Пропоную дискусію
03/21/2003 | George W. Bush
Пропоную дискусію на тему:
Чому більшість не-американців проти операції в Іраку, в той час, як більшість американців - за?
Будь ласка, не наводьте аргументів типу "Американці - дурні, а ми - розумні", бо це несерйозно. Щодо мене, то я згоден з гіпотезою зі статті Ф. Закаріа з "Ньюзуік" (див. мій вчорашній постінг). Його основна ідея - по суті американська зовнішня політика не змінилася, але арогантне ставлення до решти світу та поганий "ПІАР" адміністрації Буша викликають те, що решта населення світу, так би мовити, "образилася".
Чому більшість не-американців проти операції в Іраку, в той час, як більшість американців - за?
Будь ласка, не наводьте аргументів типу "Американці - дурні, а ми - розумні", бо це несерйозно. Щодо мене, то я згоден з гіпотезою зі статті Ф. Закаріа з "Ньюзуік" (див. мій вчорашній постінг). Його основна ідея - по суті американська зовнішня політика не змінилася, але арогантне ставлення до решти світу та поганий "ПІАР" адміністрації Буша викликають те, що решта населення світу, так би мовити, "образилася".
Відповіді
2003.03.21 | Patriot
Re: Пропоную дискусію
Більшість Європи пережило бомбардування під час 2 світової. Американці цього не знають, а Буш дійсно недалекий за словами тих же американців2003.03.21 | George W. Bush
Re: Пропоную дискусію
Patriot пише:> Більшість Європи пережило бомбардування під час 2 світової. Американці цього не знають
Шановний Патріот
Дякую, це теж аргумент. А як ви оцінюєте статтю Закарії?
2003.03.21 | Анатолій
Re: Пропоную дискусію
В середині США дуже агресивна пропогандиська компанія на підтримку війни у ВСІХ ЗМІ. Ті одиниці, що виступають проти війни, мало не піддають суду Лінча.Загалом останні події яскраво показують можливість побудови тоталітарного суспільства в країні з зовнішніми ознаками демократії та формально вільною економікою.
2003.03.21 | George W. Bush
Re: Пропоную дискусію
Шановний Анатолій.По суті, Ваше повідомлення:
"Більшість американців - дурні або неінформовані"
Я мешкав у багатьох американскіх містах. Я тут такого не помічав. Вашу опінію вважаю помилковою. До речі, ви спормоглися прочитати статтю Закарії? Я не побачив там "дуже агресивної пропагандиської компанії на підтримку війни". Зауважу, що ніхто його не "піддає суду Лінча"
2003.03.21 | Patriot
Re: Пропоную дискусію
Прочитав статтю. Вона більш схожа на зібрання і спробу аналізу. Але, мені здається, що занадто тенденційно. Щодо всіх американців не знаю. Кілька знайомих студентів цілком нормальні, але для агресивної політики потрібен тоталітаризм (за Бжезінським). Зараз американці налякані тому і такий стан демократії. В середньому 24 млн толком не вміє читати, я не знаю ознака чого це є (в кн White Stuppid Men by Michael Moore) Більшість ЗМІ все таки тенденційні. СіЕнЕн мені важко вірити, більш подобаються британські, вони все таки "вільніші". Америка стає тоталітарною, бо веде агресивну політику, а Бушу головне створити видимість роботи. В Америці, порівняно з тою ж Канадою набагато менше говорять про внутрішні проблеми соціального захисту і дитячого бандитизму (розстріли учнів у школах), а більше звертають увагу на зовнішніх ворогів, бо це вигідно певним колан. Інформацію ж правдиву отринати там важче ніж в Европі. Принаймі моє враження.2003.03.21 | George W. Bush
Re: Пропоную дискусію
Patriot пише:> Прочитав статтю. Вона більш схожа на зібрання і спробу аналізу. Але, мені здається, що занадто тенденційно.
Хотів би знати, що ви вважаєте тенденційним у статті?
> Зараз американці налякані тому і такий стан демократії.
Не думаю, що стан демократії в Америці міг би змінюватись так швидко.
> B середньому 24 млн толком не вміє читати, я не знаю ознака чого це є (в кн White Stuppid Men by Michael Moore)
Я не згодний з паном. Я мешкав в Європі також, і не можу сказати, що рівень середнього американця є нижчий від середниого європейця.
> Більшість ЗМІ все таки тенденційні.
Ваше узагальнення некоректне. Досить різних медія (навіть ТВ) з майже діаметральним поглядом на політику адміністрації. Не забувайте, що кілька днів тому лідер демократів різко критикував адміністрацію щодо Іраку, і це мали можливість бачити всі в Америці.
> СіЕнЕн мені важко вірити, більш подобаються британські, вони все таки "вільніші". Америка стає тоталітарною, бо веде агресивну політику, а Бушу головне створити видимість роботи. В Америці, порівняно з тою ж Канадою набагато менше говорять про внутрішні проблеми соціального захисту і дитячого бандитизму (розстріли учнів у школах), а більше звертають увагу на зовнішніх ворогів, бо це вигідно певним колан. Інформацію ж правдиву отринати там важче ніж в Европі. Принаймі моє враження.
Згоден, але не думаю що ця різниця якісна.
Дякую за відповідь
2003.03.21 | Анатолій
А закли ігнорувати серіали за участю акторів,
що виступають проти війни, заклики до бойкоту французьких товарів. Таких прикладів багато, ряд можно продовжити.А створити зовнішнього ворога, як показує досвід з Іраком, можна штучно.
2003.03.21 | George W. Bush
Re: А закли ігнорувати серіали за участю акторів,
Анатолій пише:> що виступають проти війни, заклики до бойкоту французьких товарів. Таких прикладів багато, ряд можно продовжити.
>
> А створити зовнішнього ворога, як показує досвід з Іраком, можна штучно.
Шановний Анатолій,
Ви мабуть дуже багато наніч дивитесь "Fox News".
Спробуйте PBS. Якщо не задовільнить, почитайте "The Daily Worker"
2003.03.22 | George W. Bush
By the way
By the way, how about the fact that most of the American families are hooked to the Internet. I know a lot of people that prefer to get the news online. Nobody tells them which site to get their news from. Please don't tell me the Americans don't know how to use the Internet properly2003.03.21 | Гура
Все простіше пареної репи
Пентагон та Білий Дім зрежесували цей спектакль. То що, вони самі собі будуть робити зле? Населенна оброблено "правильними фразами". А інший світ живе своїм життям - погляд зі сторони завжди більш вірний:Многие немцы считают, что главная угроза миру исходит от Буша, а не от Хусейна
5.03.2003 11:13 | Немецкая волна
Многие немцы считают, что президент США Джордж Буш представляет большую угрозу миру на планете, чем иракский диктатор Саддам Хусейн. Согласно опросу населения, проведенному институтом социологических исследований "Форса", 38 процентов респондентов считают, что главная угроза миру исходит от Буша. Такого же мнения о Хусейне придерживаются 37 процентов участников опроса. Еще 16 процентов опрошенных заявили, что обе стороны угрожают миру в равной степени. В то же время 82 процента немцев указали, что их не убеждают аргументы, которыми Вашингтон пытается оправдать необходимость войны против Ирака.
Крім того, причини війни - економічні:
http://www.rambler.ru/db/news/msg.html?s=260000408&mid=3249581
Буш ошибся на 100 миллиардов
Дефицит федерального бюджета США растет значительно быстрее, чем прогнозировалось. К такому выводу пришел бюджетный комитет Палаты представителей. По его оценкам, в 2003 финансовом году дефицит превысит первоначальный прогноз по крайней мере на 30 миллиардов долларов. Между тем в докладе Конгресса, опубликованном лишь пять недель назад, фигурировала сумма на 15 процентов меньше, сообщает газета New York Times.
