Державне замовлення на антидержавного діяча
02/28/2003 | Ірина Магдиш
Як зробити свято на трьох? Відомо: скинутися. Як влаштувати ностальгійне свято на державному рівні для небагатьох? Також відомо: залізти у кишеню платників податків, попередньо узгодивши кидалово з накресленим курсом, ледь не написалося партії. Тобто навіть навпаки: без узгодження, бо державна політика не нашої України уже майже 10 років базована на тому, аби вести нас у щасливе минуле, не питавши на це нашої згоди і звісно за наші гроші.
Рецепт простий, як хімічна формула чізбургеру: береш одного діяча минулих компартійних часів (у нашому випадку Володимира Щербицького), погоджуєш його кандидатуру з точкою зору брата по спільній історії і партії (про всяк випадок, щоб не помилитися і не лоханутися), формуєш державне замовлення на бюджетні гроші, і вперед: документальний кінофільм, публікації у ЗМІ, низка заходів на відзначення, і книжка спогадів, як найбільш матеріальний і довговічний продукт.
Про неї власне мова. ”Володимир Щербицький. Спогади сучасників”, Київ, Видавничий Дім „Ін Юре”, 2003 р., наклад 5 000 примірників. На тлі місячної законодавчої гойдалки з кількаразовим наданням і наступним скасуванням, а потім знову відновленням пільг для українських книговидавців, що супроводжувалася цілком виправданим лементом про неминучу смерть вітчизняної книги, будь-яка з’ява якісного у поліграфічному сенсі продукту викликає зацікавлення. У революційних романтиків воно ідейне, у еволюційних прагматиків – комерційне.
А життя виявляється складнішим і багатограннішим і поєднує два в одному. Щодо ідейного, то ювілейні заходи на честь Щербицького на щастя викликали дуже неоднозначну реакцію. Висловлювалися і категорично проти, називаючи соленізанта „беззастережним виконавцем угодовського типу”, і обережно „за”, додаючи обов’язково заклинання „він був людиною свого часу”, яке чомусь, на думку авторів, мало б виправдати моральне і громадянське пристосуванство. Та це зрештою, нормально, коли на хвилі перемін співіснують і прихильники історичних стереотипів, і адепти нової неупередженої точки зору. Час усе розставить на свої місця. Насторожує інше. Коли на позір нібито незалежна держава крок за кроком рачкує і оглядається назад, витягаючи з паноптикуму минулого сумнівних „прадідів великих” і влаштовуючи низку заходів на державному рівні за державні (тобто наші з вами) гроші. Однолінійність і одноклітинність згаданих спогадів вражає однією лише підбіркою авторів, тобто сучасників. Їх 59. З них 33 – партійні функціонери різних щаблів від членів політбюро до завідувачів секторами цека компартії. Серед решти авторів – кілька тогочасних міністрів, жменька ректорів, і для демократичності партійний пролетаріат — працівниця їдальні ЦК, водій першого секретаря цека. Переліку достатньо, щоб передбачити стиль спогадів. Крапку ставлять видавці, коронуючи „Спогади” висновком: В. Щербицький “визначний партійний (це тепер почесно? Авт.), державний (якої держави? Авт.), та громадський (а громадськість питали? Авт.) діяч України” (УРСР ? Авт.).
Та лихо з ними. Ніхто ж серйозно не сприйме цей панегірик за історичну працю чи правду, нікому він і не знадобиться, окрім як для задоволення графоманських амбіцій авторів мемуарів чи для дорогої родини. Небезпека і причина замислитися не тут, а в анотації до книжки. Там сказано, що вона видана на замовлення Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України (sic!) за програмою випуску соціально значущих видань (sic!!). Залишається тільки з острахом чекати продовження втілення цієї загадкової програми. Наступний її пункт уже відомий – видання тих же “Спогадів” російською мовою, тобто для більшості поціновувачів. Звичайно, за наші з вами податки, виконуючи державне замовлення на антидержавного діяча минулого задля науки антидержавних діячів сучасності.
А для завершення антиукраїнського вишколу усіх бажаючих запросять на гучне святкування 350-річниці Переяславської з-ради, де на чолі карнавальної колони стоятимуть усі сущі нині поводирі засліпленої нації. Колона, до речі, і не розпадалася, беручи початок на “октябрських” демонстраціях часів совєтської імперії, крокуючи першотравневим чорнобильським Хрещатиком 1986 (також спогад про Щербицького), шикуючись споглядати балаганні мильні бульбашки чергового року Росії в Україні ect. Накресленим курсом крокуємо, товаріщі.
Ірина Магдиш
Рецепт простий, як хімічна формула чізбургеру: береш одного діяча минулих компартійних часів (у нашому випадку Володимира Щербицького), погоджуєш його кандидатуру з точкою зору брата по спільній історії і партії (про всяк випадок, щоб не помилитися і не лоханутися), формуєш державне замовлення на бюджетні гроші, і вперед: документальний кінофільм, публікації у ЗМІ, низка заходів на відзначення, і книжка спогадів, як найбільш матеріальний і довговічний продукт.
Про неї власне мова. ”Володимир Щербицький. Спогади сучасників”, Київ, Видавничий Дім „Ін Юре”, 2003 р., наклад 5 000 примірників. На тлі місячної законодавчої гойдалки з кількаразовим наданням і наступним скасуванням, а потім знову відновленням пільг для українських книговидавців, що супроводжувалася цілком виправданим лементом про неминучу смерть вітчизняної книги, будь-яка з’ява якісного у поліграфічному сенсі продукту викликає зацікавлення. У революційних романтиків воно ідейне, у еволюційних прагматиків – комерційне.
А життя виявляється складнішим і багатограннішим і поєднує два в одному. Щодо ідейного, то ювілейні заходи на честь Щербицького на щастя викликали дуже неоднозначну реакцію. Висловлювалися і категорично проти, називаючи соленізанта „беззастережним виконавцем угодовського типу”, і обережно „за”, додаючи обов’язково заклинання „він був людиною свого часу”, яке чомусь, на думку авторів, мало б виправдати моральне і громадянське пристосуванство. Та це зрештою, нормально, коли на хвилі перемін співіснують і прихильники історичних стереотипів, і адепти нової неупередженої точки зору. Час усе розставить на свої місця. Насторожує інше. Коли на позір нібито незалежна держава крок за кроком рачкує і оглядається назад, витягаючи з паноптикуму минулого сумнівних „прадідів великих” і влаштовуючи низку заходів на державному рівні за державні (тобто наші з вами) гроші. Однолінійність і одноклітинність згаданих спогадів вражає однією лише підбіркою авторів, тобто сучасників. Їх 59. З них 33 – партійні функціонери різних щаблів від членів політбюро до завідувачів секторами цека компартії. Серед решти авторів – кілька тогочасних міністрів, жменька ректорів, і для демократичності партійний пролетаріат — працівниця їдальні ЦК, водій першого секретаря цека. Переліку достатньо, щоб передбачити стиль спогадів. Крапку ставлять видавці, коронуючи „Спогади” висновком: В. Щербицький “визначний партійний (це тепер почесно? Авт.), державний (якої держави? Авт.), та громадський (а громадськість питали? Авт.) діяч України” (УРСР ? Авт.).
Та лихо з ними. Ніхто ж серйозно не сприйме цей панегірик за історичну працю чи правду, нікому він і не знадобиться, окрім як для задоволення графоманських амбіцій авторів мемуарів чи для дорогої родини. Небезпека і причина замислитися не тут, а в анотації до книжки. Там сказано, що вона видана на замовлення Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України (sic!) за програмою випуску соціально значущих видань (sic!!). Залишається тільки з острахом чекати продовження втілення цієї загадкової програми. Наступний її пункт уже відомий – видання тих же “Спогадів” російською мовою, тобто для більшості поціновувачів. Звичайно, за наші з вами податки, виконуючи державне замовлення на антидержавного діяча минулого задля науки антидержавних діячів сучасності.
А для завершення антиукраїнського вишколу усіх бажаючих запросять на гучне святкування 350-річниці Переяславської з-ради, де на чолі карнавальної колони стоятимуть усі сущі нині поводирі засліпленої нації. Колона, до речі, і не розпадалася, беручи початок на “октябрських” демонстраціях часів совєтської імперії, крокуючи першотравневим чорнобильським Хрещатиком 1986 (також спогад про Щербицького), шикуючись споглядати балаганні мильні бульбашки чергового року Росії в Україні ect. Накресленим курсом крокуємо, товаріщі.
Ірина Магдиш