03/24/2003 | Спостерігач

Гуманісти

Олена Зварич, "Україна молода", для УП , 24.03.2003, 12:17



Мінарети схожі на боєголовки. Може, для когось це й гарний привід, аби почати війну, але недостатній для тих, хто розмірковує, чи слід підтягуватися поближче до такої війни.

В Україні шукали приводів, аби виправдати майбутнього переможця. І знайшли найпростіший: він – переможець. Два чоловіка, які хочуть мати найбільшу українську булаву - Надія Нації і Сором Нації, "син" і "батько", володар найвищого рейтингу популярності і володар найнижчого, плюс і мінус у батарейці, яку треба міняти, - міркували наразі однаково, вони стали подібними.

Та один з них помилився. Гадаю, що Віктор Ющенко.

Із сором'язливістю з розряду тієї, що її звідав Понтій Пілат, умиваючи руки, і яка зазвичай залишає шанси якщо не на вибачення вчинку, то хоча б на певне співчуття в людей перейнятливих, обидва політики відправили український батальйон у зону війни. Мотиви і прояви цього незатишного почуття були різні. Віктор Андрійович у другому голосуванні – стосовно самої відправки батальйону – участі не взяв, а Леонід Данилович під величну баню Верховної Ради взагалі не з'явився; у кого простий розрахунок, у кого совість –не совість, а щось таке бентежне шкребло душу під сорочкою – адже аргументувати цей вчинок не було чим.

Мені завжди здавалося драматичним те, що у великій політиці морально-етичний аспект другосортний. Та наразі не видно й чітко вмотивованого тактичного прагматизму. Так, український президент на певний час замириться з Вашингтоном, надіславши йому разом зі сріблястим Ілом, що понесе півтисячі наших вояків у Перську затоку, і свій повітряний поцілунок. А яку користь отримає чи бодай може отримати держава Україна?

Сьогодні, скажу вам по секрету, жоден політик у країні цього не знає. Найбільш путнє, що зможете ви почути, - це геостратегічні фантазії про необхідність присутності України в тій точці, де ламається старий світ і народжується новий, непередбачуваний і неконтрольований.

І Кучма, і Ющенко, відтак, непереконливо доводили, що батальйон їде не воювати, а вичищати авгієві стайні війни, а це почесно, і навіть дуже, бо ж є в цьому українському гуманізмі щось щемливе – чи то від толстовщини, чи то від Матері Терези або якогось іншого покійного великого гуманіста.

Та люд наш, що у найближчому майбутньому буде пойменований як електорат, - не юродивий із глухого хутора, де відімкнули радіоточку відразу після оголошення війни з Гітлером. І він, виборець, тямить, що батальйон відряджається у перші дні війни, а не після оголошення капітуляції сатрапа, щоб одягти респіратори на знепритомнілих кувейтців; що в пустелі зараз гуркочуть танки, а Саддам з переляку забув, де ховає колби зі смертоносними мікробами, а отже – що наші їдуть таки на війну, і доведеться їм чи ні діставати дозиметри, а, однак вони "при війні", і командують ними не люди у кашкетах приємного блакитного кольору, а американські генерали, тобто батальйон наш їде на чужу війну, розв'язану винятково Сполученими Штатами, і що потрібні там наші "хіміки" тільки для "галочки" у списку інтернаціональної підтримки цієї війни.

А що українське суспільство думає приблизно так, доводять свіженькі дослідження Фонду "Демократичні ініціативи": 82,3% опитаних рішуче виступають проти війни, ще 10,2% могли б її підтримати, якби в Багдаді було знайдено зброю масового знищення, себто реально 92,5 відсотка українців – проти війни в Іраку.

Необачно нехтувати такими даними, особливо якщо в "золотому фонді" кандидата у президенти не "танки" адміністративного й фінансового ресурсу, а саме він (а, за великим рахунком – тільки він) - рейтинг суспільної довіри. Президент наш серед народних улюбленців не значиться, тож упевнено розіграв іншу карту, що знаходилася в нього не на внутрішньому, а на зовнішньому боці рукава, – американську, і вже отримав запевнення від такого важливого в Україні чоловіка, як Карлос Паскуаль, у тому, що відрядження батальйону посприяє налагодженню стосунків між Києвом та Вашингтоном.

І підсобив Леонідові Даниловичу в цьому Віктор Андрійович. Чотирьох десятків мандатів "Нашої України" вистачило, аби підсадити президента на коня і зробити копійчаний український внесок в історію воєнного конфлікту, який багато хто вважає початком Третьої світової. А на додачу цих голосів вистачило ще й на те, щоб вколотити додаткового цвяха в таке доволі умовне поняття як єдність опозиції.

Цікаво наразі не те, що стало для Ющенка впливовішим – ранкова розмова з президентом напередодні голосування чи клопотання американців, які, річ ясна, спрямовувалися не тільки у бік вулиці Банкової, а те, що Віктор Андрійович не зіграв так, як міг би – на антитезі з Кучмою: Ющенко - голуб миру, президент – посіпака війни.

У такому разі, звісно, американсько-ющенківська дружба зазнала би втрат, та, гадається, вони не стали б значними й непоправними. Адже американці не списали ще на макулатуру стоси паперів, присвячених "Кольчугам" та іншим підозрілим решткам президентської діяльності Леоніда Кучми, вони не довіряють Кучмі і не збираються його підтримувати, та й просто не люблять вони його, як Христос - неродючу смоковницю.

Натомість допоки вибори-2004 ще не перетворилися остаточно на примару і гідного спадкоємця пропрезидентський блок не представив, Ющенко залишається цікавим для Вашингтона. Навряд чи цей інтерес стерло б нанівець голосування "Нашої України" щодо відправки батальйону в масовку антиіракської коаліції.

Та справу зроблено, "Аннушка вже розлила олію...", і вже пролунав голос нації, тобто вереск нації. Нація, яка не хоче війни, відрядила у палаючу пустелю свій батальйон за свої ж кошти, так і не зрозумівши напевно, задля чого і чому.