МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

ЛІГАЧОВА: Без тормозов

03/04/2003 | Спостерігач
Без тормозов



Можно было бы и не обратить внимания на так называемый «документальный фильм» о кровавом противостоянии оппозиции и власти 9 марта 2001-го года, который был показан 2-го марта 2003-го в рамках программы «Эпицентр» («1+1»).



Как бы ничего особенного – очередная политтехнологическая спецоперация, продуцированием которых нынче исключительно и занимается когда-то бывший «информационно-аналитический» проект канала.

Принадлежность «фильма» именно к этого рода продукции засвидетельствовала изначально и безымянность его авторов – хотя имена создателей всех прочих сюжетов, шедших в этом выпуске «Эпицентра», были обозначены. А также – и внятно читаемые, накануне анонсированных на 9 марта 2003-го акций оппозиции «Повстань, Україно!» - месседжи власти своей «пастве», которые прозвучали в фильме. Главное послание звучало приблизительно так: прежде, чем выйти на улицу – потенциальный протестант – задумайся. Власть – это сила, а нынешняя власть не остановится перед применением и силы карательных органов – и победит. Власть вынудит тебя отвечать за твой протест – хотя ты, на самом деле, будешь только пушечным мясом для оппозиционных политиканов, которые опять тебя позовут на улицу во имя исключительно своих корыстных целей…

Месседжи – не новые, как не впервой автор и ведущий «Эпицентра» Вячеслав Пиховшек использует в политтехнологических целях еще одну свою жертву - главу Украинской Греко-Католической церкви кардинала Любомира Гузара. Накануне событий 16-го сентября 2002-го в тех же самых целях Пиховшек уже передавал украинскому народу исковерканные неадекватным контекстом и цитированием «послания» Блаженнейшего. Тогда ведущий программы специально ездил к Любомиру Гузару за интервью – о недобросовестном цитировании которого в «Эпицентре» затем в газете «Зеркало недели» заявил прес-секретарь УГКЦ. Нынче Вячеслав не стал напрягаться – и ограничился просто цитированием слов Любомира Гузара из интервью газете «День» за 6 марта 2001-го года - опять-таки, вырванных из контекста. Напрямую «смонтировав» размышления кардинала о кризисах и насилии – с событиями 9 марта 2001-го и ассоциативно - с предстоящими акциями оппозиции уже в году 2003-ем… Воистину у наших нынешних мастеров грязных технологий уже нет ничего святого.

Что, впрочем, накануне новых акций протеста объяснимо. Ведь единственное, чего еще опасается нынешний властный режим, владеющий всеми возможными средствами недопущения нежелательных для него перемен в стране – это выхода народа на улицы! Конечно, не сотен - а сотен тысяч людей, в возможность вывода которых на самом деле не верят сейчас, думается, даже самые отъявленные оппозиционные романтики, но, судя по всему, власть и обслуживающий ее политтехнологический персонал считают лучшим перебдеть, чем недобдеть, да к тому же и понагнетать страстей не помешает. Надо же власти как-то отвлекать внимание народа от плачевности результатов своего правления, и оправдывать тотальное разрастание силовых структур и их роли в полицейской державе … А политтехнологам надо как-то оправдывать свое весьма безбедное существование, а то глядишь, решат, что и без них вполне смогут управиться, что и полного контроля над всем, что шевелится и уже не шевелится в этой стране – начиная от финансовых потоков и заканчивая медиа - хватит...

В общем, все понятно – и цели, и методы, ничего нового. Писать же о безымянном «эпосе» от «Эпицентра» по поводу 9-го марта 2021-го побудило меня два обстоятельства. Во-вторых (вы не ошиблись) – это реакция на этот т.н. «фильм» одного моего знакомого журналиста, почти приятеля, который уверял меня, что «фильм сделан в объективной манере», «раздает всем сестрам по серьгам, в том числе и власти», и, мол, «вполне может быть». А во-первых – это моя субъективная убежденность в том, что проводить политтехнологические спецоперации на событиях, в которых участвовали не одни лишь политики и «озабоченные», но и народ, и во время которых была с разных сторон пролита кровь – это уже даже не цинизм. Это – кощунство, которое должно быть публично именно так и названо, если речь, конечно же, идет о не о политиках, которым не впервой, и не о политтехнологах, для которых, извините, вонять – это в постсоветской действительности как знак принадлежности к профессии. А если речь идет о журналистах, от профессиональной принадлежности к которым постоянный автор и ведущий «Эпицентра», насколько мне известно, не открещивался, а от звания «заслуженного журналиста Украины» - не отказывался. Увы, имен автора текста «фильма» и того, кто озвучил «голос за кадром» узнать мне не удалось – да особенно и не старалась, т.к. вряд ли это были журналисты, во всяком случае, желающие быть «опознанными» в качестве таковых.

Итак, почему ЖУРНАЛИСТ Вячеслав Пиховшек не имел ни малейших оснований для того, чтобы представлять сие произведение в качестве «документального фильма»? Потому что документальный фильм на ТВ – это один из жанров той же журналистики, профессиональную суть которой, в свою очередь, составляет ПОСТАНОВКА всех возможных вопросов по отношению к анализируемому событию и ПОИСК всех возможных на них ответов. Все иные цели – какими бы даже благородными они вдруг бы ни были, как, например, пропаганда здорового образа жизни или публицистический призыв выбирать лучшее (во всех его модификациях – в том числе и лучшую власть) - могут быть лишь надстройкой над этим обязательным базисом.

Я не буду перечислять всех возможных вопросов, которые НЕ БЫЛИ поставлены в этом «фильме» и всех возможных ответов, которые в «фильме» НЕ БЫЛИ озвучены, как и всех возможных точек зрения на неординарные и в самом деле неоднозначные события 9 марта 2001-го. Достаточно вспомнить лишь о некоторых, скажем так, невторостепенных – чтобы убедиться, что не журналистское естественное желание докопаться до истинного смысла и истинных причинно- следственных связей событий двигало неназванными авторами «фильма».

К сожалению, «фильм» не искал ответов на вопросы о том, какими и сколькими истинными мотивами (а не поводами) руководствовались обе стороны конфликта, принимая решения об именно таких, а не иных действиях на протяжении всего того дня? О том, только ли непосредственные участники конфликта между правоохранительными органами и силами оппозиции принимали решения, а если наверняка нет – то кто их все-таки принимал, и кто несет (или должен понести) за них политическую ответственность? О том, вмешивались ли в события третьи лица – или, скажем более прямо – провокаторы, которым могло быть почему-то выгодным противостояние публичных оппонентов (и действительно ли – как уверенно заявили неведомые авторы фильма – тысячи милиционеров были стянуты к парку Шевченко только лишь ради «перестраховки»)? О том, почему же все-таки впоследствии - о чем было замечено и в «фильме» - во время судебного процесса над арестованными участниками событий 9-го марта не была применена новая редакция Криминального кодекса, и почему никому до этого нет дела, в том числе и Гаранту конституционных прав граждан страны? О том, наконец, действительно ли власть исчерпала все возможности для избежания силового противостояния – что является ее стопроцентной обязанностью, если она – легитимно и демократически избранная власть, и если она – сильна, как неоднократно подчеркивалось в «фильме»…

Последний из вышеперечисленных незаданных вопросов (при наличии множества иных) особенно важен, поскольку в «фильме» говорилось о том, что власть не захотела услышать то, что ей хотела сказать протестующая оппозиция ... Но тут же авторы «фильма» поправлялись: «Але чи було в той день сказано те, до чого влада могла чи навіть повинна була прислухатись?». Оппозиционеры в «фильме» одновременно назывались «нездатними до діалогу» - и тут же оказывалось, что как раз «можливість домовитися з тими, хто не хоче домовлятися», которую могли преследовать лидеры вышедших на улицы и означала бы предательство «святої мети”, „революції”, ради которой, на самом деле (! – Н.Л.), надо было бы отдавать приказ взять «приступом президентську адміністрацію, не рахуючись з жертвами». И тут же – опять разворот на 180 градусов, и вопрос: «Але хто із провідників опозиції в результаті дістав можливість говорити з владою бодай на паритетних засадах? Ніхто!». А, значит, все те, кого вывели на улицы – были ничем иным, как „пушечным мясом”?, - предполагают авторы „фильма”.

И так далее, и тому подобное - под видимостью якобы отстраненного анализа, когда, якобы, „всем сестрам по серьгам” – на самом деле завуалированная игра в одни ворота, пропагандистское представление силы пусть иногда и ошибающейся власти – и контрпропагандистское внушение о тотальной аморальности, эгоистичности, слабости оппозиции и прежде всего ее лидеров. Внушение об опасности и бессмысленности участия обывателя в гражданских протестах – что на самом деле, заметим, является его конституционным правом, а ответа на вопрос о том, кто 9-го марта 2001-го был прежде всего виновен в том, что это право было попрано беззаконием – с обеих сторон – зритель „Эпицентра” так и не получил!

И вся эта плохо даже логически склеенная галиматья – и есть „роздумами” про те, що „насправді було”? Как представлял «фильм» тот же Пиховшек? Или чем наглее и изощреннее ложь – тем скорей ей поверят, следуя известному геббельсовскому принципу? Но при чем тут журналистика?

Да конечно же, не причем. Но одновременно – почему опасны для телеаудитории технологии „псевдоаналитики”, которые пусть для более-менее внимательного взгляда и вполне распознаваемо, но все-таки – надо признать на радость авторам - довольно умело были использованы в этом „фильме” последнего „Эпицентра”?

Опасность в том, что в обществе, где власть фактически тотально выведена из-под критики ее действий, где не в оппозиционных изданиях практически нельзя увидеть или услышать какого-либо негатива о высших представителях властного бомонда по президентской линии - в таком обществе любая манипулятивная технология, основанная на ВИДИМОСТИ объективизма, на допустимости пусть невнятной и неперсонилизированной, но некомплиментарной фразы в адрес канонизированных «верхов» может восприниматься аудиторией как ИСТИННАЯ объективность и ИСТИННЫЙ анализ процессов и событий. И если на такую технологию попадаются, как на удочку, даже профессионалы-журналисты – то что уж говорить о менее подготовленной публике?

Даже принимая во внимание то обстоятельство, что порой как раз именно журналисты, вынужденные отстаивать в «боях» с редакторатом и топ-менеджментом своих СМИ буквально строки, нюансы, детали в описании событий так, как они происходили на самом деле – а не так, как «правильно» их хотят представить на наших экранах – и оказываются наименее критичными к собственной продукции и продукции своих коллег, даже мнимых. Если каждый день вынужден бороться за возможность сказать вместо «неконструктивная оппозиция» просто «оппозиция» - любая критическая строка воспринимается громким вызовом, а иезуитская всего лишь игра в равноудаленность и незаангажированность - самой что ни на есть непредубежденностью….

Но лучше ли положение у обычного, непрофессионального, зрителя, как правило, вообще лишенного плюрализма источников информации и, следовательно, опыта самостоятельного выбора и самостоятельного думания?

Как уже давно известно миру, любым манипуляциям общественным сознанием можно адекватно противостоять не такими же манипуляциями, только со знаком «-«. А тем более - не бездействием, прикрываемым выпрашиванием подачек в виде квот для выступлений в провластных СМИ оппозиционных лидеров, - то есть, для той же малоэфективной пропаганды…. Реально противостоять можно лишь созданием качественных независимых СМИ с открытой редакционной политикой и профессиональной журналистикой в истинном смысле этого слова. Созданием качественных независимых СМИ, которые не просто предоставят электорату более достоверную и широкую информацию, но и помогут гражданам этой страны научиться самостоятельно интерпретировать – то есть, анализировать события, и осознанно выбирать - то есть, фильтровать чужие интерпретации.

До тех пор, пока в этой стране не появится ПОЛИТИКОВ, способных осознать эту достаточно простую вещь - до тех пор народ в этой стране не будет иметь ЗАЩИТЫ от самых гнусных и, увы, зачастую успешных спецопераций по контролю за его, народом, сознанием, волей и волеизъявлением. Ибо никакой бизнес, на самом деле, не способен сам по себе родить условия для существования политически независимых медиа – что бы по этому поводу у нас кто не говорил.

Поведение провластных СМИ накануне событий 16-го сентября 2002-го и 9-го марта 2003-го явственно демонстрирует, что никаких тормозов в использовании грязных технологий, тем более – тормозов моральных, у их политических хозяев и политических топ-менеджеров уже нет.

Самое большее, на что оказались способны творческие коллективы этих СМИ – это личностное молчаливое неучастие в изготовлении наиболее омерзительных манипуляций. Что. безусловно, заслуживает уважения со стороны и позволяет спать с чистой совестью самим журналистам. Но, по большому счету, зритель ведь не различает, да и какая ему разница, озвучил ту или иную ложь или полуправду корреспондент с именем или некто безымянный?... И то, и другое на экране ничем не отличается.

Оппозиция любой окраски далее натужных усилий по созданию собственных партийных медиа, судя по всему, предпринимать ничего не намерена. Отечественный бизнес, способный инвестировать в медиа, либо придавлен, либо тотально контролируем все той же государственно-олигархической номенклатурой. Западный бизнес и носа не сунет в страну, где нет никаких гарантий для независимой редакционной политики медиа. Гражданское общество (если оно вообще существует в нашей стране) не имеет ни финансовых, ни каких-либо других возможностей для какого-либо значимого присутствия в информационном пространстве…

Один из немногих тезисов «фильма», показанного в «Эпицентре» 2-го марта, с которым можно было согласиться, правда, адресовав его не только оппозиции – это тезис о том, что «Ніхто не спробував дати відповідь на питання – а ЧОГО, власне, ради сидітимуть за Єратами ці молоді люди?» (участники акций 9-го марта 2001-го – Н.Л.). Нет, авторы технологической поделки от «1+1» не пытались найти собственный ответ на этот глобальный вопрос. Но есть ли в стране те, кто и впрямь его не только готов искать, но и способен найти?

Наталья Лигачева, «Телекритика»

Благодаря сайту «Огляд телеефіру” мы имеем возможность познакомить наших читателей с той частью «Эпицентра» от 2-го марта 2003-го года, о которой шла речь в данной публикации.

26-го лютого виповнилося 70 років лідеру українських греко-католиків кардиналу Любомирові Гузару

СТУДІЯ: Вячеслав ПІХОВШЕК. З події минулого тижня я б виділив ще одну, глибоко емоційну – 26-го лютого виповнилося 70 років лідеру українських греко-католиків кардиналу Любомирові Гузару. Сьогодні ювіляра вшановували на архієрейській Службі Божій у кафедральному соборі Святого Юра у Львові. Визначний особистий внесок перед українською державою у відродження духовності, утвердження ідей милосердя і злагоди в суспільстві, багаторічну плідну церковну діяльність кардинала Гузара відзначив і президент Кучма, нагородивши його орденом князі Ярослава Мудрого. Вітали Блаженнішого греко-католицькі і римо-католицькі єпископи і, звичайно ж, ті, кому він служить все життя – численні вірні. Всім українцям добре відомий цей чоловік, видатний громадянин України, яким ми пишаємося і з яким маємо щастя жити в один час. В Україні багато ієрархів, але кардинал Гузар – один. Переглядаючи своє досьє із його виступів, я вибрав таку цитату, актуальну напередодні подій, яким наступного тижня виповнюється два роки.

ТИТРОВАНО: Любомир ГУЗАР, "День", 6 березня 2001 року. "Україна стала незалежною державою без кровопролиття. Годі сподіватися, що годоване більшовицькими ідеями суспільство може безболісно переродитися у справді демократичну спільноту, тому не треба впадати у відчай і вважати, що кожне потрясіння, яких, напевно, буде ще чимало, – це вже кінець всього. Радше навпаки – наявність потрясінь, кризових ситуацій – це доказ, що політичне тіло викидає із себе отруту. Існує велика спокуса з боку влади, як рівно і з боку народу, насильно розв’язувати складні політичні, а в нашому разі і духовні кризи. Молотом можна людини розбивати голову, але не можна її зробити. Безправ’я з боку влади, як і анархію з боку народу, можна порівняти з повінню, яка зносить мости і греблі, нищить хати і поля. Насилля в жодному разі не є шляхом до наладнання позитивних і творчих стосунків".

Столиця незалежної України двічі бачила насилля на своїх майданах і в лицях. Чи буде третій раз?

СТУДІЯ: Вячеслав ПІХОВШЕК. Я навів цитату із звернення кардинала Гузара дворічної давності не тільки тому, що вона стосується події, якій виповнюється два роки і яка вже відіграла у новітній історії України досить суттєву і досить сумну роль. 9 березня 2001 року сталу водорозділом, стало перепоною, стало датою того, як не було знайдено порозуміння у суспільстві і згоди між владою і опозицією. Матеріал, який ви зараз побачите, ближчий до документального фільму. Саме в такий спосіб ми вирішили викласти свої роздуми стосовно подій, які трапились тоді. Давайте подумаємо разом.

Демонструються архівні відеоматеріали – "УС" РЕПОРТАЖ: НЕ ТИТРОВАНО. За роки незалежності Київ бачив насильство на вулицях двічі. Вперше – у 95-му, коли ховали патріарха Володимира. Демонструються архівні відеоматеріали – "УС"

РЕПОРТАЖ: Побоїще під стінами Святої Софії стало точкою відліку, стала датою, що позначила можливість кровопролиття, для якого нема підстав і в якому не буває переможців. Через шість років після похорону патріарху київські вулиці стали свідками насилля ще раз. І знову в історії України утворилася дата, яку навряд чи хтось з політиків позначить у своєму календарі червоним кольором.

ТИТРОВАНО (білим на чорному фоні) ДАТА: 9.03.2001. Демонструються архівні відеоматеріали. – "УС"

РЕПОРТАЖ: 9 березня люди вийшли на вулиці протестувати. Адресатом протесту була влада. Вона не почула того, що хотіла сказати опозиція. Проблема влади, яка не уміє слухати? Можливо... Але чи було в той день сказано те, до чого влада могла чи навіть повинна була прислухатись? Що ж насправді було?

Демонструються архівні відеоматеріали – "УС"

РЕПОРТАЖ: Спроба активного протистояння між опозицією і владою, невдала для обох сторін. Зрештою, і для демократії. Напередодні критики опозиції задоволено потирали руки, – їхні прогнози, що антипрезидентська акція з палкими промовами опозиціонерів з парламентської трибуни, факельними походами, пікетами і наметовими містечками вичерпає себе, так і не знайшовши підтримка в населення, справджувалися. Опозиції потрібен був новий імпульс. Дія, обЄрунтована якщо не правовими, то бодай політичними аргументами. Аргумент знайшли – влада, мовляв, не має морального права вшановувати Тараса Шевченка, бо вона не така, як треба, бо те, що відбувається в Україні і те, що заповів співвітчизникам Кобзар – різні речі. По іншу сторону барикад міркували не менш логічно. Те, що планує вчинити опозиція – є образою держави в особі того ж таки президента, обраного більшістю населення за демократичною процедурою. То яким правом будь-хто може перешкодити?! Позиції визначено, в гру вступають готовність одних нападати, інших – оборонятися, не виходячи за рамки духу і букви закону.

СИНХРОН: ТИТРОВАНО: Юрій КРАВЧЕНКО. 2001 р., міністр внутрішніх справ "Даний наказ про те, що бути ввічливим, бути коректним, поважати думку кожної із представників політичних сил, але, безумовно, не допускати злочинів, не допускати хуліганства. І міліція в такому режимі працює власно".

РЕПОРТАЖ: Але окрім духу і букви закону діє інший фактор – принцип перестраховки. Якщо бракує сил чи часу з’ясувати причину кризи, якщо жодна зі сторін не прагне цього з’ясування – треба залізною рукою запобігти всім реальним і уявним наслідкам. О другій ночі сквер напроти університету оточила міліція. За різними оцінками, – до чотирьох тисяч. Навіщо стільки? А щоб миша не проповзла! У опонентів влади – плани протилежні. Опозиційні активісти з’являються там заздалегідь. Міліції вдається відтіснити цей авангард. Народного депутата Валентину Семенюк хтось б’є кийком по голові.

СИНХРОН: ТИТРОВАНО: Валентина СЕМЕНЮК, народний депутат України: "Тільки вчора відзначили 8 Березня, а сьогодні вже дубинки пішли по жінках. Мені було прикро".

Демонструються архівні відеоматеріали – "УС"

РЕПОРТАЖ: Отже, депутатський мандат – не захист. Втім правоохоронці не стільки не поспішають, скільки не встигають відреагувати на порушення права з свого боку. Часу обмаль, не до детального розслідування. Але факт: цим самим правоохоронці дарують індульгенцію на порушення опозиціонерам. Починає діяти логіка війни у натовпі. У міліції завдання: будь-що утримати кордон, за яким відбувається офіційна церемонія. У молодих людей з УНА і громадського комітету "За правду" – будь-що дістатись пам’ятника.

Демонструються архівні відеоматеріали – "УС". ТИТРОВАНО: Андрій ШКІЛЬ, 2001 р., лідер УНА-УНСО.

РЕПОРТАЖ: У ці хвилини вже ніхто не замислюється, чи можна було уникнути сутички, чи можна зараз зупинити її. Результат – троє постраждалих міліціонерів, принаймні один з протестуючих. Восьмеро затриманих, частину з яких одразу звільнено. Кордони відкрито, хтось несе квіти, хтось знущається з квітів, покладених президентом. Багато що можна пояснити станом афекту. Чи міг конфлікт бути вичерпаним на цій стадії, – мітинг-панахида біля пам’ятника Шевченку? Чи закликали до ескалації протистояння? Ні, якщо не рахувати вже звичної мантри "Кучму – геть"! Закликали до об’єднання. Хто ж подав ідею прямувати до Міністерства внутрішніх справ? Можливо, хтось гадав, що це вплине на долю затриманих, але більшістю керував адреналін. Закидати яйцями двері МВС і трощити паркани ніхто особливо не заважав. Та на думку лідерів, ахіллесова п’ята влади містилася за іншою адресою. Лідери згодом визнають, що практично не контролювали дії людей. Чому повели їх далі? Близько 15-ої колона підійшла до Адміністрації президента.

Демонструються архівні відеоматеріали – "УС" РЕПОРТАЖ: Вигляд міліції у повному обладунку для придушення вуличних заворушень нікого не спинив.

Демонструються архівні відеоматеріали – "УС"

РЕПОРТАЖ: Після штовханини в хід пішло каміння. Потім – залізна огорожа. З іншого боку – кийки. Потім – сльозогінний газ. Пізніше Леонід Кучма оцінить дії своїх захисників з позиції переконаного у власній легітимності президента країни.

СИНХРОН: Леонід КУЧМА, президент України: "Влада силу не застосовувала ще. Влада тільки, ну...як кажуть, ну, що можна сказати ще? Правоохоронні органи – вони виконували свій обов’язок, в тому числі там, біля Адміністрації президента, не допустити до Прапора Українського, не допустити до резиденції, де президент, так сказать, працює. Бо вони ж побачили біля пам’ятника Тараса Шевченка, що це за люди! Я б взагалі багато з них людьми б назвати не міг. Але я думаю, що вся правоохоронна система, весь політичний бомонд надалі повинні дати відповідну оцінку. І якщо політичний бомонд наш нездатний буде дати відповідну оцінку, так його у нас просто нема. А те, що влада повинна, якщо й надалі будуть такі погрози, показати, що вона – я думаю, це обов’язково буде. У цьому сумнівів ні в кого не повинно бути!"

РЕПОРТАЖ: Чи зрозуміла тоді влада, що випустила джина з пляшки? Чи просто розширила розміри пляшки, в якій має утримуватися джин? З двох шляхів – тримати глуху оборону або розпочати репресії учасників та підозрюваних, – влада вибрала обидва. Це швидко відчула УНА-УНСО після розгрому штабу і арешту сотні членів. Того ж вечора на Київському залізничному вокзалі відчули львівські студенти з комітету "За правду", яких відловлювали за геніальним у простоті критерієм – почув, що тінейджер розмовляє українською мовою – хапай! Бери всіх, там розберемося, хто є хто. З моменту, коли міліція починає натоптувати затриманими ізолятори, починається відлік тесту для провідників акції. Чи кидають генерали своє військо після розгрому? Треба віддати належне тим, хто хоч і не впорався з керуванням збудженим натовпом, втім перші ніж податися у кабінети "розбирати польоти" і морщити чоло в стратегічній задумі пішли оббивати пороги райвідділів, пробиваючи кордони, де за допомогою мандату, де – за рахунок ентузіазму.

ТИТРОВАНО. 9 березня 2001 р. 21:00. Демонструються архівні відеоматеріали – "УС"

РЕПОРТАЖ: Міліція непохитна. Усі впіймані пройдуть ідентифікацію із застосуванням матеріалів оперативної зйомки. Різношерстий політичний бомонд дає оцінку події. Пропрезидентські сили застерігають владу від м’якотілості.

СИНХРОН: ТИТРОВАНО: Віктор МЕДВЕДЧУК, 2001 р., перший віце-спікер ВР: "Залишити такі дії без відповідальності, не тільки адміністративної, але і кримінальної, є, на мій погляд, доказ слабкості влади. І я тому впевнений, що влада зробить все необхідне для того, щоб притягнути винних до відповідальності. І створити заслон із закона і права".

РЕПОРТАЖ: Більш поширена оцінка – пацифістська. Опозиціонери самі ЧИ НАРИВАЛИСЯ?наривалися, міліція мала рацію. Але чи треба так жорстоко?

СИНХРОН: Геннадій УДОВЕНКО, народний депутат України: "Спроба захистити президента – це нормальне явище в будь- якій державі, під час відвідин того чи іншого місця. Ну, узнали, що опозиція буде налаштована, додаткові заходи...Так що тут складне питання. З іншого боку, для мене воно складне питання, а з іншого боку – застосування сили за будь-яких обставин, з моєї точки зору, неприпустимо".

РЕПОРТАЖ: Правоохоронці демонструють жертви сутичок зі свого боку. Служба безпеки порушує кримінальну справу за 71 статтею Кримінального кодексу – "Грубе порушення громадського порядку та спротив співробітникам міліції із застосуванням різних предметів". Вже за це Феміда здатна "відміряти" від 2-х до 12-ти. Але дії затриманих можуть перекваліфікувати на організацію масових безладь, і тоді їх становище стане ще сумнішим. Усе це за старим Кримінальним кодексом. Новий – ліберальніший, але спроби адвокатів та рідних переконати суд застосувати його чомусь не дали результату. Слідство триватиме майже два роки – із сухими голодуваннями, хворобами підслідних, випусканням під підписку про невиїзд. Із карколомною історією провідника УНА Андрія Шкіля, що просто "з клітки" перейшов до сесійної зали парламенту. Кількість обвинувачених сильно скоротилася – до 19-ти осіб.

Демонструються архівні відеоматеріали – "УС"

РЕПОРТАЖ: Суд над ними став чимось на зразок політичного анекдоту, бо тривав дуже довго, бо час від часу підкидав знудженій телеаудиторії трошки видовища, інколи – трагічного, але переважно – гротескного. Навіть місце проведення – кінотеатр, – спонукало думати: все, що відбувається – не зовсім справжнє. Втім, терміни ув’язнення конкретних людей були цілком справжніми. І реакція багатьох знаних у суспільстві людей підтвердила: мало хто очікував застосування Букви Закону. Сподівалися, що держава буде великодушною, але держава вирішила не здаватися слабкою. 25 грудня 2002 року – вирок. Від 2-х до 5-ти років ув’язнення, зарахувавши час перебування під арештом. Отже, багатьох вже випустили. Четверо дістали умовні терміни. Половина так і залишається в неволі. Питання – наскільки справедливо " відміряно, – можна дискутувати, бо і звинувачення не перекваліфіковано за новим Кодексом, і наслідки інкримінованих масових заворушень не сягнули далі одного закритого перелому пальця правої міліціцейської ноги. Верховна Рада навіть ухвалила звернення до Верховного суду з проханням оцінити компетенцію Голосіївського суду. Але звернення – не апеляція. Депутати-опозиціонери особливо процесом не переймалися. За винятком хіба що Шкіля, для якого невтручання могло би обернутися остаточною втратою впливу на і без того розколоту організацію. Політики підключилися лише до фіналу – оголошення вироку, – нагоди засвітитися перед камерами змарнувати не змогли... Ніхто не спробував дати відповідь на питання – а ЧОГО, власно, ради сидітимуть за Єратами ці молоді люди? Може, їм обіцяли революцію у такому майже белградському варіанті – ми побешкетуємо, влада злякається і все віддасть: нам – булави, вам – хрести за геройство? Але революції не було...Чи лідери акції цього не розуміли? І якщо не розуміли, то чому не дали команди йти до кінця, – взяти приступом президентську адміністрацію, не рахуючись з жертвами, – бо це ж заради святої мети!? Чи, може, мета не була настільки святою? Не революція, а лише можливість домовитися з тими, хто не хоче домовлятися. Але хто із провідників опозиції в результаті дістав можливість говорити з владою бодай на паритетних засадах? Ніхто! А якщо так, то ким були ті тисячі людей, яких вели на штурм міліцейських кордонів, – ті, хто не виборював для себе майбутнього публічних політиків, ті, хто не шукав для себе позицій лідерів політичних партій, ті, хто за аналогом бридкої дефініції часів ще Першої Світової війни став "гарматним м’ясом", коли втрати – марні, коли бійці приречені помилками чи амбіціями командирів? Може, наївно твердити, що серед сотень "заправдівців" і УНСО-вців та навіть серед тих 19-ти засуджених – суцільно невинні жертви політичних комбінаторів, куплені на високі ідеали. Може, там є люди, для яких участь в акціях і навіть наступне покарання – всього лиш етапи вишколу професійного бунтаря? Може, вони знали, на що йдуть і чи у разі невдачі доведеться платити, і співчуття їй байдуже? Але багато й інших, яким ще доведеться усвідомити, що влада і сила навіть у зрілих демократіях – синоніми. І що перед тим, як стати проти влади, треба дуже ретельно з’ясувати для себе – в ім’я ЧОГО?! І пошуки цих відповідей мають початися з іншої – якщо опозиція програла 9 березня, то чи виграла влада? Формально начебто так, – безпеку державних посадовців забезпечено, так звані масові заворушення насправді масовими не стали. Кількох винних покарано, щоб іншим не кортіло. Але чи справді покарано винних? Чи справді іншим не кортітиме? 9 березня 2001 року в українському календарі з’явилася нова дата – день влади, яка не спромоглася прислухатися, чому нею не задоволені, і день борців з владою, які теж виявилися нездатними до діалогу, і від безсилля взялися за каміння. Столиця незалежної України двічі бачила насилля на своїх майданах і в лицях. Чи буде третій раз?

СТУДІЯ: Вячеслав ПІХОВШЕК. Відверто кажучи, думаю зараз лише про одне: чи будемо ми наступного тижня знову повертатись до цієї дати? І знову говорити про насильство, і знову говорити про день, який жодна політична сила не занесе до числа своїх перемог? Відверто кажучи, не хотілося б. Що ж буде насправді, ми побачимо наступної неділі, в наступному "Епіцентрі", бо він вийде саме в цей день...


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua