МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Берлінські переговори: Київ стає самостійним гравцем

04/15/2003 | Спостерігач
Берлінські переговори: Київ стає самостійним гравцем
Ситуація, що склалася з газотранспортним консорціумом, сприяє як тимчасовому підвищенню ролі Києва в СНД, так і тимчасової ж зацікавленості у ньому Франції та Німеччини

Федеральний канцлер ФРН Г. Шредер і Прем’єр- міністр України В. Янукович приблизно однаково характеризували результати своїх переговорів, що відбулися у ході візиту глави українського уряду в Берлін 8-9 квітня. Незважаючи на те, що перераховані пункти бесіди:

- німецька підтримка розвитку малого та середнього бізнесу в Україні;

- черговий «серйозний» спільний проект в області літакобудування;

- підтримка Києва в його намірі приєднатися до Світової організації торгівлі;

- підтримка розробки нових моделей співпраці України та ЄС, включаючи питання придбання Києвом асоційованого членства, - були ритуальними, єдність поглядів і оцінок, продемонстрована двома главами уряду в ході підсумкової прес- конференції, виявилася безприкладною в історії україно-німецьких відносин.

Подібне єднання може бути пояснене ще однією темою переговорів. Прем’єр України та Федеральний канцлер приділили найбільшу увагу темі газотранспортного консорціуму. Причому Німеччина явно шукала української підтримки у своїх спробах «прояснити ситуацію» навколо відвертого небажання російської сторони, провести переговори в трьохсторонньому форматі, про що неодноразово говорилося. Москва пояснювала свою обструкціоністську позицію непідготовленістю до обговорення потрібного пакету документів. Це пояснення, однак, грішить деякою нелогічністю, оскільки саме у ході трьохсторонніх зустрічей і передбачається спочатку розробити пакет документів.

Деякі експерти спробували мотивувати позицію російської сторони з економічного погляду і причиною російського зволікання вказували на бажання енергетичного концерну «E. On» придбати відомий «Ruhrgas», що ніби могло поставити під загрозу національну безпеку Росії. Таке пояснення представляється більш логічним, але також не позбавлено внутрішніх протиріч. Якщо слідувати викладеній точці зору, то спочатку росіяни відтягували час, оскільки вважали, що концерну «E. On» буде в судовому порядку заборонено купувати «Ruhrgas», а потім продовжували тягти, оскільки заборони не надійшло. Таким чином, виходить, що Москву не влаштовувала ні поява на німецькому енергетичному ринку монополіста, ні протилежне рішення. Навіть залишивши збоку той факт, що без досить прозорої підтримки «Газпрому» «E. On» не зміг би вирішити пов’язані з купівлею «Ruhrgas» проблеми, ми побачимо і другу невідповідність у цій версії причин російського зволікання. Отримання (разом з Ruhrgas») 10% пакету акцій «Газпрому» ніяким чином не зміцнювало позицій цього концерну у російському газовидобуванні, а лише робило його молодшим партнером при поділі дивідендів.

Виходячи з викладеного, ми приходимо до припущення, що продаж «Ruhrgas» «E. On» був лише одним із елементів більш складного плану монополізації поставки газу на європейський ринок, причому навіть «Газпром» був у ньому хоч і важливою, але лише однією з фігур, а розроблялася і реалізовувалася комбінація на рівні вищого державного керівництва Російської Федерації.

По-перше, «E. On» став не просто монополістом на німецькому (а фактично на центральноєвропейському) ринку газу, але він, насамперед, виявився торговим партнером «Газпрому», що пропонує покупцям продукцію російського газового монополіста і (за рахунок наявності 10% пакету акцій «Газпрому») зацікавленого у збільшенні прибутків останнього. Тобто, ми маємо справу з класичним прикладом забезпечення взаємної зацікавленості у прибутках двох торгових партнерів, не бажаючих дати конкурентам можливість звинуватити їх у створенні транснаціонального монополіста.

По-друге, одночасно із закінченням переговорів В. Януковича з Г. Шредером було оголошено про бліц-візит у російську столицю Президента Туркменістану Сапамурата Ніязова. Результатом стало підписання угоди між «Газпромом» і «Туркменнафтогазом» і відповідної міждержавної угоди. Ці документи передбачають, що Росія стає монопольним покупцем туркменського газу в обмін на модернізацію газотранспортної і газодобувної мережі, що приблизно дозволить різко збільшити обсяги видобутку і поставок газу на світовий ринок. Крім того, Росія дістає право на реекспорт туркменського газу. За оцінкою С. Ніязова, у найближчі 25 років угода повинна принести 200 млрд. дол. Туркменістану і 300 млрд. дол. Росії. Незважаючи на те, що порядок чисел здається експертам завищеним, російська сторона ці оцінки не спростувала (Г. Міллеру було задано пряме питання, від відповіді на яке він ухилився). Нагадаємо, що саме питання транспортування туркменського газу в Європу було основною проблемою двосторонніх відносин в останнє десятиріччя. Судячи за оголошеними результатами, Москві вдалося добитися рішення, яке її влаштовує. Цікаво також і те, що одночасно було підписано угоду про взаємодопомогу в області безпеки, зміст якої не розголошується. По суті, з підписанням цієї угоди Європа позбавляється альтернативи співпраці з «Газпромом» (нехай навіть теоретичної), а останній вибиває з рук противників аргумент недостатності його власних добувних потужностей і розвіданих запасів для різкого збільшення поставок газу на європейський ринок.

Нам здається, що різкий сплеск зацікавленості взяти участь у газотранспортному консорціумі, який був характерний в останні тижні не тільки для Німеччини, а й Франції, Італії, не в останню чергу міг бути викликаний витоком (випадкової чи навмисної) інформації про підготовлені російсько-туркменські документи.

По-третє, виразно заявлений намір США «покарати» своїх союзників з НАТО за обструкціоністську позицію в іракському питанні, повністю відсторонивши їх від участі у розподілі нафтових родовищ Багдада, ставить європейську енергетику в повну залежність від збільшення поставок з Росії. У цьому плані варто зазначити, що Німеччина виявила зацікавленість до нафтопроводу «Одеса-Броди» і навіть запропонувала продовжити його до Гамбурга (а також різко протестувала проти його використання у реверсивному режимі) саме у той момент, коли союзники зайняли Багдад, а С. Хусейн буквально «випарувався» не тільки разом з півмільйонною армією (за підрахунками союзників втрати іракських військ склали не більше 10 тис. осіб), але і зі всією бойовою технікою. Останній момент повинен викликати у європейців серйозні підозри, оскільки, якщо зникнення республіканської гвардії, регулярних частин армії і ополченців можна пояснити тим, що вони розійшлися по домівках, то «втратити» понад три тисячі одиниці іракської бронетехніки і артилерійських гармат на відкритій місцевості практично неможливо.

Таким чином, ми вважаємо, що затягування часу з проведенням переговорів про організацію газотранспортного консорціуму було умисно організоване російською стороною напередодні отримання нею стратегічних переваг, що дозволяють диктувати на переговорах свої умови. До речі, крім цілком логічної іракської теми і ролі ООН у подальшому врегулюванні кризи, проблема газотранспортного консорціуму була однією з тих, які настирливо (хоч і напівофіційно) анонсувалися як головні на трьохсторонній (Путін-Шредер-Ширак) зустрічі у Москві. У цьому контексті звернемо увагу на наступне: у той час, як ООНівська та іракська тематика значно втратили в актуальності через позицію США і відмову Генсека ООН Кофі Анана прибути до Санкт-Петербургу, на думку французьких і німецьких офіційних осіб, зустріч аж ніяк не втратила актуальності для їх країн. Непрямим визнанням лідируючої ролі Росії у «тріумвіраті» було і проведення заходу в Санкт-Петербурзі. Досі переговори «антивоєнної трійки» відбувалися в Парижі та Берліні, що повністю відповідало провідній політичній ролі Франції та Німеччини у використанні механізмів ООН, ЄС і НАТО для протистояння США.

В-четвертих, саме в останній місяць активізувався український Президент, який, під приводом свого головування в СНД і підготовки вересневого самміту, здійснив декілька візитів у держави Середньої Азії і прийняв декількох їх лідерів у Києві, лобіюючи ідею єдиного економічного простору та зони вільної торгівлі у рамках СНД. Хоч аргументація, за допомогою якої Л. Кучма переконував своїх партнерів, не розголошувалася, створення єдиної газотранспортної мережі і монополізація європейського (з перспективою виходу на азіатсько-тихоокеанський) ринку газу могли стати основним (якщо не єдиним) аргументом, здатним переконати керівників держав-учасниць СНД у необхідності збереження та розвитку Співдружності.

Зрозуміло, що у подібній ситуації Кремль був зацікавлений у тому, щоб спочатку отримати в свої руки всі козирі, а вже потім вести переговори про участь у газотранспортному консорціумі європейських партнерів. Тому ми вважаємо, що вже запланована на 20-22 квітня зустріч зацікавлених сторін (неодноразове перенесення якої турбувало Берлін) може відбутися. Не виключено, що, крім німецької сторони, участь у переговорах приймуть і французи. Принаймні, як би Москва не була зацікавлена у зниженні ролі європейських країн у консорціумі, в інвестиціях вона все ж має потребу, надто сумнівно, що Париж і Берлін мовчки проковтнуть організацію двостороннього українсько-російського консорціуму, до якого їм потім просто запропонують приєднатися на умовах, які не обговорюються. Найбільш ймовірно, що всі маневри Росії були покликані забезпечити компроміс у визначенні часткою сторін в консорціумі, що її влаштовує. За попередньою інформацією, Кремль хотів би отримати 40%-у частку, розділивши інші 60% в рівній пропорції між Україною, Францією та Німеччиною.

Не можна виключити і намагання Києва підвищити свою значущість у консорціумі за рахунок пошуків альтернативних джерел інвестицій в модернізацію своєї газотранспортної мережі. Принаймні, низка переговорів С. Тигипка з керівниками Центральних банків європейських країн, а також інших урядових чиновників з ЄБРР і МВФ (включаючи той, що почався 10 квітня візит у США делегації на чолі з Першим віце-прем’єром М. Азаровим) могли переслідувати серед інших і цю мету.

У результаті, ситуація, що склалася сприяє як тимчасовому підвищенню ролі Києва в СНД, так і тимчасовій зацікавленості у ньому Франції і Німеччини. Причому останню не треба переоцінювати: в Санкт-Петербурзі Г. Шредер і Ж. Ширак вважали за краще домовлятися з В. Путіним без участі української сторони, хоч і провели з нею попередні інтенсивні консультації (напередодні візиту В. Януковича переговори з французами і німцями з питань газотранспортного консорціуму вів також А. Зленко).

Києву буде важко використати дану ситуацію повною мірою, у вигляді переважних позицій, займаних російською дипломатією і прагненням зацікавлених сторін домовлятися з Москвою прямо, але при наполегливій роботі деякі дивіденди отримати все ж можна. Принаймні, готовність Г. Шредера повернутися до закритої вже було теми асоційованого членства в ЄС показує, що на деякі поступки можна розраховувати, причому не тільки з боку європейців. Москва поки також досить прихильно ставиться до човникової дипломатії Л. Кучми у Середній Азії. Ростислав Іщенко БФ «Співдружність»


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua