Кому потрібен третій термін Кучми?
02/26/2003 | Shooter
Кому потрібен третій термін Кучми?
Ростислав Іщенко - 26/02/03
http://www.glavred.info/ukr/?art=69710049
Впливовий український ЗМІ («ЗН») повідомив, що опозиція проводить ледве чи не масову мобілізацію симпатиків, у зв'язку з підозрою в намірі Леоніда Кучми балотуватися на третій термін.
За останні два роки Леонід Данилович, напевно, вже втомився відкидати підозри в намірі порушити Конституцію і узурпувати владу, а опозиціонери справно, раз на два-три місяці, повідомляють про таємні плани президентського оточення. Але ж, «если звёзды зажигают, значит это кому-небудь нужно», тим більше що й у лавах пропрезидентських сил є політики, які із завидною упертістю і постійно агітують на користь третього терміну. Розглянемо аргументи за і проти третього терміну, що, швидше за все, і визначають позиції різних політичних сил у цьому питанні.
Почнемо з Президента. Вирішивши балотуватися на третій термін, Леонід Кучма порушить Конституцію і власні обіцянки при дуже примарних шансах на перемогу. Якщо припустити можливість фальсифікації, то це спричинить міжнародну ізоляцію і різку дестабілізацію внутрішньополітичного становища, оскільки і так досить популярні опозиційні лідери одержать додаткову масову підтримку і, що важливіше, аргумент нелегітимності влади, що дозволяє закликати до активної непокори з метою відновлення конституційної законності. Крім того, активне розкручування таких політиків пропрезидентського табору як Янукович, Азаров, Кирпа, Тигіпко та ін., що неодноразово називалися політологами як можливі кандидати у президенти, чим далі, тим менш упевнено спростовують ці припущення. Адже найбільш впливові сили в оточенні діючого Президента сконцентрували достатньо владних і фінансово-економічних важелів для того, щоб у своїй подальшій діяльності вже не мати потребу в «патронаті» Кучми. Навіть навпаки, тепер їм вигідно було б трохи дистанціюватися від його політики, переклавши на Президента, який іде, тягар відповідальності за зроблені помилки і, вирішивши, таким чином, проблему протестного електорату, що становить на даний момент більше половини усіх виборців.
З іншого боку, здаючи владу, Президент вирішує і багато особистих проблем. Він перестає бути бажаною мішенню для критики опозиції, може наполягати на наданні йому гарантій від кримінального переслідування і навіть здатний зберегти за собою роль впливового закулісного політика, використовуючи свою інформованість про політичні та економічні інтереси і зв'язки своїх спадкоємців (не важливо з якого табору вони будуть).
Пропрезидентські політики, що подібно Олександрові Волкову, «не виключають» можливості третього терміну, як правило, зобов'язані своєю політичною вагою і роллю в українському бізнесі особистим зв'язкам з діючим Президентом. Якщо глянути на їхню кар'єру неупереджено, можна помітити, що в міру скорочення президентського впливу (у зв'язку з закінченням терміну перебування на посаді) знижується і їхня особиста вага. Таким чином, вони зацікавлені в третьому терміні не тому, що він відповідав би інтересам якщо не країни, то особисто діючого глави держави, а виходячи з розумінь власної політичної й економічної безпеки і збереження себе на провідних ролях у всіх сферах громадського життя України. До того ж, як уже згадувалося, вони не відіграють провідної ролі навіть у президентському оточенні і їхні ідеї навряд чи мають шанси на реалізацію.
Так чому ж опозиція регулярно виступає з побоюваннями щодо третього терміну? Можна було б припустити, що вона побоюється «варіанту Путіна», з достроковим відходом у відставку і розкручуванням єдиного «спадкоємця» від «партій влади». Тим більше, що напередодні настання 2003 року з опозиційних рядів лунали твердження про підготовку відповідної заяви, а Юлія Тимошенко навіть намагалася назвати приблизний час дострокової відставки.
Проте, такий варіант розвитку подій є зараз малоймовірним, оскільки пропрезидентські сили, що входять до т.зв. парламентської більшості, не тільки не висунули єдиного кандидата, але і, у міру наближення виборів, демонструють усе менше єдності навіть у тактичних питаннях. Причому, з погляду загальних економічних інтересів і політичної доцільності, блокування, наприклад, «донецького угруповання» з «Нашою Україною» виглядає більш реальним і перспективним, ніж з СДПУ(о). Спроби НДП і частини «Трудової України» зайняти самостійну позицію і висунути свого кандидата (не важливо чи робиться це з розрахунком на перемогу чи на можливість торгу) також підштовхують їх до пошуку союзників у рядах помірної опозиції. Фактично, ідучи в дострокову відставку, Леонід Кучма, може зараз назвати «своїм Путіним» тільки Віктора Ющенка, що ніяк не може засмучувати опозицію.
Оскільки мусирування проблеми третього терміну явно не має для опозиції практичного політичного значення, причини постійного повернення до цієї теми варто пошукати у сфері політичної пропаганди. І тут ми зіштовхуємося з вельми цікавою ситуацією. Роз'єднаність пропрезидентських сил, що ставить під загрозу перемогу їхніх кандидатів на виборах, додає істотних неприємностей і опозиції. Їй, фактично, нікого критикувати. Опозиція ж, у будь-якій країні, напередодні виборів намагається підтримувати високу мобілізаційну готовність своїх виборців. Звичайний громадянин не цікавиться політикою увесь час, його активність виявляється тільки в найбільш гострі моменти політичного протистояння. При цьому він повинен чітко відрізняти «своїх» від «чужих». Рутинна робота у Верховній Раді погано сприяє створенню навколо опозиційних лідерів іміджу «борців з режимом», що необхідний на найближчих виборах, з урахуванням кількісної ваги протестного електорату. Народних улюбленців за півтора року можуть забути, у них можуть розчаруватися. Треба постійно бути на слуху.
У цих умовах, єдиним благодатним об'єктом для критики залишається тільки Леонід Кучма. Однак його низька популярність у народі не є достатнім приводом для організації масових виступів, обіцяних опозицією на березень, і навіть для простої критики в пресі – усе рівно незабаром переоберуть. Але виборців можна активізувати, злякавши їхньою перспективою залишитися з Кучмою назавжди (третій термін, може потягнути за собою і четвертий, а там і довічне президентство).
Не можна виключити і варіанту, що чутки про третій термін підігріваються і тією частиною оточення Леоніда Даниловича, що насправді аж ніяк про нього не думають. Це стимулює опозицію до постійних фальстартів і, зрештою, як у притчі про пастушка, що кликав народ на допомогу проти вовків, виборцям може набриднути регулярно обманюватися. Крім того, широкомасштабні акції вимагають великих фінансових вливань, а скарбниця опозиції хоч і не мала, але не безмежна.
Таким чином, у розмовах про третій термін (не плутати з реальним третім терміном) можуть бути зацікавлені два основних конфронтуючих табори: опозиція, з організаційно-пропагандистською метою, і та частина пропрезидентських сил (насамперед СДПУ(о)), що має намір за будь-яку ціну не допустити перемоги опозиції на майбутніх виборах. Резонно допустити, що саме вони і ведуть боротьбу навколо міфу про третій термін, намагаючись переграти один одного тактично.
Хто переможе – покаже час. Хоча поки в опозиціонерів шанси краще, але «спритність рук», продемонстрована об'єднаними соціал-демократами в реалізації результатів парламентських виборів, не дозволяє скидати їх з рахунків до самого останнього моменту.
Ростислав Іщенко - 26/02/03
http://www.glavred.info/ukr/?art=69710049
Впливовий український ЗМІ («ЗН») повідомив, що опозиція проводить ледве чи не масову мобілізацію симпатиків, у зв'язку з підозрою в намірі Леоніда Кучми балотуватися на третій термін.
За останні два роки Леонід Данилович, напевно, вже втомився відкидати підозри в намірі порушити Конституцію і узурпувати владу, а опозиціонери справно, раз на два-три місяці, повідомляють про таємні плани президентського оточення. Але ж, «если звёзды зажигают, значит это кому-небудь нужно», тим більше що й у лавах пропрезидентських сил є політики, які із завидною упертістю і постійно агітують на користь третього терміну. Розглянемо аргументи за і проти третього терміну, що, швидше за все, і визначають позиції різних політичних сил у цьому питанні.
Почнемо з Президента. Вирішивши балотуватися на третій термін, Леонід Кучма порушить Конституцію і власні обіцянки при дуже примарних шансах на перемогу. Якщо припустити можливість фальсифікації, то це спричинить міжнародну ізоляцію і різку дестабілізацію внутрішньополітичного становища, оскільки і так досить популярні опозиційні лідери одержать додаткову масову підтримку і, що важливіше, аргумент нелегітимності влади, що дозволяє закликати до активної непокори з метою відновлення конституційної законності. Крім того, активне розкручування таких політиків пропрезидентського табору як Янукович, Азаров, Кирпа, Тигіпко та ін., що неодноразово називалися політологами як можливі кандидати у президенти, чим далі, тим менш упевнено спростовують ці припущення. Адже найбільш впливові сили в оточенні діючого Президента сконцентрували достатньо владних і фінансово-економічних важелів для того, щоб у своїй подальшій діяльності вже не мати потребу в «патронаті» Кучми. Навіть навпаки, тепер їм вигідно було б трохи дистанціюватися від його політики, переклавши на Президента, який іде, тягар відповідальності за зроблені помилки і, вирішивши, таким чином, проблему протестного електорату, що становить на даний момент більше половини усіх виборців.
З іншого боку, здаючи владу, Президент вирішує і багато особистих проблем. Він перестає бути бажаною мішенню для критики опозиції, може наполягати на наданні йому гарантій від кримінального переслідування і навіть здатний зберегти за собою роль впливового закулісного політика, використовуючи свою інформованість про політичні та економічні інтереси і зв'язки своїх спадкоємців (не важливо з якого табору вони будуть).
Пропрезидентські політики, що подібно Олександрові Волкову, «не виключають» можливості третього терміну, як правило, зобов'язані своєю політичною вагою і роллю в українському бізнесі особистим зв'язкам з діючим Президентом. Якщо глянути на їхню кар'єру неупереджено, можна помітити, що в міру скорочення президентського впливу (у зв'язку з закінченням терміну перебування на посаді) знижується і їхня особиста вага. Таким чином, вони зацікавлені в третьому терміні не тому, що він відповідав би інтересам якщо не країни, то особисто діючого глави держави, а виходячи з розумінь власної політичної й економічної безпеки і збереження себе на провідних ролях у всіх сферах громадського життя України. До того ж, як уже згадувалося, вони не відіграють провідної ролі навіть у президентському оточенні і їхні ідеї навряд чи мають шанси на реалізацію.
Так чому ж опозиція регулярно виступає з побоюваннями щодо третього терміну? Можна було б припустити, що вона побоюється «варіанту Путіна», з достроковим відходом у відставку і розкручуванням єдиного «спадкоємця» від «партій влади». Тим більше, що напередодні настання 2003 року з опозиційних рядів лунали твердження про підготовку відповідної заяви, а Юлія Тимошенко навіть намагалася назвати приблизний час дострокової відставки.
Проте, такий варіант розвитку подій є зараз малоймовірним, оскільки пропрезидентські сили, що входять до т.зв. парламентської більшості, не тільки не висунули єдиного кандидата, але і, у міру наближення виборів, демонструють усе менше єдності навіть у тактичних питаннях. Причому, з погляду загальних економічних інтересів і політичної доцільності, блокування, наприклад, «донецького угруповання» з «Нашою Україною» виглядає більш реальним і перспективним, ніж з СДПУ(о). Спроби НДП і частини «Трудової України» зайняти самостійну позицію і висунути свого кандидата (не важливо чи робиться це з розрахунком на перемогу чи на можливість торгу) також підштовхують їх до пошуку союзників у рядах помірної опозиції. Фактично, ідучи в дострокову відставку, Леонід Кучма, може зараз назвати «своїм Путіним» тільки Віктора Ющенка, що ніяк не може засмучувати опозицію.
Оскільки мусирування проблеми третього терміну явно не має для опозиції практичного політичного значення, причини постійного повернення до цієї теми варто пошукати у сфері політичної пропаганди. І тут ми зіштовхуємося з вельми цікавою ситуацією. Роз'єднаність пропрезидентських сил, що ставить під загрозу перемогу їхніх кандидатів на виборах, додає істотних неприємностей і опозиції. Їй, фактично, нікого критикувати. Опозиція ж, у будь-якій країні, напередодні виборів намагається підтримувати високу мобілізаційну готовність своїх виборців. Звичайний громадянин не цікавиться політикою увесь час, його активність виявляється тільки в найбільш гострі моменти політичного протистояння. При цьому він повинен чітко відрізняти «своїх» від «чужих». Рутинна робота у Верховній Раді погано сприяє створенню навколо опозиційних лідерів іміджу «борців з режимом», що необхідний на найближчих виборах, з урахуванням кількісної ваги протестного електорату. Народних улюбленців за півтора року можуть забути, у них можуть розчаруватися. Треба постійно бути на слуху.
У цих умовах, єдиним благодатним об'єктом для критики залишається тільки Леонід Кучма. Однак його низька популярність у народі не є достатнім приводом для організації масових виступів, обіцяних опозицією на березень, і навіть для простої критики в пресі – усе рівно незабаром переоберуть. Але виборців можна активізувати, злякавши їхньою перспективою залишитися з Кучмою назавжди (третій термін, може потягнути за собою і четвертий, а там і довічне президентство).
Не можна виключити і варіанту, що чутки про третій термін підігріваються і тією частиною оточення Леоніда Даниловича, що насправді аж ніяк про нього не думають. Це стимулює опозицію до постійних фальстартів і, зрештою, як у притчі про пастушка, що кликав народ на допомогу проти вовків, виборцям може набриднути регулярно обманюватися. Крім того, широкомасштабні акції вимагають великих фінансових вливань, а скарбниця опозиції хоч і не мала, але не безмежна.
Таким чином, у розмовах про третій термін (не плутати з реальним третім терміном) можуть бути зацікавлені два основних конфронтуючих табори: опозиція, з організаційно-пропагандистською метою, і та частина пропрезидентських сил (насамперед СДПУ(о)), що має намір за будь-яку ціну не допустити перемоги опозиції на майбутніх виборах. Резонно допустити, що саме вони і ведуть боротьбу навколо міфу про третій термін, намагаючись переграти один одного тактично.
Хто переможе – покаже час. Хоча поки в опозиціонерів шанси краще, але «спритність рук», продемонстрована об'єднаними соціал-демократами в реалізації результатів парламентських виборів, не дозволяє скидати їх з рахунків до самого останнього моменту.