02/24/2003 | Shooter

Катерина Чумаченко: У мене ностальгія за справедливістю

Автор: Наталя Балюк Джерело: Високий замок


Катерина Чумаченко, дружина Віктора Ющенка, народилася в Америці, в родині емігрантів з України. Вона прожила в Америці понад тридцять років, але, як сама признається, її ні на хвилину не полишало відчуття, що Америка – це тимчасовий притулок, що жити вона буде в Україні, що саме тут буде по-справжньому щасливою. І, здавалось би, вона отримала все, про що мріяла: гарного розумного чоловіка, чудових діточок, можливість жити в Україні… Чому тоді в її очах я помітила чи то глибокий сум, чи то тривогу? Вона нагадує левицю-матір, яка щомиті чекає атаки на своїх беззахисних дітей. Вона втомилася виправдовувати, пояснювати, переконувати... Втомилася захищатися від наклепів і пліток. Не про таку Україну мріяла, не про таке сімейне щастя. Але вона вибір зробила - присвятила себе чоловікові. Хіба це не найбільше щастя для жінки? Та сталося так, що, отримавши, здавалося б усе (скільки українських жінок їй заздрять!), вона не має нічого, бо коханий чоловік їй, по суті, не належить, діти не бачать рідного тата (одного вечора, коли Віктор Андрійович прийшов додому раніше, до спальні забігла старша донька Софійка, аби поцілувати маму перед сном. “А татові цьом?” – сказала пані Катерина. Мала перелізла через тата, підбігла до фото і розцілувала. Відтоді Віктор Андрійович, як би пізно не приходив додому, завжди будить дітей, аби хоч кілька хвилин з ними поспілкуватися). Її життя – це постійне очікування… І, як каже пані Катерина, очікування гіршого.

Вона говорить чудовою українською мовою, чистою як для людини, яка народилася і виросла в Америці. Відчувається легенький західний акцент, та він лише додає її мові особливого шарму. Катерина Чумаченко-Ющенко – жінка невеликого зросту зі світлим волоссям і блакитними очима. Сірий твідовий костюм “у кашку” з хутровим коміром підкреслює її елегантність. До речі, одягається вона переважно в українських дизайнерів. Спеціально не шиє, а купує речі після показів одягу. Віддає перевагу Оксані Караванській і Роксолані Богуцькій. При нагоді просила передати їм вітання. Шлюб з Віктором Ющенком – це її перший шлюб. Вони одружилися, коли їй було за тридцять. За українськими мірками – пізно, за американськими – самий раз. Замолоду Катерина робила кар’єру: працювала у фінансових і державних установах, включаючи і Білий дім, і держдепартамент (щось на кшталт нашого міністерства закордонних справ). В обох установах займалася питаннями прав людини. А потім зустріла свою долю. Це знайомство було дуже символічним, у літаку, який прямував з Києва у Вашингтон… Тепер вона ніде не працює, виховує двох доньок, старшу Софійку, якій чотири рочки, і молодшу Христинку, якій нещодавно виповнилося два. Катерина Михайлівна просить принести їй трав’яний чай – звичка від чоловіка, і ми починаємо розмову.



“Я мріяла повернутися в Україну як дипломат”



- Пані Катерино, про вас відомо дуже мало. Українська преса чомусь не балує свого читача матеріалами про дружину найпопулярнішого політика України. Та, знаю, і ви не дуже полюбляєте давати інтерв’ю. Розкажіть про своїх батьків, про їхню, наскільки мені відомо, трагічну долю. Вони, здається, познайомилися у Німеччині під час війни?

- Ви праві. На жаль, про те, що я українка, що у мене українські корені, дуже рідко пишуть. Очевидно, для опонентів краще, коли преса повторюватиме: вона американка. А це не так. Я народилася в Америці, бо так склалися обставини, дуже трагічні обставини не тільки для моєї сім’ї - для цілого світу. Мої батьки - і тато, і мама - родом з України. Батько народився у Донбасі, у маленькому селі біля Лисичанська. Зараз це Харківська область, але село розташоване на межі трьох областей: Харківської, Донецької та Луганської. Батько народився у сімнадцятому році і, можна сказати, пережив усі трагедії минулого століття. Дуже багато розповідав про НЕП, про голодомор... У нашому домі говорили про голодомор, про війну кожного дня мого життя. Коли я була маленькою, мені це страхіття часто снилося. Батько не міг забути, як він, його брати і сестра пухли з голоду, мама моя ледь не померла від голодомору. Батьки хотіли, аби діти теж цього не забували, знали історію, знали правду. Батько був в армії, потім потрапив у полон. Так він опинився в Німеччині. А мама народилася за Києвом, у селі Літки. Їй було чотирнадцять років, коли німці її вивезли до Німеччини на примусові роботи. У неї були дві старші сестри, але брали наймолодших. Останнє, що вона пам’ятає, коли її забирали, мама бігла за возом і вже не могла бігти, впала, ридала та хапала землю. Батьки зустрілися у Німеччині, тато закохався у маму з першого погляду, хоч вона не звертала на нього увагу. А він тоді сказав своєму товаришу: це буде моя дружина. В сорок п’ятому народилася моя старша сестра Ліда, і в цьому ж році батько захворів на туберкульоз. Він вісім років пролежав у санаторії, пережив надскладну операцію: більшість людей, які з ним лежали, померли. Усі ці роки мама тяжко працювала, аби його виходити. Моя сестра не бачила батька жодного разу до восьми років, дітей туди не пускали. Сестра теж пережила важке дитинство: жила по монастирях, у чужих людей, бо мама працювала і не мала можливості з нею бути. Батько шанував маму за те, що вона його не покинула у ті роки. Саме через хворобу батька вони не повернулися зразу на Україну. Хоча й мама, й тато ціле життя мріяли повернутися. Тато просив, що коли помре, то щоб його поховали на Україні. Так і сталося: його поховали тут, у Києві, на Лісному цвинтарі. А потім, на початку п’ятдесятих, вони вже знали, що не можна повертатися. Всі, хто вертався, у кращому випадку потрапляли в Сибір. Коли тато вилікувався, вони подали документи на еміграцію в Америку. Їх тоді запросила українська громада з Чикаго. Теж було на початках дуже сутужно. Батько не міг знайти роботу, жили без копійки, але потім тато влаштувався електриком і ціле життя електриком і пропрацював. Я народилася в 1961 році, коли вони вже були п’ять років в Америці, купили маленьку квартиру і трохи стали на ноги. Сестрі вже було 16 років. Батько вклав в мене все те, що не міг дати свого часу моїй сестрі.

- Ви були виховані в українському патріотичному дусі...

- Батько щохвилини прищеплював мені свої погляди, свою любов до України, за якою страшенно тужив. Я відвідувала українську школу, українську церкву, ходила на студію українського танцю. В мене збереглися фотографії, де мені три рочки і я в українських строях. В студентські роки я входила до Союзу української молоді – це дуже патріотична організація...

- А коли ви вперше приїхали в Україну?

- Це був 1975 рік. А моя мама повернулася сюди вперше у 1966-му. Я дуже добре запам’ятала цей день. Я тоді перший раз пішла до школи, моя сестра у цей день народила свою першу дитину. А мама цього не могла бачити, бо летіла в Україну. А потім в сімдесят п’ятому році ми вже полетіли в Україну разом.

- І що ви тоді відчували?

- Я справді закохалася в Україну. А ще у мене з’явилася велика родина: в Америці ми були самі, а тут двоюрідні брати, сестри, тітки. Всі мене любили, всі раділи. Це було якесь суцільне свято. Вони ж усі думали, що батько помер у Німеччині, робили похорон, а потім від маминих родичів дізналися, що він живий. Але ж у ті часи знаєте як було, коли родичі за кордоном... Вони дуже боялися.

- Ви тоді вирішили, що хотіли би жити в Україні?

- Я мріяла повернутися чи як дипломат, чи як бізнесмен. Я з дитинства хотіла повернутися в Україну і жити на землі батьків. У мене було таке відчуття, як, втім і у моїх батьків, що ми за кордоном тимчасово і колись обов’язково повернемося. Тільки не знала як. Думала, може, через навчання якось потраплю, і вступила в Америці у дипломатичну академію. Вирішила: приїду в Україну як дипломат. Але в університеті зустріла одного дипломата – українця, який позбавив мене ілюзій. Він сказав: якщо в тебе там родичі, то тебе ніколи туди не пошлють. Ти можеш поїхати дипломаткою в Африку, в Латинську Америку, але не в Україну, тобто тодішній Радянський Союз. Тоді я перейшла на економічний факультет і почала вивчати бізнес, міжнародні фінанси. Думала, не виходить дипломаткою, поїду як бізнесмен, як фінансист...

- Так і сталося.

- Багато між тим було усього іншого, але справді так і сталося.



“Коли ми познайомилися, я Віктору нагадувала колючого їжака”

- Розкажіть про цю романтичну зустріч з Віктором Андрійовичем у літаку. Це було кохання з першого погляду, як свого часу у вашого батька?

- Цей момент, звичайно, дуже важливий у моєму житті, але це не був якийсь романтичний момент. Це була робоча поїздка. Нас познайомив помічник Віктора – Олег Рибачук, сьогодні народний депутат. Я тоді організовувала навчальну поїздку українських банкірів за кордон. Їх запросила американська держава, аби побачили, якою є фінансова система в Америці. А я працювала в приватній фірмі, яка використовувала такі програми. Нас Олег познайомив ще в аеропорту “Бориспіль”. А коли вже сиділи в літаку, Віктор каже: “Чого це біля мене якийсь старий банкір сидить. Нехай краще біля мене сяде ця молода жінка і розкаже, куди це ми летимо”. А я у той час до нього трохи упереджено ставилася, думала, не має реформаторських поглядів. Його якраз недавно призначили головою НБУ. Пам’ятаю, почала розповідати: що таке вільний ринок, мовляв, ви цього не знаєте, не розумієте... Віктор усміхається і слухає. Пізніше казав, що я йому нагадувала такого собі колючого їжака.

- І закохалися?

- Перші роки нашого знайомства у нас були суто професійні стосунки.

- Ви кажете, що при першому знайомстві критично до нього ставилися, але як до банкіра. А як до мужчини? Як мужчина він вам одразу сподобався?

- Думаю, такий мужчина не може не сподобатися. Мені здається, кожна жінка зверне на нього увагу. Звичайно, він мені сподобався, але ж то була робоча поїздка, і я про почуття старалася не думати. Знаєте, коли я вперше збагнула серйозність почуттів? В 1995 році я почала працювати з організацією «Приятелі дітей», що допомагає сиротам. Я звернулася до Віктора за допомогою, казала, що українські банкіри мусять долучитися до цієї допомоги, бо ж то українські діти. Організація тоді зробила про сиріт дуже зворушливий фільм, і ми йому показали цей фільм. Я побачила сльози в очах... Пізніше був організований благочинний вечір у Національному банку, де зібрали кошти на допомогу дітям-сиротам. А потім він поїхав до цих дітей в табір у Ворохті Івано-Франківської області, і я побачила тоді, яке у нього щире серце, що це не просто розумна, професійна людина, а ще й дуже добра.

- І ви зрозуміли, що кохаєте?

- Це розуміння до мене приходило поступово. Але був такий момент, коли я зрозуміла, що ми - споріднені душі і будемо разом. Ми сиділи у великій компанії за столом, і Віктор почав розповідати про свого батька. І його почуття до батька були дуже подібні до моїх, він ніби мої почуття передавав. Я тоді на нього подивилася і подумала: я люблю цього чоловіка.

- Ви так само намагаєтесь прищеплювати своїм дітям особливу повагу до батьків? Знаю, ваші діти звертаються до вас і до тата на «ви». Це нетипово для сучасних сімей.

- Це наша традиція. В українському селі завжди так було. Це велика повага. Якщо говориш батькам “ви”, то немислимо на батьків насваритися, накричати. Я думаю, це допомагає у вихованні.

- Пам’ятаєте ті слова, коли Віктор Андрійович робив найголовнішу пропозицію?

- Не було якихось особливих слів. Було приблизно так: “Ти моє золото, я тебе кохаю”.

- А як ваші батьки сприйняли зятя з України?

- Вони його прийняли усім серцем. Дуже тішилися за мене і пишалися, що я повернулася в Україну. Але, з іншого боку, переживали, бо, на відміну від мене, не мали стільки ентузіазму щодо безхмарного майбутнього України. Я думала: як тільки Україна стане незалежною, тут запанує демократія, європейський рівень життя і т. ін. Вони мене часто запитували: ти впевнена, що вибрала правильний шлях? Вони боялися, що можуть бути трагічні наслідки від життя в Україні. І, може, вони краще розуміли тоді Україну, ніж я.

- А ніколи не було бажання повернутися уже з сім’єю до Америки?

- Ніколи. Я б навіть не могла заїкнутися про це чоловікові. Він три-чотири дні за кордоном, і вже сам не свій. Його серце тут.



“Життя в Україні, на відміну від Америки, більш радісне”

- Але ж ваше дитинство, молодість, зрілі роки пройшли за океаном. Там інша ментальність, інший ритм життя. Там мама, сестра, друзі юності. Ви ж, мабуть, за цим всім сумуєте?

- У мене тут теж родина. Я знайшла нових друзів. Є в мене тут друзі, котрі, як і я, приїхали в Україну з Америки. Життя в Україні, на відміну від Америки, є більш повним, більш радісним. Тут люди між собою більше спілкуються. В Америці місяцями може ніхто не зайти до вашої хати, усі самі по собі. Пам’ятаю, коли перші дні жила в Україні, до мене ввечері зайшли сусіди, а я не збагнула, що сталося, чого це вони прийшли, сіли і сподіваються, що на стіл маю щось поставити. Я не знала, що робити. Тобто за товариством я не сумую, тут у мене набагато кращі друзі і товариство. За чим маю ностальгію, так це за... Як би це правильно сказати. За справедливістю. Я читаю українську газету, а вона все бреше. В Америці як читаєш газету, то певен, що там подають правдиву інформацію, є якась об’єктивність. А тут я дивлюся новини по телебаченню, знаю, що цього дня щось сталося важливе, а вони про це навіть не говорять. Те, про що вони говорять, це не реальність. Я маю ностальгію за чесною політикою. В Америці теж є бюрократи, їх ніхто не любить, але в мене ніхто ніколи не просив хабара. А прийти в якусь урядову установу з подарунком – це був би скандал, тебе могли б засудити. Ця велика різниця між демократичними країнами і тією Україною, якою вона стала, мене турбує щораз більше. Те, що людина може бути сьогодні вірним другом, наступного дня зрадити тебе, а на тертій день прийти до тебе, ніби нічого не сталося, і знову набиватися в друзі, це шокує. Є брак людської моралі, етики. У мене ностальгія за цивілізованими стосунками між людьми.

- Те, про що ви говорите, очевидно, насамперед стосується опонентів вашого чоловіка, його оточення. Чимало людей хотіли би впливати на нього, скористатися ним. Кажуть, ви маєте величезний вплив на Віктора Андрійовича. Чи радите, кого віддалити, кому не довіряти. І взагалі, як часто вдома, на кухні, ви говорите про політику, про те, що відбувається?

- Я не знаю, звідки беруться оті чутки про мій вплив. Думаю, від конкурентів, які хочуть показати, що він несамостійний. Але це не так. Він самодостатня людина, яка має свої погляди, і було б дуже важко вплинути на ці погляди. Він мало спілкується зі мною, особливо щодо політики. Найбільше дізнаюся про його роботу з інтернету, з газет. Кілька днів тому я знала, що у нього буде важкий день. Він ввечері повертається, я питаю, як день минув? Він відповідає, мовляв, двома словами не розповіси, розвернувся і пішов на кухню. Те саме було і після останньої поїздки в Америку. Сказав: тобі якісь люди передавали привіт, але я не знаю, хто вони такі.

- А вас не ображає, що він так мало з вами ділиться? Адже ввечері з чоловіком хочеться поговорити.

- Раніше ображало, а тепер бачу: він за день страшенно втомлюється. Мені теж є що йому розповісти, за день накопичуються якісь проблеми, але бачу по його очах - це такі далекі від нього проблеми, і вирішую нічого не казати. Віктор зазвичай повертається дуже пізно - година десята, одинадцята. Діти вже сплять, він їх часто будить. Мені це не подобається, бо я ледь їх вклала, але я розумію. Він дуже скучає. Звичайно, час від часу я можу йому сказати, що якась людина мені не подобається, комусь не довіряю, але раніше я була більше впевнена в собі, думала, що дуже добре розумію людей. Та останнім часом бачу, що часто помилялася. Я певна, він сам розбереться.



“У людей, які борються з Віктором, межі немає”

- Ваш чоловік щодня зустрічається з людьми, серед яких багато жінок. Ви сказали, що він не може не подобатися жінкам, але й вони, мабуть, хочуть йому подобатися. Не ревнуєте?

- Я не ревнива людина. І він ніколи не давав мені приводу ревнувати. Я йому повністю довіряю і знаю, що у нього немає ні часу, ні бажання... (Сміється - Н.Б.)

- Пані Катерино, ви їхали в Україну з мрією знайти тут своє щастя. Ви його знайшли, але попри це, стикнулися з ворожістю щодо вас, з образами, з наклепами. До вас з упередженням ставиться преса. Особливо тут, у Києві. Вам це все не набридло?

- Я ж розумію, звідки ноги ростуть. Цю пресу, про яку ви кажете, контролюють люди, які є ворогами мого чоловіка. Один чоловік, що дуже близький до олігархів, мені якось сказав, що він запитав одного патрона, чому ви так нападаєте на цю жінку, вона народила двох дітей, хоче мати звичайне людське щастя, дайте їй спокій. А той відповідає: «Ми нічого більше на Ющенка не маємо. А тут жінка з Америки, можна спекулювати на старих антиамериканських гаслах». Можливо, щось їм вдається, хтось справді думає, нібито я американська шпигунка, яка народила двох дітей, щоб тісніше прив’язати свого чоловіка. Але певна, що більшість людей у це не вірять. Навпаки, мені багато людей пишуть: чим більше вас атакують, тим більше ми любимо Віктора Ющенка.

- Чому ви не поїхали разом з чоловіком до Америки під час його останнього візиту?

- Я сама відмовилася від поїздки, щоб не казали, що її я організувала. Хоча дуже шкода, що не поїхала. Бо мала нагоду зустрітися зі старими друзями.

- Якось ви сказали, що відчуваєте, що ваш чоловік у небезпеці, що є сили, які прагнуть його знищити. Ви боїтесь за його життя?

- Так. У людей, які борються з ним, межі немає. Вони цинічні. У них мета – гроші та влада. Це страшні люди.

- Ви говорите про це з чоловіком?

- Більше я кажу про це у церкві до Бога.

- Ви часто наголошуєте, що не є публічною особою, тому і не любите давати інтерв’ю. А чому тоді не поміняли прізвище на Ющенко?

- Це ніколи не було принциповим рішенням. Але є одна причина. Якщо пишуть весь час, що я американка, то яка я американка з прізвищем Чумаченко? Це прізвище мого батька, і я горджуся ним. Я хочу показати, що родом з України. Але приватно все більше вживаю прізвище Ющенко.