МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Зашморг для України(/)

04/10/2003 | Shooter
Зашморг для України
Микола Сунгуровський, Центр Разумкова
Ґлаврєд


На дошці політичного грища розгортається захоплююча партія за назвою президентська гонка. Основною інтригою гри є те, що кількість гравців не обмежується парою, а бої йдуть не тільки між суперниками, але й у таборах найближчих союзників.


Відбуваються рокіровки, тактичні розміни фігурами. Багато хто сподівається, що результатом цієї партії буде нове розміщення сил, що сприяє появі, нарешті, правил гри, відчутних позитивних результатів. Але особливість «українських піддавків» у тому і полягає, що гра відбувається не на дошці, а під нею. Її результати визначаються не правилами, не запропонованими функціями фігур, а їхньою відсутністю і суб'єктивними якостями арбітра. І якось осторонь залишається той факт, що це — і не дошка зовсім, а життя мільйонів українців, а результатом гри є не прізвище нового президента, а доля українського народу.

Навряд чи є необхідність переконувати когось у відсутності в Україні реальних досягнень у демократизації суспільства і лібералізації економіки. У повному розумінні цих понять - особливо похвалитися нічим. Точніше, є окремі фрагменти «успіхів», що дає підстави представникам влади слати західним спостерігачам реляції про переможну ходу в Україні свободи слова, про успіхи в боротьбі з корупцією, відмиванням «брудних грошей», про просування ринкових реформ ...

Насправді на шиї суспільства затягується зашморг, сплетений з авторитарних політичних амбіцій і кланових інтересів. Діюча влада з метою самозбереження намагається додати своїм діям характеру легітимності (за рахунок формування в парламенті «ручної більшості») і необоротності (за рахунок розміщення на ключових посадах потрібних, готових на усе персон і «доцільного» розподілу власності). За умови успішної реалізації цього проекту, позитивних зрушень можна буде очікувати лише через кілька поколінь — після того, як клани, що закріпилися при владі і власності, морально не «видужають» і не візьмуться працювати на суспільство, перетворившись в носіїв національних інтересів.

Перспективочка, однак... На жаль, протиставити їй особливо нічого. Припустимо навіть, що опозиції удалося здобути перемогу. Ну, обрали «демократичного президента», сформували «конструктивну більшість» у парламенті, створили «коаліційний уряд», поділили «правильно» бюджет - а що далі?! Проїли - і все як і раніше? А якщо закріпити успіхи - то, яким чином? Як змусити владу служити суспільству і нести відповідальність перед ним за це? Якою часткою центральної влади варто поділитися з місцевим самоврядуванням, щоб пішла дійсна політична реформа? Чим заповнити «часовий провал» між моментами зниження податкового тягаря і початком реального розширення податкової бази? Як викорінити корупцію серед «борців з корупцією»? І таким риторичним запитанням - немає числа.

Ситуація - досить невизначена. Така невизначеність влаштовує, насамперед, тих, хто має можливість використовувати її у своїх інтересах, тобто тих, хто має владу і власність. Але страшніше за все те, що з такою ситуацією готові погодитися 40% українських громадян (за результатами соцопитування Центру Разумкова). Явна зневага влади до суспільних потреб, до волевиявлення громадян не приводить останніх в обурення і не провокує, а навпаки, знижує їхню політичну активність (яка вже тут демократія?!). З вождями, здатними виразно пояснити масам суть того, що відбувається, захопити перспективою і повести їх за собою, прийняти на себе політичну відповідальність і, тим більше, налагодити конструктивний процес реалізації національних інтересів - в Україні теж якось не склалося.

Які ж перспективи розвитку ситуації в Україні? Чи можливий і в які терміни перехід України до побудови нормального цивільного суспільства? На мій погляд, райдужних надій, принаймні, найближчим часом мати не варто. До початку такого переходу події в Україні можуть розвиватися за двома опорними сценаріями (природно, реальний сценарій буде чимось «усередненим»): (1) псевдоліберальний - продовження політики «ненав'язливої регуляції» і «оксамитної» адміністративної псевдореформи; (2) повернення до директивних методів держуправління.

Псевдоліберальний сценарій реалізується вже зараз, і поки що відсутні ознаки відмови від нього. Навпаки, діють фактори, що сприяють його пролонгації. По-перше, існує явне протиріччя: з одного боку, декларується, що держава - це інструмент реалізації суспільних потреб (а тому наділення держави функціями повинне, в ідеалі, здійснюватися самим суспільством, виходячи саме з його потреб); з іншого боку, держава (і це склалося історично) просто продовжує узурпувати владу, сама собі визначає функції і міру відповідальності, не забуваючи велику її частину (разом з наслідками) покладати на суб'єктів суспільства.

По-друге, відсутність в Україні чіткої, доведеної до алгоритму дій, власної стратегії розвитку перетворила її на заручницю постійно мінливої ситуації в розбираннях між Заходом і Росією, обумовлює відсутність орієнтирів розвитку, основ для консолідації зусиль політичних сил усередині країни.

По-третє, розмитість політичної структури суспільства, неоднорідність і відсутність консолідації сил усередині опозиції є живильним середовищем не для прогресивних, а саме для тих сил, яким «каламутна водиця» - на руку.

По-четверте, склалася парадоксальна ситуація, що характеризується поєднанням махрового авторитаризму совдепівського покрою із впровадженням вибіркових (кланових) преференцій і такої ж вибіркової підконтрольності (безконтрольності) бізнесу на тлі декларацій про невтомну роботу зі створення конкурентного середовища.

По-п'яте, діють і значно відстають від структурних змін у держапараті застарілі ідеолого-процедурні основи його функціонування, що захльостують рутиною всі спроби реформувати адміністративну систему і сприятливі ескалації всіх згаданих негативних факторів.

В арсеналі держави знаходяться важелі розподілу національного багатства, частина держави (і кланів, що користуються заступництвом,) у якій визначає сама держава. Іншими словами, найважливіша функція держави на нинішньому етапі - розподіл власності і сегментація ринку. Звідси - запеклість битв на підступах до влади. Реалізація «ручних» методів керування, втрата об'єктивного контролю над суспільними процесами, ефективних важелів регулювання ними приводять як заходи компенсації до посилення апарата примусу. Причому, у силу свого злидарського рівня забезпечення, держапарат і силові структури підпадають під вплив різних груп (аж до кримінальних), здатних забезпечити пристойне утримання потрібних їм представників цих структур. Держава перетворюється з цілеспрямованого суб'єкта (основна властивість суверенної держави) на цілеспрямованого, приреченого користатися цінностями і цілями, механізмами їхнього досягнення, що нав'язуються, .

«Ручний» режим функціонування держапарату — цілком логічна і придатна для реалізації інтересів груп впливу форма державного управління. А необхідною умовою для цього є утримання рівня добробуту населення (включаючи й особовий склад силових структур) у межах між виживанням і масовим переходом до відкритих форм протесту. Як результат - низька ефективність соціальної політики, реформування сфери безпеки, структурної перебудови економіки, приватизації, взаємин з фінансовими донорами, євроінтеграції і т.п.

Розвиток подій за будь-яким сценарієм передбачає присутність інтересів певних соціальних груп. У даному випадку - це, по-перше, так звані «погані» олігархи, що сколотили (і продовжують збивати) свої «капітали» переважно на переведенні в тінь бюджетних коштів і на використанні “прихватизованої” власності. Цим суб'єктам, що діють під «дахом» політичних партій, рухів, депутатських груп, прозорість, контроль над використанням виділених держресурсів, одержуваними результатами, фінансовими потоками стоять поперек горла.

Зацікавлені в «ручному» керуванні і державні мужі, що тримають руки на розподільних «краниках», - розриви між процесами на макро- і мікрорівнях, непрозорі схеми керівництва економікою роблять практично неможливим контроль якості прийнятих ними рішень. Відповідна ж частина різниці між виділеними і повернутими коштами перетворюється на надходження так званої адміністративної валюти, що не має вже ніякого відношення до держбюджету. Таким чином, складається альянс інтересів двох наймогутніших суспільних груп - що мають гроші і владу. Схоже, саме цей альянс і став постачальником «здорових сил», що перехопили в опозиції ініціативу проведення політичної реформи.

Слабість внутрішньої опозиції, відсутність у неї здібностей (принаймні, поки що) до консолідованих і конструктивних дій сприяють реалізації саме першого сценарію. Крім того, у її середовищі (особливо в керівній ланці) чимало тих, межею мріянь яких є доступ до тих самим розподільних важелів чи, принаймні, наближеність до гаранта преференцій. Наявність такого «болота» робить мало передбачуваною поведінку опозиційних сил, рамки їх можливого компромісу з владою.

Результатами такого розвитку подій можуть бути заведення в глухий кут реформи політичної системи, гальмування процесів в економічній сфері, перетворення України на придаток розвинутих країн, приймальник шкідливих технологій, міграційний нагромаджувач, джерело постачання сировинних та інтелектуальних ресурсів, дешевої робочої сили. Рано чи пізно такі наслідки знайдуть явні форми (а в ряді сфер - уже знайшли) і досягнуть критичного рівня. Це повинно привести до зміни «ідеологічного розкладу» політичних сил, і змусити їх визначитися у виборі подальших шляхів розвитку.

Знаковими при цьому можуть стати позитивні чи негативні відповіді на запитання, що визначають розміщення сил на владному Олімпі: чи перетвориться Україна на парламентсько-президентську республіку, чи залишиться (з деякими корективами) у колишній якості? Чи буде введений пропорційний принцип виборів у парламент чи лазівка для «виправлення» результатів волевиявлення народу за рахунок мажоритарників усе-таки залишиться? Чи почнеться реальна адміністративна реформа, здатна стати стимулом прогресивних змін в економіці і громадському житті суспільства? Вирішальним етапом стануть президентські вибори 2004 р., результати яких будуть залежати від багатьох внутрішніх і зовнішніх факторів: «розкручування» претендентів в Україні і за кордоном; структуризації українського політикума; політичних і економічних результатів спроб збалансувати західний і східний вектори української політики (міжнародні санкції, результативність НАТОвських програм, тенденції зовнішньоекономічних відносин з партнерами, експансія російського капіталу і т.п.).

Як такі ж знакові явища (зі знаком мінус) можуть розглядатися: відстрочка виборів до 2006 р., проведення референдуму з вільним волевиявленням сподівань народу і такою ж вільною оцінкою його результатів, відкритий наступ на парламент, аж до його розпуску, «перетряска» кадрів у центральних органах влади і на місцях, результати приватизації (реприватизації) ключових економічних об'єктів, силові дії місцевої влади щодо забезпечення підтримки дій режиму.

Дискредитація нібито ліберальних підходів, катастрофічне зубожіння населення можуть бути з успіхом використані прихильниками перевірених директивних підходів. При цьому надії можуть пов'язуватися з примарними перспективами хоча б короткочасного поліпшення ситуації (як приклад, як правило, приводиться подолання кризових етапів з історії СРСР). У принципі, вибір другого варіанту міг би бути виправданим у випадку: наявності обговорених у законодавчому порядку обмежувальних тимчасових і правових рамок його використання; існування «ідеального» мозкового центра на вершині влади; наявності значних запасів дешевих фінансових, матеріальних, інтелектуальних, трудових ресурсів і механізмів їхнього залучення до реалізації держпланів; забезпечення політичної «одноголосності» у країні (чи придушення будь-якого інакомислення). При відсутності цих складових країна має перетворитися на трудовий табір - інших джерел «енергії перебудови» при такому варіанті не існує. Тому повернення до адміністративно-командних методів реально не приведе навіть до тимчасових позитивних результатів.

Але це - дрібниці, у порівнянні з прагненням до влади. Причому групи інтересів у цьому варіанті не обмежуються лівими силами, що можуть навіть не розглядатися як провідні. У підвищенні ролі держави, як не дивно, зацікавлені самі олігархічні клани, що прагнуть перетворити державу на захисника своїх інтересів і придбаного ними капіталу. Цілям створення гарантій збереження завойованих позицій служать проведення в органи державної влади своїх ставлеників, «скупка» депутатського корпуса, силовиків. Розподіл державою ресурсів і контроль над їхньою витратою стануть ще більш “цільовими”. Але повернення до держави зразка Радянського Союзу (у повному розумінні) не відбудеться, оскільки інститут власності скасований не буде (саме клани цього і не допустять). Це - такий собі державно-олігархічний капіталізм (точніше, якщо врахувати безправ'я громадян, феодалізм), де держава і суспільство обслуговують інтереси невеликої групи найбільших власників.

Мені можуть заперечити, - такий уклад не стимулює розвитку капіталу, і не буде влаштовувати олігархів. Але якби це було так, то чому всі минулі роки їх влаштовувала політична система, що давала можливість красти в самих себе й у народу? Адже впровадження цивілізованих форм капіталізму, довгострокових і прозорих політики, бізнесу давали їм можливість одержувати більш великі і стабільні доходи, забезпечували кращі перспективи в порівнянні з тим, що вони мали від короткострокових угод і приховання коштів у тіні.

Масштаби наслідків реалізації попереднього (псевдоліберального) варіанту й апарат примусу, що розвинувся усередині нього, сприяють тотальному проникненню держави в усі сфери життєдіяльності суспільства. Держава може повернути собі не тільки функції розподілу ресурсів, але і самі ресурси (вибіркова націоналізація). Така система розподілу ресурсів, що виражається в узурпації на всіх рівнях владної ієрархії права на вирішення ключових питань, є одним з основних джерел ніким не обмеженої корупції.

