Підтримую Роллера
04/10/2003 | Максим
Цього тижня Україна втратила двох чудових журналістів. Ширший загал про них, може, й не чув, але для журналістської братії очевидно, що це непоправні втрати. У якомусь сенсі то були незамінні люди. Дуже світлі постаті. І ми втратили їх фактично протягом однієї доби...
У вівторок зранку в Багдаді американці вбили Тараса Процюка. Свідомо чи не свідомо, вони вбили українця, який зробив найкращу журналістську кар’єру за роки незалежності — став штатним працівником аґенції Рейтер, їхнім постійним військовим кореспондентом, керівником корпункту у Варшаві. Чудовий телеоператор і журналіст, він був ще й надзвичайно гарною людиною. І свідомим українцем, а це достатньо велика рідкість у нашій журналістській сметанці.
Пізніше, у ніч з вівторка на середу, загинув Олександр Кривенко. Цю людину могли знати більше. Його львівські проекти — газети “Поступ” і особливо “Post Поступ” на початку 90-х були чимось надзвичайним. Кривенку якось вдалося тоді об’єднати сузір’я найкращих журналістів з усієї України. Це був унікальний тижневик — з незабутніми карикатурами на всю першу шпальту, з блискучими текстами, з неповторним стилем і смаком. Усі теперішні журналісти вчилися по тому виданню, чекали кожного чергового номера — і в Києві, і в Луцьку, і в Донецьку. Мабуть, це був найуспішніший проект Сашка. Пізніше він переїхав до Києва і зробив там журнал “ПіК”, а до того працював на “1+1”, а після того започаткував “Громадське радіо”. І от тепер його нема. У це неможливо повірити.
Найгірше, що обидві ці смерті пов’язані між собою. Тарас і Сашко були давніми друзями. Вони брали активну участь у громадському житті на межі 80-90-х. Вони першими починали робити нову українську журналістику і для мене очевидно, що якби зранку у вівторок американський танкіст не вбив Тараса, то Сашко тієї ночі не загинув би також. Швидше за все.
Я знаю, що в останні дні в Сашка було дуже важко на серці. Через фінансові труднощі, пов’язані з тим, що “Громадському радіо” не дали ліцензію на мовлення, йому довелося звільнити кількох людей. Буквально напередодні. А тут ще й Тарас загинув... Вони його ніби там пом’янули, а потім чогось поїхали за Київ. Мабуть, з відчаю якогось. Не думаю, що це була ініціатива саме Сашка. Швидше Вересня. Хоча я не можу знати точно. Потім аварія. Вересень зараз розповідає щось безглузде. Краще б він мовчав...
У Тараса сиротою залишився восьмилітній син, у Сашка — чотири доньки. Наша журналістика, власне, її український сегмент, зазнала жахливого удару...
Для мене загибель Тараса і Сашка назавжди залишиться головним підсумком війни в Іраку і втратою, з якою я ще довго не зможу змиритися.
У вівторок зранку в Багдаді американці вбили Тараса Процюка. Свідомо чи не свідомо, вони вбили українця, який зробив найкращу журналістську кар’єру за роки незалежності — став штатним працівником аґенції Рейтер, їхнім постійним військовим кореспондентом, керівником корпункту у Варшаві. Чудовий телеоператор і журналіст, він був ще й надзвичайно гарною людиною. І свідомим українцем, а це достатньо велика рідкість у нашій журналістській сметанці.
Пізніше, у ніч з вівторка на середу, загинув Олександр Кривенко. Цю людину могли знати більше. Його львівські проекти — газети “Поступ” і особливо “Post Поступ” на початку 90-х були чимось надзвичайним. Кривенку якось вдалося тоді об’єднати сузір’я найкращих журналістів з усієї України. Це був унікальний тижневик — з незабутніми карикатурами на всю першу шпальту, з блискучими текстами, з неповторним стилем і смаком. Усі теперішні журналісти вчилися по тому виданню, чекали кожного чергового номера — і в Києві, і в Луцьку, і в Донецьку. Мабуть, це був найуспішніший проект Сашка. Пізніше він переїхав до Києва і зробив там журнал “ПіК”, а до того працював на “1+1”, а після того започаткував “Громадське радіо”. І от тепер його нема. У це неможливо повірити.
Найгірше, що обидві ці смерті пов’язані між собою. Тарас і Сашко були давніми друзями. Вони брали активну участь у громадському житті на межі 80-90-х. Вони першими починали робити нову українську журналістику і для мене очевидно, що якби зранку у вівторок американський танкіст не вбив Тараса, то Сашко тієї ночі не загинув би також. Швидше за все.
Я знаю, що в останні дні в Сашка було дуже важко на серці. Через фінансові труднощі, пов’язані з тим, що “Громадському радіо” не дали ліцензію на мовлення, йому довелося звільнити кількох людей. Буквально напередодні. А тут ще й Тарас загинув... Вони його ніби там пом’янули, а потім чогось поїхали за Київ. Мабуть, з відчаю якогось. Не думаю, що це була ініціатива саме Сашка. Швидше Вересня. Хоча я не можу знати точно. Потім аварія. Вересень зараз розповідає щось безглузде. Краще б він мовчав...
У Тараса сиротою залишився восьмилітній син, у Сашка — чотири доньки. Наша журналістика, власне, її український сегмент, зазнала жахливого удару...
Для мене загибель Тараса і Сашка назавжди залишиться головним підсумком війни в Іраку і втратою, з якою я ще довго не зможу змиритися.
Відповіді
2003.04.10 | Тестер
Re: Кращі вмирають молодими...
Згадайте цю пісню... А вони були молодшими...Пам’яті Назарія Яремчука. Слова Галябарди.
Я на світі прожив, наче спалах зорі на світанні,
Наче крапля роси, наче крик журавля – тільки мить.
Я не вірив ніяк, що й до мене прийде день останній
І в жертовнім огні моє серце на попіл згорить.
Я ж так щиро кохав, я так вірив у добрії очі
І душею своєю я вас, як умів, причащав,
Але видно Господь мені краще життя напророчив
І до себе забрав, щоб у райськім саду я співав.
На могилі моїй посадіть молоду яворину
І не плачте за мною, за мною заплаче рідня.
Я усіх вас любив, та найбільше любив Україну.
Може в тому і є та найвища провина моя.
Хай душа переселиться в рідний той рай потойбічний
Де таких як і я назліталася ціла сім’’я.
Тільки нащо мені ті блаженства розкішні і вічні,
Як мені не всміхнеться донька – сиротинка моя.
У далеких світах якось раптом усе я покинув.
Та ввійде мені в душу сльоза на обличчя бризцем.
І додому хоч вітром, хоч променем сонця полину,
І легенько війну на твоє Україно лице
На могилі моїй посадіть молоду яворину
І не плачте за мною, за мною заплаче рідня.
Я усіх вас любив, та найбільше любив Україну.
Може в тому і є та найвища провина моя.
2003.04.10 | пан Roller
"І не плачте за мною, за мною заплаче рідня." +++(-)
2003.04.10 | ВІЙ
Тепер ще спишіть на Ірак Гонгадзе, Бойка і Чорновола. (-)
2003.04.10 | пан Roller
Спасибо мне, что есть Вы у меня.
Уважаемый Максим, я искренне признателен Вам за Вашу поддержку в мой адрес.
Вы как будто прочитали мои мысли. Я буквально несколько минут назад подумал- «Как обидно, ни одна «собака» не хочет понять, таких простых вещей». Каких?
Участникам форума может быть не очень понятна «нить», почему вы вынесли в заголовок мое имя. Но тем, кто читает нас регулярно, а я получаю от них письма, видят общую линию, ту драму, свидетелями и участниками которой становимся мы. Стали мы, им будет понятен ваш «крик души».
Когда говорит Ольга, что ей больно, это можно отнести на женскую слабость. Когда говорит, что ей больно на серце ЛК, или плачет Маричка, рыдает горькими слезами, это тоже можно отнести на женские сантименты.
Но когда слышатся душераздирающие нотки мужчин и женщин, когда люди принимают на себя казалось бы чужое горе, так как это случилось бы с ними, с их родными и близкими, это не может оставить равнодушным.
Вы знаете, что VJ-Тарас был тысячным читателем темы Параджанов. Такие вещи оставляют такие связи, которые являются просто личными.
Я видел, а вы могли читать, что меня в очередной раз причисляют к идиотам, не находя при этом аргументов для опровержения моих доводы. (тема Уколова)
А доводы ведь предельно просты. Танк находился на таком расстоянии, что его трудно было и разглядеть. По моему он вообще выпустил ракету, а не снаряд,
Гостиница "Полистина", набитая журналистами, откуда по предварительной договоренности с американцами они не выходили во время штурма Багдада, тоже не представляла особой угрозы.
Танкист стрельнул в « свободу слова», а попал в Тараса. Разве это не символично.
Он убил того, кого хотел убить.
Но дело, главное, даже и не в этом. Не в объяснениях как это произошло. Как вы говорите, «лучше бы молчали». Действительно, на войне всякое случается и не на войне тоже. Наши ракеты тоже попадают в цели, только в те которые не целятся.
Дело в том, что низко и мерзко выступать и использовать такие вещи в чисто пропагандистках целях. А делается так, как написал Уколов. Это вообще не по журналистки, и не по украински, и я еще не знаю как. Не по человечески в конце концов.
Конечно, я не поп, а вы не "приход", что бы здесь делать проповеди о морали, нравственности, но согласитесь, это выходит за всякие рамки простых людских представлений.
У людей горе. У друзей горе. У нас горе. Ну нечего сказать, помолчи.
Нет. Треба приободрить "американскую лигу", которая поджав хвост на время траура притаилась и понюхивает, не пора ли включиться в работу, не пора ли начать гавкать.
Посмотрите какие сюда пришли люди. Какие замечательные люди пришли, оставили отзывы.
Посмотрите как они плачут, курва ваша мама. Вы так не можете плакать.
Вам этого не дано по вашей природе.
Так смотрите и учитесь у людей, как быть людьми и оставаться людьми в любой ситуации.
Спасибо Максим тебе на добром слове.
2003.04.10 | М.
Роллер, и Я с Вами.
Я не вмешался в дискуссию на ветке Уколова, потому что это было бесперспективно.Я абсолютно согласен с Вашей позицией. И честно говоря, мне не хочется говорить что либо еще по скорбному поводу.Мне жаль что людьми правит Ненависть и Подлость.
Каждый сказал Слово.
И каждому зачтется.
2003.04.10 | пан Roller
Хороших людей больше, но объеденены они х (цитата)уже.
М. пише:> И честно говоря, мне не хочется говорить что либо еще по скорбному поводу.
> Мне жаль, что людьми правит Ненависть и Подлость.
> Каждый сказал Слово.
> И каждому зачтется.
Вот так вот всегда.
Никогда не знаешь когда ОН протянет тебе руку.
Спасибо, это неожиданно для меня.
И мне, как и Вам не хотелось бы говорить, а уж тем более привлекать внимание к собственной персоне.
Хорошие люди - идиоты, поймут, а плохим - дебилам, объяснять бесполезно.