Новые оценки означают, что бюджетный дефицит по итогам года может достичь 400 миллиардов долларов в случае, если Конгресс поддержит план по снижению налогов и если война в Ираке потребует десятки миллиардов. Не исключено, что президенту США Джорджу Бушу придется либо отказаться от намерения сократить налоги на 1,5 триллиона долларов в ближайшие 10 лет, либо свернуть приоритетные программы в области укрепления обороны и обеспечения национальной безопасности.
В проекте бюджета, разработанном американской администрацией, заложен дефицит в размере 304 миллиардов долларов. По словам аналитиков, последние несколько месяцев показали, что этот прогноз вряд ли сбудется. С октября по январь (то есть за первые четыре месяца нового финансового года) налоговые поступления значительно уменьшились и дефицит достиг 94 миллиардов. Между тем Конгресс еще не одобрил налоговую реформу.
В качестве причин роста бюджетного дефицита в первую очередь называют неблагоприятную ситуацию на фондовом рынке и общий спад экономики. При этом многие экономисты считают, что сложившаяся ситуация не изменится по крайней мере до второй половины 2003 года.
2003.03.21 | George W. Bush
Re: Все простіше пареної репи
Гура пише:> Населенна оброблено "правильними фразами". А інший світ живе своїм життям - погляд зі сторони завжди більш вірний:
Шановний Гура
Тобто ви кажете те, що я вважаю несерйозним аргументом: "Американці - дурні, а ми - розумні". Пробачте, не буду відповідати на такі аргументи.
2003.03.21 | Гура
Можете не відповідати
Дурні-розумні тут не до чого.Якою інформацією нашпиговані мізки? - Ось де треба шукати відповідь на Ваше питання. Ви що, не знаєте, що політика, тим більше у часи війни - МАЙЖЕ СУЦІЛЬНА БРЕХНЯ! Забули, як Пентагон офіційно дав наказ ЗМІ, щоб вони давали тільки ГАРНУ, приукрашену інформацію??? Це було сказано офіційно.
Так що на Ваше питання відповідь очевидна.
2003.03.21 | NiFirst NiLast
Re: Who is who?
Откуда Вам известно мнение "большинства"?А гром не грянет, мужик не перекрестится. Большинство то занято рутиной повседневных забот: что в Европе, что в США. Это все нам не равнобедренно- особенность менталитета. И это хорошо (библ.). Может быть. Западный обыватель "обработан" похлеще нашего. Так что общественное мнение напоминает работизированную функцию.
Искренний ответ большинства (радостно и вдохновенно): "А нас-рать!"
2003.03.21 | George W. Bush
Re: Who is who?
Дуже оригінальна відповідь. Доля правди є. Дякую.2003.03.22 | Георгій
Re: Пропоную дискусію
George W. Bush пише:> Пропоную дискусію на тему:
>
> Чому більшість не-американців проти операції в Іраку, в той час, як більшість американців - за?
>
> Будь ласка, не наводьте аргументів типу "Американці - дурні, а ми - розумні", бо це несерйозно.
(ГП) Дійсно дуже цікаве і складне питання.
Я живу у США вже 12 з половиною років, і мав можливість спостерігати багатьох американців з різних соціальних верств і прошарків цієї країни. Думаю, що багато з них дійсно щиро вірять своєму урядові. І річ тут не в тому, що вони "дурні," а ми, хто своєму уряду ніколи не вірив, - розумні. Все скалдніше.
Думаю, одна з причин - децентралізованість американської політичної системи. Тут місцеві уряди дійсно обираються людьми, і люди на них дуже сильно впливають (на відміну від ситуації в Україні, де люди не мають змоги впливати на дрібненьких чиновників затрапезно-місцевого масштабу). Тому в американців з дитинства формується віра, що їх демократія цілком реальна, що кожний індивід дійсно бере участь у правлінні їх країною. Ось, мовляв, я ж можу піти на збори мого дворового комітету чи асоціації власників будинків нейборхуду Зелені Дубки (населення 145 чоловік), і приймати повну участь у виробці життєво важливих рішень, чи пофарбувати паркан, чи зробити тротуар, і т.д. (і це дійсно так!) - значить, в нас демократія, а не якась тиранія, як в інших країнах.
Американців також з раннього дитинства вчать у школі, що треба писати листи конгресменам і сенаторам, і тоді все зміниться на краще. Вони це дійсно роблять, - і часто речі дійсно міняються на краще... (ну, а коли не міняються, коли конгресмен чи сенатор відмазується якоюсь нісенітницею, люди думають, "а, це просто мені не пощастило"). Таким чином, виробляється щира віра в те, що в Америці уряд абсолютно демократичний і повністю підконтрольний пересічній людині. Люди тільки здебільшого думають, що їх уряд бере в них забагато грошей у формі податків, а тому його варто було б зменшити, скоротити кількість усяких чиновників. Але подумати, що їх уряд може бути в чомусь принципово злим, жорстоким, людиноненависницьким, американцям важко: як же так, тоді, виходить, ми самі злі, жорстокі, людиноненависницькі? Адже наш уряд - це ми самі... (згадується приклад з побудівлею тротуару в нейборхуді "Зелені Дубки"...)
Буду думати ще. Дякую ще раз за дійсно цікаву тему і серйозну дискусію без пропагандистьських штампів.
--Георгій
2003.03.22 | George W. Bush
Re: Пропоную дискусію
Шановний Георгій,Дуже дякую за цікаву відповідь. Чи Ви мали нагоду прочитати статтю Закарії?
2003.03.22 | Георгій
Re: Пропоную дискусію
George W. Bush пише:> Шановний Георгій,
>
> Дуже дякую за цікаву відповідь. Чи Ви мали нагоду прочитати статтю Закарії?
(ГП) Ще ні, але з Вашої цитати я вже бачу деякі її положення. Мабуть, і в цьому є частка правди.
2003.03.22 | George W. Bush
Re: Пропоную дискусію
Шановний Георгій,А як же з Зах. Європою? Там теж децентралізація досить розвинута. Але операцію проти Саддама вони оцінюють по-іншому.
2003.03.22 | Георгій
Re: Пропоную дискусію
George W. Bush пише:> Шановний Георгій,
>
> А як же з Зах. Європою? Там теж децентралізація досить розвинута. Але операцію проти Саддама вони оцінюють по-іншому.
(ГП) Я не знаю, я там не жив. Тут, у США, говорять, що в Європі занадто розвинута і центральна, і місцева бюрократія. Деякі європейці, з якими я особисто знайомий, це підтверджують. Але річ не в тому, чи там централізація, чи децентралізація. Вони, я думаю, переважно стурбовані зростанням американської гегемонії у світі.
2003.03.22 | George W. Bush
Re: Пропоную дискусію
> Вони, я думаю, переважно стурбовані зростанням американської гегемонії у світі.This is what Zakaria is talking about.
2003.03.22 | пан Roller
Победителей не судят.
George W. Bush пише:> Пропоную дискусію на тему:
>
> Чому більшість не-американців проти операції в Іраку, в той час, як більшість американців - за?
>
> Будь ласка, не наводьте аргументів типу "Американці - дурні, а ми - розумні", бо це несерйозно. Щодо мене, то я згоден з гіпотезою зі статті Ф. Закаріа з "Ньюзуік" (див. мій вчорашній постінг). Його основна ідея - по суті американська зовнішня політика не змінилася, але арогантне ставлення до решти світу та поганий "ПІАР" адміністрації Буша викликають те, що решта населення світу, так би мовити, "образилася".
Под бильшостью не американцев вы вероятно подразумеваете остальной свет. По крайней мере из фразы "Американці - дурні, а ми - розумні",следует что вопрос адресуется и нам.
К сожалению я не нашел статьи Ф. Закаріа з "Ньюзуік", поэтому позволю себе высказать несколько замечаний в свободной форме.
Опрос общественного мнения, на Украине, по сведениям пани, показывает совсем не тот результат который можно было ожидать.
Голоса разделились примерно на три равные части
-тех кто поддерживает американскую агрессию, теперь ее уже называют не американской, а союзной в украинских сми.
-Тех кто категорически против.
-И тех кто не определился. Почему -то их отнесли к тем у кого " хата с краю". Но нет ничего удивительного в том, что неопределенность украинского политикума с участием и позиционированием Украины со стороны властей вносит путаницу и неопределенность в сознании этой категории.
Дальше еще хуже. Я выскажу быть может не популярную мысль о том, что отношение к агрессии, я пока называю ее тек будет меняться в ходе агрессии. В основном это зависит от двух факторов.
-количество жертв с обоих сторон.
Заметим , что против армии союзников в 240 тысяч человек выступает Иракская армия в 400 тысяч. Но на сегодня число жертв исчисляется единицами. Возможно это проделки пропаганды.
Но согласитесь довольно странным кажутся потери в такой серьезной операции. Если число жертв будет невелико, а это может быть только в случае активной сдачи в плен, то есть не противостояния агрессорам. То это лучше всяких слов будет говорить в пользу того, что Ирак воспринимает агрессию спокойно.
Что Ирак воспринимает свержение тоталитарного режима с надеждой на установление демократии. Где-то так. Другого объяснения трудно предположить.
Если же агрессия вызовет активный отпор, элементы партизанской войны. То это соответствующим образом будут свидетельствовать о настроениях Иракцев.
В данном случае оценка остального мира будет опираться на реакцию населения и вооруженных сил Ирака.
Нельзя обойти вниманием нефтяной вопрос. Многие аналитику приходят к выводу о том, что в вопросе за и против стоят стратегические интересы стран.
Япония за, поскольку от стабильности поставок ее промышленность зависит уже сегодня. Англия не сегодня, а завтра. Америка тоже напрямую зависит от Иракской нефти. И спад Американской экономики может быть ликвидирован в случае успешного проведения операции.
Мы не касаемся моральной стороны вопроса. Но следует напомнить лишь одно. Победителя не судят.
Сегодня можно слышать о новом разделе мира, однополярном, об оружие шестого поколения против четвертого, или о развязывании третьей мировой войны.
Понятно что результаты агрессии, ее успех или провал, автоматически будут отражены.
В самом деле, мы уже на второй день после начала войны практически забыли о ней. Нам стало не интересно. Интересно когда она закончится.
И если война закончится завтра, это было бы сенсацией не меньшей, чем развязывание агрессии.
НО понятно, что война не закончится ни завтра, ни послезавтра. Понятно, что в случае успеха Америка будет наращивать свой потенциал побед. И волей не волей приходится примерять уже рубашку на себя.
Грачев уже открыл факты о серьезных планах Америки в отношении Беларуси и Украины.
Нравится нам это, или не нравится. Но мы должны отдавать себе отчет в том, что Украина не в состоянии противопоставить подобной агрессии ничего.
Что с режимом Кучмы, и с перестройкой, которая продолжается со времен Горбачева, Украина не справилась. Что в глобальном плане возможно и требуется некий импульс толчок, который пробудит Украину ото сна и включит и приведет демократические силы страны, и инвестиции на благо удовлетворения простых человеческих потребностей.
Понятна что озвучивание такой точки не является плодом патриотизма.
Но плоды патриотизма мы узнаем по итогам Ирака.
Можно отметить, что и американский, и мировой опыт миллионных протестов показал, что народ в этом плане не играет никакой роли. Возможно, для этого должны быть объективные серьезные обстоятельства.
Но факт того что мир становится однополюсным, что никто в из стран, в том числе ни Китай, ни Россия, ни Франция, ни Германия, не только не предоставили помощь Ираку, но и побаиваются это сделать.
То же можно сказать и об ООН. Где они войска ООН, в который так стремилась Украина. Сегодня Америка панует. Надолго ли. Мы не знаем.
Но вопреки всем прогнозам она побеждает.
И пока она будет побеждать, без особых потерь ей будут хлопать в ладоши.
Но стоит только оступиться и крах не избежен. Сегодня каждый американский солдат и английский на полный их вес золото. Если учесть что оценки показывают что война обойдется примерно в 200 мрдов американских долларов.
Лучшее оружие против Хусейна - баксы. На месте Жоры Буша я бы печатал листовки с которыми сдаются офицеры и солдаты на сто долларовых купюрах. И вместо 200 ярдов, выбросил всего пару миллиардов на Багдад, юбилейных.
И Багдад падет. И весь мир будет аплодировать тем кого сегодня проклинает. Сегодня наступает время веселых информационных войн.
Побеждает в результате тот, кто владеет симпатией мира.
Brgds,
Roller.
2003.03.22 | Гура
Судят. ОРМ не найдут - еще как засудят
Какая к черту "симпатия" - мир возмущен наглой штатовской выходкой!Какие "единицы потерь" - сейчас гибнут сотни мирных иракцев от бомбежек.
А сопротивление еще впереди, так как войска Ирака в городах.
Какие "листовки на долларах" - у Буша финансовый крах назревает (100 миллиардов "недосчитали"). Ему нефть нужна как воздух. И эта "военная кампания" также будет под угрозой, тем более, если сейчас примут закон о неповышении налогов. У США тяжелые дни...
2003.03.22 | NiFirst NiLast
Re: О больших и красивых ушах.
-количество жертв с обоих сторон.Заметим , что против армии союзников в 240 тысяч человек выступает Иракская армия в 400 тысяч. Но на сегодня число жертв исчисляется единицами. Возможно это проделки пропаганды.
=====
Шавки лают только то, что им дозволено. Банально, но платит тот, кто заказывает музыку. У Вас,наверное, челюсть свело. Вижу, вижу как зевнули читая эти занудные учения. Но здесь их вставил для вступления. Принимать за правду ту пропагандисткую чушь, что нам подсовывают- себя не уважать. Особенно о потерях. Янки тут особенно "объективны", Вы это сами по голливудским фильмам видите. Как же, супермены!
Если оценивать шансы, то это также, как если бы на ринг выпустили обычного со впалой грудью очкарика против Тайсона?
Это к тому, что раздувать успехи, на месте американцев- еще больше себя не уважать.
Геройство против объективно намного более слабого- какое ж это геройство? Молодец против овец. Вот это мне и больше всего не нравится в американцах. Впрочем, у каждого своя мораль.
Кстати, используйте лапшу небесную по назначению. Тут хватит и на завтрак, и на обед, и на ужин. Акулы пера снова в бою.
2003.03.22 | пан Roller
Re: О больших и красивых ушах.
NiFirst NiLast пише:> -количество жертв с обоих сторон.
> Заметим , что против армии союзников в 240 тысяч человек выступает Иракская армия в 400 тысяч. Но на сегодня число жертв исчисляется единицами. Возможно это проделки пропаганды.
>
> =====
> Шавки лают только то, что им дозволено. Банально, но платит тот, кто заказывает музыку. У Вас,наверное, челюсть свело. Вижу, вижу как зевнули читая эти занудные учения. Но здесь их вставил для вступления.
Должен отметить оригинальность Вашего вступления, уважаемый. Скажу по правде не только челюсть отвисла, но и ногу свело. Особенно меня искренне тронул пункт об оплате.
Цинизм ситуации заключается в том, что я сам так же как и вы осуждал агрессию. Мне не до подобы то, что Америка похерила подписанные ею соглашения ООН. Завладела инициативой и ставит мир перед фактом того, что мир ничего не может противопоставить в ответ.
Но не меньший цинизм и в том, что Америка делает это публично. Это не вероломное нападение Гитлера. Дебаты по поводу вето Франции, Германии России. Отсутствие в списке фигурантов Украины, которую перед этим разоружили за деньги, фактически за ее же деньги, все это не акты американской , или советской пропаганды.
Шумиха вокруг украинских кольчуг, да и украинских ли, учитывая тот факт, что комплектовка, наверняка, " советская". Где и когда это было видано, что соблюдение международных соглашений должно выполняться в одностороннем порядке, одной стороной, в данном случае нашей, украинской.
И сегодня когда одной рукой Марчук посылает хим батальон, а другой ногой, присутствует в кремле на совещании у Путина в составе обеспокоенной делегации ответственных товарищей из бывшего ССССР-а. Разве сравним цинизм бездеятельности и неподготовленности наших правителей к новым раскладам и расстановкам в мире.
Раз уж профукали, то винить треба себя. Пусть вырвутся волосы на голове Кучмы, он повторил фактически "подвиг" Хрущева, в миниатюре.
В миниатюре потому, что все таки Никита Сергеевич, устроил карибский кризис. И ракеты стояли на Кубе, вместо того чтобы лежать в Украине.
Подводные лодки Хрущева бороздили глубины океана у берегов Америки, а не стояли в единственном числе, и не ждали 18 миллионов Кирпы на покупку греческих аккумуляторов.
У нас сегодня нет права испытывать гордость за состояние наших вооруженных сил, и не только наших.
Нас спрашивают почему американцы поддерживают, а мы нет. Да потому, что американцы выигрывают, а мы нет. Мы проигрываем, в этом вся разница. Речь идет о рядовых американцах и простых выигрышах. Развал союза это тоже проигрыш, проигрыш Америке и сегодня уже не скрывается, что Америка приложила к этому волосатую руку.
Так давайте осуждать Буша, нет в самом дела, давайте это делать. Нам не привыкать, мы научились делать только это. Нас научили это делать, натренировали на Кучме. Это все что нам оставили в распоряжении.
Но пардон, что происходит с оценкой действий оппозиции. Почему ее-то осуждают. Ведь оппозиция тоже осуждает того же Буша.
И я уже ясно из уст простых граждан, в частности дам, слышу нелестные отзывы в адрес Тимошенко. Все та же коса, кроса, но теперь уже с красным бантом. Легче всего осудить. Но ведь сказано же " не суди....
Но не толи , что Тимошенко затесалась в ряды красных, и там становится все меньше синего и блакитного.
Оценка внешних событий не может проходить через оценку того внутреннего, что не видно прозорому оку американского сокола.
Что мы противопоставим ему? Опять непознанный объект загадочной украинской души? Или начнем делиться на части по признакам титульности?
Я сообщаю свою реакцию. Я удивлен своей реакции. Удивлен еще и потому, что мне приходится лихорадочно искать ответов на те вопросы которые еще вчера пере до мной не стояли. Приходится учитывать мнения Римского клуба и украинских аналитиков которые сообщают вещь воще, о том нефти то хватит только до 2033 года. Что нефти и газа не станет.
И это может случиться вполне серьезно, но это не может случиться в одночасье. Не с этой ли проблемой мы имеем дело, раздел остатков, остатков которые принадлежат уже всему человечеству, а не Америке, или Ираку.
Я не ощущаю влияния американской пропаганды. До меня она не доходит.
Но, я ощущаю легкие колебания украинского маятника, который не может зависнуть, потому, что любая остановка для него смертельна.
Я могу четко прощупать пульс украинской пропаганды. И я должен признать, что выбранная стратегия, и прецедент с батальоном, это пожалую лучшее решение, которое можно было найти в данной ситуации.
И не понимать этого, становиться в позу матери героини. Не треба, треба становиться в ту позу в какую тебя поставили. В позу рака, раз вы заслужили этого. И Америка сегодня поставила многие страны в такую позу.
Ругать ее за это? Хвалить? Сказано не суди, да не судим будешь.
Объективности ради треба сказать, что сегодняшняя политика Америки эффективна, действенна. Вы не согласны с этим? Пока она не направлена против нас. Политика гибка, и конструктивна.
Принимать за правду ту пропагандистскую чушь, что нам подсовывают- себя не уважать. Особенно о потерях. Янки тут особенно "объективны", Вы это сами по голливудским фильмам видите. Как же, супермены!
> Кстати, используйте лапшу небесную по назначению. Тут хватит и на завтрак, и на обед, и на ужин. Акулы пера снова в бою.
Вы хотите, что бы я поверил Вам больше чем им? Но, я уже давно никому не верю, кроме дам на майдане. Я не верю и себе больше. Но в себя я верю. Не устаю этого делать.
2003.03.22 | George W. Bush
Re: Победителей не судят.
Dear pan Roller,Thanks for a very interesting posting!
2003.03.22 | пан Roller
Re: в мире есть разум более высокого уровня
George W. Bush пише:> Dear pan Roller,
>
> Thanks for a very interesting posting!
Сановный пан Жора, я с удовольствием воспринимаю вашу оценку.
Благодарю Вас за статью которую вы любезно предоставили для прочтения.
Я не могу сказать что я разделяю или не разделяю оценок предложенных автором. Материал представляет американскую точку зрения , оценку близкую к точке зрения администрации Буша. Понятно что я не могу ее разделять или оценивать как объективную уже по этой причине.
Ситуация с которой мы столкнулись, под мы я подразумеваю человечество, хорошее понятие, по человечески понятное.
Так вот сегодня ситуация с которой столкнулось человечество похоже на то, как если бы вместо Американской администрации мы имели дело с гуманоидами.
Действительно человечество оказалось в дураках. У него нет на сегодня реальных рычагов влияния на пришельцев обладающих более высокими техническими, материальными, и интеллектуальными возможностями.
При этом гуманоиды ведут себя достаточно последовательно и миролюбиво. За последние несколько лет они провели восемь военных операций. Они проводят их в интересах недоразвитого человечества, для того, вроде как, что бы поднять человечество до своего уровня.
Но будет ли благодарно человечество за проявленную заботу. Примет ли оно аргументы превосходства достаточными для того, что бы безропотно подчиниться.
Да и сами гуманоиды. Они должны понимать, что в мире есть разум более высокого уровня чем у них. Они не думают о том, что поступают вопреки законам справедливости, заложенным внутри.
То есть они нарушили закон космоса. Законы людей. То есть они стали правонарушителями. Но при этом отстаивают закон демократии, в основе которой лежит закон равенства перед законам.
Противоречие в которое они попали должно найти разрешение. И это разрешение не в оправдании поступков гуманоидов, не в их трактовке.
В краткосрочном плане их может ждать успех. Но они обрекают себя на стратегический крах. Их ждут внутренний конфликт.
Так же как христианство, простое учение стало причиной падения римской империи. Также и демократия, которая восходит еще к временам той же самой Римской империи станет причиной упадка и развала Америки.
Сегодня Америка является полюсом. Единственным полюсом. Но что станет с миром, когда он решится полюсов, когда он лишится тормозов.
Мир современного хаоса может быть печален. Сегодня никто не скажет каким он может быть. И странным представляется то, что Америка упорно пилит сук демократии, на котором сидит.
Рыба гниет с головы.
Представим ситуацию, что Америка "завладела миром". И что дальше?
Пусть попросит, мир ей отдастся без крови.
И потов они забыли о русском Иване и его матери. Они позволяют себе летать на своих самолетах уже на границе Ивана.
Джентельмены так не поступают.
2003.03.22 | George W. Bush
Re: Победителей не судят.
> К сожалению я не нашел статьи Ф. Закаріа з "Ньюзуік",I am in support of the war, but I mostly agree with what Zakaria wrote in the latest issue of the Newsweek Magazine:
http://www.msnbc.com/news/885222.asp?cp1=1
The Arrogant Empire
America's unprecedented power scares the world, and the Bush administration has only made it worse. How we got here-and what we can do about it now
By Fareed Zakaria
NEWSWEEK
March 24 issue - PART I: The United States will soon be at war with Iraq. It would seem, on the face of it, a justifiable use of military force. Saddam Hussein runs one of the most tyrannical regimes in modern history
FOR MORE THAN 25 years he has sought to acquire chemical, biological and nuclear weapons, and has, in several documented cases, succeeded. He gassed 60,000 of his own people in 1986 in Halabja. He has launched two catastrophic wars, sacrificing nearly a million Iraqis and killing or wounding more than a million Iranians. He has flouted 16 United Nations resolutions over 12 years that have warned him to disarm or else, including one, four months ago, giving him a "final opportunity" to do so "fully and immediately" or face "serious consequences." But in its campaign against Iraq, America is virtually alone. Never will it have waged a war in such isolation. Never have so many of its allies been so firmly opposed to its policies. Never has it provoked so much public opposition, resentment and mistrust. And all this before the first shot has been fired.
Watching the tumult around the world, it's evident that what is happening goes well beyond this particular crisis. Many people, both abroad and in America, fear that we are at some kind of turning point, where well-established mainstays of the global order-the Western Alliance, European unity, the United Nations-seem to be cracking under stress. These strains go well beyond the matter of Iraq, which is not vital enough to wreak such damage. In fact, the debate is not about Saddam anymore. It is about America and its role in the new world. To understand the present crisis, we must first grasp how the rest of the world now perceives American power.
It is true that the United States has some allies in its efforts to topple Saddam. It is also true that some of the governments opposing action in Iraq do so not for love of peace and international harmony but for more cynical reasons. France and Russia have a long history of trying to weaken the containment of Iraq to ensure that they can have good trading relations with it. France, after all, helped Saddam Hussein build a nuclear reactor that was obviously a launching pad for a weapons program. (Why would the world's second largest oil producer need a nuclear power plant?) And France's Gaullist tendencies are, of course, simply its own version of unilateralism.
But how to explain that the vast majority of the world, with little to gain from it, is in the Franco-Russian camp? The administration claims that many countries support the United States but do so quietly. That signals an even deeper problem. Countries are furtive in their support for the administration not because they fear Saddam Hussein but because they fear their own people. To support America today in much of the world is politically dangerous. Over the past year the United States became a campaign issue in elections in Germany, South Korea and Pakistan. Being anti-American was a vote-getter in all three places.
Look at the few countries that do publicly support us. Tony Blair bravely has forged ahead even though the vast majority of the British people disagree with him and deride him as "America's poodle." The leaders of Spain and Italy face equally strong public opposition to their stands. Donald Rumsfeld has proclaimed, with his characteristic tactlessness, that while "old Europe"-France and Germany-might oppose U.S. policy, "new Europe" embraces them. This is not exactly right. The governments of Central Europe support Washington, but the people oppose it in almost the same numbers as in old Europe. Between 70 and 80 percent of Hungarians, Czechs and Poles are against an American war in Iraq, with or without U.N. sanction. (The Poles are more supportive in some surveys.) The administration has made much of the support of Vaclav Havel, the departing Czech president. But the incoming president, Vaclav Klaus-a pro-American, Thatcherite free-marketer-said last week that on Iraq his position is aligned with that of his people.
Some make the argument that Europeans are now pacifists, living in a "postmodern paradise," shielded from threats and unable to imagine the need for military action. But then how to explain the sentiment in Turkey, a country that sits on the Iraqi border? A longtime ally, Turkey has fought with America in conflicts as distant as the Korean War, and supported every American military action since then. But opposition to the war now runs more than 90 percent there. Despite Washington's offers of billions of dollars in new assistance, the government cannot get parliamentary support to allow American troops to move into Iraq from Turkish bases. Or consider Australia, another crucial ally, and another country where a majority now opposes American policy. Or Ireland. Or India. In fact, while the United States has the backing of a dozen or so governments, it has the support of a majority of the people in only one country in the world, Israel. If that is not isolation, then the word has no meaning.
It is also too easy to dismiss the current crisis as one more in a series of transatlantic family squabbles that stretch back over the decades. Some in Washington have pointed out that whenever the United States has taken strong military action-for example, the deployment of Pershing nuclear missiles in Europe in the early 1980s-there was popular opposition in Europe. True, but this time it's different. The street demonstrations and public protests of the early 1980s made for good television images. But the reality was that in most polls, 30 to 40 percent of Europeans supported American policies. In Germany, where pacifist feelings ran sky high, 53 percent of Germans supported the Pershing deployments, according to a 1981 poll in Der Spiegel. In France, a majority supported American policy through much of Ronald Reagan's two terms, even prefer-ring him to the Democratic candidate, Walter Mondale, in 1984.
Josef Joffe, one of Germany's leading commentators, observes that during the cold war anti-Americanism was a left-wing phenomenon. "In contrast to it, there was always a center-right that was anti-communist and thus pro-American," he explains. "The numbers waxed and waned, but you always had a solid base of support for the United States." The cold war kept Europe pro-American. For example, 1968 was a time of mass protests against American policies in Vietnam, but it was also the year of the Soviet invasion of Czechoslovakia. Europeans (and Asians) could oppose America, but their views were balanced by wariness of the Soviet threat and communist behavior. Again, the polls bear this out. European opposition even to the Vietnam War never approached the level of the current opposition to Iraq. This was true outside Europe as well. In Australia, for example, a majority of the public supported that country's participation in the Vietnam War through 1971, when it withdrew its forces.
But today no such common threat exists, and support for America is far more fluid. Center-right parties might still support Washington, but many do so almost out of inertia and without much popular support for their stand. During the recent German election, Gerhard Schroder campaigned openly against America's Iraq policy. Less noted was that his conservative opponent, Edmund Stoiber, did so as well, at one point (briefly) outflanking Schroder by saying he would not even allow American bases in Germany to participate in the war.
In one respect, I believe that the Bush administration is right: this war will look better when it is over. The military campaign will probably be less difficult than many of Washington's opponents think. Most important, it will reveal the nature of Saddam's barbarous regime. Prisoners and political dissidents will tell stories of atrocities. Horrific documents will come to light. Weapons of mass destruction will be found. If done right, years from now people will remember above all that America helped rid Iraq of a totalitarian dictator.
But the administration is wrong if it believes that a successful war will make the world snap out of a deep and widening mistrust and resentment of American foreign policy. A war with Iraq, even if successful, might solve the Iraq problem. It doesn't solve the America problem. What worries people around the world above all else is living in a world shaped and dominated by one country-the United States. And they have come to be deeply suspicious and fearful of us.
PART II: THE AGE OF GENEROSITY
Most Americans have never felt more vulnerable. September 11 was not only the first attack on the American mainland in 150 years, but it was also sudden and unexpected. Three thousand civilians were brutally killed without any warning. In the months that followed, Americans worried about anthrax attacks, biological terror, dirty bombs and new suicide squads. Even now, the day-to-day rhythms of American life are frequently interrupted by terror alerts and warnings. The average American feels a threat to his physical security unknown since the early years of the republic.
Yet after 9-11, the rest of the world saw something quite different. They saw a country that was hit by terrorism, as some of them had been, but that was able to respond on a scale that was almost unimaginable. Suddenly terrorism was the world's chief priority, and every country had to reorient its foreign policy accordingly. Pakistan had actively supported the Taliban for years; within months it became that regime's sworn enemy. Washington announced that it would increase its defense budget by almost $50 billion, a sum greater than the total annual defense budget of Britain or Germany. A few months later it toppled a regime 6,000 miles away-almost entirely from the air-in Afghanistan, a country where the British and Soviet empires were bogged down at the peak of their power. It is now clear that the current era can really have only one name, the unipolar world-an age with only one global power. America's position today is unprecedented. A hundred years ago, Britain was a superpower, ruling a quarter of the globe's population. But it was still only the second or third richest country in the world and one among many strong military powers. The crucial measure of military might in the early 20th century was naval power, and Britain ruled the waves with a fleet as large as the next two navies put together. By contrast, the United States will spend as much next year on defense as the rest of the world put together (yes, all 191 countries). And it will do so devoting 4 percent of its GDP, a low level by postwar standards.
American dominance is not simply military. The U.S. economy is as large as the next three-Japan, Germany and Britain-put together. With 5 percent of the world's population, this one country accounts for 43 percent of the world's economic production, 40 percent of its high-technology production and 50 percent of its research and development. If you look at the indicators of future growth, all are favorable for America. It is more dynamic economically, more youthful demographically and more flexible culturally than any other part of the world. It is conceivable that America's lead, especially over an aging and sclerotic Europe, will actually increase over the next two decades.
Given this situation, perhaps what is most surprising is that the world has not ganged up on America already. Since the beginnings of the state system in the 16th century, international politics has seen one clear pattern-the formation of balances of power against the strong. Countries with immense military and economic might arouse fear and suspicion, and soon others coalesce against them. It happened to the Hapsburg Empire in the 17th century, France in the late 18th and early 19th century, Germany twice in the early 20th century, and the Soviet Union in the latter half of the 20th century. At this point, most Americans will surely protest: "But we're different!" Americans-this writer included-think of themselves as a nation that has never sought to occupy others, and that through the years has been a progressive and liberating force. But historians tell us that all dominant powers thought they were special. Their very success confirmed for them that they were blessed. But as they became ever more powerful, the world saw them differently. The English satirist John Dryden described this phenomenon in a poem set during the Biblical King David's reign. "When the chosen people grew too strong," he wrote, "The rightful cause at length became the wrong."
Has American power made its rightful cause turn into wrong? Will America simply have to learn to live in splendid isolation from the resentments of the world? This is certainly how some Americans see things. And it's true that some of the opposition to the United States is thinly veiled envy. "Scratch an anti-American in Europe, and very often all he wants is a guest professorship at Harvard or to have an article published in The New York Times," says Denis MacShane, Britain's minister for Europe.
But there lies a deep historical fallacy in the view that "they hate us because we are strong." After all, U.S. supremacy is hardly a recent phenomenon. America has been the leading world power for almost a century now. By 1900 the United States was the richest country in the world. By 1919 it had decisively intervened to help win the largest war in history. By 1945 it had led the Allies to victory in World War II. For 10 years thereafter America accounted for 50 percent of world GDP, a much larger share than it holds today.
Yet for five decades after World War II, there was no general rush to gang up against the United States. Instead countries joined with Washington to confront the Soviet Union, a much poorer country (at best comprising 12 percent of world GDP, or a quarter the size of the American economy). What explains this? How-until now-did America buck the biggest trend in international history?
To answer this question, go back to 1945. When America had the world at its feet, Franklin Delano Roosevelt and Harry Truman chose not to create an American imperium, but to build a world of alliances and multilateral institutions. They formed the United Nations, the Bretton Woods system of economic cooperation and dozens of other international organizations. America helped get the rest of the world back on its feet by pumping out vast amounts of aid and private investment. The centerpiece of this effort, the Marshall Plan, amounted to $120 billion in today's dollars.
Not least of these efforts was the special attention given to diplomacy. Consider what it must have meant for Franklin Roosevelt-at the pinnacle of power-to go halfway across the world to Tehran and Yalta to meet with Churchill and Stalin in 1943 and 1945. Roosevelt was a sick man, paralyzed from the waist down, hauling 10 pounds of steel braces on his legs. Traveling for 40 hours by sea and air took the life out of him. He did not have to go. He had plenty of deputies-Marshall, Eisenhower-who could have done the job. And he certainly could have summoned the others closer to him. But FDR understood that American power had to be coupled with a generosity of spirit. He insisted that British commanders like Montgomery be given their fair share of glory in the war. He brought China into the United Nations Security Council, even though it was a poor peasant society, because he believed that it was important to have the largest Asian country properly represented within a world body.
The standard set by Roosevelt and his generation endured. When George Marshall devised the Marshall Plan, he insisted that America should not dictate how its money be spent, but rather that the initiatives and control should lie with Europeans. For decades thereafter, the United States has provided aid, technical know-how and assistance across the world. It has built dams, funded magazines and sent scholars and students abroad so that people got to know America and Americans. It has paid great deference to its allies who were in no sense equals. It has conducted joint military exercises, even when they added little to U.S. readiness. For half a century, American presidents and secretaries of State have circled the globe and hosted their counterparts in a never-ending cycle of diplomacy.
Of course, all these exertions served our interests, too. They produced a pro-American world that was rich and secure. They laid the foundations for a booming global economy in which America thrives. But it was an enlightened self-interest that took into account the interests of others. Above all, it reassured countries-through word and deed, style and substance-that America's mammoth power need not be feared.
PART III: WHERE BUSH WENT WRONG
George W. Bush came into office with few developed ideas about foreign policy. He didn't seem much interested in the world. During the years that his father was envoy to China, ambassador to the United Nations, director of the CIA and vice president, Bush traveled two or three times outside the country. Candidate Bush's vision amounted mostly to carving out positions different from his predecessor. Many conservatives thought the Clinton administration was over-involved in the world, especially in nation-building, and hectoring in its diplomacy. So Bush argued that America should be "a humble nation," scale back its commitments abroad and not involve itself in rebuilding other countries.
Yet other conservatives, a number of whom became powerful within the administration, had a more sweeping agenda. Since the early '90s, they had argued that the global landscape was marked by two realities. One was American power. The post-cold-war world was overwhelmingly unipolar. The other was the spread of new international treaties and laws. The end of the cold war had given a boost to efforts to create a global consensus on topics like war crimes, land mines and biological weapons. Both observations were accurate. From them, however, these Bush officials drew the strange conclusion that America had little freedom to move in this new world. "The picture it painted in its early months was of a behemoth thrashing about against constraints that only it could see," notes the neoconservative writer Robert Kagan. For much of the world, it was mystifying to hear the most powerful country in the history of the world speak as though it were a besieged nation, boxed in on all sides.
In its first year the administration withdrew from five international treaties-and did so as brusquely as it could. It reneged on virtually every diplomatic effort that the Clinton administration had engaged in, from North Korea to the Middle East, often overturning public statements from Colin Powell supporting these efforts. It developed a language and diplomatic style that seemed calculated to offend the world. (President Bush has placed a portrait of Theodore Roosevelt in the White House. TR's most famous words of advice are worth recalling: "Speak softly and carry a big stick.") Key figures in the administration rarely traveled, foreign visitors were treated to perfunctory office visits, and state dinners were unheard of. On an annual basis, George W. Bush has visited fewer foreign countries than any president in 40 years. Still, he does better than Dick Cheney, who has been abroad only once since becoming vice president.
September 11 only added a new layer of assertiveness to Bush's foreign policy. Understandably shocked and searching for responses, the administration decided that it needed total freedom of action. When NATO, for the first time in its history, invoked the self-defense clause and offered America carte-blanche assistance, the administration essentially ignored it. It similarly marginalized NATO in the Afghan war. NATO has its limitations, which were powerfully revealed during the Kosovo campaign, but the signal this sent to our closest allies was that America didn't need them. Thus as seen by the rest of the world, 9-11 had a distressingly paradoxical effect. It produced a mobilization of American power and yet a narrowing of American interests. Suddenly, Washington was more powerful and determined to act. But it would act only for its own core security and even pre-emptively when it needed to. Bush later announced an expansive, vague Wilsonian vision-which has merit-but his style and methods overshadowed its potential promise.
The Bush administration could reasonably point out that it doesn't get enough credit for reaching out to the rest of the world. President Bush has, after all, worked with the United Nations on Iraq, increased foreign aid by 50 percent, announced a $15 billion AIDS program and formally endorsed a Palestinian state. Yet none of these actions seems to earn him any good will. The reason for this is plain. In almost every case, the administration comes to multilateralism grudgingly, reluctantly, and with a transparent lack of sincerity. For a year now, President Bush has dismissed the notion that he should make any effort toward a Middle East peace process, even though it would have defused some of the anti-Americanism in the region as he sought to confront Iraq. Suddenly last week, to gain allies on Iraq and at the insistence of Tony Blair, Bush made a belated gesture toward the peace process. Is it surprising that people are not hailing this last-minute conversion?
Nowhere has this appearance of diplomatic hypocrisy been more striking than on Iraq. The president got high marks for his superb speech at the Security Council last September, urging the United Nations to get serious about enforcing its resolutions on Iraq and to try inspections one last time. Unfortunately, that appeal had been preceded by speeches by Cheney and comments by Rumsfeld calling inspections a sham-statements that actually contradicted American policy-and making clear that the administration had decided to go to war. The only debate was whether to have the United Nations rubber-stamp this policy. To make matters worse, weeks after the new U.S.-sponsored U.N. resolution calling for fresh inspections, the administration began large-scale deployments on Iraq's border. Diplomatically, it had promised a good-faith effort to watch how the inspections were going; militarily, it was gearing up for war with troops that could not stay ready in the desert forever. Is it any wonder that other countries, even those that would be willing to endorse a war with Iraq, have felt that the diplomacy was a charade, pursued simply to allow time for military preparations?
President Bush's favorite verb is "expect." He announces peremptorily that he "expects" the Palestinians to dump Yasir Arafat, "expects" countries to be with him or against him, "expects" Turkey to cooperate. It is all part of the administration's basic approach toward foreign policy, which is best described by the phrase used for its war plan-"shock and awe." The notion is that the United States needs to intimidate countries with its power and assertiveness, always threatening, always denouncing, never showing weakness. Donald Rumsfeld often quotes a line from Al Capone: "You will get more with a kind word and a gun than with a kind word alone."
But should the guiding philosophy of the world's leading democracy really be the tough talk of a Chicago mobster? In terms of effectiveness, this strategy has been a disaster. It has alienated friends and delighted enemies. Having traveled around the world and met with senior government officials in dozens of countries over the past year, I can report that with the exception of Britain and Israel, every country the administration has dealt with feels humiliated by it. "Most officials in Latin American countries today are not anti-American types," says Jorge Castaneda, the reformist foreign minister of Mexico, who resigned two months ago. "We have studied in the United States or worked there. We like and understand America. But we find it extremely irritating to be treated with utter contempt." Last fall, a senior ambassador to the United Nations, in a speech supporting America's position on Iraq, added an innocuous phrase that could have been seen as deviating from that support. The Bush administration called up his foreign minister and demanded that he be formally reprimanded within an hour. The ambassador now seethes when he talks about U.S. arrogance. Does this really help America's cause in the world? There are dozens of stories like this from every part of the world.
In diplomacy, style is often substance. Consider this fact: the Clinton administration used force on three important occasions-Bosnia, Haiti and Kosovo. In none of them did it take the matter to the United Nations Security Council, and there was little discussion that it needed to do so. Indeed, Kofi Annan later made statements that seemed to justify the action in Kosovo, explaining that state sovereignty should not be used as a cover for humanitarian abuses. Today Annan has (wrongly) announced that American action in Iraq outside the United Nations will be "illegal." While the Clinton administration-or the first Bush administration-was assertive in many ways, people did not seek assurances about its intentions. The Bush administration does not bear all the blame for this dramatic change in attitudes. Because of 9-11, it has had to act forcefully on the world stage and assert American power. But that should have been all the more reason to adopt a posture of consultation and cooperation while doing what needed to be done. The point is to scare our enemies, not terrify the rest of the world.
PART IV: THE WAY TO BUCK HISTORY
In 1992, Paul Wolfowitz, then a senior official in the first Bush administration, authored a Pentagon document that argued that in an era of overwhelming American dominance, U.S. foreign policy should be geared toward maintaining our advantage and discouraging the rise of other great powers. The premise behind this strategy is perfectly sensible. The United States should attempt to lengthen its era of supremacy for as long as it can. Any country would try to do the same (though a wise one would not be foolish enough to announce it). For that reason, the elder Bush ordered the Pentagon to water down the document so that it was not quite so arrogant.
In principle, American power is not simply good for America; it is good for the world. Most of the problems the world faces today-from terrorism to AIDS to nuclear proliferation-will be solved not with less U.S. engagement but with more. The lesson of the 1990s-of Bosnia, Kosovo, East Timor, Rwanda-is surely that American action, with all its flaws, is better than inaction. Other countries are simply not ready or able, at this point, to take on the challenges and burdens of leadership. Around the world, people understand this. In a global survey taken last year, the most intriguing-and unreported-finding was that large majorities of people in most countries thought that the world would be a more dangerous place if there were a rival to the American superpower. Sixty-four percent of the French, 70 percent of Mexicans, 63 percent of Jordanians felt this way. (Ironically, old Europe was more pro-American on this issue than new Europe. Only 27 percent of Bulgarians agreed.)
The real question is how America should wield its power. For the past half century it has done so through alliances and global institutions and in a consensual manner. Now it faces new challenges-and not simply because of what the Bush administration has done. The old order is changing. The alliances forged during the cold war are weakening. Institutions built to reflect the realities of 1945-such as the U.N. Security Council-risk becoming anachronistic. But if the administration wishes to further weak-en and indeed destroy these institutions and traditions-by dismissing or neglecting them-it must ask itself: What will take their place? By what means will America maintain its hegemony?
For some in the administration, the answer is obvious: America will act as it chooses, using what allies it can find in any given situation. As a statement of fact this is sometimes the only approach Washington will be able to employ. But it is not a durable long-term strategy. It would require America to build new alliances and arrangements every time it faced a crisis. More important, operating in a conspicuously unconstrained way, in service of a strategy to maintain primacy, will paradoxically produce the very competition it hopes to avoid. The last two years are surely instructive. The Bush administration's swagger has generated international opposition and active measures to thwart its will. Though countries like France and Russia cannot become great-power competitors simply because they want to-they need economic and military strength-they can use what influence they have to disrupt American policy, as they are doing over Iraq. In fact, the less responsibility we give them, the more freedom smaller powers have to make American goals difficult to achieve.
In many cases the United States simply can't "go it alone." The current crises over North Korea, Iran's nuclear program and the leakage of fissile materials from Russia are all good examples. And while the United States can act largely by itself in certain special circumstances, such as Iraq, the fewer allies, bases and air rights it has, the higher the costs will be in American lives and treasure. And those costs will become unbearable if the United States has to both wage war and pay for postwar reconstruction on its own.
The war on terror has given the United States a core security interest in the stability of societies. Failed states can become terrorist havens. That means we must focus attention and expenditures on nation-building. For all its flaws, the United Nations is doing on-the-ground work to create stable societies in Afghanistan, Kosovo, Cambodia and Mozambique-and for the most part, it's succeeding. The European Union and Japan pay most of these bills. Were Washington to move to an entirely ad hoc approach, why would the rest of the world agree to clean up its messes?
Fighting terror also requires constant cooperation with countries across the globe. America could not have captured Qaeda strategist Khalid Shaikh Mohammed without the active partnership of Pakistan. And yet if you ask Pakistanis what they have gotten for this, they will point out that American tariffs continue to strangle their textile industry and U.S. aid remains meager. Having asked for help in de-Islamizing their education system-a matter of crucial concern to America-they have received little. Meanwhile the overall tone of Bush administration foreign policy has made General Musharraf embarrassed to be pro-American.
The last point is perhaps the most crucial one. Being pro-American should not be a political liability for our allies. The diplomatic fiasco over Turkey is an excellent example. For well over a year now it has been obvious to anyone watching that the Turkish people were deeply opposed to a war in Iraq. Yet the administration assumed that it could bully or bribe Turkey into giving it basing rights. But Turkey over the last year has become more democratic. The military is less willing to overrule politicians. The new ruling party, AK, is more open to internal debate than Turkey's other parties. It allowed its members to vote freely on the motion to allow America basing rights, only to have it defeated. Since more than 90 percent of the Turks oppose giving America basing rights, this should not have been surprising. The administration wants democracy in the Middle East. Well, it got it.
