МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Володимир Скачко: Інформкіллерство "теорії малих справ-2"

05/16/2003 | Спостерігач
Інформкіллерство "теорії малих справ-2"
Володимир Скачко, для ІМІ, 30.01.2001, 12:50

Сьогодні чимало українських журналістів відверто признаються, що в своїх ЗМІ вони сповідують так звану "теорію малих справ" і тому сплять спокійно, а совість їх не мучить. Мало того, цю теорію дехто вже проголошує ледь не єдино можливою формою супротиву тим умовам, в яких опинилися українські ЗМІ та журналісти за часів президентства "реформатора-демократа" Леоніда Кучми та його поплічників. Про неї навіть говорять, як про "вершину протесту" проти тієї всеосяжної політичної цензури, яку згадані вище високопоставлені державні достойники запровадили як норму життя.
Суть цієї "теорії" мені дохідливо пояснювали ті журналісти, які працюють у ЗМІ, підконтрольних чи то органам влади, чи то олігархічним структурам, чи то партійно-політичним угрупованням. Вона зводиться до того, що коли не можна працювати об‘єктивно і розповідати всю правду, то можна і треба пробувати проштовхувати хоч невелику її частину, хоч один правдивий факт із сотні. Це, мовляв, і є той щоденний "подвиг", який здійснюють журналісти, котрим не вистачає духу чи бажання на відкритий протест або умови їхнього життя такі, що вони змушені працювати і так, бо треба годувати сім‘ї. Ще один аргумент так "підпільних сміливців" - у тому, що вони себе і всіх інших заспокоюють тим, що, мовляв, коли не вони працюватимуть на цих місцях, то прийдуть ще гірші. Ті, хто взагалі тільки служитиме, зовсім забувши про інформування.
Але найстрашніше у цій ситуації те, що всі ці журналісти говорять чисту правду. Особливо про те, що інакше працювати вже практично неможливо. За умови відсутності незалежних та матеріально самодостатніх ЗМІ надзвичайно звузився ринок праці для журналістів. Вибір місця роботи практично відсутній, і їм елементарно доводиться або працювати там, де ще є робота за фахом, або перекваліфіковуватися. Наприклад, з політичної журналістики на інші види і жанри "письма". Проте і це не факт, що "врятувався", бо в надзвичайно заполітизованій і забюрократизованій країні, як правило, все – політика, економіка, соціалка, культура, мистецтво – залежать від політичних рішень або забаганок та уподобань номенклатури. І що б ти не написав, воно нерідко чіпляє чиїсь високопоставлені інтереси, а тому може бути процензуроване.
Якщо ж хтось починає протестувати, наприклад, наполягати на захисті своїх авторських прав під час втручання начальників до його матеріалів чи виступати ще з якимись "демократичними витребеньками", то йому дуже швидко вказують на двері: не хочеш так, як кажемо, ми тебе не тримаємо. І для багатьох журналістів – це гарантоване безробіття. Не тільки в провінції, де й досвіченим журналістам особливо вибирати ні з чого, не кажучи вже про молодих. Навіть у столиці з нормальною роботою сутужно, бо господарі чи керівники ЗМІ дуже легко розправляються з "бунтівниками", набираючи чи то молодих випускників журфаку, яким треба "підкоряти" столицю і вони ладні на все, чи то просто завозять молодих виконавців із провінції.
І навряд чи можна останнім докоряти за якесь "штрейкбрехерство". Немає корпоративної солідарності – це раз. А по-друге, для провінціалів те, що їм платять у столиці і від чого відвертаються київські "сноби", - то є суми небачені. І за них, за можливість змінити статус, місце проживання, взагалі увесь спосіб життя вони і їдуть до столиці. І, між іншим, якщо відкинути "високе моралізаторство", правильно роблять. А якщо і говорити про підлість чи підступність, то вони є тільки з боку тих, хто змушує провінційних "арбайтерів" служити – агітувати і пропагувати - і в такий спосіб знищувати все живе в журналістиці…
А все це разом дуже нагадує замкнуте коло, в яке знову потрапили і журналісти, і суспільство, і країна в цілому. Таке у нас уже було за комуністів, і тому "теорія малих справ" – це не український винахід. Це атавізм, який є визначальним в образі сьогоднішньої України і якому цілком можна присвоїти номер "два".
З одного боку, існування згаданої вище "теорії малих справ", необхідність для журналістів знову використовувати "езопову мову" під час описування звичайнісінького життя в державі саме й свідчать про те, що в цій державі, зокрема, в Україні не все в порядку зі свободою слова і зі всіма іншими засадничими правами людини. Що режим, який керує державою, боїться правди про себе, а тому робить усе, щоб її, цю правду, приховати насамперед від власного народу. І що ця політика приховування – це свідомий вибір влади, яка створила і тепер кропітливо удосконалює систему тотального утискання правди. Потрібно це владі ще й тому, що треба викручуватися перед цивілізованим світом, бо за попередні роки державні мужі "здуру" понапідписували всіляких там міжнародних угод про дотримання загальнолюдських прав і свобод, про верховенство права тощо і навіть свою Конституцію прийняли таку, що в ній, наприклад, чорним по білому заборонено цензуру…
А з другого – саме цензура, приховування правди, а то й відверта брехня, що видається народові, як єдино правильна інформація, створюють ту атмосферу, котра якщо не унеможливлює зовсім, то, принаймні, дуже сильно гальмує будь-які зміни. Головне - в тому, що в таких умовах неправди і приховування не може працювати основний принцип демократії – право народу самим собі обирати владу. Адже відсутність правдивої інформації, наприклад, про головних діячів на політичній арені держави, які є носіями різних политико-ідеологічних світоглядів, позбавляє народ права вибору серед них. Вибору не тільки персоналій, а й ідеологій, різних курсів чи напрямів розвитку, зв‘язаних з конкретними особистостями.
Позитивного чи негативного вибору – це не так важливо. Черчилль недаремно говорив, що демократія – найгірша форма правління, але кращої за неї ніхто не вигадав. Бо народ може піднести голосуванням догори якихось політичних клоунів, але якщо працює демократія, то так само й скинути їх униз. Якщо, звичайно, клоуни не влаштовують якихось референдумів про перетворення свого правління на "керовану демократію" чи ще утилітарніше: про продовження президентських термінів (Туркменістан, Казахстан) чи про можливість розпуску парламенту, якщо той "не любить" президента (Білорусь, Україна) тощо. Такі, м‘яко кажучи, народні обранці (Лукашенко, Кучма) прагнуть довго сидіти на шиї народній, крім усього, ще й тому, що бояться відповідальності за результати свого правління…
І, звичайно, в українській ситуації "теорія малих справ" – це безперечно певний духовний порятунок для журналістів. Але означає він тільки одне – повернення до старих комуно-тоталітарних часів, коли за кожне слово доводилося боротися. А якщо "боротьба" виявлялася безрезультатною, то ховати правду між словами, де її й знаходили вдумливі читачі.
А у всього цього є й визначальне тло, на якому нічого і не може бути інакше. Це, з одного боку, загальна готовність до брехні всіх – влади, журналістів, зрештою, всього народу. І з другого - непотрібність правди їм же. Ніхто нічого не хоче знати, а отже, влада бреше, журналісти це ретранслюють, а народ споживає. І всі задоволені, бо вважають, що в стагнації їхнього суспільства винний хтось третій, і вважати так вигідно всім.
Приклад останніх подій у Чехії, коли народ вийшов на вулиці, щоб захистити свободу слова для журналістів і своє право знати правду, вже став хрестоматійним. І чеським колегам можна тільки по-доброму і по-білому позаздрити, бо в Україні таке неможливо.
Але кивати тільки на народ, який, мовляв, в Україні такий пасивний, українським журналістам навряд чи варто. Хоча б тому, що протест проти, як їм здавалося, утисків свободи слова почали першими не маніфестанти на Вацлавському майдані, а самі чеські журналісти в студїї. А в Україні чи було хоч раз щось подібне з боку журналістів, які відкрито запротестували б проти утисків колег? В своїй "рідній" редакції, а не десь в іншому виданні, як було з номенклатурною "Хвилею свободи" (коли в травні минулого року треба було відмазувати "гаранта", щоб американський Комітет захисту журналістів знову не припечатав йому чергове тавро "світового ворога преси" з якимось номером), яка щось там захищала під проводом Івана Драча та Ігоря Лубченка, з його спілкою журналістів такою національною, що, як на сонце, аж дивитися боляче. Чи були протести там і тоді, де і коли знищення колеги сприймається як прибирання конкурента та можливість зайняти його місце, в кріслі чи в ефірі – не так важливо?
Відповідь одна – не було. Я пригадую, як "гарант", тоді ще не такий затятий, але вже оточений купою підлабузників типу Савенка та Кулика, керованих Табачником, кинув "на фіг з пляжу" і прибрали програму "Післямова". І що було? Протести? Підтримка колег? Нічого подібного. Зате княжицько-канішевські колеги радісно потирали пітними ручицями – прибрали конкурента. І що далі? Прибрали і їх, а Княжицького тепер ще й змусили лизати владу.
І так було не тільки з "Післямовою". Закривали газети, знімали програми, вимикали радіо, але ніхто не протестував насамперед серед тих, кого утискали. Жодна газета не вийшла на знак протесту з білими полосами на місці знятих матеріалів. Жодного разу спілкою журналістів навіть не обговорювалося питання загальнодержавного страйку журналістів, коли можна було б оголосити бойкот тим політикам, що утискають пресу, і, насмперед, звичайно, улюбленому "гаранту". Як таке можна, він же глава держави, про його справи треба інформувати – це головні аргументи проти такого підходу, які я й сам добре знаю. Але з другого боку, якби такий бойкот чи загальнонаціональний страйк журналістів удався, то подивилися б усі на цю владу, як вона шукала б штрейкбрехерів на місяця журналістів. І що вийшло б зі ЗМІ, якби у них залишилися самі долганови зі сторожуками та лапікури з княжицькими.
Однак Україна така, яка є. І народ у ній гідний журналістів, а журналісти адекватні народові. І тому "теорія малих справ", убиваючи все живе й активне на цьому етапі розвитку держави, все-таки хоч дарує надію на те, що років за сімдесят журналісти знову прокинуться і скажуть правду, а народ її почує і змете режим. Як це й сталося з комуністами на межі вісімдесятих-дев‘яностих років після майже семидесятирічного панування "теорії малих справ-1". Але як же довго довелося цього чекати і як багато пристойних людей захлинулося в брехні…


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua