реальний власний некрополь наших предків, більшість із яких проживали в не такі вже й давні бурхливі роки, те, що дійсно є нашим минулим, славним чи трагічним, але гідним поваги й шанування — потерпає від жорстокого вандалізму.
Нещодавно знову промайнула звістка про Биківню. Знаю про роботу товариства «Меморіал Київщини», що випустило книгу «Биківня: злочини без каяття». Це воістину величезна робота, яка варта пошанування і підтримки, та тільки не в нас. Однак мова не про книгу.
Уперше про Биківню я почув 1987 р., і не тільки почув. Одного грудневого дня 1987 р. 60-80 солдатам строкової служби ВВ, серед яких був і я, було оголошено, що ми будемо вести розкопки розстріляних німцями в 1941-му мирних жителів. І щоб ми не дуже говорили про це з «посторонніми». Офіцери нам розповіли, що розкопки до нас уже проводили курсанти у кінці 70-х — на початку 80-х років, і вони відкопали кілька тисяч. А тепер посилають нас через те, що дуже багато випадків мародерства, тобто деякі «знатоки», жителі Києва і цієї місцевості, ходять зі спеціальними щупами і «добувають золото». Також були випадки, коли діти грали у футбол черепами. Тож нам потрібно зібрати рештки тих людей, і потім їх перепоховають, а згодом там встановлять пам’ятник.
Биківня знаходиться неподалік Києва. Уперше потрапили туди одного морозного ранку, звернувши із траси до соснового, нічим не примітного лісу.
Після переговорів з цивільними особами нам дано було завдання почати «розкопки». Викопані кістки з черепами зносили на одну з галявин, де їх «сортували» фахівці, щось роздивляючись, міряючи і нотуючи в зошити. А далі завозилися величезні ящики, які потім кудись швидко вивозили. На окремі купи складали знайдені речі — пряжки, ложки, кружки і т.д.
Спочатку було моторошно, ліс перетворювався на величезну могилу, всюди порито — відчуття було неприємне, ніби тут і досі витав дух смерті. Та згодом звикли, навіть обідали біля цих могил.
Працювали ми з тиждень, «результати» роботи виднілися на великій території лісу, спочатку копали лопатами, а пізніше допомагав екскаватор. Причина — у глибині, на якій були останки. Навіть, здавалося, де нема поховань, на глибині 3-5 метрів були кістки. На деяких — навіть незітлівшу плоть, що дуже шокувало нас. Пояснювали це тим, що розстріляні були взимку, і що тут пісок і глина.
На перший погляд, могили були розкидані безсистемно , в деяких місцях — у три-чотири яруси або навіть ледь прикриті десятисантиметровим шаром землі.
Кістки, які ми накопували швидко, переростали в гори, та, як не дивно, під обід зникали, після обіду, коли роботи поновлювались, вони знову росли і зникали. Нам повідомили, що за тиждень було відкопано від 6 до 8 тисяч загиблих. Але чи це справді так — невідомо. Кісток було так багато, що й після цих «розкопок» багатьом під час риття окопів чи ще якоїсь роботи із землею мерещилися вони повсюди.
Розкопуючи останки людей, ми натикалися на дивні речі, і багато з солдат ішли до офіцерів розпитувати. Та нам було наказано менше говорити і не цікавитись. Виникали підозри не тільки в солдат, а й у офіцерів. В одному з могильників знайшли «поховання» офіцерських чобіт зі шкіри — говорили, що можна почистити і носити — до того збереглися. Але дивно те, що підошви були ледь стерті й проглядав рік випуску — мабуть, 1937—1938-й. Знаходили ложки, кружки, на яких були прізвища і подеколи рік. Дивно було й те, що всі черепи були прострілені ззаду, і ніде жодної гільзи, навіть кулі, не знаходили.
Тому якось дивно було, що німці розстріляли, а слідів їхньої роботи нема.
Те, що пережили солдати, важко уявити, та молодий організм справився. Після такої роботи, цілий день на «розкопках», солдати спали міцно, та неділя змінила багатьох. Ночами чувся скрегіт зубів, крик уві сні, і не один із нас схоплювався серед ночі в холодному поту. Чимало з нас були українці. Ті, пережиті в Биківні, «розкопки» вже ніколи не забудуться.
Хоча вихована радянським суспільством байдужість і зневага, знецінення святих для кожної цивілізованої людини місць — і тут не минули даремно.
Кілька «дідів» тишком відбирали черепи, що були не пошкоджені, і звозили в казарму, після чого двох чи трьох «молодих» заставляли зубними щітками вичистити, а потім відполірувати. Далі самі лакували — робили попільнички. Більшість солдат не звертали на це увагу, та все ж сповістили офіцерів. Були невеликі закриті збори — покарали комсомольців «виговорами» і ніби одного чи двох — «губою». А про цю подію наказано було забути.
Пізніше дізнались: у Биківні поставлено пам’ятник чи знак, що це скоїли німці. Лише нещодавно оприлюднено, що це поховання в’язнів Жовтневого палацу 1936—1941 рр. Гірку правду щодо цієї Голгофи України зафіксовано тепер уже урядом України