Андрій Бондар: Добро, де твої кулаки?
03/15/2003 | Спостерігач
http://www.zn.kiev.ua/op/show/435/37894/
ВЕСНА ПРОЩАННЯ З ІЛЮЗІЯМИ
Андрій БОНДАРЬ
Напередодні 8 Березня відомий український телеканал впевнено обіцяв глядачам, мовляв, в цей безперечно жіночий день Володимир Кличко привітає усіх жінок із їхнім професійним святом. Привітання не забарилося, і не одне жіноче серце розбилося у той тривожний вечір. Та що там жінки! Я бачив чоловіків зі слізьми на очах. Я й сам мало не плакав. Незламний герой програв... Швидко і якось по-людському безпорадно. Але до всіх героїв приходить День Великої Поразки, після якого треба встати і далі йти, або зійти з дороги і зайнятися якимось мирним заняттям. Саме в цей вечір українці побачили розвіювання одного з небагатьох сучасних міфів Українського Успіху. Недарма словосполучення «український успіх» дуже часто здається очевидним оксюмороном. А тут живі приклади! Як нерозлучні Аякси, Клички створили поняття «український успіх» і спричинилися до появи нових ілюзій.
Все це було аж надто літературно. Хоч як там розводяться, мовляв, «спорт є спорт» і «з ким не буває», та все одно — драматизм ситуації навіть не в конкретній спортивній поразці, а в психологічній травмі мільйонів: кумир виявився не небожителем, а живою людиною, яка має право на поразку. Холодний душ прощання з ілюзіями, в яких солодко й розмірено живеться. Чи не руйнування ілюзій є головною проблемою нашої культури?
Вже наступного дня, 9 березня, коли під строкатими прапорами українська опозиція вийшла на вулиці, знову була література. Гору взяв жанр мітингової промови. З вуст і лівих, і правих політиків у той день вилетіло дуже багато Шевченка. Шевченко був просто пошматований на потрібні цитати, його черговий раз використовували зі своєю, хоч і благородною, проте метою. Робилося це без особливої вигадки: праві закликали до об’єднання, «єдиномислія» і «братолюбія», ліві згадували полум’яні рядки Кобзаря про осоружних панів. Усе відбувалося за якимись заздалегідь визначеними й усталеними правилами подібних промов, у хід ішла перевірена риторика, яка, на жаль, навіть на мітингових старожилів не чинила належного впливу. А що вже казати про молодь, яку просто не «вставляє»: зібралися, покричали, поаплодували, порахувалися, згадали шкільну програму з української літератури, згорнули прапори і розійшлися. Який після такого заходу естетичний ефект? На кого спрямовано дію подібних жанрів? Ну аж ніяк не на людину початку ХХІ століття. Чи не тому всю нашу опозиційну іміджеву безпорадність крок за кроком переграє, по суті, невеличка команда куплених московських мистецтвознавців? Ці знають, що насправді потрібно робити. І потихеньку відвойовують територію. Горезвісні листи нібито від Ющенка у скриньках західноукраїнських громадян — це воно. Це підло, підступно, але в цьому є новизна, вигадка. А опозиція і далі може витягати потрібні їй Шевченкові цитати — ці вічні супутники наших шляхетних поразок.
А хіба не цікаво було б пофантазувати, зробити з мітингу карнавал, шоу, веселе дійство, задіяти інші жанри літературної боротьби? Цього дуже багато було у «Вікножирафі» угорця Петера Зілагі. Фактично саме про це написав цілу книжку американський мислитель Хакім-Бей. Саме йому серед іншого належить концепція (хоч це, мабуть, дуже загрозливо звучить) поетичного тероризму. Суть його зводиться приблизно до того, що кожна мисляча людина здатна опиратися системі, підважувати її, розхитувати. Не буду детально переповідати зміст, скажу лише, що цей анархіст-ориґінал пропонує максимально театралізувати дійсність, робити мистецтво з повітря.
Насправді не таких уже й великих грошей вимагає виготовлення дотепних листівок, не таких уже титанічних зусиль потребує вигадування іскрометних гасел. Наприклад, у Польщі популярними стали трафаретні графіті на стінах і просто на асфальті. Від них неможливо відірвати очей. Як правило, вони мають гостру тематику. Це соціальне мистецтво прямої дії, воно насправді ефективне і безілюзійне. Але як переконати опозицію, що конче треба міняти ведучих мітингів, що українській кволоплинній революції потрібна свіжа кров, потрібна нова література, нові цитати, підходи, дії? Поки й далі послуговуватимемося дідовими методами, нахабні прагматики остаточно куплять цю країну. Ілюзії — не найкращий союзник людей, які прагнуть перемін. Або, може, лише вдають, що прагнуть?... Добро, де твої кулаки?
ВЕСНА ПРОЩАННЯ З ІЛЮЗІЯМИ
Андрій БОНДАРЬ
Напередодні 8 Березня відомий український телеканал впевнено обіцяв глядачам, мовляв, в цей безперечно жіночий день Володимир Кличко привітає усіх жінок із їхнім професійним святом. Привітання не забарилося, і не одне жіноче серце розбилося у той тривожний вечір. Та що там жінки! Я бачив чоловіків зі слізьми на очах. Я й сам мало не плакав. Незламний герой програв... Швидко і якось по-людському безпорадно. Але до всіх героїв приходить День Великої Поразки, після якого треба встати і далі йти, або зійти з дороги і зайнятися якимось мирним заняттям. Саме в цей вечір українці побачили розвіювання одного з небагатьох сучасних міфів Українського Успіху. Недарма словосполучення «український успіх» дуже часто здається очевидним оксюмороном. А тут живі приклади! Як нерозлучні Аякси, Клички створили поняття «український успіх» і спричинилися до появи нових ілюзій.
Все це було аж надто літературно. Хоч як там розводяться, мовляв, «спорт є спорт» і «з ким не буває», та все одно — драматизм ситуації навіть не в конкретній спортивній поразці, а в психологічній травмі мільйонів: кумир виявився не небожителем, а живою людиною, яка має право на поразку. Холодний душ прощання з ілюзіями, в яких солодко й розмірено живеться. Чи не руйнування ілюзій є головною проблемою нашої культури?
Вже наступного дня, 9 березня, коли під строкатими прапорами українська опозиція вийшла на вулиці, знову була література. Гору взяв жанр мітингової промови. З вуст і лівих, і правих політиків у той день вилетіло дуже багато Шевченка. Шевченко був просто пошматований на потрібні цитати, його черговий раз використовували зі своєю, хоч і благородною, проте метою. Робилося це без особливої вигадки: праві закликали до об’єднання, «єдиномислія» і «братолюбія», ліві згадували полум’яні рядки Кобзаря про осоружних панів. Усе відбувалося за якимись заздалегідь визначеними й усталеними правилами подібних промов, у хід ішла перевірена риторика, яка, на жаль, навіть на мітингових старожилів не чинила належного впливу. А що вже казати про молодь, яку просто не «вставляє»: зібралися, покричали, поаплодували, порахувалися, згадали шкільну програму з української літератури, згорнули прапори і розійшлися. Який після такого заходу естетичний ефект? На кого спрямовано дію подібних жанрів? Ну аж ніяк не на людину початку ХХІ століття. Чи не тому всю нашу опозиційну іміджеву безпорадність крок за кроком переграє, по суті, невеличка команда куплених московських мистецтвознавців? Ці знають, що насправді потрібно робити. І потихеньку відвойовують територію. Горезвісні листи нібито від Ющенка у скриньках західноукраїнських громадян — це воно. Це підло, підступно, але в цьому є новизна, вигадка. А опозиція і далі може витягати потрібні їй Шевченкові цитати — ці вічні супутники наших шляхетних поразок.
А хіба не цікаво було б пофантазувати, зробити з мітингу карнавал, шоу, веселе дійство, задіяти інші жанри літературної боротьби? Цього дуже багато було у «Вікножирафі» угорця Петера Зілагі. Фактично саме про це написав цілу книжку американський мислитель Хакім-Бей. Саме йому серед іншого належить концепція (хоч це, мабуть, дуже загрозливо звучить) поетичного тероризму. Суть його зводиться приблизно до того, що кожна мисляча людина здатна опиратися системі, підважувати її, розхитувати. Не буду детально переповідати зміст, скажу лише, що цей анархіст-ориґінал пропонує максимально театралізувати дійсність, робити мистецтво з повітря.
Насправді не таких уже й великих грошей вимагає виготовлення дотепних листівок, не таких уже титанічних зусиль потребує вигадування іскрометних гасел. Наприклад, у Польщі популярними стали трафаретні графіті на стінах і просто на асфальті. Від них неможливо відірвати очей. Як правило, вони мають гостру тематику. Це соціальне мистецтво прямої дії, воно насправді ефективне і безілюзійне. Але як переконати опозицію, що конче треба міняти ведучих мітингів, що українській кволоплинній революції потрібна свіжа кров, потрібна нова література, нові цитати, підходи, дії? Поки й далі послуговуватимемося дідовими методами, нахабні прагматики остаточно куплять цю країну. Ілюзії — не найкращий союзник людей, які прагнуть перемін. Або, може, лише вдають, що прагнуть?... Добро, де твої кулаки?