Про договір щодо регіональних мов
05/22/2003 | Костя Порох
15 травня Верховна Рада ратифікувала Європейську Хартію регіональних мов та мов меншин. Прес-служба УРП „Собор” звернулася з проханням прокоментувати цю подію Голову організаційного комітету з відзначення 25-річчя загибелі Олекси Гірника Юрія Гнаткевича. Нижче наводиться його оцінка Хартії і її ратифікації.
Політичні змагання навколо Хартії у Верховній Раді та поза нею тривали кілька років. Важко назвати ще якесь парламентське питання, боротьба навколо якого була б такою тривалою і такою запеклою. І це не дивно. Адже мовне питання в Україні це питання шляху розвитку української нації і української держави. Питання стоїть так: піде Україна шляхом відродження і консолідації української нації та побудови на цій основі української національної держави, чи вона, як і попередні три століття, йтиме шляхом знекровлення українського національного організму через продовження панування російської мови, внаслідок чого Україна в перспективі була б побудована як держава без національної основи і національного патріотизму. В такій державі пануватиме російський і космополітичний капітал, як він панує сьогодні, або, що цілком не виключено, вона розпадеться на дві держави. Для того щоб зрозуміти сказане, слід зробити дві речі: з’ясувати, що таке Хартія регіональних мов і мов меншин та які політичні сили „проштовхували” її ратифікацію.
Європейська Хартія є документом, який має демократичну сутність. Вона покликана захистити регіональні мови і мови національних меншин від вимирання та утисків з боку панівних державних мов. Ми в Україні добре знаємо, що це таке. Українська мова витіснялася з України і українців шляхом заборон, переселенням українців до Сибіру і заселенням України неукраїнцями, переведенням освіти на мову панівної нації, шляхом багатьох інших заходів, що позбавляли українців їхнього національного духу і їхньої мови. Наслідки нам всім відомі. Якби московська радянська держава проіснувала ще кілька десятків років, українська мова залишилася б лише в бібліотеках і в глухих селах.
Проте переважна більшість європейских країн відмовляється ратифікувати Хартію. Навіщо, наприклад, Франції, Іспанії чи Туреччині заважати мовній і політичній консолідації своїх націй? Росія Хартію теж не ратифікувала, хоча як федеративна держава, мала б це зробити давно. Російська влада не хоче надавати мовні права українцям. Вона не відкрила жодної української газети, жодної української школи, жодного класу, жодного театру і всього жодного українського. І вона цього ніколи не зробить.
Хартія є справді справедливим демократичним, божим документом, бо захищає зайця від вовка, перепілку від шуліки, слабкого від сильного, мову меншості від панівної державної мови. Але ж ми бачимо, що в Україні все зовсім не так, як є в єропейських державах та в Росії. Державною мовою в Україні проголошено українську, але ж вона державною ще не стала. В Україні панує не державна, а колишня імперська мова, за винятком хіба-що кількох західних областей, загальна кількість населення яких становить рівно стільки, скільки має дощенту зросійщена Донецька область. З Донбасу та Півдня України українську мову вже повністю виметено.
Українська мова ще трохи „тримається» у столиці завдяки певній концентрації тут української національної інтелігенції, яку якимсь дивом не встигли до кінця винищити та залякати до клітинного рівня російські більшовики. Але в цілому в Києві господарює „вєлікій і могучій”. Хто у це чомусь не вірить, нехай зайде у Кабмін, у Київську держадміністрацію і в районні адміністрації, у будь-який магазин, ресторан, вуз, школу, у військову частину, на тренування збірної України з футболу чи будь-якої іншої збірної. Нехай підійде до книжкових і газетних лотків. Нехай прислухається до мови людей. Нехай вімкне телевізор і “проклацає” усі телеканали. Він на них України майже не побачить. Інформаційний простір в Україні захопили „новые украинцы” - зденаціоналізована космополітична рускоязична буржуазія. Вона перетворила українську мову у жебрачку під порогом власної хати.
І ось за цих обставин прийнята Верховною Радою Хартія пропонує захищати російську мову. У тексті Хартії російську мову прирівняно до гагаузької, польської, німецької та мов інших національних меншин. Хартія нічого не говорить про загрозу, що нависла над українською мовою. Отже, прийнята Хартія захищатиме сильного від слабкого, вовка від зайця, російську мову від української. Прихильники ратифікації Хартії навряд чи були заклопотані долею гагаузької чи німецької мови. Їм не вдалося проголосити російську мову державною, не вдається проголосити її офіційною, тобто службовою, то вони зробили хід конем – домоглися ратифікації Європейської Хартії, яка як міжнародна угода, матиме юридичні права вищі за наші внутрішні закони. Прихильники Хартії наполегливо проштовхували її не задля гагаузької чи польської мов. Вони їм зовсім не потрібні. Їм потрібно було мати документ, який давав би росіянам мовні права, рівні з правами титульної нації. Віднині панування російської мови в освіті, в пресі, на службі, в рекламі і т.п. вже не розглядатиметься як порушення Конституції і мовного законодавства, а як законне забезпечення мовних прав російської нацменшини і мільйонів „украинцев”, тобто національних покручів, що зреклися своєї мови. І в цьому вся суть. На шляху українського національного відродження поставлено шлагбаум.
Доречно нагадаю, що цього ж дня у Верховній Раді голосувалася резолюція за наслідками парламентських слухань на тему „Про функціонування української мови в Україні”. Голосувалися прості рекомендації. І що ж? – Депутати не проголосували!!! Депутат В. Черняк, виступаючи після голосування з „процедури”, розпачливо запитав: „Куди я потрапив? Невже це Україна? Невже це український парламент? Невже це українці?”. Якби я був у залі, я відповів би шановному професорові Чернякові: „Ні, пане Володимире, це не українці. Це – вирощені московською імперією новітні яничари, покручі, перевертні, з яких імперії вдалося за триста років вийняти національний хребет. Українці на свою мову ножа не занесли б. Історія їх запам’ятає.”
А для історії нагадаю, що у минулому скликанні Хартію, яку вніс президент Л.Кучма, всіма силами „проштовхували” депутати Алєксєєв, Баулін та Іванов. За допомогою спікера О. Ткаченка вони її таки „проштовхнули”, але Конституційний Суд через процедурні порушення ратифікацію на прохання групи депутатів скасував. Цього разу основним промоутером нового президентського проекту Хартії, яку розробляв і представляв новий голова Державного комітету з питань національностей на прізвище Москаль(!??), став, як це не дивно, спікер, простий колись хлопець з житомирського села на прізвище Литвин. Він мав сто причин відкласти ратифікацію цього злодійського антиукраїнського закону. А він вперто і послідовно робив усе навпаки. Навіть Президент надіслав йому листа з проханням створити комісію для вдосконалення внесеного ним проекту. Думка і текст цієї комісії не були поставлені на голосування. Варто нагадати, що місяцем раніше Хартія не була проголосована, набравши всього 211 голосів. Регламент не дає права виносити на голосування непроголосовані питання повторно. Це, за регламентом, можна зробити лише на наступній сесії. Литвин про це забув.
І нарешті. Спікер В. Литвин після попереднього „провалу” Хартії місяць тому поставив її 15 травня знову на голосування без будь-якого обговорення о 18 год. 03 хв. 46 сек., а пролосована вона була о 18 год. 10 хв. 37 сек. Та о 18 год. спікер українець Литвин мав би закрити сесію!! Хто ж, цікаво, його гнав у шию?. Я розумію комуністів. Вони й сьогодні дружно проголосували б за чергове „воссоедінєніє” чи „присоєдінєніє”. Але навіщо продовжувати панування російської мови в Україні В. Литвину?
Політичні змагання навколо Хартії у Верховній Раді та поза нею тривали кілька років. Важко назвати ще якесь парламентське питання, боротьба навколо якого була б такою тривалою і такою запеклою. І це не дивно. Адже мовне питання в Україні це питання шляху розвитку української нації і української держави. Питання стоїть так: піде Україна шляхом відродження і консолідації української нації та побудови на цій основі української національної держави, чи вона, як і попередні три століття, йтиме шляхом знекровлення українського національного організму через продовження панування російської мови, внаслідок чого Україна в перспективі була б побудована як держава без національної основи і національного патріотизму. В такій державі пануватиме російський і космополітичний капітал, як він панує сьогодні, або, що цілком не виключено, вона розпадеться на дві держави. Для того щоб зрозуміти сказане, слід зробити дві речі: з’ясувати, що таке Хартія регіональних мов і мов меншин та які політичні сили „проштовхували” її ратифікацію.
Європейська Хартія є документом, який має демократичну сутність. Вона покликана захистити регіональні мови і мови національних меншин від вимирання та утисків з боку панівних державних мов. Ми в Україні добре знаємо, що це таке. Українська мова витіснялася з України і українців шляхом заборон, переселенням українців до Сибіру і заселенням України неукраїнцями, переведенням освіти на мову панівної нації, шляхом багатьох інших заходів, що позбавляли українців їхнього національного духу і їхньої мови. Наслідки нам всім відомі. Якби московська радянська держава проіснувала ще кілька десятків років, українська мова залишилася б лише в бібліотеках і в глухих селах.
Проте переважна більшість європейских країн відмовляється ратифікувати Хартію. Навіщо, наприклад, Франції, Іспанії чи Туреччині заважати мовній і політичній консолідації своїх націй? Росія Хартію теж не ратифікувала, хоча як федеративна держава, мала б це зробити давно. Російська влада не хоче надавати мовні права українцям. Вона не відкрила жодної української газети, жодної української школи, жодного класу, жодного театру і всього жодного українського. І вона цього ніколи не зробить.
Хартія є справді справедливим демократичним, божим документом, бо захищає зайця від вовка, перепілку від шуліки, слабкого від сильного, мову меншості від панівної державної мови. Але ж ми бачимо, що в Україні все зовсім не так, як є в єропейських державах та в Росії. Державною мовою в Україні проголошено українську, але ж вона державною ще не стала. В Україні панує не державна, а колишня імперська мова, за винятком хіба-що кількох західних областей, загальна кількість населення яких становить рівно стільки, скільки має дощенту зросійщена Донецька область. З Донбасу та Півдня України українську мову вже повністю виметено.
Українська мова ще трохи „тримається» у столиці завдяки певній концентрації тут української національної інтелігенції, яку якимсь дивом не встигли до кінця винищити та залякати до клітинного рівня російські більшовики. Але в цілому в Києві господарює „вєлікій і могучій”. Хто у це чомусь не вірить, нехай зайде у Кабмін, у Київську держадміністрацію і в районні адміністрації, у будь-який магазин, ресторан, вуз, школу, у військову частину, на тренування збірної України з футболу чи будь-якої іншої збірної. Нехай підійде до книжкових і газетних лотків. Нехай прислухається до мови людей. Нехай вімкне телевізор і “проклацає” усі телеканали. Він на них України майже не побачить. Інформаційний простір в Україні захопили „новые украинцы” - зденаціоналізована космополітична рускоязична буржуазія. Вона перетворила українську мову у жебрачку під порогом власної хати.
І ось за цих обставин прийнята Верховною Радою Хартія пропонує захищати російську мову. У тексті Хартії російську мову прирівняно до гагаузької, польської, німецької та мов інших національних меншин. Хартія нічого не говорить про загрозу, що нависла над українською мовою. Отже, прийнята Хартія захищатиме сильного від слабкого, вовка від зайця, російську мову від української. Прихильники ратифікації Хартії навряд чи були заклопотані долею гагаузької чи німецької мови. Їм не вдалося проголосити російську мову державною, не вдається проголосити її офіційною, тобто службовою, то вони зробили хід конем – домоглися ратифікації Європейської Хартії, яка як міжнародна угода, матиме юридичні права вищі за наші внутрішні закони. Прихильники Хартії наполегливо проштовхували її не задля гагаузької чи польської мов. Вони їм зовсім не потрібні. Їм потрібно було мати документ, який давав би росіянам мовні права, рівні з правами титульної нації. Віднині панування російської мови в освіті, в пресі, на службі, в рекламі і т.п. вже не розглядатиметься як порушення Конституції і мовного законодавства, а як законне забезпечення мовних прав російської нацменшини і мільйонів „украинцев”, тобто національних покручів, що зреклися своєї мови. І в цьому вся суть. На шляху українського національного відродження поставлено шлагбаум.
Доречно нагадаю, що цього ж дня у Верховній Раді голосувалася резолюція за наслідками парламентських слухань на тему „Про функціонування української мови в Україні”. Голосувалися прості рекомендації. І що ж? – Депутати не проголосували!!! Депутат В. Черняк, виступаючи після голосування з „процедури”, розпачливо запитав: „Куди я потрапив? Невже це Україна? Невже це український парламент? Невже це українці?”. Якби я був у залі, я відповів би шановному професорові Чернякові: „Ні, пане Володимире, це не українці. Це – вирощені московською імперією новітні яничари, покручі, перевертні, з яких імперії вдалося за триста років вийняти національний хребет. Українці на свою мову ножа не занесли б. Історія їх запам’ятає.”
А для історії нагадаю, що у минулому скликанні Хартію, яку вніс президент Л.Кучма, всіма силами „проштовхували” депутати Алєксєєв, Баулін та Іванов. За допомогою спікера О. Ткаченка вони її таки „проштовхнули”, але Конституційний Суд через процедурні порушення ратифікацію на прохання групи депутатів скасував. Цього разу основним промоутером нового президентського проекту Хартії, яку розробляв і представляв новий голова Державного комітету з питань національностей на прізвище Москаль(!??), став, як це не дивно, спікер, простий колись хлопець з житомирського села на прізвище Литвин. Він мав сто причин відкласти ратифікацію цього злодійського антиукраїнського закону. А він вперто і послідовно робив усе навпаки. Навіть Президент надіслав йому листа з проханням створити комісію для вдосконалення внесеного ним проекту. Думка і текст цієї комісії не були поставлені на голосування. Варто нагадати, що місяцем раніше Хартія не була проголосована, набравши всього 211 голосів. Регламент не дає права виносити на голосування непроголосовані питання повторно. Це, за регламентом, можна зробити лише на наступній сесії. Литвин про це забув.
І нарешті. Спікер В. Литвин після попереднього „провалу” Хартії місяць тому поставив її 15 травня знову на голосування без будь-якого обговорення о 18 год. 03 хв. 46 сек., а пролосована вона була о 18 год. 10 хв. 37 сек. Та о 18 год. спікер українець Литвин мав би закрити сесію!! Хто ж, цікаво, його гнав у шию?. Я розумію комуністів. Вони й сьогодні дружно проголосували б за чергове „воссоедінєніє” чи „присоєдінєніє”. Але навіщо продовжувати панування російської мови в Україні В. Литвину?