02/19/2003 | Василь

Кращі з кращих вже пішли або ще не прийшли.
Маємо відстояти те, що є.

Українцям час змиритися з тим, що нормального, пристойного у всіх відношеннях кандидата у Президенти нам не дочекатися ще років з десять як мінімум. Але оскільки нікому не хочеться визнавати себе тим самим народом, який достойний такого Президента, то ми закриваємо багато на що очі, вдаючи, що вибір з двох зол насправді є вибором між добрим і поганим (деякі політтехнологи досі намагаються представити це ще ідеальніше – як вибір між добрим і кращим, що цілком відповідає декларованому образу європейської країни).
Але Господь з нею, з нашою свідомо і контрольовано короткою пам’яттю. Все ж людина, що намагається бути порядною і чесною у відношеннях і з владою, і з громадянами, а не лише виглядати такою, значно краща за всю решту наявних сьогодні “політичних лідерів” (лідерами кого вони є? І чи достатньо всіх їхніх прибічників/поплічників для того, аби називатись громадською силою, що висуває лідера?).
У будь-якому випадку Україні, нам з вами вигідно, Аби Президентом став В.Ющенко – бо якщо владні політтехнологи так чи інакше продавлять одного з людей, “гідних довіри діючого Президента”, нам доведеться ще строк (хоча ймовірніше два) жити у країні вічного світлого майбутнього і доволі тьмяного сучасного, що цілком потягне на темне минуле найстрашніших “елементів”.
Звертаючись до практичної сторони питання, маємо зважати перш за все на незаперечний факт – розпорошеність правого і центристського електорату Заходу та Півночі, адміністративну податливість Центру і недисциплінованість Києва (всіляко заохочувану чинною владою через явно несприятливий для неї прогноз електоральних пріоритетів киян) ставить обрання влади (що законодавчої за єдиним багатомандатним округом, що виконавчої) в залежність від настроїв Сходу і частково – Криму. Саме з цього має виходити В.Ющенко, обираючи боротьбу за президентське крісло в якості не політичного прожекту, а політичної стратегії.
Тож як виглядає з точки зору реальності президентських перспектив сьогоднішня позиція В.Ющенка та “Нашої України”? Давайте розглянемо це питання, і заодно оцінимо потребу змін у стратегії і тактиці фракції та її лідера з наближенням терміну виборів.
Поточна тактика фракції “Наша Україна” та Віктора Ющенка є оптимальною для міжвиборчого періоду. Тактика орієнтована на здобуття і втримання підтримки максимально широкого спектру потенційних виборців: радикальних опозиціонерів, поміркованих опозиціонерів, ситуативних опозиціонерів та лояльно налаштованих щодо влади громадян. Проте входити власне у передвиборчий період з такою тактикою чи ґрунтованою на ній же стратегією буде помилкою. З появою реального претендента на президентську посаду від діючої влади намагання максимально розширити електоральну базу неуникно призведуть до втрати підтримки більшої частини потенційних виборців та поразку.
В.Ющенко “в міру лояльний, в міру опозиційний” успішно протистоїть абстрактній владній машині на чолі з відверто непривабливою для будь-кого особою. Такими ж непохитними і практично невразливими залишаться його позиції за ситуації невизначеності влади, коли претендентів на посаду Президента, що посилатимуться на підтримку нині діючого гаранта, буде кілька. Але протидія конкретній людині з відносно нейтральним (принаймні не цілковито негативним) іміджем вимагає зовсім іншої позиції: з В.Медведчуком В.Ющенко спроможний розібратися і за наявної тактики, проте якщо це буде В.Литвин, що активно набирає очок, чи В.Янукович?
Небезпека ситуації в тому, що на фоні Президента будь-який кандидат виглядатиме доволі достойним і привабливим претендентом на посаду – принаймні для лояльної та невизначеної часток електорату. Так само джерелом проблем чи принаймні несподіванок і тактичних прорахунків є момент технологічного, ідеологічного та стратегічного першопрохідництва: після В.Чорновола 1991 року в Україні не було настільки популярного політика правих переконань. Отже, відсутній і досвід ведення успішних кампаній з подібною ідеологією. Сподівання вселяє лише той факт, що і влада не має досвіду успішного протистояння такій кампанії.
Однак “Нашій Україні” і В.Ющенку не слід надто розраховувати ні на недосвідченість влади і її технологів, ні на непохитність своїх позицій серед правого електорату. Спроба максимально розширити електоральну базу за рахунок лівих, лівоцентристів та центристів призведе лише до втрати довіри значної частки потенційних виборців та розпорошення їх голосів серед інших не про-владних кандидатів (а такі обов’язково будуть).
Зокрема, на подібну роль влада вже сьогодні готує Ю.Тимошенко. Обрана владними технологами тактика проста, і тому небезпечна: протягом року Ю.Тимошенко подаватиметься виборцям як лідер, чий рейтинг ледь не випереджає В.Ющенка, доки сама Ю.Тимошенко і її команда не повірять у це.
Таким чином, “Нашій Україні” та В.Ющенку для протидії владному сценарію варто було б негайно ж розгорнути власну піар-кампанію, також розраховану на рік і таку ж просту. Головна ідея кампанії – Ю.Тимошенко є майбутнім прем’єром або подібною за значимістю фігурою за Президента В.Ющенка. У свідомості виборця має закріпитись переконання, що Ющенко без Тимошенко можливий, Тимошенко без Ющенка – ні.
Стосовно загальної спрямованості стратегії “Нашій Україні” та В.Ющенка, то до появи кандидата від влади їм слід зосередити зусилля перш за все на зміцненні позицій у правому електоральному полі. Це означає зокрема подальше нівелювання ролі в опозиції СПУ та КПУ, максимальне зменшення інформаційних приводів за їхньою участю, витіснення з інформаційного поля їхніх лідерів. Так само слід звести до мінімуму публічні акції чи переговори з метою спільних домовленостей з владою та лідерами більшості, що водночас не означає принципової неможливості таких дій – проте у закритому режимі і поза увагою преси.
На сьогодні ж, враховуючи стрімкий початок діючим Президентом й вірогідними кандидатами від влади передвиборчої кампанії та серйозні ставки практично кожного з них на конституційні зміни з метою запровадження парламентсько-президентської республіки, В.Ющенкові слід значно виваженіше висловлювати власну позицію з цього питання. Заяви про непотрібність, невчасність та небезпечність конституційних змін варто ґрунтувати на масштабній піар-кампанії, котра б підготувала і аналітиків, і електорат до позитивного (чи принаймні конструктивного) сприйняття таких переконань.
Так само успішним превентивним заходом може стати створення власної служби “чорного піару”, яка має розробляти всі можливі продукти такого плану – до того, як це зроблять чи матимуть змогу зробити опоненти. Інший відділ має готувати рекомендації з попередження кожної можливої піар-атаки та протидії їй. Інакше В.Ющенкові ніколи не завоювати сходу і не втримати непевних з Центру і Півночі.
Втім, подивимось, як розвиватимуться події і чим на них реагуватиме В.Ющенко – чиї реакції чи то через надмірну обережність, чи то через завелику кількість аналітичних центів і радників, завжди відрізнялись явною млявістю та потребували “навести різкість і контрастність”, аби більш-менш чітко з’ясувати його позицію.

Олексій Голобуцький, Агенство моделювання ситуацій