Навряд чи варто в подробицях описувати характеристики другого варіанта - багато в чому він буде нагадувати совкове минуле. Реалізація такого варіанта, якщо перехід до нього і відбудеться, буде, швидше за все, недовгим, але відчутним, руйнівним кроком назад у розвитку України. Хоча не можна виключати і закріплення в Україні тенденцій розвитку за другим варіантом, особливо в умовах потрапляння її під патронат Росії і нерішучої політики Заходу.

«Старшого брата» цілком влаштує наявність «ручної» української влади і спільний бізнес з малопотужними українськими олігархами. Тільки от з надіями на відродження української економіки, наближення до європейських стандартів добробуту і, уже тим більше, на суверенітет доведеться розпрощатися назавжди. Хоча роль Росії в цьому питанні багато в чому буде залежати від того, як підуть реформи в ній самій, не виключаючи встановлення насправді партнерських відносин між нашими країнами.

З приводу ролі Заходу в українському питанні - важко дати однозначну відповідь. З одного боку, тверезі розуми і в Євросоюзі, і в Україні розуміють взаємну неготовність до повного зближення. Наша присутність у ЄС буде бажаною не раніше, ніж у самій організації відбудуться корінні інституціональні зміни, що дозволяють безболісно «проковтнути український шматок», а в Україні - буде здійснена реструктуризація економіки, що дозволяє їй вписатися в господарський комплекс Європейського співтовариства. З іншого боку, ЄС невигідна поява на його межах «розсадника соціальних хвороб», на який, Україна поступово перетворюється.

На своїх егоцентричних позиціях знаходяться США. Їхнім інтересам побудови однополюсного світу не відповідає зближення України з Росією, що переходить в утворення на просторах СНД нового могутнього альянсу. Вони підтримали б інтеграцію України в ЄС, зберігаючи свій вплив на неї й одержуючи «засланого козачка» у стані конкурента, усвідомлюючи при цьому, що такий крок підірве на якийсь час економічний стан Євросоюзу.

Швидше за все, протягом наступних 5-10 років Захід буде зацікавлений у деякому економічному пожвавленні України, перетворенні її на платоспроможний ринок для своїх товарів, на плацдарм розширення низькотехнологічних філій своїх компаній при збереженні усередині країни хоча б формальних ознак демократії і ринкової економіки.

Таким чином, обидва згаданих сценарії ведуть Україну в глухий кут, а по ряду внутрішніх і зовнішніх ознак можна чекати затягування розвитку подій саме за діючим сценарієм. Схоже, усі ті, що зібралися за шахівницею за назвою «Україна» на цей момент зацікавлені в збереженні ситуації перманентного вирішення постійно виникаючих проблем за неодмінної умови своєї участі.

Не вселяє райдужних надій ситуація, що склалася в таборі опозиції: конфлікт ідеологій між правими і лівими; зіткнення харизм Ющенко-Тимошенко і підкилимна боротьба в їхніх оточеннях; труднощі об'єднавчих процесів у рухівських рядах і т.п. І все це — на тлі надто великих амбіцій партійних босів і претендентів на місце під сонцем. Боротьба з діючим режимом не стала для опозиційних сил достатнім стимулом їхнього самовизначення і консолідації. Невже для цього потрібен ще один струс, яким виявиться остаточна перемога авторитаризму в Україні?

Реалізація названих сценаріїв нічого гарного не обіцяє: економіка, добробут громадян хоч і будуть рости, але повільними темпами; окремі успіхи України в сферах міжнародної політики і зовнішньоекономічних відносин будуть непорівнянні зі змінами в цих сферах; будуть утрачені передумови «проривних» темпів розвитку - занадто великі жертви будуть принесені в ім'я задоволення амбіцій політиків. Україні в цьому випадку буде відведена роль країни, що стабільно доганяє “провідні” країни третього світу.

Відповіді

  • 2003.04.10 | Augusto

    Два рази ноль це могутній альянс?

    Shooter пише:

    > Їхнім інтересам побудови однополюсного світу не відповідає зближення України з Росією, що переходить в утворення на просторах СНД нового могутнього альянсу.

    :)) Хтось марить, ніяк не може відірватися від зручної жуйки (вона ж цицька) про бідних придуркуватих "хахлів", яка взагалі знищує Україну - вплив величезної територіально та за населенням держави взагалі дивний: на рівні двомільйонної Македонії чи обмилка (бувшої держави) Молдови.


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2019. Сайт розповсюджується згідно GNU Free Documentation License.
Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua