03/29/2003 | Майдан-ІНФОРМ

Шановні учасники форуму!

Високоповажні гості! Дорогі друзі!

Демократія ще ніколи і ніким не дарувалася. Завжди були ті, хто виступав проти неї, і були люди, громадянська мужність яких ставала орієнтиром торжества права і свободи. Рік тому нас об’єднало прагнення справедливості, протест проти тієї манери правлячої верхівки, яка закладає основи для суспільного паразитизму.

Наша політична сила стала об’єктом небачених досі переслідувань. Без перебільшення: минулий рік треба вважати роком, впродовж якого правляча верхівка прагнула встановити в Україні автократичний лад.

Ми вистояли. Результати, з якими ми підійшли до сьогоднішнього дня є базовими для утвердження демократії в Україні. Владі так і не вдалося знищити парламент. Зі своїми політичними союзниками ми не дозволили перетворити Верховну Раду України у філію Адміністрації Президента. Далось це не легко. Як і в кожній битві, були втрати. Багатьом довелося натерпітися. Не всі витримали тиску. Але Ви тут і Україна знову живе надією. Дякую Вам за Вашу стійкість.

Україна вийшла на рубіж нового, найскладнішого з усіх попередніх, політичного етапу. У зв’язку з цим, дозвольте окреслити контури тих процесів, які, є визначальними щодо стратегії і тактики демократичних сил. Сподіваюсь, що і наші партнери поділяють таку точку зору.

Отже, по-порядку!

Перше: За минулі десять років, а особливо за три роки з часу останніх президентських виборів, ми стали свідками глибокої кризи влади та грандіозних за розмірами політичних скандалів. Це остаточно підірвало суспільну довіру до влади. Остання не вжила усіх наявних засобів для залагодження конфлікту. Не вийшла на відкритий та відвертий діалог із громадськістю. Стала на шлях максимальної ескалації суспільного напруження. Вона провокувала нові скандали, та клонувала їх. Всі 10 років суспільство розколювали за мовною, релігійною, територіальною ознаками. Але найстрашнішим є те, що влада своїми діями сприяла розколу України на дві частини: в однієї – усі багатства, друга – за межею бідності. Одна – це кілька політичних сімей, а друга – весь український народ.

Нинішній владі нема довіри і – це не потребує доведення. Під акомпанемент патріотичної та ринкової риторики упродовж останніх років відбувається пограбування народу. Головними розпорядниками суспільних і природних ресурсів стали олігархи і кланова номенклатура. Це не така Україна, яку ми вимріяли, не та в якій ми всі хочемо жити.

Трохи статистики. Лише за минулий рік судами розглянуто чотири мільйони справ, цього - планується шість мільйонів. Вдумаймося у смисл цифр. За два роки на одну українську родину припадатиме по одній справі, за п’ять років одного президентства – троє із п’яти стануть перед судом. При цьому, не кожна справа доходить до суду: в міліції, податковій адміністрації та СБУ також є свої „плани на п’ятирічку”. Враження, що, якби в Україну територіально входив і Соловецький архіпелаг, то і йому б знайшлося відоме застосування. Замість Лук’янівського ізолятора, скажімо.

Хто і навіщо встановлює таке завдання? Хіба ми хочемо жити у державі заляканих людей? У поліційній державі? Коли страх від переслідувань паралізує економічне, культурне і політичне життя?

Суспільство вже давно втомилося від інспірованих владою розколів та скандалів. Воно прагне політичної чистоти, зрозумілих перспектив і стабільності. Треба покласти край політичній безвідповідальності чиновників.

Ця боротьба - не легка, але право на неї ми отримали від людей, котрі пов’язують з нами свої сподівання на краще. Наш успіх на минулих виборах – це довіра до нас. І одночасно – недовіра діючій владі. Наша місія – виправдати сподівання виборців і захистити їх інтереси. Якщо не хочемо втратити цієї довіри, ми повинні стати уповноваженими захисниками інтересів людей від свавілля та несправедливості влади. Бо остання все ще продовжує роздирати країну та знищувати традиційні цінності людей. Її теперішнє завдання – створити передумови для маніпуляції свідомістю виборців та блокувати процес демократичного волевиявлення. Власне кажучи, наш громадянський обов’язок і першочергове політичне завдання – не допустити цього. Єдиний правильний вибір для нас – бути разом із народом.

Друге: Ця влада відходить, і відходить безповоротно. Вони ж твердять, що “сильные, как никогда”. Для нас головне не публічне змагання в аргументації щодо їх недієздатності. Було б помилковим і недалекоглядним все зводити лише до проблеми персональної неадекватності. Бо тоді основоположні питання сучасного українського вибору так і залишаються нерозв’язаними. Як і питання вибору методу політичної боротьби.

Наша політична мета – зміна правлячого режиму.

Звичайно, роль особи в історії, до того ж наділеної практично необмеженою владою, є значною. Особливо за умови жорсткого подавлення механізмів політичного діалогу. Але наша відповідь на виклик часу має бути у створенні таких політичних механізмів, за яких узурпація влади стала би неможливою.

Я з розумінням ставлюся до тих, котрі у своїй боротьбі проти правлячого режиму намагаються вибудувати адекватний до ситуації політичний механізм. Але, аби цю владу здолати, її треба перемогти насамперед як світоглядну систему. Як манеру і як стиль поведінки.

Тільки політична сила, що приходить до влади шляхом відкритих, демократичних та справедливих виборів, є владою народної довіри. Ми вже є такою силою, і повинні робити те, чого не хоче і не може робити нинішня влада. Цього вимагають від нас виборці.

Наша стратегія має на меті досягнення влади законним шляхом перемоги на виборах. Завдання полягає не лише у персональній зміні влади, а у створенні нової дієвої політичної системи.

Сьогодні ж під виглядом політичної реформи фактично робиться спроба дезорієнтації суспільства, намагання виграти час, відволікти увагу від нагальних проблем та легітимних форм їхнього вирішення.

Не треба піддаватися цьому. В такий спосіб насправді блокується реформа. Стратегія правлячої верхівки – „заговорити” процес демократичних змін, підмінити суть обговоренням другорядних проблем... На кшталт: устрою парламенту чи перерозподілу владних повноважень.

Замість того, щоб займатися добровільно-примусовою агітацією варто було б:
- вже зараз відмовитись від узурпації всієї влади та вводити в політичне життя демократичні традиції;
- припинити тотальний тиск на засоби масової інформації та журналістів, і провести реформу місцевого самоврядування;
- законодавчо закріпити пропорційну систему виборів.

Ось наше розуміння початкових пріоритетів політичної трансформації.

Політична реформа – процес довготривалий. Він потребує узгоджень позицій різних політичних сил для пошуку найкращого варіанту державного устрою. Нас чомусь обмежують часовими рамками. Влада, ініціюючи дискусію, просто намагається уникнути серйозної розмови про майбутнє держави.

Нам треба на практиці сповідувати такі методи політичної боротьби, які не тільки заперечуватимуть існуючі, але і стануть новою політичною традицією. Це завдання вимагає політичної зрілості. Воно не для слабких. Але мета варта зусиль. Бо, якщо ми переможемо цю владу морально, якщо власною поведінкою і власним прикладом продемонструємо Україні нові, прийнятні та цивілізовані форми політичної боротьби. Якщо ними ми переконаємо визначальну частину українського суспільства, то наша демократія буде сильною. За нами будуть люди. Маємо вибудувати таку політичну модель, за якої ніколи більше доля України не залежатиме від настрою, або симпатії однієї людини, якою б, навіть дуже хорошою, вона не була.

Наш обов’язок не стільки говорити про демократію, а утвердити її своєю політичною волею і власним прикладом політичної поведінки.

Третє: Старий світ відходить у минуле. Перед нами стоїть непросте завдання – знайти такі нові критерії політичної діяльності, за якими наші національні інтереси будуть природньо вписуватися у новий планетарний порядок.

Ми стали свідками того, як керівництво держави внаслідок проблем внутрішньополітичного характеру та власної неспроможності вкрай розбалансувало українську зовнішню політику. Якщо запитати навіть того, хто дуже докладно посвячений в зовнішню політику, „куди грядеши”? - чіткої відповіді не буде.

І проблема не стільки в тому, що влада умудрилася одночасно проголосити і курс на євроатлантичну інтеграцію, і протилежні до нього курси. Проблема в тому, що в час, коли світ у черговий раз ділиться на кілька взаємоконкуруючих блоків, одночасне членство у них є неможливим з точки зору здорового людського глузду. Така політика тільки послаблює Україну і стимулює лавиноподібне зростання загроз для національної безпеки.

Країна стала заручницею уподобань людей, які узурпували право самочинно встановлювати зовнішньополітичний курс держави. Ми вже дійшли до тої межі, що нові ініціативи звалюються як сніг на голову. Без належних політичних консультацій, обговорень, зрештою, без обґрунтування. Хіба не зрозуміло, що епоха кочових племен давно закінчилися. Націю не можна, в залежності від погоди, водити то на Захід, то на Схід, чи по колу. Очевидно, що тут сподіватися на розуміння світового співтовариства – справа марна.

За таких умов, чи треба дивуватися, що з Україною поводяться як з непевним політичним партнером і на Сході, і на Заході. І не треба аж надто ображатися, коли кажуть, що Україні немає місця у новій Європі. Це абсолютно природньо і зрозуміло. Прислухаймося добре до заяв європейських посадовців: немає місця такій Україні, якою вона є нині.

Європейці, де-факто, визнали українців у Європі. Та, дали нам зрозуміти, що не хочуть мати тісних взаємин з державою, у якій влада належить олігархам із їхніми кланами.

Для того, аби утвердити Україну у Світі маємо насамперед виходити із незаперечного постулату: незалежна Україна є не тільки виразом нашого природнього права, але і нашим прямим обов’язком щодо Людства. Маємо виходити з того, що саме на наші плечі лягла ця важка, але амбітна місія: раз і назавжди покласти край політиці „наша хата скраю” і вивести Україну на нові світові простори.

Четверте: щодо консолідації політичних сил.

Шановні колеги, ми є свідками того, що президентська виборча кампанія уже розпочалася... З ініціативи влади. Ми вже бачили, як усі демонстрували одностайність. Ще трохи, і станемо свідками того, як ті, хто запопадливо демонструє власну відданість особисто Леонідові Кучмі буде шукати значно сильніших від нього гарантій. Нам, натомість, не треба показного єднання. Нас об’єднують значно конструктивніші ідеї та завдання.

Коли ж ми кажемо про консолідацію опозиційних сил, то треба себе чесно запитати: „з якою метою?”. Для мене особисто, одне лише гасло „Геть!” не є смислом політичної боротьби. Переконаний, що незабаром, і для тих політиків, котрі нині його сповідують, воно також уступить іншим і значно важливішим за актуальністю лозунгам. Що ми не розуміємо, що скоро об’єднуючий усіх заклик „Всі - проти!” обов’язково зміниться значно складнішими і значно глибшими питаннями: „Як спільно діяти далі?”

У нас немає особливих стратегічних розбіжностей із учасниками блоку „Юлії Тимошенко”. І якщо Юлія Володимирівна, Левко Григорович, Анатолій Сергійович щиро прагнуть об’єднання – ласкаво просимо. Справа від цього виграє.

Коли ж говорити про Соціалістичну партію, то у частині її політичних вимог щодо пріоритетності захисту прав простих людей, наші завдання практично збігаються. Більше того, цьому принципу ми завжди слідували та продовжуємо це робити і нині. Сказане значною мірою стосується і Комуністичної партії. Тому, з одного боку, ми не маємо права відкидати будь-який заклик до об’єднання, з другого - мусимо пам’ятати, що об’єднуватися треба зважено, без права на помилку. Остерігаючись уже відомих технологічних провокацій. Це моя позиція.

Я закликаю також, більш терпимо ставитися до тих, хто, не витримавши тиску і переслідувань, був змушений публічно відректися від „Нашої України”. Нам боляче, але знайдімо у собі сили на співчуття. Я також намагаюся це зробити.

Так само пам’ятаймо, що у коридорах влади є наші прихильники, професіонали, потенціал яких Українській державі необхідний. Ми маємо зібрати в один кулак добру волю усіх людей. Нам тут жити. У нас немає другої України і немає других людей.

Шановні колеги!

Альтернативи процесу консолідації політичних сил немає. У цьому всі переконані. Цього чекає суспільство.

Тому сьогодні я разом з політичними партнерами ініціюю створення нової громадсько-політичної сили, яка має захистити фундаментальні права та інтереси особистості, родини і суспільства в цілому.

Розуміння перспективності і необхідності формування коаліції зростає. Останні три місяці ініціативи про створення громадсько-політичної організації як організаційної форми демократичної коаліції висловлювалися в десятках листів та звернень. Громадсько-політична організація, що спирається на унікальний політичний досвід її учасників, може швидко наростити політичні м’язи, стати не просто виразником настоїв більшості громадян, а й осередком консолідації на рівні села, міста, району чи регіону.

У передвиборчій боротьбі її завдання працювати якомога ближче до виборців тому, що досвід передвиборчої боротьби громадсько-політичної організації може стати базою для реалізації проекту нової потужної парламентської партії європейського типу.

З цією метою пропоную найближчим часом створити ініціативну групу, яка впродовж наступних місяців проведе роботу по Україні з узгодження організаційних форм та визначення програми, щоб восени могли зібратися і узгодити наші подальші політичні дії.

Широка публічна кампанія з формування національної стратегії та ретельно організовані локальні дії упереджувального характеру створять громадську платформу для переходу після виборів до ефективного державного управління.

І на завершення. Шановні друзі, вірю, що патріотизм і відповідальність допоможуть нам працювати спільно так, щоб і після 2004 року, і після 2006 ми могли сказати один одному за мотивом Ліни Костенко:

Було нам важко і було нам зле,
І західно, і східно.
Було по-всякому. Але
нам не було негідно.


http://www.razom.org.ua/news/?news_id=8169