02/20/2003 | Майдан-Інформ

Із уст багатьох політичних сил, особливо опозиції, мова йде про "докорінну якісну зміну, стрибкоподібний перехід від одного якісного стану до іншого, від старого до нового" в українській політиці, тобто (за тлумачним словником) - про революцію. Цю революцію реально можна здійснити двома шляхами: “конституційним” – зміна самої Конституції чи шляхом виборів посадовців (читай зміна Президента і Верховної Ради) та “неконституційним” – масовими вуличними акціями. (Військовий переворот, хунта і т.п. способи ми відкидаємо, - ну, Україна все-таки не Пакистан чи Сомалі.)

Щодо подібних “розкладів” сказано і написано досить багато, проте, як на мене, є потреба подивитися на проблему з іншого “нетрадиційного” боку, що дозволить пролити світло на проблеми, зазвичай приховані від повсякденної аналітики.

Розкриття сутності революції, її розгортання і є наріжною проблемою української опозиції. Дослідження можливості виникнення та наслідків української революції нажаль проведено лише частково. Пояснюється це необхідністю постановки та відповідей на ряд питань, переважно, морально-етичного характеру, які потрібно зробити для кожного учасника можливих революційних дій. Якими формами революція проявиться, яку ціну ми заплатимо, і нарешті, найголовніше - заради чого усе це відбуватиметься і чи варті засоби своїх цілей.

Нижче я спробую вималювати власне бачення можливого розвитку подій та поставити частину відповідних питань. На відміну від оптимістичного характеру багатьох публікацій, я покажу та докладніше змалюю гірші, песимістичні варіанти розвитку подій, покажу небезпечні "підводні камені" як для влади і опозиції, так і для усієї країни.

Розглянемо “неконституційний” шлях революції. Шляхом масових акцій опозиція планувала спонукати (читай налякати, "задовбати") Кучму піти у відставку або, про що вголос не говорять, якщо Кучма не піде добровільно, за наявності можливостей, силою його скинути з трону. Незалежно від того чи наважиться опозиція на такий радикальний силовий крок, влада, очевидно, розглядає його як досить можливий і планує свою оборону в першу чергу із цим, найнебезпечнішим для неї, сценарієм.

Спроба опозиції 2000-2002 років вирішити питання шляхом психологічного тиску на владу до великих успіхів не привела – рівень моральності влади і суспільства виявився вкрай низьким. Перша незграбно і нахабно виправдовувала себе та поливала брудом опозицію, друге – флегматично, "моя хата з краю", "нехай, може, воно так і треба", пасивно сприйняло повідомлення про злочини влади, записані на плівках Мельниченка.

Зазвичай, відносно політично активні громадяни, або ті, які, принаймні, цікавляться політикою, становлять незначну частину населення навіть у країнах із активістською політичною культурою. Із цієї "частки" походять політики, громадські активісти, рядові учасники вуличних акцій. Розповіді про рухи широких народних мас за свої права – усього ідеологічний міф. Переважна частина населення, навіть у переломні періоди історії залишаються осторонь основних подій, або усіляко намагаються мінімізувати свою до них причетність. Тому опозиції нічого було розраховувати на багатотисячні натовпи в містах і селах України. Зрозуміло, що влада блокувала інформаційний простір, чинила перешкоди акціям протесту, але, якщо припустити, що в Україні є хоча б 2-3 % населення (а мені здається, що в 2-3 рази більше), які були достатньо поінформовані про події, читали роздруківки плівок, не боялись можливих репресій влади і могли взяти участь у акціях громадської непокори то це – 1 - 1,5 млн. чоловік. Але, якщо підрахувати усіх учасників акцій 2000 - 2001, по усій Україні, які взяли у них участь хоча б 1 раз то їх кількість навряд чи перевищила 200 – 300 тис. осіб. Навіть у поінформованому Києві, де тиск влади набагато слабший, на акції непокори збирались (враховуючи привезених із регіонів) до 25 - 30 тис. осіб. Для тримільйонного Києва це менше 1 %. За своїм складом, на акції приходили "підірвані" або національно-свідомі інтелігенти та активісти партій-учасниць опозиції. Причини такого стану традиційно пояснювались невеликою популярністю лідерів опозиції, відсутністю єдиного, альтернативного Кучмі, лідера ("От якби Ющенко виступив із опозицією !.."), позитивної програми у протестуючих. На моє глибоке переконання ці фактори зіграли другорядну роль. Основну роль зіграв низький моральний рівень українського народу, в першу чергу низький рівень політичної моралі та культури взагалі.

Акція Україна без Кучми своєю основою мала моральний аспект: загальновідомим фактом було незадоволення народу владою, що не забезпечила достатнього економічного розвитку та соціального захисту населення і опозиція, оприлюднивши докази вини президента у вбивстві та корупції, сподівалася спочатку на шок влади, що змусило б Кучму піти у відставку, а потім коли Кучма не зреагував, вивести народ на вулиці, щоб спонукати його до відставки. Але нічого не вийшло. Народ залишився або байдужим, або пасивним. Акція провалилася. Ті незначні її результати (крах "імплементації", усунення одіозних “силовиків”) явно не варті потрачених зусиль.

Народ на кожному кроці скаржиться на економічну кризу, корупцію, але, за класиком, “вместо того, чтобы сказать: “Что же вы, суки, делаете !”, мы думаем, - “Что же они, суки, делают…”. Насправді економічна криза не така вже й важка, якщо населення її терпить. Якщо люди терпіли багатомісячні затримки зарплат і продовжували працювати, якщо люди стерпіли масове і дике розкрадання державної власності та трасти (лишається, правда, питання про те як відреагує численне українське селянство на своє швидке обезземелення внаслідок дозволу купівлі-продажу землі), якщо держслужбовці Києва погоджуються працювати за 300 грн. на місяць, коли реальна середня зарплата в цьому місті – 300 $, значить "не так вже й погано у нашому домі". Звичайно, є малозахищені верстви населення, але неозброєним оком видно, що більшість наших співгромадян пристойно вдягнені, добре вгодовані, непогано забезпечені житлом, мають власні автомобілі. В країні, навіть в найдепресивніших регіонах, активно ведеться приватне будівництво. Не проти такого стану і більшість бізнесменів – вони також звиклися із правилами гри, нав’язаними владою, і не бажають ризикувати через якісь радикальні перетворення із незрозумілими наслідками. Та і економіка останніми роками показує стабільний ріст, низьку інфляцію. Тому економічні причини не можуть стати реальним підґрунтям для виступів. Морально-духовні причини, нажаль теж ними не стали. Населення не розтривожили ні кричущі факти тяжких злочинів влади, ні сльози матері Георгія Гонгадзе.

Та про яку моральність народу можна говорити, коли вбивство для нього стало буденним явищем ! “Одним більше, одним менше.” Оглядаючи буття України, я не буду писати заяложені тиради про працьовитість та гостинність українського народу із багатими культурою, історією та родючими чорноземами. Я вдамся у іншу крайність, почавши словами найукраїнськішого, найавторитетнішого та реально найпершого Українця Тараса Шевченка, сказані про і звернені до українців:

У всякого своя доля
І свій світ широкий:
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає –
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину,
Той тузами обирає
Свата в його хаті,
А той нишком у куточку
Гострить ніж на брата.
А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка, підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазурі в печінки, -
І не благай: не вимолять
Ні діти ні жінка.
А той, щедрий та розкошний,
Все храми мурує;
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить !..
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі !
Як ягнята. "Нехай, - каже, -
Може, так і треба".
Так і треба ! бо немає
Господа на небі !
А ви в ярмі падаєте
Та якогось раю
На тім світі благаєте ?
Немає ! немає !
Шкода й праці. Схаменіться:
Усі ні сім світі –
І царята і старчата –
Адамові діти.

У цих рядках 150–и річної давнини бачимо наших сусідів, знайомих, політичних керівників, цілий народ, зрештою самих себе. Але цікаве закінчення цього уривку, логічне продовження якого написане Шевченком у "Заповіті":


Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу ... отоді я
І лани, і гори –
Все покину і полину
До самого Бога
Молитися... а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.


Ось так основоположник новітньої української ідеї бачив вихід із становища. Приклоняюсь перед величчю таланту Кобзаря, але як не згадати слова О. Бузини: "Вурдалак Тарас Шевченко". Такі ми є. Такі наші засоби. Народ-вурдалак, який потребує регулярних доз людської крові. І з цим потрібно рахуватися українським політикам.

Взагалі, морально-етичний стан українського населення – це окрема розмова, яка потребує глибоких, відносно об’єктивних досліджень, яких нажаль так і не зроблено. Однак навіть загальний огляд новітньої історії та культури України дає можливість виявити деякі загальні тенденції.

Протягом ХХ століття ми постійно вбивали. В громадянську брат вбивав брата, в 1933-ому свої ж українці забирали у своїх останній шматок хліба, саме українці (наші з вами батьки і діди) в 1937 писали доноси на сусідів, допитували в катівнях НКВД, саме українці в ІІ світову видали і знищили (зондер-команди СС проводили лише організацію каральних акцій, "рутинну" ж роботу здійснювали українські поліцаї) 2 млн. євреїв, саме мільйони наших співвітчизників воювали по різні боки протягом двох світових війн, це ми проводили безглузду боротьбу ОУН-УПА в 1946-1952 рр. на Галичині, яка призвела до загибелі десятків тисяч людей та підставила населення під терор НКВД. І винна у цьому не система, не історичні обставини (датчани ж демонстративно відмовились видавати євреїв фашистам), це вина мільйонів конкретних "Іваненків, Петренків, Сидоренків".

У багатьох читачів такі рядки можуть викликати справедливу реакцію – Україна знає багато прикладів добра, милосердя, самопожертви та чесності. Так, в у нас було є і буде маса хороших людей, але погодьтесь: за останні 100 років небагато народів світу можуть "похвалитися" таким досвідом масового, прямого насильства, кровопролиття, геноциду. (Окрім цього, як уже зазначалося, у цій статті я пишу головною мірою про погане, аніж про хороше.)

У нас виробився своєрідний культ насильства. А головний "гуру" України Тарас Шевченко, взагалі не бачив щастя народу інакше як через ріки крові. Зрозуміло, що такі минуле та цінності накладали свій відбиток і великою мірою визначають обличчя народу сьогодні. Влада – це пряме відбиття суспільства; з суспільства влада черпає кадри, моральні норми і т.д. Тепер наші діти, батьки і брати сидять на владному олімпі, грабують свій народ, здійснюють інші тяжкі злочини. До цього свідомо звикли, часто це свідомо чи несвідомо, явно чи приховано схвалюється. Окрім цього іноді спрацьовує принцип: "Чому я маю осуджувати злочинців, коли сам не без гріха ?" З’являється така собі напівсвідома кругова порука населення із владою, коли частина населення думає за схемою: "Нехай влада краде мільйони, але не заважає мені красти копійки". А погляньте на наше господарче життя, бізнес – суцільне шахрайство, "кидки", "підстави". Більше того, навіть ті громадяни, які виступають із критикою злочинів влади, вимагають не так відновлення порушених прав людей, як примітивної помсти винуватцям.

Із екранів телебачення, сторінок літератури безперестанно йде пропаганда насилля, помсти, культу грошей. Діти в школі вивчають історію, показану майже як суцільний ряд насилля, війн та репресій, де справедливості можна досягти лише насиллям і з цинічним висновком, що без насилля взагалі обійтися не можна. Батько дає перший урок помсти і насилля своєму сину: "Дай здачі !" А потім ці діти вбивають людину за 50 грн. у її гаманці, б’ють своїх дружин, розпалюють війни, гинуть, - їхні матері плачуть, і ... вимагають крові, смертної кари винним.

Народ, - темний, лукавий та жорстокий, - не можна поважати, але ми зобов’язані його любити.

Потрібно згадати ще про один риф, зазвичай схований під "ясними зорями та тихими водами" неньки-України, – її розколотість. Україна культурно, політично, релігійно, мовно, економічно, етнічно розколота на якщо не ворогуючі, то принаймні не надто дружні табори. Україна розділена, створюючи загалом напружений фронт між двома регіонами умовно названими Захід і Схід. На Заході (Галичина та деякі прилеглі до неї райони) майже все населення ідентифікує себе як українців, а до росіян та українців інших областей ставиться або вороже, або, принаймні, з недовірою. На Сході (південні та східні області) велика частка росіян, а ті хто ідентифікують себе як українці ставляться до росіян як до братів, до західних українців ставляться так само вороже або з недовірою. Між цими регіонами існує такий собі "буфер" із північних (із Києвом) та центральних областей, населення яких настроєно менш радикально і чіткої орієнтації не має. Із цими міркуваннями можна сперечатися, але явно видно, що принаймні дружби між Заходом та Сходом України немає. І недовіра має місце не по лінії, відомої з анекдотів "хохли - кацапи", а по небезпечній лінії "бендери - москалі". Такий поділ визначається як чисто етнічними, так і історичними факторами. Протягом століть ці регіони знаходилися на території різних країн, іноді збройно боролися один проти одного, що і визначило їх суспільну свідомість та відповідні лінії недовіри. Подібним чином спостерігається і мовний розподіл.

Подібним чином відбувається розподіл капіталу, більшість якого сконцентрована у Східному регіоні країни. Релігійно, розкол також йде за цими регіонами – на Заході переважають пронаціональні греко-католики, єпархії УПЦ КП, та УАПЦ, на Сході єпархії УПЦ МП. По-різному орієнтовані ці регіони і в зовнішній політиці: Схід переважно на Росію, Захід – в Європу.

Нарешті, Україна уже знала перші артикульовані кроки сепаратизму – Криму (часів Мєшкова) та Галичини (часів "Галицької Асамблеї"), подібні ідеї і сьогодні іноді проскакують в пресі та бродять в умах ряду політиків.

Якщо подивитись на лінії розколу, то видно, що вони загалом співпадають – це умовний поділ на Захід і Схід. Особливо це помітно на східному кордоні Галичини: варто вам пройти якихось 100 метрів, перейти р. Збруч і ви попадаєте ніби в іншу країну, з відмінною культурою, ставленням до релігії, жителі якої недолюблюють своїх сусідів, хоча кордону тут немає уже з 1939 року.

Ще один аспект міжнаціональних відносин, але уже не у географічному, а швидше економічному та політичному вимірах – "євреї - неєвреї". Неодноразово у пресі піднімається і т. з. “масонське питання”. Сьогодні євреї, або інші громадяни України із єврейською кров’ю контролюють більшу частину українського капіталу та політичної еліти; окрім цього Україна пам’ятає багатолітню ворожнечу слов’ян та євреїв, що кілька разів переростала в геноцид. Тому ворожнеча та недовіра на лінії "євреї - неєвреї" все ще залишається досить високою.

Подібні прояви недовіри та ворожості в населення поки-що спостерігаються лише на пасивному, побутовому рівні; вони виражаються публічно лише у поділі політичних сил на "націонал-демократів" та "проросійськи налаштованих", а також у нечастих викидах в пресу україно-, русо- та семітофобських статей.

Є ще один, поки-що невеликий, але "перспективний" фронт – кримські татари. Тут приклади ворожнечі і недовіри між татарами й іншими етносами мають, хоча невеликі, але організовані прояви. По мірі зростання кількості кримськотатарського населення та його економічного, політичного та культурного зміцнення може зростати і напруга міжнаціональних відносин у АР Крим.

Якщо до дихотомії Схід-Захід додати татарське питання, то вимальовується ситуація, подібна до боснійської. Там були прозахідні католики-хорвати та мусульмани з одного боку (об’єднані у конфедерацію для спільної боротьби) і з іншого боку, православні, проросійські серби. Цікаво, що і в Україні спостерігається зближення кримських татар-мусульман і Заходу України (репрезентованого переважно націонал-демократами) на противагу проросійському Сходу.

В Югославії таке протистояння дійшло до громадянської війни. В Україні теж може. В Північній Ірландії дійшло до тероризму, в Україні теж може дійти. Автор кілька разів пробував ставити це питання в середовищі політологів та політиків, однак, на диво, багато з них намагалися його уникати, інші ж говорили що "це не може бути, бо це не може бути взагалі", або, що в Україні немає відповідних передумов і українці - мирний та флегматичний народ, який на відміну від, наприклад, чеченців ніколи не візьме зброї в руки. Щодо смирності українців ми уже писали вище. Мирні українці протягом останніх 90 років мали "типову" громадянську війну 1917-1921 рр., локальну громадянську в Галичині 1939-1952 (між ОУН-УПА та радянською владою) та 2 світові, які однак, для України також, великою мірою, носили характер громадянських. У Першу Світову Січові Стрільці, яких підтримували більшість галичан, свідомо (а не примусово, в порядку мобілізації) воювали проти російської царської армії, у якій були мільйони східних українців. Під час Другої Світової, відбувалася війна не тільки з німцями, а й із українськими поліцаями, дивізією СС "Галичина", іншими українськими антирадянськими формуваннями. Окрім того, Україна має досвід тероризму, що проводила ОУН, а згодом і УПА в Галичині спочатку проти поляків, а потім проти більшовиків. То невже за якихось 40-50 років "вовки" змогли еволюціонувати до флегматичних "овець" ?!

А от щодо відсутності передумов, то тут, на мою думку, у багатьох суспільствознавців діє ще марксистський стереотип про те, що будь-яка вагома історична подія обов’язково є наслідком глибоких соціальних, економічних, етнічних і т.п. причин. Іноді такий принцип не працює. В світі є багато країн із глибокими соціально-політичними, релігійними, етнічними проблемами. В одних вони виливались у масове кровопролиття, в інших в окремі невеликі акти терору і насилля, але в більшості з них останні 100 років їх вирішують ненасильницькими засобами. Так чому ж в одних країнах масово проливалась кров, а у більшості інших – протистояння не виходить за мирні межі ? Насправді різних масштабів сплески насилля не є обов’язково визначені соціальними передумовами. Так, - соціальний, культурний базис грає певну роль, але він є не так причиною, як приводом до насильства. Причинами насильства є конкретні люди, їх дії, що свідомо направлені на його розпалення. Усі країни мають ті чи інші серйозні проблеми, що розколюють їхнє суспільство, але лише в небагатьох це переростає в насильство. З іншого боку будь-який народ, незважаючи на ментальність, не застрахований від тих чи інших проявів насильства. Для цього необхідно невелика кількість організаторів та відповідна "технологія" розпалення насильства.

Насильство провокується і стає, певною мірою, самоціллю. Історія виробила універсальні технології розпалення насильства. Наприклад, спочатку нагнітається психологічна істерія навколо якоїсь проблеми, шляхом маніпулювання свідомістю мас визначаються винні, вороги, вони демонізуються. Наступною стадією є провокація насилля – організуються перші "зразково-показові" жертви, яких вбили "вороги". З’являється бажання помститися, принаймні в вузького оточення жертв (родичі і друзі), йдуть акти у відповідь, коло жертв зростає, а кількість бажаючих мститися зростає як сніговий ком. Згодом стихійні виступи організовуються у структурні (загони самооборони, "армії визволення" і т.п.). Тут головне запустити процес. Далі насилля набуває затяжного характеру, воно обростає економічними, геополітичними зв’язками і стає майже необоротним. Насилля як наркотик ставить у залежність усі клітини соціуму. Іноді навіть забувається з чого усе почалося, народ звикає, а його частина уже не бачить себе поза війною.

Набагато простіше організувати терор – для цього потрібно лише трохи безсовісних фанатиків, відносно невелике фінансування та мінімальне ідеологічне забезпечення. До терору також звикають. Особливо "підсідають" на нього радикальні політичні сили, які не мають інших шляхів заявити про себе та держава (особливо її силові інститути) які вимагають для боротьби з терором великі гроші та повноваження, виправдовують цим свій "бєспрєдєл", заробляють політичні очки. Є немало прикладів коли саме вони організовували або прикривали терор. (Не потрібно виключати, що і в Україні підуть російським шляхом, і наприклад, незадовго перед президентськими виборами, злетять у повітря кілька багатоквартирних будинків у бідних робітничих районах Києва, а “наступник” розпочне завзяту боротьбу із тероризмом, ну і “заодно” виграє вибори).

Нажаль історія не виробила універсальних методів вирішення таких конфліктів. Запобігти насиллю набагато легше ніж зупинити, оскільки потрібно лише нейтралізувати чи блокувати дії його ініціаторів або вчасно погасити перші його прояви. Коли ж цей наркотик проник у суспільство – вилікувати дуже важко.

Таким чином видно, що громадянська війна, терор, інші прояви суспільного насилля загрожують усім без винятку країнам. Для недопущення такого потрібно не швидко, в авральному порядку, "вирішувати" реально нездоланні соціальні, політичні, етнічні, релігійні проблеми, а не допускати свідомого розпалення конфлікту, не подавати для нього приводів. Суспільство повинне навчитися жити з проблемами, згладжуючи їх гострі кути. Нажаль в Україні так коректно і не поставлено те ж російське, татарське, масонське чи єврейське питання, не кажучи вже про пошук шляхів їх вирішення. Ми взагалі часто “зациклюємося” у другорядних питаннях, навіть не помічаючи стратегічних, і таким чином живемо як у приказці “сліпий лисого стриже”.

Поки-що українська влада уникала розпалювати сама та запобігала подібним діям з боку інших, і це робить їй честь. В Україні було кілька небезпечних періодів, коли ось-ось могло початися непоправне – 1989 – 1991рр., під час переходу від старого до нового ладу, в Криму під час сплеску сепаратизму, в 2000 – 2001 рр. під час "касетного скандалу". Влада уникала прямого насильства як із свого боку (дрібні бійки під час похорону патріарха Володимира та 9 березня 2001 р. до уваги не беруться), так і попереджала його з боку інших сил. Але в усі ці періоди не було корінної небезпеки усунення правлячої еліти від керма. В гіршому випадку, усе закінчилось би для неї втратою контролю над Галичиною на початку 90-х, та Кримом в середині 90-х. (Втратила ж Грузія Абхазію, а Азейбарджан - Нагірний Карабах). Але жодного разу правляча еліта, особливо часів Кучми, не поставала перед реальною загрозою повної втрати влади та контролю над усією країною. Коли ж така загроза настане, в тому числі внаслідок дій опозиції, не виключено, що влада, зважаючи на усю її аморальність, застосує пряму силу і проллє кров. З іншого боку, де гарантія, що опозиція чи якісь інші екстремісти першими не здійснить насильницьких кроків або не розширить спричинене владою коло насильства (у рядах опозиції не раз звучать напівжарти про кулемети та фауспатрони, заховані "під стріхою").

Україна, особливо її післявоєнні покоління, майже не має досвіду регулярних ненасильницьких масових політичних акцій. Про акції “Україна без Кучми” та ФНП уже згадувалося, правда, у окремих діячів опозиції є ще згадки про всенародні виступи 1989-1991 років. Вони були набагато масовіші за акції УБК, але так і суттєво не перевищили (навіть у Києві) стотисячної межі. Але найголовніше – по-перше, в той час суспільство було охоплене масовою політизацією, ЗМІ "викидали" величезні кількості нецензурованої інформації, в країні була демократична ейфорія, значна частина політичної еліти давно очікувала змін, щоб здійснити розподіл державної власності, влада не мала досвіду публічної політичної боротьби - це суттєво збільшило кількість політично-активного населення; по-друге, на Україні активністю вирізнялися лише Київ та Галичина, які і робили основний фон народних виступів (шахтарські страйки Донбасу можна назвати тільки "умовно-політичними" і складали швидше виключення із загального правила), решта країни перебувала у вичікуванні. Слава Богу, що ніхто тоді не зміг "розворушити" традиційно пасивну решту країни, наприклад виступити під гаслом залишення у складі Росії, що неодмінно зробило б з Галичини українське Придністров’я.

Додамо і те, що навіть свій “рідний” дніпропетровський клан, коли той розбухнув до небезпечних розмірів “Лазаренківщини” Л. Кучма оперативно ослабив. І хто б не став новим українським Президентом, йому все одно, рано чи пізно, прийдеться “наводити порядок” і в Донецькому клані.

Коли мова йде про нашу державу як про державу із окремими рисами тоталітаризму, які гальмують розвиток країни і суспільства, то не потрібно забувати і про позитивну роль цієї жорсткої системи. В умовах економічної кризи країни така державна система грає роль запобіжника. Сильна влада не дає розвинутися в країні анархії, сепаратизму які можуть вилитись у отаманщину. Але, зрозуміло, такі досягнення влади не можуть бути виправданням (як це намагаються показати окремі запопадливі ідеологи) її злочинам.

Годі сподіватися на усунення Кучми від влади малочисельними виступами. Окрім того, слабкими акціями опозиція лише дискредитує себе. Дійсно, сьогодні немає достатнього приводу, який би, за існуючого рівня культури населення, призвів до масованих народних виступів.


Влада може розігнати виступи і силою. Привід можна завжди спровокувати. Згадайте як Єльцин в 1993 році розігнав кулеметами і танками трьохсоттисячний мітинг, вбивши понад 100 чол. Цивілізована Європа, російський народ усе це "проковтнули". Проковтнуть і у нас. Народ просто розбіжиться по домівках. Я із усмішкою читаю про можливу роз’яснювальну роботу опозиції серед працівників правоохоронних органів. Наївно думати, що вони якось поміняють своє ставлення до акцій непокори. Вони вірні виконавці волі керівника, "гвинтики" системи, "людська частина автомата Калашникова" і їм байдуже кого бити, - це їхня робота. В крайньому разі у влади завжди залишиться кілька тисяч осіб - працівників різних груп типу "Альфа", "Беркут", "ОМОН" і інших, як виразився класик "орлів, ... капітальних хлопців, у яких немає ні совісті ні х$я", які і зроблять брудну роботу. Не виключено, що режим може спробувати застосувати для придушення акцій Збройні Сили. Ось тут якраз і слід опозиції провести відповідну агітацію – незважаючи на усю моральну та матеріальну деградацію армії, вона набагато авторитетніша і ближча до народу ніж "менти".

Проте Кучма не Єльцин, а Україна – не Росія. Влада може і не наважиться грубим насиллям давити опозицію, проте є ще гірший варіант. Налякана влада, не буде починати першою насильницькі дії, а створить альтернативний опозиційний рух під умовною назвою – "України без Кучми, Ющенка і Тимошенко", який може очолити, умовно кажучи, Н. Вітренко. Зрозуміло, що цьому рухові дадуть "зелене світло", в першу чергу на ЗМІ, і він отримає суттєву підтримку народу. В Києві збираються кілька тисяч його прихильників. Спершу, "на лице" буде розкол опозиції. Потім між розколотими опозиційними рухами провокується зіткнення, організовуються масові безпорядки і вже потім влада, маючи законний карт-бланш, остаточно розправляється з опозицією. Особлива небезпека такого повороту подій полягає в тому, що такий розкол опозиції може лягти на всеукраїнський розкол і спричинити загальнодержавний конфлікт. І навіть коли влада застосує силу, для населення життєво важливо не допустити насилля у відповідь, адже це – лише новий виток напруженості. Нажаль існуючий морально-етичний стан народу та його внутрішні проблеми – хороший грунт для екстремізму.

Коли йдуть браві публічні і приватні розмови про революцію, факти і чуття іноді підказують мені, що країна хоче чергової великої порції крові, своєї, чужої, - не має значення, щоб нею окропити волю, змити "бруд" і т.д. Потрібно робити усе можливе для недопущення насильства. Більше того, коли навіть виникне певна його небезпека, потрібно не ризикувати, а відступити, адже ні в якому разі, в ім’я навіть найблагородніших політичних цілей не можна давати цьому народу-вурдалаку й краплини людської крові – це тільки розпалить його апетит.

В принципі історія знає приклади ненасильницьких революцій, але по-перше такі революції – велика рідкість, швидше виключення з правил, а по-друге навіть якщо організатори виступів будуть прагнути до ненасильства, країна, що так хоче крові, швидше за все її проллє – важко буде зупинити "спраглих" рядових членів, та і окремих, схильних до авантюризму та провокаторства керівників опозиції; окрім цього влада сама може пролити кров, спровокувати насильство, що, як уже згадувалось, їй дуже вигідно. Тобто, зважаючи на усе вищенаведене, можна говорити, що спроба глибоких, революційних змін в українській владі швидше за все, найімовірніше, супроводжуватиметься кровопролиттям, можливо великим; окрім того, шанси здобути повну перемогу в опозиції є досить невеликими і усі її зусилля і кров, імовірніше, виявляться марними.

Особисто я – за діяльність щодо покращення життя цього народу, в тому числі через вуличні акції. Тому, зважаючи на усі ці "імовірності", – (сам невеликий шанс досягти перемоги ненасильницькими шляхами лише і дає якесь право робити вуличні акції), перед тим як розпочинати справу, організатори та свідомі учасники революційних дій повинні усвідомити усі "за" і "проти", та свідомо дати відповідь на ряд морально-етичних запитань.

Спершу потрібно визначити політичні цінності та ідеї опозиції, мету та цілі революції, а також чи варті ці цінності, ідеї, мета та цілі можливих ризиків та витрачених ресурсів суспільства ?

Де межа ризику активних учасників акцій заради покращення життя народу, - і з іншого боку, наскільки далеко опозиція може зайти у пошуках компромісу із владою?

Нарешті де знаходиться межа сприйняття народу благих намірів опозиції ?

На завершення перейдемо коротко від засобів до цілей. Загалом можна говорити про кризу ідеології в Україні. Щодо політичних ідеалів, то майже для усіх партій можна виділити лише 3 чітко озвучених ідеї: ідея добробуту народу, ідея демократії та ідея нації.

Ідея добробуту – безперечно нагальна для України, але як уже згадувалося ситуація матеріального забезпечення народу не є такою гострою і чи вартий порівняно невеликий ріст "проценту жиров у маслі" (а “чудесного нагодування” країни, навіть після вдалої революції не буде) такої небезпечної справи як вуличні акції ?

Ідеал демократичного політичного ладу так і не прижився в українській суспільній свідомості. Ми можемо спостерігати явну кризу і навіть духовну трагедію багатьох українських демократів, яким так і не вдалося, не зважаючи на надзусилля та західні гранти досягти свого ідеалу – у більшості населення цей термін і далі продовжує асоціюватися із матюком, а кліка, що при владі, вдало його використовує для прикриття своїх темних справ. Демократія, навіть у розвинених країнах Заходу сьогодні переживає значну кризу і все більше вчених та політиків схиляються до “елітарно-авторитарної” моделі політичної системи.

Ідея нації (у сучасному її стані у сучасних українських реаліях), як описано вище, теж має різноманітні, іноді протилежні, інтерпретації та проблеми суспільного засвоєння що робить її недостатньою для універсальної ідеології та, навіть, і небезпечною.

Проте проблема кризи ідеологій - типова проблема не тільки для України, але і для усього світу. Люди уже не хочуть вірити словам різноманітних концепцій ідеологій, що неодноразово дискредитовані і незрозуміло звідки взялися. Тим більш, що у сьогоднішньому мінливому постмодерному світі люди уже просто втратили твердий грунт, надійну точку опори, роль якої абстрактні ідеології грати уже не можуть. В світі активно йде пошук таких фундаментів духовного і матеріального життя – Бога, Лідера, Вождя, Президента, Батька. Тепер головне, не які норми поведінки нам пропонують (адже будь-що можна подати за правду), а хто ці норми продукує, тобто проблема ідеології переростає у проблему Авторитету. А це уже інша тема.