03/18/2003 | WWW.ANTIGLOBALIZM.NET.UA

Війна і Україна політична

По приблизним оцінкам біля 1000 чоловік прийняли участь у мітингу проти війні в Іраку, що відбувся у Києві 15 березня. Акція протесту була організована спільними зусиллями Комуністичною партії, Русского блока, Арабського дому, Робітничого Спротиву та ще двох десятків громадських і політичних організацій, що входять до Антивоєнного комітету. Прогресивні соціялісти, лідер яких Наталія Вітренко взагалі недвозначно висловлювалася на підтримку "найдемократичнішого" режиму Хусейна, залишили комітет.

На жаль, знову тільки наша ініціатива вголос промовляла не тільки про ситуацію, що склалася навколо Іраку, але й про війну в Чечні і Палестині. Знову, як і 15 лютого, лозунги і промови були досить однобічні й не виходили за рамки закликів про солідарність народів та необхідність зупинити імперіалістичну агресію С.Ш.А. проти Іраку.

Зрозуміло, ніхто не очікує критики на адресу уряду Росії від шовіністичного Руського блоку, важко того ж чекати від Комуністичної партії, істотною складовою політичного іміджу якої є заклики до "братства слов'янських народів" та експлуатація ностальгії по "великому й неосяжному" СРСР, що міг "відсіч дати ворогові". Цілком постсталіністська методологія, ніякого класового аналізу і відмова від ідеї робітничого інтернаціоналізму. До комунізму це не має ніякого відношення. Зате має деяке відношення до тутешніх і російських олігархів, які радіють кожній змозі продемонструвати на підконтрольних їм СМІ антиамериканські настрої народу. А от якщо народ стане обурюватися ще й війною в Чечні, це на телебачення не потрапить ніколи. У нас ж бо рік Росії в Україні. Така собі дружба сім'ями.

Результатом такого позиціювання антивоєнних акцій стає те, що кількість її учасників скорочується до мінімуму. Бо будь-якій незаангажованій людині кидається в очі фальш такого вибіркового протесту. Не кажучи вже про те, що послідовний аналіз причин виникнення імперіалістичних, міжнаціональних та етнічних конфліктів дає картину реальності набагато зрозумілішу за ідеологічну кашу, що їй частують КПУ та К.

З другого боку, так звані "опозиційні" партії уваги проблемі Іраку не приділяють зовсім. Для БЮТ, соціялістів і "Нашої України" ця тема зовсім не виграшна. Бо їх гаряче вболівання за усунення Кучми цілком пов'язане з ідеєю про те, що погане обличчя "української демократії" зіпсоване саме президентом і К. Головний орієнтир опозиції - західна "демократія", тому й концентрувати увагу на "деяких недоліках" неолібералізму собі ж шкодити. Бо виявиться, що ніякої реальної демократії там не існує, що корумпованість західних правлячих клясів далеко перевершує досягнення у цій галузі доморослих пострадянських правителів.

Виходить, жодна політична партія України не здатна навіть у повній мірі поставити питання війни. У той же самий час для світу це одна з найактуальніших проблем - десятки мільйонів учасників антивоєнних акцій і загальний Європейській страйк проти війни, що відбувся 16 березня вельми красномовні. Може українців не хвилює війна? А може просто немає політичної сили, яка здатна адекватно репрезентувати інтереси більшості населення, яка здатна оперувати правдою, а не полуправдами?

Хто репрезентує інтереси студентства, робітників, селян? Політичний істеблішмент навіть не ставить так питання, бо стоїть зовсім інше: як заробити політичний капітал для виборів, що наближаються. А капітал політичний має чудову властивість перетворюється на капітал бізнесовий, бо політика справа не з дешевих. Така собі чудова аріфметика: бізнес-політика-бізнес. Тільки до чого тут населення, не зовсім зрозуміло.

Рем Шульгін