02/12/2003 | http://www.chas.cv.ua/analitika.htm

Батько психоаналізу Зигмунд Фройд, якого у нас за старою совєтською звичкою продовжують називати Фрейдом, чимало уваги приділяв обмовкам людини. Він вважав, що мовні помилки можуть виказати те, що мовець старанно намагається приховати. Можливо, знаменитий віденський лікар-психіатр (до речі, вихідець з України) і був правий. Слухаючи нинішнього українського президента, чимало людей звертають увагу на особливості його вимови. Зокрема, ґарант із слова «рік» дуже часто чомусь робить «рик». І треба ж було вгадати настільки точно! Рік Росії в Україні вже почався «риком».

А рикнули на нас у повний голос деякі московські засоби масової інформації. Їх різке невдоволення викликала акція укра-їнських націонал-патріотів, проведена у Києві в день офіційного відкриття Року Росії. Особливо неґативну реакцію викликав плакат, де римувалося «москаль» і «не скаль». Як тільки не перекручували його зміст телекоментатори і журналісти ро-сійських ґазет! Але текст цей далеко не рухівці вигадали, вони лише процитували Владіміра Владіміровіча, хоча й не Путіна, а пролетарського поета Маяковського, творчість якого ще недавно була загальновідомою. У далекому 1926 році він написав вірш «Долг Украине». Варто процитувати звідти мовою ориґіналу: А что мы знаем

о лице Украины?

Знаний груз

у русского

тощ -

тем, кто рядом,

почета мало.

Знают вот

украинский борщ,

знают вот

украинское сало.

И с культуры

поснимали пенку:

кроме

двух

прославленных Тарасов -

Бульбы

и известного Шевченка, -

ничего не выжмешь,

сколько не старайся.

А если прижмут -

зардеется розой

и выдвинет

аргумент новый:

возьмет и расскажет

пару курьезов -

анекдотов

украинской мовы.

Говорю себе:

товарищ москаль,

на Украину

шуток не скаль.

На жаль, в Росії вже підросло покоління журналістів, яке не знає навіть власної літератури, а що вже казати про знання культури сусідніх народів... Якщо виховувати людей на кіркоровській «Зайкє моєй» та мульт-фільмах про Масяню і Хрюндєля, то нічому й дивуватися. А великодержавне бажання рикати і гарчати у них лишилося ще з імперських часів, як і прагнення відродити «велич імперії», під чим розуміється повний контроль над всім постсовєтським простором.

Звичайно, декілька журналістів ще не являють собою всієї Росії, в якій існують різні точки зору на відносини з Україною, але саме ці представники мас-медіа добре передають настрої юрби. Російські ж політики на відкритті Року Росії вимушені були стримувати емоції й розігрувати з себе наших великих друзів. Навіть московський мер Лужков, котрий неодноразово дозволяв собі випади проти територіальної цілісності України, з найпрестижнішої київ-ської сцени проспівав дуетом з Йосипом Кобзоном «Реве та стогне Дніпр широкий». У совковість сценічного дійства такий дует вписувався органічно.

Багатьох українців цікавило питання: невже не вистачило декількох століть Росії в Україні, щоб до них додати ще один рік? Але відповідь тут зрозуміла: росіянам треба досягти в нашій країні головної мети - намертво прив’язати Україну до себе. Кремль скористався різким послабленням позицій нинішньої української влади на фоні всіх останніх скандалів, від плівкового до «кольчужного». Розмови про евроінтеґрацію, що ведуться у Києві, не так вже й багато мають спільного з реальністю. Адже Захід ставиться до київ-ської політичної еліти не просто критично, він поглиблює дистанцію, що відділяє її від об’єднаної Европи. Натомість Москва все ширше розкриває обійми і вже стискає у них Україну так, що кості починають тріщати.

Російський бізнес почувається у нас, як вдома, бо грає за тими ж правилами. А цивілізованим підприємцям та фінансистам тут робити нічого - вони до таких «правил» не звикли. Коли ж у країну не йдуть серйозні інвестиції, то можливості її розвитку стають примарними. Доки політична і бізнесова еліта України не матиме кредиту довіри за рубежем, доти і не варто сподіватися на великі західні гроші. Росіяни ж кошти вкладають, і за них отримують не лише грошовий прибуток, але і великі по-літичні дивіденди.

Щоб підсолодити пілюлю, Путін передав Кучмі стерно влади в СНД. Правда, об’єктивні оглядачі відразу ж зробили висновок: росіяни поставили хрест на Співдружності Незалежних Держав і дозволили українському президентові урочисто поховати цю організацію. Мовляв, вона свою справу зробила, забезпечивши мирне розлучення «республік-сестер», і може спокійно сходити з історичної арени. Правда, офіційний Київ нібито має плани створення у рамках СНД зони вільної торгівлі, яким Москва опирається давно і ус-пішно. Що ж, побажаємо йому успіху в цій складній справі, бо нашій державі потрібна така зона, щоб успішно конкурувати з дешевшими російськими товарами.

Путін відверто називає суму, що перевищує 600 млн. доларів, яку Росія втратить у разі вільної торгівлі з нашою державою. Російські олігархи вміють рахувати власні (і чужі) грошики, тому навряд чи підуть на такі втрати. Московські політики демонструють, як можна робити поступки у другорядних питаннях, щоби виграти у головному. Зараз багато говориться про підписання українсько-російського договору про кордон, але далеко не завжди акцентуються хитрощі, закладені у його текст. По-перше, кордон проведено лише на папері, а не на місцевості, і росіяни всіма засобами опираються спробам остаточно облаштувати цей кордон. По-друге, навіть паперовий кордон стосується лише суходолу, у той час як Азовське море лишається неподіленим. Тож про яке вирішення застарілої проблеми може йти мова?

Рік Росії ставить перед нами чимало питань, відповіді на які годі й шукати. Наші сусіди вміють захищати свої національні інтереси і нерідко роблять це за чужий рахунок. Наприклад, на кордоні з Україною, в обласному центрі РФ Білгороді недавно відкрито університет. Туди наполегливо запрошують українську професуру, надаючи висококваліфікованим спеціалістам пристойну зарплату, житло і навіть російське громадянство. Чимало людей спокусилося такою пропозицією, внаслідок чого українські університети понесли відчутні втрати. Проте звинувачувати у цьому лише «клятих москалів» було б грубою помилкою. Росіяни піклуються про своє майбутнє і вкладають гроші в освіту та науку. А куди дивиться україн-ська псевдоеліта, яка не може забезпечити гідний рівень життя своїм громадянам? От і виїжджають українці світ за очі в пошуках кращої долі...

В українській пресі друкувалися думки про те, що невдовзі росіяни почнуть масово заманювати українців на свій Далекий Схід, щоб створити «слов’янський щит» проти китайської експансії. Виглядає це цілком ймовірним, логіка у таких планах є. Інша річ, хто лишиться жити на кордонах України - про це навряд чи правителі України розмірковують у високих владних кабінетах. Адже там вже почалася підготовка до майбутньої президентської кампанії. І Рік Росії в Україні також не випадково проводиться напередодні виборів. Відома роль сусідньої держави у наших виборчих кампаніях, нею і намагаються скористатися ті сили, що тримають зараз Україну в своїх руках. Проте російський «рик» може їм зашкодити, бо ще не всі українці відправилися у найми за кордон, не всі почуваються хохлами та малоросами. Лишилася у багатьох наших людей національна гордість, котра не дозволяє бездумно підставляти шию під будь-яке ярмо, і рикати на себе вони не дадуть. Рівноправні дружні відносини з усіма сусідами - ось те, чого потребує Україна і чого вона повинна добиватися послідовно і наполегливо.