As usual, diplomatic style played a role. "The way the U.S. has been conducting the negotiations has been, in general, humiliating," says a retired senior diplomat, Ozdem Sanberk.
The costs of this mishap are real. If Turkey allowed America to open a second front, we could end the war more quickly and with fewer casualties, and the thorny issues relating to Turkish-Kurdish relations could be more easily handled. But the larger lesson is surely that in an increasingly democratic world American power must be seen as legitimate not only by other governments but by their people. Does America really want a world in which it gets its way in the face of constant public anger only by twisting arms, offering bribes and allying with dictators?
There are many specific ways for the United States to rebuild its relations with the world. It can match its military buildup with diplomatic efforts that demonstrate its interest and engagement in the world's problems. It can stop oversubsidizing American steelworkers, farmers and textile-mill owners, and open its borders to goods from poorer countries. But above all, it must make the world comfortable with its power by leading through consensus. America's special role in the world-its ability to buck history-is based not simply on its great strength, but on a global faith that this power is legitimate. If America squanders that, the loss will outweigh any gains in domestic security. And this next American century could prove to be lonely, brutish and short.
2003.03.22 | Чучхе
Бо американці не знають про те, що відбувається в світі
і я б не сказав, що прагнуть знатиGeorge W. Bush пише:
> Пропоную дискусію на тему:
>
> Чому більшість не-американців проти операції в Іраку, в той час, як більшість американців - за?
>
> Будь ласка, не наводьте аргументів типу "Американці - дурні, а ми - розумні", бо це несерйозно. Щодо мене, то я згоден з гіпотезою зі статті Ф. Закаріа з "Ньюзуік" (див. мій вчорашній постінг). Його основна ідея - по суті американська зовнішня політика не змінилася, але арогантне ставлення до решти світу та поганий "ПІАР" адміністрації Буша викликають те, що решта населення світу, так би мовити, "образилася".
2003.03.22 | Chubynsky
Бо Буш викликає в американців довіру
Десь читав кілька інтерв'ю з "простими американцями". Суть зводилася до того, що "ми не знаємо, чому потрібна війна, але віримо Бушу, мабуть, він більше за нас знає, тому й вирішив, що потрібна війна". Так само росіяни довіряють Путіну, хоча теж, мабуть, не бозна який президент. Є така загадкова штука, харизма називається, ніхто не зна, що воно такеЄ ще один момент. Підтримка війни в Америці дуже сильно зросла останнім часом, коли стало зрозуміло, що війна невідворотна. Це є просто прояв моральної підтримки військ, месидж солдатам, що країна з ними і вірить (чи удає, що вірить), що вони воюють "за правоє дєло", а не підтримка війни як такої.
2003.03.22 | Георгій
Дуже згоден
Chubynsky пише:> Десь читав кілька інтерв'ю з "простими американцями". Суть зводилася до того, що "ми не знаємо, чому потрібна війна, але віримо Бушу, мабуть, він більше за нас знає, тому й вирішив, що потрібна війна". Так само росіяни довіряють Путіну, хоча теж, мабуть, не бозна який президент. Є така загадкова штука, харизма називається, ніхто не зна, що воно таке
(ГП) Це правда. Ще є певна кількість американців, які не стільки підтримують самого Дж.В. Буша як людину і не стільки довіряють йому як особі, скільки дуже вперто і систематично відстоюють консервативні ідеали. Серед них теж, безумовно, є такі, хто не впевнений у справедливості чи доцільності цієї війни, але в їх очах протестувати проти цієї війни є фактично тим самим, що підтримувати ненависних їм "лібералів." До таких, наприклад, відноситься дуже цікавий телекоментатор Роберт Новак (один з ведучих щовечірньої програми CNN "Crossfire"). В нього постійно прохоплюються нотки незадоволення війною (він взагалі, очевидно, дуже миролюбна людина). Але він республіканець з республіканців, і ніяк до послідовних противників цієї війни приєднатися не може.
> Є ще один момент. Підтримка війни в Америці дуже сильно зросла останнім часом, коли стало зрозуміло, що війна невідворотна. Це є просто прояв моральної підтримки військ, месидж солдатам, що країна з ними і вірить (чи удає, що вірить), що вони воюють "за правоє дєло", а не підтримка війни як такої.
(ГП) І це правда. Я сам зараз стараюся уникати гострих кутів, тому що мені трохи соромно вести всі ці теоретичні дебати, коли живі хлопці й дівчата там б'ються й вмирають. Крім того, "дєло" - позбавлення від Саддама Хуссейна - я дійсно вважаю правим, тільки методи, яким воно здійснюється, я правильними не вважаю.
2003.03.22 | юрко
Re: Пропоную дискусію
ну, чому ж. Дуже навіть змінилася зовнішня політика. А все - через дурнуватих терористів. Навіть не настільки через терористів, скільки тому, що вони вчинили атаку на американській землі. Подивіться, Клінтон практично вів політику ігнорування зовнішнього світу. Коли терористи підривали американські посольства, то все, на що американський уряд Клінтона був готовий за старою зовнішньою політикою, це стрілянути крилатою ракетою в намет бин Ладена в Афганістані. Ніхто і не думав зачіпатися з Талібаном. В Судані бездарно проведена операція примусила американців просто відступити, мертві тіла американських солдатів натовп тягав за ноги вулицями міста, танцюючи з радощів, в пресі з'явилися вражаючі фотографії. Але американці, попереживавши, вирішили зігнорувати це, Клінтон і не думав щось більшого робити. Америка жила своїм власним життям, насолоджуючись тим, що не існує ворога в світі, котрий при здоровому глузді, тобто, без бажання покінчити власне життя, але по дорозі забрати американців, захотів би тягатися з США.Тобто, адекватної реакції на терористів не було, і американці не були зацікавлені зовнішніми подіями, хоча вони й торкалися їх власних інтересів. Навіть теперішній Буш не дуже реагував на проблему відношення інших до Америки. Бо коли панове з аль Каїди зробили дірку в американському військовому кораблі в Йемені, то і це не примусило американців переглянути своє відношення до зовнішнього світу. І тоді - бам. Люди, котрі були достатньо мотивованими і послідовними в своїх намірах, продовжували робити наступні кроки. Вони розвалили два хмарочоси з кількома тисячами цивільного населення вже в самій Америці. Жоден лідер жодної країни не міг би ігнорувати такий сильний сигнал, що є люди, які ненавидять його країну настільки, що готові пожертвувати своїм життям для того, щоб її знищити.
Але. Чи лише Америку вони ненавидять? Для чого тоді організовувати свої таємні групи в країнах Європи? Для чого тоді підривати танцювальний клуб в Балі з молодими людьми, які ніякого відношення до американців не мають? Для чого готувати запаси рицину в Британії, Франції. Для чого готувати запаси вибухівки в Італії та Іспанії. Виявляється, ненавидять все, що пов'язане з Заходом. Отже, яким дурним би Буша не вважали, яким кровожерним безумцем його не вважали, його таки примусили зробити різкі рухи. Можна сперечатися, чи мають вони сенс і можна приводити масу аргументів за і проти, але смішним було б думати, що після таких подій все з американського боку залишиться по-старому.
Нажаль, попередня американська політика ігнорування подій в світі обернулася проблемою і для світу, і для Америки. І хоча в світі заявили про розуміння небезпеки для американців після подій 11 вересня, кожний уряд інших країн також зрозумів подібну небезпеку і для себе. Тоді дехто активно прийняв сторону США, а дехто вирішив відстороненістю від Америки спробувати вберегтись від можливих терористичних атак у себе вдома. Хто з них мав рацію - лише майбутнє покаже. Але, США далі ігнорувати ситуацію просто не міг і, нажаль, змінив свою зовнішню політику - хто не підтримує США, той знаходиться на протилежній стороні незалежно, чи має рацію США, чи - ні. Зміна була не з доброї волі, викликана позитивним сприйняттям світу. Зміна стала примушеним заходом.