02/21/2003 | Спостерігач

Гуд бай, Америка!
або 48 мільйонів, які Джордж подарував Путті Путу
Минулого тижня Карлос Паскуаль не тільки публічно визнав, що Америка поступилася інтересами в Україні на користь Росії, але й назвав винних
Олег МЕДВЄДЄВ

Путін та Буш поділили шість на двох. Винні ми самі. І ми це усвідомлюємо. Мало того - знаємо (до речі, й ПІК про це неодноразово писав), хто з нас, українців, найбільше винен у колапсі українсько-американських стосунків та стрімкому згасанні інтересу Вашингтона до нашої держави. А для того, щоб зрозуміти, чи е ще у нас шанс, треба ретельно проаналізувати найсвіжіші заяви керівника американської амбасади, зроблені на пресовій конференції та в інтерв'ю "Епіцентру".
Зрозуміло - про те, що Буш подарував Україну Путіну, пан Паскуаль прямим текстом не говорив. Навпаки, він рішуче заперечував можливість існування "геополітичної угоди" між США та Росією про перехід України та Грузії у сферу монопольного впливу Кремля: "Це не в наших інтересах. Ми в це не віримо. Ми твердо підтримуємо суверенітет та незалежність України, Грузії чи будь- якої іншої держави".
Втім, підстави сумніватися в цій тезі дав сам же Паскуаль. Надмірний вплив Росії на свою південно-західну сусідку він назвав "проблемою України". Сполучені ж Штати - міжнародний поліцейський, якого у цьому світі
турбує винятково усе, включно з громадянськими правами антарктичних пінгвінів - лише "спостерігають за цим процесом, моніторять" його. Беззаперечно, прискорене розчинення України в російському просторі має турбувати насамперед Леоніда Кучму, однак байдужість Джорджа Буша до зникнення не те що геополітичної суб'єктності, а й навіть об'єктності розміщеної посеред Європи 48-мільйонної держави важко сприймати інакше як визнання російської монополії в Україні. Що зробиш, родина Бушів традиційно недолюблює Україну, бо ще батько Буш (президент США в 1989-93 рр.) агітував українців залишатися у складі Радянського Союзу, тобто Росії.
Можливо, наш висновок є наслідком упередженого ставлення до необачного вислову Карлоса Паскуаля. Мо', упередженими були й ті політичні аналітики та журналісти, які три тижні тому висловлювання заступника держсекретаря США Річарда Армітеджа, зроблені у Москві, розцінили саме як карт-бланш, виданий Росії на
збройний напад на Грузію (за російською термінологією, "на завдання превентивних ударів по чеченських бойовиках на території Грузії). "Країні, яка вірить у превентивні удари, - сказав Армітедж, - важко критикувати
за це іншу країну". Тобто, "іксчейндж" цілком зрозумілий: бомбардуйте свою Грузію, лише не заважайте нам воювати з Іраком. Жириновський, правда, пішов ще далі й у скандально відомому інтерв'ю закликає, замість
того, щоб "стріляти по Багдаду", "разом йобнути по Тбілісі, Баку та інших містах". Що ж, стосунки Росії та США останнім часом настільки поліпшились, що всяке може бути...
До речі, у Києві Путін, дисонуючи із критичними шпильками Кучми у бік США, вихвалявся добрими взаєминами зі Сполученими Штатами і заявив, що Росія дуже їх цінує. Америка також досить бережно ставиться до того ступеня порозуміння, на який Москва та Вашингтон несподівано вийшли після вересня 2001 року. Це зближення, яке зараз переживає серйозне випробування Іраком, саме собою породило підозри у змові проти України. Справді, коли вже Буш так часто зустрічається з Путіним, якого він чомусь прозвав Путті Путом, то чому б їм не поділити Східної Європи?Тим більше, що шість порівну на двох ділиться дуже добре: Латвія, Литва та Естонія Америці; Білорусь, Молдова та Україна- Росії.

США відступають за Буг
Звісно, що жодних документальних фактів, які б свідчили про розподіл сфер впливу немає. Але трапляється досить чимало подій, з яких якраз і випливає, що такий розподіл відбувся чи наразі триває - причому це не обов'язково означає наявність чітко артикульованих домовленостей. Тут багато що відбувається при замовчуванні. Інколи, щоб порозумітися, вистачає лише засобів невербальної комунікації - поглядів, жестів,
міміки. Запускаються пробні кулі, робляться прозорі натяки, а бездіяльність іноді буває ефективнішою, ніж бурхлива активність.
Ось найсвіжіший приклад. Як повідомила днями "The Washington Times", США скоротять фінансування українських редакцій "Голосу Америки" та "Свободи". Це радісна новина не тільки для Банкової, а й для Кремля, речники якого минулого року висловлювали публічне роздратування українською "Свободою" (російську "Свободу" вони хіба що ще дихлофосом не труїли, але то їхня справа). Відверті менеджери ТА" заявили, що зміни викликані радше стратегічними, аніж економічними причинами, бо загальний бюджет радіостанції зростає більше ніж на півмільярда доларів. Плануючи активізувати мовлення на Близький Схід та Південно-східну Азію, Америка скорочує його на країни Центральної і Східної Європи. Нам би з того приводу лише радіти: хоч на жаль, заздалегідь не здійснене щонайменше до 2004 року.
З одного боку, американці слушно говорять, що "будувати політику, базуючись виключно на особистостях лідерів, завжди означатиме рух по замкненому колу", з іншого - поставили цю. За таких умов скорочення українського при російській інформаційній експансії, яка зростає щодня - означає лише одне: Америка "відступає" на українсько-польський кордон тут, опинившись в одному списку з чехами та словаками, ми б могли подумати, що це означає визнання успіхів України в загальній демократизації та дотриманні стандартів свободи слова - якби не знали, що насправді в Європі та США думають про наші "досягнення".
За таких умов скорочення українського мовлення ТА" та "Свободи" - та ще й при російській інформаційній експансії, яка зростає щодня - означає лише одне: Америка "відступає" на українсько-польський кордон. Бо Україна, як сказала Ющенкові Мадлен Олбрайт - то "держава втрачених можливостей, яка не скористалася своїм шансом".
Загалом же американська політика щодо нас своїм разючим контрастом між деклараціями та реальним станом справ нагадує євроатлантичну стратегію України. Декларації цілком приємні. Карлос Паскуаль, наприклад, заявив, що Сполучені Штати й надалі "зосереджуватимуться на підтримці демократичної та ринкове орієнтованої України, яка прагне інтеграції в євроатлантичні структури і бере участь в антитерористичних акціях". (Ім'я пролунало наше, але за описом - наче й не ми, може, крім нашої, у світі є ще якась Україна). Отож, з одного боку, американці підтверджують "стратегічні цілі українсько-американських стосунків", заявляють про те, що й надалі "двері відкриті". З іншого, наполягають на негайному прогресі в "розвитку основ демократії, громадянського суспільства, незалежних ЗМІ" - порада добра, завдання правильне, але, політику в повну залежність від конкретної особи. Американська тактика відокремлення Кучми від України вмотивована прагненням максимально зберегти хоча б нинішній жалюгідний обсяг відносин. Однак її ніяк не можна вважати продуктивною. Мало того, вона позбавлена здорового глузду. Може, скажімо, зовнішня політика США здійснюватися без участі Джорджа Буша за тієї ролі, яку в американській політичній системі відіграє президент? Звичайно ж- ні. А чи може українська зовнішня політика проводитися без Леоніда Кучми, який би він не був, якщо в Україні роль Президента ще більша, ніж в Америці? Тим більше, що Леонід Данилович навіть заради очевидних стратегічних інтересів України не готовий на самопожертву.
Подальше ігнорування Кучми Вашингтоном означає, у ліпшому разі, тривалу паузу у "стратегічному партнерстві" щонайменше до 2004 року. І воно було б нічого, якби не Росія, яка, на відміну від США, не має наміру два роки сидіти склавши руки, і, засукавши рукава, кує залізо. Хоч круть-верть, хоч верть-круть, але, виходить, Сполучені Штати своєю позицією підіграють Москві. Свідомо чи ні - різниці великої немає, бо результат один і той самий.
Що нам робити з Америкою?

Тим часом наші можновладці, побивши глеки з Америкою, вирішили було пограти на суперечностях між США та Європою. Гра не пішла, й не піде, тому що, по-перше, зазначені суперечності хоча й існують, але у нас їх перебільшують ще з радянських часів. По-друге, щодо України розбіжностей взагалі немає, про що зайвий раз засвідчили результати лютневого візиту до Києва так званої "трійки ЄС" на рівні міністрів закордонних справ, на яку Греція та Італія, котрі цього року почергово головують у Євросоюзі, прислали лише заступників міністрів. Вимоги пролунали такі самі, як і з боку США - дотримання свободи слова, "кращі відносини між урядом і опозицією", "глибокі реформи" судової системи.
До речі, про координацію політики Старого й Нового світів стосовно СНД свідчить і те, що варто було лише Сполученим Штатам заборонити в'їзд Лукашенкові, як до аналогічного демаршу вдався і Євросоюз. А саме ж з Білоруссю та комуністичною Молдовою Україна перебуває у групі "сусідів ЄС" - виставлених за межі Європи невдах. А в Америці найбільше не люблять саме лузерів.
Деякий оптимізм вселяє те, що Кучма якось намагається збирати черепки. Наприкінці року Президент пошкодував з приводу погіршення взаємин зі США. В кінці січня відрядив до Вашингтона делегацію на чолі з міністром економіки Валерієм Хорошковським.
Та й якось воно так збіглося, що перша за п'ять місяців зустріч Ющенка з Кучмою відбулася саме
напередодні візиту лідера НУ до Америки та його зустрічі з віце-президентом Річардом Чейні. Нарешті буквально днями глава держави заявив про "відданість ідеалам стратегічного партнерства" й навіть про "готовність у разі крайнього загострення ситуації розглянути питання про практичний внесок у справу відновлення миру та стабільності" у близькосхідному регіоні. В перекладі з дипломатичної мови на звичайну це означає, що Україна готова підтримати напад США на Ірак, аби тільки Штати відчепилися вщ нас з тими отруйними "Кольчугами".
Наприкінці січня було сформовано Державну раду з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, й навіть проведено її перше засідання. Уповноваженим з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Кучма призначив Азарова - очевидно через знаний тільки йому, Президентові, високий авторитет Миколи Яновича на Заході, який не змогли підірвати навіть плівки майора Мельниченка. Отже, говорячи бюрократичним сленгом, наші атлантичні євроінтегратори "розсілися", тобто поділили посади й сфери апаратного впливу. Добре було б
здійснити якісь практичні кроки.
А найпростіше, що міг би зробити Президент, так це за допомогою Медведчука припинити шалену пропагандистську кампанію проти Сполучених Штатів. Йдеться не про заклик, борони Господи, натиснути на "незалежні" ЗМІ, а просто про те, що найсильніше в антиамериканській та й узагалі в анти-західній істериці чомусь б'ються саме ті видання, які помічені у зв'язках та взаємних симпатіях з есдеками.
Крім того, що така кампанія, зрежисована деякими представниками влади, які, до того ж, є стратегічними партнерами Кремля, отруює українсько-американські стосунки, вона ще й шкідливо впливає на здоров'я громадян, про що свідчить "припадок" народного депутата та соціал- демократа Володимира Нечипорука,
який зажадав від Буша вибачень на адресу Кучми, а в разі невиконання американцями цього ультиматуму-розриву дипломатичних стосунків зі США та поверненням з Росії ядерної зброї.
Добре, що старші товариші по фракції відмежувались від витівки колеги та трохи остудили його запал,
бо дійшло б, чого доброго, до пропозиції завдати атомного удару по Америці. Лише особисте втручання Леоніда Макаровича Кравчука врятувало світ від атомного апокаліпсису.
Впливає пропаганда й на настрої пересічних громадян, бо, як виявилось, менше 3% опитаних вважає стосунки зі Сполученими Штатами пріоритетними. Однак без США України не буде. Все залишиться на місці: "і лани широкополі, і Дніпро, і кручі". Буде видно, буде чути, "як реве ревучий" - навіть якщо його разом з притоками здадуть в концесію росіянам. Але то вже буде не зовсім Україна, чи зовсім і не Україна. Тому лише політичні авантюристи та московські піар- легіонери можуть штовхати Україну до конфронтації з провідною державою світу.
Втім, із цією публікою в 2004 році може якось і впораємось. Але що нам робити з Америкою? Залишається підозра, що питання про зміщення України на периферію американських інтересів уже вирішено. Можливо, спілкування з Ющенком підштовхнуло американців почекати з остаточним рішенням, але коментарі Віктора Андрійовича до свого американського візиту, на суб'єктивний принаймні погляд, виглядають досить песимістичними. Що ж, догралися.
№6 (185)Політика і культура 15-21 Лютого 2003