Лист відкрито для підписання усіма громадянами України.
04/11/2003 | http://www.volyn.rivne.com/
З приводу відзначення в Польщі 60-річчя трагічних подій 1943 року на Волині
ВІДКРИТИЙ ЛИСТ
1943 року на окупованій німцями Волині, у час апогею найжорстокішої в історії людства Другої світової війни, коли під загрозу знищення було поставлено життя і майбутнє цілих народів, і найперше, українського, територію якого ворогуючі сторони, і Польща зокрема, розглядали як основний привід збройного конфлікту і його головний трофей, - сталася чергова в історії україно-польських відносин людська трагедія: в рамках взаємного братовбивчого нищення на Волині загинули десятки тисяч українців і поляків. У війні саме настав перелом: вона впевнено хилилась до поразки Берліна. Окрилений успіхами антигітлерівської коаліції польський емігрантський уряд Сікорського, що не визнав нових кордонів за Пактом Молотова-Ріббентропа, керував діями Армії Крайової відповідно до цієї політичної настанови. Не бажаючи визнавати нічиєї, крім власної, юрисдикції на Західноукраїнські землі, він доручив АК розчистити політичне поле, усунувши з нього український етнічний та військово-політичний фактор, що, враховуючи бездержавний статус України, видавалось цілком посильним завданням. Використовуючи природний антагонізм між будь-якими окупантами та корінним населенням, поляки порозумілись на Волині з німцями, прагнучи з їхньою допомогою, а при зміні окупанта, - з допомогою "совєтов" спробувати провести чергову "пацифікацію", - безкарну різанину українців. При цьому емігрантський польський уряд небезпідставно розраховував на підтримку Західними союзниками (як і після Першої світової) своїх державно-територіальних зазіхань. Сумніватись в намірах поляків не доводилось: про це свідчила як загальна україноненависницька політика міжвоєнної Польщі та нещадна передвоєнна різанина українців на Холмщині і Підляшші, так і їх ворожа до українців поведінка під час війни. Саме поляки виконували на той час роль німецьких поліцаїв на Волині, проводячи каральні операції окупаційної влади проти українців, ловили і вивозили в Німеччину українську молодь, очищаючи Волинь від боєздатного українського населення. Становлячи 80% складу чиновників в окупаційному генерал-комісаріаті та 60% - в гебітс-комісаріаті, поляки скеровували гнів окупантів проти місцевого українського населення, німецькими армійськими та поліційними силами винищуючи цілі села і селища . (А в червні 1943 р. вони нацькували німецьке командування на чоту УПА, яка всупереч польським планам привласнення врожаю українських селян, зайняла Загорівський монастир. У спровокованому ними жорстокому бою полягло біля 400 німців та 33 вояків УПА). Першими почали поляки і різанину, вирізавши на католицьке Різдво 25.12.42 року населення села Пересоповичи, колядуючи потім над трупами загиблих. Протягом усієї війни відділи АК на Волині, спираючись на польських колоністів, існували виключно за рахунок пограбувань і розправ над українським місцевим населенням. Усе це разом і переповнило чашу терпіння і гніву наймиролюбнішого в Європі українського населення. Почалася взаємна різанина і спинити цей гнів вже ніхто і ніщо не могло. Щоб уникнути фізичного взаємознищення, УПА заздалегідь видало розпорядження до АК та польських військових колоністів-осадників залишити українські землі, давши для цього двомісячний термін, а після невиконання його видало наказ-ультиматум залишити українські етнічні території протягом 48 годин. Армія Крайова віддала контрнаказ: не залишати територію, інакше Польща втратить Волинь. Митрополит УГКЦ Андрей Шептицький, щоб зупинити трагедію, звернувся до римо-католицького єпископа Твардовського з пропозицією видати спільне звернення ієрархів до вірних обох Церков з вимогою припинити кровопролиття. Та вірний державній польській політиці Твардовський відмовився, пославшись на невтручання Церкви до політичних справ. Шептицький односторонньо видав листівку до вірних УГКЦ "Не убий!", яка безсумнівно зменшила масштаби трагедії. І після цього у польських шовіністичних кіл повертається язик вимагати вибачення з боку українців?! Хіба лиш за те, що не дали польським шовіністам (в котрий раз) безкарно себе різати?! Та ж навіть кримінальний кодекс дає людям право вживати заходів до організації самозахисту! Думаємо, саме нинішній польський уряд, як правонаступник уряду Сікорського, мав би публічно вибачитись і перед поляками і перед українцями за злочинну антиукраїнську державну політику своїх попередників, в жертву якій були принесені не лише мешканці Волині - і українці, і поляки, але також українці Холмщини і Підляшшя - жертви звірячих державних пацифікацій 1938 р. та жертви такої злочинної державної операції, як "Вісла" 1947 року. За цим сценарієм в 1944 р. задля тих же зазіхань на українські - "креси всходні", були марно принесені в жертву в рамках операції "Сандерсторм" незліченні сотні тисяч польських патріотів - героїчних оборонців Варшави, винищених Берліном за мовчазною згодою Москви. Щось ми не чули, щоб Варшава домагалася вибачення за них від Берліна чи Москви ! Може нам і за них вибачатися перед Польщею? Адже й ці жертви були принесені в ім'я тої ж мети - збереження в складі Польщі українських етнічних земель!
Волинська трагедія, як покута, заслуговує не політичних спекуляцій, а серйозного до себе ставлення, щонайретельнішого вивчення і наукової оцінки з боку істориків і політологів, а пам'ять жертв її з обох сторін, нарівні з пам'яттю жертв довоєнних і післявоєнних державницьких "пацифікацій" і депортацій українського населення Польщі - має бути належним чином пошанованою..
Ми підозрюємо, що цілком певні антипольські та антиукраїнські сили, які хотіли б запобігти українсько-польському зближенню і порозумінню та перетворенню українсько-польського тандему на серйозний геополітичний фактор в Європі, користуючсь цією нагодою та граючи на національних почуттях польської спільноти, в котрий раз прагнуть роз'єднати наші народи. Прагнуть затягти нас у вир нерозв'язних взаємних претензій і звинувачень, в безперспективне протистояння, зловісними примарами якого стали Ольстер, Кіпр, Карабах, Палестина і Кашмір. Що з того, що рахунок історичних претензій України до Польщі значно довший і незрівнянно обгрунтованіший, ніж у поляків до України. Що це дало нашим народам в минулому і що дає в історичній перспективі? Лише місце на маргінесі як європейського, так і євроазійського геополітичного простору? Ми застерігаємо від спрощених оцінок волинської трагедії, від намагань виставити бездержавне українське населення винуватцями, а вселених на українську Волинь і захищених державною аннексіоністською політикою польських колоністів-колаборантів, що в час німецької окупації стали до протиукраїнської співпраці з німецькою окупаційною владою - однозначними жертвами. Щоб волиняни взялися за зброю в обороні життя власних родин, потрібні були надзвичайні військово-політичні обставини та реальна загроза їх чергового винищення.
Ми переконані: довільно вирвана з історичного контексту україно-польських відносин пам'ять про трагічні події на Волині 1943 року не повинна сьогодні затьмарювати економічного, військово-політичного та культурного співробітництва наших народів. Ми закликаємо громадськість Польщі зрозуміти: для українців є неприйнятними намагання окремих польських політичних сил назвати події 1943 року "волинською різаниною", а винуватцями в ній єдиного захисника українського населення - загони самооборони УПА, іменуючи їх "злочинними бандами", як і прагнення перетворити центральні пам'ятні акції 12 липня у Варшаві на виразну антиукраїнську маніфестацію.
Для нас є самоочевидною відповідальність за Волинську трагедію (як і за інші людські трагедії в Польщі) польської державної етнонаціональної політики. Саме вона є єдиним винуватцем усіх тих трагедій. Як самоочевидним є намагання тих польських політичних сил, які несуть моральну відповідальність за формування такої політики перекласти провину з себе на жертви своїх злочинних домагань. Загальновідомо, що як німецькі окупанти, так і "радянські партизани" у власних антипольських та антиукраїнських розрахунках свідомо провокували поляків і українців на взаємне винищення. За свідченнями очевидців часто "німці самі вдягали шинелі з тризубом і йшли на польське село, спалюючи його. Так сталося в Гуті Степанській. Німців було чоловік 250. Дітей кидали у вогонь живими". Навіть Микита Хрущов, аналізуючи польсько-українські взаємини на Волині, писав: "Я думаю, це все - справа рук німців". НКВД, щоб ізолювати УПА від підтримки населення, робило потім те саме. У розвиток цих провокацій Москва передала залежній від неї повоєнній Польщі українські (Лемківщина, Холмщина та Підляшшя) і німецькі етнічні території, переслідуючи мету прив'язати цим Польщу навічно до кремлівської імперської колісниці, вбити клин між нею і її сусідами та унеможливити порозуміння між нашими народами.
Діюча в Україні влада, вибачень якої домагається польська сторона, так само далека від представництва українських національних інтересів, як свого часу польська, "радянська" чи німецька окупаційні адміністрації. Невипадково українська державна влада, як і польська, досі не визнала УПА воюючою стороною. Але, можливо, сама вимога Президентом Кваснєвським такого вибачення від Української Держави за дії волинян та ОУН-УПА допоможе, нарешті, як польській, так і українській владі подолати суперечність своєї хибної позиції, в якій поєднується невизнання УПА воюючою стороною з одночасною вимогою до Української влади визнати себе її правонаступницею, що несе за її дії моральну та юридичну відповідальність.
Ми закликаємо польську сторону відмовитись від вимог односторонніх вибачень з боку України. Такі "вибачення" аж ніяк не сприятимуть примиренню і порозумінню. Для порозуміння вкрай необхідним є кардинальний перегляд Польщею своїх антиукраїнських упереджень і рішуча відмова від своєї традиційно хибної української політики, яка понад 400 років доводить свою неспроможність.
У переддень трагічної річниці ми схиляємо голови в скорботі за жертвами з обох сторін конфлікту і закликаємо до спільної молитви в їхню пам'ять, до взаємного прощення кривд, заподіяних сторонами одна одній. Ми переконані - парламенти, громадські інституції, інтелектуали обох народів зобов'язані зробити все необхідне, щоб не дати знову, як це вже було в минулому, затягти наші народи в безодню взаємних претензій і звинувачень, щоб пам'ять про Волинську трагедію не заважала Україні і Польщі впевнено дивитися у спільне європейське майбутнє.
Олесь Сергієнко, історик-політолог, член Ради Старійшин УРП "Собор",
колишній багатолітній політв'язень радянських тюрем і таборів, м.Київ.
Юрій Гнаткевич, народний депутат України 1 скликання, Голова Київської міської організації УРП "Собор",
член Проводу, м.Київ.
Левко Лук'яненко, народний депутат України, правозахисник, Голова Ради Старійшин УРП "Собор",
колишній багатолітній політв'язень радянських тюрем і таборів, м. Київ.
Григорій Омельченко, народний депутат України, Голова об'єднання "Антимафія",
Заступник Голови УРП "Собор", Голова СОУ, м. Київ.
Віктор Шишкін, народний депутат України 1-3 скликань,
екс-Генеральний прокурор України та член Вищої ради Юстиції України,
член Проводу УРП "Собор", м.Одеса - м.Київ.
Василь Червоній, народний депутат України,
голова Рівненської обласної організації Української Народної Партії.
Сергій Олексіюк, народний депутат України,
шеф-редактор часопису "Волинь".
Юрій Ширко, народний депутат України,
заступник голови Рівненської обласної організації Української Народної Партії.
Лист відкрито для підписання усіма громадянами України.
Листи "Волині"
У квiтнi 1943 р. в село Бiлашiв з Мiзоча зайшли шiсть полiцаїв-полякiв, якi служили в гiтлерiвцiв. Прийшли вони до Арсена Нестерчука, який тримав чималу пасiку, i погрожуючи вбивством, вимагали нагодувати їх i дати меду. Попоївши, набрали меду, повертаючись до Мiзоча, зустрiли жителя цього села Софрона Семеновича Нестерчука 1920 р.н. й почали вимагати в нього документи, яких при ньому не було. Наказали йому вести їх додому. Проживав вiн на околицi села. Переходячи через рiв, вони вбили Софрона без жодних на те причин, а самi поспiхом вiдправилися до Мiзоча.
У травнi 1943 р. пiдроздiл власiвцiв, який базувався в Мiзочi, прибув у село Бiлашiв з метою пограбування. На околицi села побачили, що троє хлопцiв, якi не встигли сховатися, намагалися вiд них утекти, власiвцi вiдкрили по них вогонь i всiх трьох убили. Це були Артем Максимович Хурс - 1923 р.н., Iван Юхимович Грицюк - 1925 р.н. i Роман Iванович Довгаль - 1925 р.н.
У липнi 1943 р. нiмцi з угорцями, якi поверталися iз с.Стара Мощаниця до Мiзоча через с.Бiлашiв, були обстрiлянi невеликим пiдроздiлом УПА. Вони, утiкаючи через Бiлашiв, пiдпалювали будинки. Зловили жителя села Романа Довгаля i його сина Петра 1927 р.н. i обох розстрiляли. Мiж с.Бiлашiв i Мiзочем знаходився хутiр з двома господарствами, якi вони пiдпалили. Там була жiнка Панасiя Довгаль з маленьким дитям, яких вони вбили й кинули в палаючий будинок.
У березнi 1944 р. пiдроздiл бiльшовицької партизанки переходив через село Бiлашiв, грабував все, що потрапляло їм до рук. Одного чоловiка вже похилого вiку Мусiя Нестерука вбили на його подвiр'ї, а п'ятьох iнших (Миколу Григоровича Борисова - 1914 р.н., Улiяна Петровича Омельчука, Василя Гнатовича Омельчука - 1927 р.н., Михайла Яковича Грицюка, Олександра Яковича Грицюка) забрали з собою i в Дубенському районi на хуторi села Княгинин по-звiрячому закатували. Проходячи по дорозi, яка вела до Дубенського району, недалеко вiд лiсу стояла одна хата, у якiй вони застали матiр з 12-рiчним сином. Обох вони вбили.
У травнi 1944 р. пiд час проведення енкаведистами акцiї в с.Бiлашiв i в лiсi, який прилягав до села, вони впiймали жителiв Бiлашева, що ховалися вiд служби в радянськiй армiї, аби не попасти на фронт: Харитона Омельчука та його сина Павла - 1927 р.н., Макара Грицюка, Iвана Дем'яновича Грицюка, Матвiя Микитовича Жемгу, Солов'я Семеновича Бiдюка, а Мусiя Степановича Демчука вбили на своєму подвiр'ї.
Сергiй ОХРИМЧУК, с.Мiзоч.
У вереснi 1943 р. польська полiцiя на чолi з Матейком (поляк - голова мiської ради) арештувала у селi Лев'ятин Олександра Залевського, 1914 р.н., Миколу Романенка 1922 р.н., у с.Опарипсах - Iвана Зробка 1900 р.н., Степана Зробка 1905 р.н., Сергiя Беднарського 1912 р.н., Степана Волянюка 1910 р.н. Усiх їх розстрiляли на околицi Радивилова. Мешканцi села вночi їх викрали й поховали у братськiй могилi на цвинтарi в Опарипсах.
Пiд час облави Андрiй Беднарський 1908 р.н. i Петро Мазуркевич 1921 р.н. тiкали полями в бiк лiсу. Пробiгши з кiлометр, Андрiй повернув до села, i тут його чекали полiцаї, не давши йому добiгти метрiв 200 до будинкiв. Андрiя скосили з кулемета (цей момент я бачив особисто). За Петром вони поїхали легковою машиною навздогiн. Коли вони до нього наблизились, вiн вистрiлив по них з нагана i показав їм гранату. Оскiльки поля були зоранi, полiцаї машиною їхати не могли, то Петро добiг до лiсу i врятувався. Зараз Петро пiсля 10 рокiв перебування на засланнi в Магаданi мешкає в Черкасах.
Григорiй ВОВК, м.Рiвне.
На звернення редакцiї вашого часопису, Громадського Комiтету iз вшанування пам'ятi загиблих мирних жителiв українських сiл вiд рук польсько-фашистсько-бiльшовицьких бандитiв готовий засвiдчити наступне:
Волинська трагедiя була спричинена нiмецько-бiльшовицькими окупантами пiдлими, ганебними методами, що випливає з "дiянь" бандитiв М.Кузнецова, Д.Медвєдєва та людей з нечистою совiстю т.зв. ковпакiвцiв, якi допомогли полякам вчинити безлiч масакр, таких як Малинська трагедiя, трагедiя сiл Тайкури, Ремель, виконавцiв яких нинi чимало живе в Рiвному. Вони вiдомi, отримують солiднi пенсiї.
Повторюю: т.зв. ковпакiвцi до Малинської трагедiї були причетнi БЕЗПОСЕРЕДНЬО! Є свiдки!
Тепер щодо подiй того часу. Менi в 1943 роцi було 9 рокiв. Пишу про те, що пам'ятаю:
Травень 1943 р. Поляками-шуцманами з Уланської Долi - польської колонiї пiд Торговицею - було вбито подружжя вчителiв: Євгена i Галину Равлюкiв та їхнього 4-рiчного сина Едика. Учителька була полька i вбита за те, що говорила українською мовою i вивiсила портрет Тараса Шевченка.
Того ж дня цi шуцмани на двох пiдводах пiд'їхали до села Завалля, де хотiли вбити вчителя тiєї ж школи Володимира Квашука. Вдома не застали. Запевняли: "Бендзiм стшеляць iржноць українцув пєрдольоних". Це були поляки з Уланської Долi: Гурняк, Долiнський, Цєсляк, Котович, Купиловський. Тодi ж до них пристали поляки, якi проживали в с.Завалля: Кулаковський i Єднось. Поїхали в бiк своєї "пляцувки" - Холодної Долини.
Червень 1943 р. Тi ж самi шуцмани в бiльшiй кiлькостi пiсля обiду напали на село Завалля. Люди встигли повтiкати. Кулаковський ходив i показував: "Тего бiць, тего нє". Поранили Василя Квашука, який працював у полi, уже поранений встиг втекти до лiсу. З награбованими продуктами на трьох пiдводах поїхали в напрямку Холодної Долини.
21 червня 1943 р. Поляки з Холодної Долини й нiмцi з боку села Надчини, супроводжуванi мiсцевим есесiвцем Гережуном, двома колонами повели наступ на с.Завалля, здiйнявши стрiлянину. Люди, попередженi упiвцями, встигли втекти до лiсу i в поле. Нiмцi прочiсували околицi лiсу, поля, палили село й займалися грабунком. Було спалено 8 садиб i забрано 6 корiв, яких повантажили на автомашини. Пiд вечiр, коли наїзники поїхали, люди встигли загасити 4 будiвлi. Пiсля цiєї масакри до самої зими в хатах нiхто не ночував, навiдувались таємно. Бiженцiв було дуже багато в Боремецькому лiсi, бо таке поляки вчиняли кожного дня, нападаючи на навколишнi села.
18 вересня 1943 р. Поляки з Холодної Долини напали на с.Завалля. Застали в хатi тiльки одну жительку села - Ганну Башук, яку поранили. Люди були по криївках i в лiсi.
Жовтень 1943 р. Поляки з Холодної Долини двiчi нападали на с.Боремець. Були вбитi, задушенi жителi села, не пам'ятаю скiльки.
Листопад - грудень 1943 р. Поляки, користуючись нiмецькою пiдтримкою i прямою пiдтримкою совiтських партизанiв, активiзували свої масакри. Вони не чiпали тих сiл, де були хоч малi боївки, а нападали на беззбройне населення хуторiв i сiл. Двiчi нападали на с.Ярославичi разом з нiмцями, було вбито багато жителiв i спалено багато будiвель.
10 листопада 1943 р. Поляки з Холодної Долини вчинили напад на с.П'яне (нинi Радянське). Люди були у храмi на богослужiннi, встигли розбiгтися. Були вбитi й пораненi. Поляки спалили церкву, декiлька будiвель i з награбованим майном поїхали пiдводами в бiк Холодної Долини.
Серпень 1943 р. Поляки з Холодної Долини напали на с.Свищiв й запалили декiлька хат. Жителi встигли втекти до лiсу, застереженi вартою.
Грудень 1943 р. Поляки i власiвцi з Луцького гарнiзону на чолi з осадником Станєвичем пiд командою есесiвцiв i при пiдтримцi авiацiї напали на с.Свищiв, бомбили, спалили половину села, було вбито багато жителiв села i двох поранено. Пiсля цiєї масакри наїзникiв за селом чекали пiдводи, взятi в селi Княгиненок, щоб пiдвезти їх до шосе, де їх чекали автомашини. "Вот мы и прогулялись, поджарили хахлов и заработали в немцев по башрыку денег", - говорили власiвцi, сiдаючи на пiдводу.
У кiнцi грудня 1943 р. i на початку сiчня 1944 р. медведiвцi, переодягнувшись у воякiв УПА, ночами безчинствували по селах, iдучи на пiвдень Рiвненщини, допомагаючи полякам з Холодної Долини чинити розбiйнi напади. Дiйшовши до Iкви та Стиру, медведiвцi не змогли переправитися на правий берег, бо їм не давали це зробити вояки УПА, спаливши всi мости й пороми. Осiвши в с.Бережок пiд Торговицею, совiтськi партизани разом з поляками з Холодної Долини безчинствували по навколишнiх селах бiльше половини мiсяця.
На початку лютого 1944 р. 15 медведiвцiв, переодягнених пiд воякiв УПА, наткнулись у кiнцi с.Завалля на передовий кiнний загiн регулярної совiтської армiї i вступили з ним у бiй. Був убитий один червоноармiєць i два пораненi. Переслiдуванi кiннотниками медведiвцi дременули до Бережка, а за ними погналися совiтськi кiннотники. Побачивши "своїх", медведiвцi здалися їм.
Ось така була зустрiч партизанiв-медведiвцiв з фронтовиками регулярної армiї! Це я пам'ятаю добре: у якiй хатi поклали поранених i де був похований червоноармiєць, убитий медведiвцями. Чи ж так показували цю зустрiч у кiнофiльмi?
Василь КВАША, с.Свищiв.
Прочитала у "Волинi" "Хронiку Волинської трагедiї" i хочу вiд себе додати кiлька фактiв. У 1943 р. польськi полiцаї в с.Жадкiвка вбили 18-рiчного Iвана Гнесюка, а в с.Новий Корець польськi полiцаї спалили двi хати, живими кинули у вогонь господаря Ярмолюка i 16-лiтнього сусiдського хлопця Олексiя Богуша.
У сiчнi 1943 р. польськi полiцаї вскочили в с.Новий Корець, зловили двох хлопцiв - Якова Грабовського та Цимбалюка i страшно їх замордували. Восени 1943 р. нiмцi з поляками оточили с.Бабин (Калинiвка), забрали 13 молодих чоловiкiв i 8 дiвчат. Хлопцiв замордували, а дiвчат вивезли в Рiвне до в'язницi. Мене в 1943 р. забрали у м.Корець, привели до полiцiї. Кiлька полiцаїв були моїми однокласниками, якi мене добре знали. На моє щастя, в полiцiї був єдиний українець-перекладач - Дмитро Завiрюха, який мене i врятував: вивiв з полiцiї, а сам став у дверях i нiкого з полiцаїв не випустив, доки я не добiгла до мосту.
Ще й зараз менi ввижаються перекошенi люттю польськi фiзiономiї вiд того, що жертва вислизнула з їхнiх рук.
ВІДКРИТИЙ ЛИСТ
1943 року на окупованій німцями Волині, у час апогею найжорстокішої в історії людства Другої світової війни, коли під загрозу знищення було поставлено життя і майбутнє цілих народів, і найперше, українського, територію якого ворогуючі сторони, і Польща зокрема, розглядали як основний привід збройного конфлікту і його головний трофей, - сталася чергова в історії україно-польських відносин людська трагедія: в рамках взаємного братовбивчого нищення на Волині загинули десятки тисяч українців і поляків. У війні саме настав перелом: вона впевнено хилилась до поразки Берліна. Окрилений успіхами антигітлерівської коаліції польський емігрантський уряд Сікорського, що не визнав нових кордонів за Пактом Молотова-Ріббентропа, керував діями Армії Крайової відповідно до цієї політичної настанови. Не бажаючи визнавати нічиєї, крім власної, юрисдикції на Західноукраїнські землі, він доручив АК розчистити політичне поле, усунувши з нього український етнічний та військово-політичний фактор, що, враховуючи бездержавний статус України, видавалось цілком посильним завданням. Використовуючи природний антагонізм між будь-якими окупантами та корінним населенням, поляки порозумілись на Волині з німцями, прагнучи з їхньою допомогою, а при зміні окупанта, - з допомогою "совєтов" спробувати провести чергову "пацифікацію", - безкарну різанину українців. При цьому емігрантський польський уряд небезпідставно розраховував на підтримку Західними союзниками (як і після Першої світової) своїх державно-територіальних зазіхань. Сумніватись в намірах поляків не доводилось: про це свідчила як загальна україноненависницька політика міжвоєнної Польщі та нещадна передвоєнна різанина українців на Холмщині і Підляшші, так і їх ворожа до українців поведінка під час війни. Саме поляки виконували на той час роль німецьких поліцаїв на Волині, проводячи каральні операції окупаційної влади проти українців, ловили і вивозили в Німеччину українську молодь, очищаючи Волинь від боєздатного українського населення. Становлячи 80% складу чиновників в окупаційному генерал-комісаріаті та 60% - в гебітс-комісаріаті, поляки скеровували гнів окупантів проти місцевого українського населення, німецькими армійськими та поліційними силами винищуючи цілі села і селища . (А в червні 1943 р. вони нацькували німецьке командування на чоту УПА, яка всупереч польським планам привласнення врожаю українських селян, зайняла Загорівський монастир. У спровокованому ними жорстокому бою полягло біля 400 німців та 33 вояків УПА). Першими почали поляки і різанину, вирізавши на католицьке Різдво 25.12.42 року населення села Пересоповичи, колядуючи потім над трупами загиблих. Протягом усієї війни відділи АК на Волині, спираючись на польських колоністів, існували виключно за рахунок пограбувань і розправ над українським місцевим населенням. Усе це разом і переповнило чашу терпіння і гніву наймиролюбнішого в Європі українського населення. Почалася взаємна різанина і спинити цей гнів вже ніхто і ніщо не могло. Щоб уникнути фізичного взаємознищення, УПА заздалегідь видало розпорядження до АК та польських військових колоністів-осадників залишити українські землі, давши для цього двомісячний термін, а після невиконання його видало наказ-ультиматум залишити українські етнічні території протягом 48 годин. Армія Крайова віддала контрнаказ: не залишати територію, інакше Польща втратить Волинь. Митрополит УГКЦ Андрей Шептицький, щоб зупинити трагедію, звернувся до римо-католицького єпископа Твардовського з пропозицією видати спільне звернення ієрархів до вірних обох Церков з вимогою припинити кровопролиття. Та вірний державній польській політиці Твардовський відмовився, пославшись на невтручання Церкви до політичних справ. Шептицький односторонньо видав листівку до вірних УГКЦ "Не убий!", яка безсумнівно зменшила масштаби трагедії. І після цього у польських шовіністичних кіл повертається язик вимагати вибачення з боку українців?! Хіба лиш за те, що не дали польським шовіністам (в котрий раз) безкарно себе різати?! Та ж навіть кримінальний кодекс дає людям право вживати заходів до організації самозахисту! Думаємо, саме нинішній польський уряд, як правонаступник уряду Сікорського, мав би публічно вибачитись і перед поляками і перед українцями за злочинну антиукраїнську державну політику своїх попередників, в жертву якій були принесені не лише мешканці Волині - і українці, і поляки, але також українці Холмщини і Підляшшя - жертви звірячих державних пацифікацій 1938 р. та жертви такої злочинної державної операції, як "Вісла" 1947 року. За цим сценарієм в 1944 р. задля тих же зазіхань на українські - "креси всходні", були марно принесені в жертву в рамках операції "Сандерсторм" незліченні сотні тисяч польських патріотів - героїчних оборонців Варшави, винищених Берліном за мовчазною згодою Москви. Щось ми не чули, щоб Варшава домагалася вибачення за них від Берліна чи Москви ! Може нам і за них вибачатися перед Польщею? Адже й ці жертви були принесені в ім'я тої ж мети - збереження в складі Польщі українських етнічних земель!
Волинська трагедія, як покута, заслуговує не політичних спекуляцій, а серйозного до себе ставлення, щонайретельнішого вивчення і наукової оцінки з боку істориків і політологів, а пам'ять жертв її з обох сторін, нарівні з пам'яттю жертв довоєнних і післявоєнних державницьких "пацифікацій" і депортацій українського населення Польщі - має бути належним чином пошанованою..
Ми підозрюємо, що цілком певні антипольські та антиукраїнські сили, які хотіли б запобігти українсько-польському зближенню і порозумінню та перетворенню українсько-польського тандему на серйозний геополітичний фактор в Європі, користуючсь цією нагодою та граючи на національних почуттях польської спільноти, в котрий раз прагнуть роз'єднати наші народи. Прагнуть затягти нас у вир нерозв'язних взаємних претензій і звинувачень, в безперспективне протистояння, зловісними примарами якого стали Ольстер, Кіпр, Карабах, Палестина і Кашмір. Що з того, що рахунок історичних претензій України до Польщі значно довший і незрівнянно обгрунтованіший, ніж у поляків до України. Що це дало нашим народам в минулому і що дає в історичній перспективі? Лише місце на маргінесі як європейського, так і євроазійського геополітичного простору? Ми застерігаємо від спрощених оцінок волинської трагедії, від намагань виставити бездержавне українське населення винуватцями, а вселених на українську Волинь і захищених державною аннексіоністською політикою польських колоністів-колаборантів, що в час німецької окупації стали до протиукраїнської співпраці з німецькою окупаційною владою - однозначними жертвами. Щоб волиняни взялися за зброю в обороні життя власних родин, потрібні були надзвичайні військово-політичні обставини та реальна загроза їх чергового винищення.
Ми переконані: довільно вирвана з історичного контексту україно-польських відносин пам'ять про трагічні події на Волині 1943 року не повинна сьогодні затьмарювати економічного, військово-політичного та культурного співробітництва наших народів. Ми закликаємо громадськість Польщі зрозуміти: для українців є неприйнятними намагання окремих польських політичних сил назвати події 1943 року "волинською різаниною", а винуватцями в ній єдиного захисника українського населення - загони самооборони УПА, іменуючи їх "злочинними бандами", як і прагнення перетворити центральні пам'ятні акції 12 липня у Варшаві на виразну антиукраїнську маніфестацію.
Для нас є самоочевидною відповідальність за Волинську трагедію (як і за інші людські трагедії в Польщі) польської державної етнонаціональної політики. Саме вона є єдиним винуватцем усіх тих трагедій. Як самоочевидним є намагання тих польських політичних сил, які несуть моральну відповідальність за формування такої політики перекласти провину з себе на жертви своїх злочинних домагань. Загальновідомо, що як німецькі окупанти, так і "радянські партизани" у власних антипольських та антиукраїнських розрахунках свідомо провокували поляків і українців на взаємне винищення. За свідченнями очевидців часто "німці самі вдягали шинелі з тризубом і йшли на польське село, спалюючи його. Так сталося в Гуті Степанській. Німців було чоловік 250. Дітей кидали у вогонь живими". Навіть Микита Хрущов, аналізуючи польсько-українські взаємини на Волині, писав: "Я думаю, це все - справа рук німців". НКВД, щоб ізолювати УПА від підтримки населення, робило потім те саме. У розвиток цих провокацій Москва передала залежній від неї повоєнній Польщі українські (Лемківщина, Холмщина та Підляшшя) і німецькі етнічні території, переслідуючи мету прив'язати цим Польщу навічно до кремлівської імперської колісниці, вбити клин між нею і її сусідами та унеможливити порозуміння між нашими народами.
Діюча в Україні влада, вибачень якої домагається польська сторона, так само далека від представництва українських національних інтересів, як свого часу польська, "радянська" чи німецька окупаційні адміністрації. Невипадково українська державна влада, як і польська, досі не визнала УПА воюючою стороною. Але, можливо, сама вимога Президентом Кваснєвським такого вибачення від Української Держави за дії волинян та ОУН-УПА допоможе, нарешті, як польській, так і українській владі подолати суперечність своєї хибної позиції, в якій поєднується невизнання УПА воюючою стороною з одночасною вимогою до Української влади визнати себе її правонаступницею, що несе за її дії моральну та юридичну відповідальність.
Ми закликаємо польську сторону відмовитись від вимог односторонніх вибачень з боку України. Такі "вибачення" аж ніяк не сприятимуть примиренню і порозумінню. Для порозуміння вкрай необхідним є кардинальний перегляд Польщею своїх антиукраїнських упереджень і рішуча відмова від своєї традиційно хибної української політики, яка понад 400 років доводить свою неспроможність.
У переддень трагічної річниці ми схиляємо голови в скорботі за жертвами з обох сторін конфлікту і закликаємо до спільної молитви в їхню пам'ять, до взаємного прощення кривд, заподіяних сторонами одна одній. Ми переконані - парламенти, громадські інституції, інтелектуали обох народів зобов'язані зробити все необхідне, щоб не дати знову, як це вже було в минулому, затягти наші народи в безодню взаємних претензій і звинувачень, щоб пам'ять про Волинську трагедію не заважала Україні і Польщі впевнено дивитися у спільне європейське майбутнє.
Олесь Сергієнко, історик-політолог, член Ради Старійшин УРП "Собор",
колишній багатолітній політв'язень радянських тюрем і таборів, м.Київ.
Юрій Гнаткевич, народний депутат України 1 скликання, Голова Київської міської організації УРП "Собор",
член Проводу, м.Київ.
Левко Лук'яненко, народний депутат України, правозахисник, Голова Ради Старійшин УРП "Собор",
колишній багатолітній політв'язень радянських тюрем і таборів, м. Київ.
Григорій Омельченко, народний депутат України, Голова об'єднання "Антимафія",
Заступник Голови УРП "Собор", Голова СОУ, м. Київ.
Віктор Шишкін, народний депутат України 1-3 скликань,
екс-Генеральний прокурор України та член Вищої ради Юстиції України,
член Проводу УРП "Собор", м.Одеса - м.Київ.
Василь Червоній, народний депутат України,
голова Рівненської обласної організації Української Народної Партії.
Сергій Олексіюк, народний депутат України,
шеф-редактор часопису "Волинь".
Юрій Ширко, народний депутат України,
заступник голови Рівненської обласної організації Української Народної Партії.
Лист відкрито для підписання усіма громадянами України.
Листи "Волині"
У квiтнi 1943 р. в село Бiлашiв з Мiзоча зайшли шiсть полiцаїв-полякiв, якi служили в гiтлерiвцiв. Прийшли вони до Арсена Нестерчука, який тримав чималу пасiку, i погрожуючи вбивством, вимагали нагодувати їх i дати меду. Попоївши, набрали меду, повертаючись до Мiзоча, зустрiли жителя цього села Софрона Семеновича Нестерчука 1920 р.н. й почали вимагати в нього документи, яких при ньому не було. Наказали йому вести їх додому. Проживав вiн на околицi села. Переходячи через рiв, вони вбили Софрона без жодних на те причин, а самi поспiхом вiдправилися до Мiзоча.
У травнi 1943 р. пiдроздiл власiвцiв, який базувався в Мiзочi, прибув у село Бiлашiв з метою пограбування. На околицi села побачили, що троє хлопцiв, якi не встигли сховатися, намагалися вiд них утекти, власiвцi вiдкрили по них вогонь i всiх трьох убили. Це були Артем Максимович Хурс - 1923 р.н., Iван Юхимович Грицюк - 1925 р.н. i Роман Iванович Довгаль - 1925 р.н.
У липнi 1943 р. нiмцi з угорцями, якi поверталися iз с.Стара Мощаниця до Мiзоча через с.Бiлашiв, були обстрiлянi невеликим пiдроздiлом УПА. Вони, утiкаючи через Бiлашiв, пiдпалювали будинки. Зловили жителя села Романа Довгаля i його сина Петра 1927 р.н. i обох розстрiляли. Мiж с.Бiлашiв i Мiзочем знаходився хутiр з двома господарствами, якi вони пiдпалили. Там була жiнка Панасiя Довгаль з маленьким дитям, яких вони вбили й кинули в палаючий будинок.
У березнi 1944 р. пiдроздiл бiльшовицької партизанки переходив через село Бiлашiв, грабував все, що потрапляло їм до рук. Одного чоловiка вже похилого вiку Мусiя Нестерука вбили на його подвiр'ї, а п'ятьох iнших (Миколу Григоровича Борисова - 1914 р.н., Улiяна Петровича Омельчука, Василя Гнатовича Омельчука - 1927 р.н., Михайла Яковича Грицюка, Олександра Яковича Грицюка) забрали з собою i в Дубенському районi на хуторi села Княгинин по-звiрячому закатували. Проходячи по дорозi, яка вела до Дубенського району, недалеко вiд лiсу стояла одна хата, у якiй вони застали матiр з 12-рiчним сином. Обох вони вбили.
У травнi 1944 р. пiд час проведення енкаведистами акцiї в с.Бiлашiв i в лiсi, який прилягав до села, вони впiймали жителiв Бiлашева, що ховалися вiд служби в радянськiй армiї, аби не попасти на фронт: Харитона Омельчука та його сина Павла - 1927 р.н., Макара Грицюка, Iвана Дем'яновича Грицюка, Матвiя Микитовича Жемгу, Солов'я Семеновича Бiдюка, а Мусiя Степановича Демчука вбили на своєму подвiр'ї.
Сергiй ОХРИМЧУК, с.Мiзоч.
У вереснi 1943 р. польська полiцiя на чолi з Матейком (поляк - голова мiської ради) арештувала у селi Лев'ятин Олександра Залевського, 1914 р.н., Миколу Романенка 1922 р.н., у с.Опарипсах - Iвана Зробка 1900 р.н., Степана Зробка 1905 р.н., Сергiя Беднарського 1912 р.н., Степана Волянюка 1910 р.н. Усiх їх розстрiляли на околицi Радивилова. Мешканцi села вночi їх викрали й поховали у братськiй могилi на цвинтарi в Опарипсах.
Пiд час облави Андрiй Беднарський 1908 р.н. i Петро Мазуркевич 1921 р.н. тiкали полями в бiк лiсу. Пробiгши з кiлометр, Андрiй повернув до села, i тут його чекали полiцаї, не давши йому добiгти метрiв 200 до будинкiв. Андрiя скосили з кулемета (цей момент я бачив особисто). За Петром вони поїхали легковою машиною навздогiн. Коли вони до нього наблизились, вiн вистрiлив по них з нагана i показав їм гранату. Оскiльки поля були зоранi, полiцаї машиною їхати не могли, то Петро добiг до лiсу i врятувався. Зараз Петро пiсля 10 рокiв перебування на засланнi в Магаданi мешкає в Черкасах.
Григорiй ВОВК, м.Рiвне.
На звернення редакцiї вашого часопису, Громадського Комiтету iз вшанування пам'ятi загиблих мирних жителiв українських сiл вiд рук польсько-фашистсько-бiльшовицьких бандитiв готовий засвiдчити наступне:
Волинська трагедiя була спричинена нiмецько-бiльшовицькими окупантами пiдлими, ганебними методами, що випливає з "дiянь" бандитiв М.Кузнецова, Д.Медвєдєва та людей з нечистою совiстю т.зв. ковпакiвцiв, якi допомогли полякам вчинити безлiч масакр, таких як Малинська трагедiя, трагедiя сiл Тайкури, Ремель, виконавцiв яких нинi чимало живе в Рiвному. Вони вiдомi, отримують солiднi пенсiї.
Повторюю: т.зв. ковпакiвцi до Малинської трагедiї були причетнi БЕЗПОСЕРЕДНЬО! Є свiдки!
Тепер щодо подiй того часу. Менi в 1943 роцi було 9 рокiв. Пишу про те, що пам'ятаю:
Травень 1943 р. Поляками-шуцманами з Уланської Долi - польської колонiї пiд Торговицею - було вбито подружжя вчителiв: Євгена i Галину Равлюкiв та їхнього 4-рiчного сина Едика. Учителька була полька i вбита за те, що говорила українською мовою i вивiсила портрет Тараса Шевченка.
Того ж дня цi шуцмани на двох пiдводах пiд'їхали до села Завалля, де хотiли вбити вчителя тiєї ж школи Володимира Квашука. Вдома не застали. Запевняли: "Бендзiм стшеляць iржноць українцув пєрдольоних". Це були поляки з Уланської Долi: Гурняк, Долiнський, Цєсляк, Котович, Купиловський. Тодi ж до них пристали поляки, якi проживали в с.Завалля: Кулаковський i Єднось. Поїхали в бiк своєї "пляцувки" - Холодної Долини.
Червень 1943 р. Тi ж самi шуцмани в бiльшiй кiлькостi пiсля обiду напали на село Завалля. Люди встигли повтiкати. Кулаковський ходив i показував: "Тего бiць, тего нє". Поранили Василя Квашука, який працював у полi, уже поранений встиг втекти до лiсу. З награбованими продуктами на трьох пiдводах поїхали в напрямку Холодної Долини.
21 червня 1943 р. Поляки з Холодної Долини й нiмцi з боку села Надчини, супроводжуванi мiсцевим есесiвцем Гережуном, двома колонами повели наступ на с.Завалля, здiйнявши стрiлянину. Люди, попередженi упiвцями, встигли втекти до лiсу i в поле. Нiмцi прочiсували околицi лiсу, поля, палили село й займалися грабунком. Було спалено 8 садиб i забрано 6 корiв, яких повантажили на автомашини. Пiд вечiр, коли наїзники поїхали, люди встигли загасити 4 будiвлi. Пiсля цiєї масакри до самої зими в хатах нiхто не ночував, навiдувались таємно. Бiженцiв було дуже багато в Боремецькому лiсi, бо таке поляки вчиняли кожного дня, нападаючи на навколишнi села.
18 вересня 1943 р. Поляки з Холодної Долини напали на с.Завалля. Застали в хатi тiльки одну жительку села - Ганну Башук, яку поранили. Люди були по криївках i в лiсi.
Жовтень 1943 р. Поляки з Холодної Долини двiчi нападали на с.Боремець. Були вбитi, задушенi жителi села, не пам'ятаю скiльки.
Листопад - грудень 1943 р. Поляки, користуючись нiмецькою пiдтримкою i прямою пiдтримкою совiтських партизанiв, активiзували свої масакри. Вони не чiпали тих сiл, де були хоч малi боївки, а нападали на беззбройне населення хуторiв i сiл. Двiчi нападали на с.Ярославичi разом з нiмцями, було вбито багато жителiв i спалено багато будiвель.
10 листопада 1943 р. Поляки з Холодної Долини вчинили напад на с.П'яне (нинi Радянське). Люди були у храмi на богослужiннi, встигли розбiгтися. Були вбитi й пораненi. Поляки спалили церкву, декiлька будiвель i з награбованим майном поїхали пiдводами в бiк Холодної Долини.
Серпень 1943 р. Поляки з Холодної Долини напали на с.Свищiв й запалили декiлька хат. Жителi встигли втекти до лiсу, застереженi вартою.
Грудень 1943 р. Поляки i власiвцi з Луцького гарнiзону на чолi з осадником Станєвичем пiд командою есесiвцiв i при пiдтримцi авiацiї напали на с.Свищiв, бомбили, спалили половину села, було вбито багато жителiв села i двох поранено. Пiсля цiєї масакри наїзникiв за селом чекали пiдводи, взятi в селi Княгиненок, щоб пiдвезти їх до шосе, де їх чекали автомашини. "Вот мы и прогулялись, поджарили хахлов и заработали в немцев по башрыку денег", - говорили власiвцi, сiдаючи на пiдводу.
У кiнцi грудня 1943 р. i на початку сiчня 1944 р. медведiвцi, переодягнувшись у воякiв УПА, ночами безчинствували по селах, iдучи на пiвдень Рiвненщини, допомагаючи полякам з Холодної Долини чинити розбiйнi напади. Дiйшовши до Iкви та Стиру, медведiвцi не змогли переправитися на правий берег, бо їм не давали це зробити вояки УПА, спаливши всi мости й пороми. Осiвши в с.Бережок пiд Торговицею, совiтськi партизани разом з поляками з Холодної Долини безчинствували по навколишнiх селах бiльше половини мiсяця.
На початку лютого 1944 р. 15 медведiвцiв, переодягнених пiд воякiв УПА, наткнулись у кiнцi с.Завалля на передовий кiнний загiн регулярної совiтської армiї i вступили з ним у бiй. Був убитий один червоноармiєць i два пораненi. Переслiдуванi кiннотниками медведiвцi дременули до Бережка, а за ними погналися совiтськi кiннотники. Побачивши "своїх", медведiвцi здалися їм.
Ось така була зустрiч партизанiв-медведiвцiв з фронтовиками регулярної армiї! Це я пам'ятаю добре: у якiй хатi поклали поранених i де був похований червоноармiєць, убитий медведiвцями. Чи ж так показували цю зустрiч у кiнофiльмi?
Василь КВАША, с.Свищiв.
Прочитала у "Волинi" "Хронiку Волинської трагедiї" i хочу вiд себе додати кiлька фактiв. У 1943 р. польськi полiцаї в с.Жадкiвка вбили 18-рiчного Iвана Гнесюка, а в с.Новий Корець польськi полiцаї спалили двi хати, живими кинули у вогонь господаря Ярмолюка i 16-лiтнього сусiдського хлопця Олексiя Богуша.
У сiчнi 1943 р. польськi полiцаї вскочили в с.Новий Корець, зловили двох хлопцiв - Якова Грабовського та Цимбалюка i страшно їх замордували. Восени 1943 р. нiмцi з поляками оточили с.Бабин (Калинiвка), забрали 13 молодих чоловiкiв i 8 дiвчат. Хлопцiв замордували, а дiвчат вивезли в Рiвне до в'язницi. Мене в 1943 р. забрали у м.Корець, привели до полiцiї. Кiлька полiцаїв були моїми однокласниками, якi мене добре знали. На моє щастя, в полiцiї був єдиний українець-перекладач - Дмитро Завiрюха, який мене i врятував: вивiв з полiцiї, а сам став у дверях i нiкого з полiцаїв не випустив, доки я не добiгла до мосту.
Ще й зараз менi ввижаються перекошенi люттю польськi фiзiономiї вiд того, що жертва вислизнула з їхнiх рук.