03/12/2003 | Михайло Свистович

Його застосував один ірпінський комуніст.

З цим дідом я познайомився на виборах. Він активно працював у штабі Жовтяка, навіть 12 власних стільців дав у безкоштовну і безстрокову оренду (вони і досі в нас перебувають у штабі). За партсписками він голосував за КПУ, однак радіє успіхам і Ющенка, і Юлі, і Мороза та болісно переживає всі тертя між чотирма силами. Простий з вигляду дідуган виявився досить таки не простим і розумним. Його навмисно дивакувата поведінка і прості слова мали дуже логічну побудову. КОли ж я побачив його письмові пропозиції, я зрозумів, що освіта в нього як мінімум вища. Так і виявилося. Переді мною був типовий образ хитрого українця.

Яким же виявилось моє здивування, коли я дізнався, що дід - етнічний росіянин і ще кілька років тому не говорив українською взагалі. Мову він вивчив, коли почав обертатися у колі об"єднаної ірпінської право-лівої опозиції, та так втягнувся (він не один такий), що російською тепер говорить лише з давніми знайомими. Причому мова в нього істино народна, соковита, з відповідною вимовою. Я аж заздрю йому, бо так не можу, звик до канцеляризмів.

Так ось, цей дід працював на "Укрзалізниці" у пральні. І коли там почалися підвищувати зарплати і стало багато бажаючих там працювати, його звільнили, щоб влаштувати когось свого. А йому потрібно було трохи ще допрацювати, щоб мати пенсію вищого розміру.

І він почав свою боротьбу.

Ні, він не голодував, не пікетував і не писав скарг. Він просто кожного дня брав з собою їжу (борщ у банці, сало, хліб, молоко від власних кіз) і йшов до своєї контори, зодягнутий у одяг, в якому він ходив біля кіз. Сідав без будь-яких плакатів на лавку (ніхто ж не заборонить там сидіти), читав газети, розкладав їжу, обідав, причому борщ їв прямо руками і спілкувався з усіма.

А тоді саме Кірпа почав розбудовувати свої офіси, робити ремонти, впорядковувати територію. Туди люди приїжджали солідні. А дід з ними просто розмовляв. Не про своє звільнення, а навпаки, про успіхи залізниці, про те, як все міняється на краще.

Уявіть собі. Приїжджає якась солідна делегація, а дід їсть руками борщ, витре руку об штани і до них: "Я тут пропрацював 20 років. Я так люблю свою залізницю. Я жити без неї не можу. Подивіться, правда ж гарно все змінилося, правда ж ми йдемо вгору?" І хапав їх масними руками за рукави, тицяв газети під ніс: "Подивіться, ось тут пишуть про нашу залізницю".

Таким чином він задовбав всіх. З ним нічого не могли зробити, бо ж нікому не заборониш сидіти на лавці. На нього кричали, але він вдавав, що не розуміє, і ще більше вихваляв залізницю. Викликали міліцію, однак він же не заважав, сидячи на вулиці на лавці, роботі підприємства. А міліціонер не буде стовбичити весь час і чекати, коли заїде якась делегація.

До працівників, коли вони виходили на вулицю, він чіплявся з аналогічно. І все хвалив, хвалив, хвалив і їх, і залізницю, бажав щастя, питався, чи не важко тощо.

Кінець кінцем його відновили на роботі, він допрацював, скільки йому треба, з почестями пішов на пенсію.

І от нещодавно (восени) до нього в Ірпінь приїхали його колишні начальники з криками: "Це ти!"

Виявилось, що тепер під конторою сидить звільнена з роботи жінка і робить те саме, що робив цей дід. Дід, звичайно, сказав, що він її туди не посилав, навівши такий аргумент: "Ну вона ж, мабуть, їсть не так, як я, руками борщ. Вона ж, мабуть, по-культурному, ложкою". Ті плюнули і поїхали. Жінку відновили на роботі. Порадив їй такий спосіб звичайно ж цей дід.