Як треба боротися з Кучмореформою (стаття як інструкція)
05/26/2003 | Михайло Свистович
Всенародне обговорення ініціативи президента України Леоніда Кучми щодо реформи системи влади в Україні та проекту Закону України “Про внесення змін до Конституції України” триває, набуваючи розмаху цунамі. Люди забули про всі свої справи та масово поринули в обговорення. Лише про реформи говорять домогосподарки з чоловіками, щойно ті прийдуть з роботи, робітники й селяни в цехах і на фермах, пасажири в транспорті і закохані на лавочках у парках. Саме таке враження складається від тієї навали вітальних телеграм з підтримкою, протоколів зборів та іншої макулатури, якою вимахує як неспростовним доказом дивної загальнонародної підтримки нелюбого народу президента його адміністрація.
Насправді, звичайно, ніхто б з громадян про ті ініціативи й не знав, якби не силоміць організовані владою по всій Україні збори у трудових колективах, та, якби опозиція з неменшою енергією ніж влада не кинулась заперечувати президентські ініціативи. Та й досі більшість населення знає лише про те, що Кучма щось там і десь там запропонував. Але що саме – ніхто не знає, бо це нікого насправді не цікавить.
Взагалі обговорювати слова майже пенсіонера Кучми – це те саме, що воювати з вітряками або спільно вирішувати, є життя на Марсі чи немає. Адже всім, в тому числі і Кучмі та його оточенню, зрозуміло, що жодна з президентських пропозицій не має шансу на втілення в життя. Навіть якщо народ підтримає всі без винятку ініціативи на референдумі з результатом 102% за. Допоки Конституція не змінена, останнє слово залишається за Верховною Радою, в якій проект подібних змін до Конституції ніколи не набере необхідних 300 голосів. І навіть сумнівно, що набере 226.
Для чого ж тоді президентське оточення затіяло цю гру з відомим заздалегідь підсумком? Лише з одною метою – відволікти опозицію від підготовки до президентських виборів, від формування структур, від боротьби з владою на місцях, від вирішення дійсно болючих проблем, втягнувши у виснажливе, непотрібне і пустопорожнє обговорення того, чого ніколи не буде. Це крок відчаю збанкрутілої влади, що, як потопаючий, хапається за будь-який предмет. Але я вперше бачу, щоб потопаючий диктував свої умови і нав’язував свої правила тому, хто його топить.
В дитинстві ми застосовували один прийом, коли хотіли проникнути на територію, що охоронялася собаками. Ті, хто мав туди пролізти, чаїлись десь поблизу, а інші з великої відстані починали дражнити чотириногих охоронців. І дурнуваті пси з диким лементом всієї зграєю летіли на уявних порушників кордону, тоді як справжні порушники в цей час безперешкодно лізли через паркан. Собацюри ловили облизня, бо ті, хто їх дражнив, встигали відбігти у заздалегідь підготовлені безпечні схованки. Пси поверталися назад і знову з виразами власною значущості на мордах заходилися охороняти вхід, тоді як ми, заглибившись у їхні володіння, робили свою справу.
І замість того, щоб нав’язувати владі свою гру, опозиція, взявши на себе роль вищеописаних собак, все більше втягується у гру провладну, виправдовуючи це тим, що Кучма може оголосити загальнонародний референдум, сфальсифікувати його підсумки та, порушуючи Конституцію, прямо внести необхідні йому зміни до Конституції і державного устрою.
Я сильно сумніваюсь щодо можливості і навіть бажання прокучмівських сил вчинити саме так. По-перше, про референдум як спосіб втілення ініціатив Кучми почала кричати саме опозиція, а не влада. Кучма лише натякнув на нього у своєму телевізійному виступі, сказавши, що “якщо політики не зможуть домовитися – арбітром має стати весь народ”. По-друге, сам Кучма вже заявив, що порушувати Конституцію не збирається, і що референдум відбудеться після внесення парламентом змін до Конституції. По-третє, наслідком вищеописаних дій стане міжнародна ізоляція України, оскільки цивілізований світ ніколи не схвалить відверто протизаконної зміни системи влади. А перетворення України на Білорусь не входить у плани не тільки опозиції, але й більшості пропрезидентських сил. На чому вони зароблятимуть гроші, не маючи змоги імпортувати товари? Для чого вони приватизовуватимуть підприємства, нездатні працювати на повну потужність? Навіщо їм впроваджувати для свого бізнесу режим найбільшого сприяння, якщо ним неможливо буде скористатися? Як вони врешті решт розкрадатимуть бюджет, якщо той зменшиться як шагренева шкіра? Я вже мовчу про тих олігархів, чиї прибутки залежать від експорту (а до цієї когорти належить і зять президента Віктор Пінчук).
Тому опозиції слід вийти з окопів оборони та зайнятися двома речами. Перше – це, абстрагуючись від ініціатив Кучми (ніби їх і не було), продовжувати робити те, що робили й до того. Друге – пошити у дурні авторів озвученої президентом ідеї реформаторства, зайнявшись айкідо. Тобто, обернути зусилля суперника проти нього самого.
Сподіватися довести Кучмі, що народ не підтримує його ініціативи – це те саме, що намагатися пробити головою бетонну стіну. Немає сенсу для опозиції по селах і містах кидати всі справи і бігати з висолопленими язиками, зриваючи збори на підтримку Кучмореформи та витрачати купу часу на організацію альтернативних зборів. Виконавча вертикаль, щоб довести начальству свою ефективність, не афішуючи своїх дій перед народом, все одно проведе таких зборів по підприємствах, в установах й організаціях більше, ніж опозиція встигне на них відреагувати. В крайньому випадку чиновники просто напишуть і надішлють до Києва протоколи таких зборів, тому кількість тих, хто нібито підтримує ініціативи президента, на папері завжди у кілька разів перевищуватиме чисельність противників цих реформ.
Взагалі дії пропрезидентських сил з приводу проголошених Кучмою ініціатив досить різняться. В одних регіонах, де опозиція досить слабка, чиновники без особливої фантазії зганяють народ на збори і рапортують нагору про шалені цифри “прихильників” Кучмореформи. Там, де опозиція сильна, все відбувається трохи інакше. Примусові збори тут також мають наявність, однак у значно меншому масштабі. А ті зібрання, які проводяться поза стінами підприємств, установ, організацій мають навіть видимість демократії.
На них скликається народ для обговорення нагальних місцевих проблем, а наприкінці, коли всі вже втомлені, ставиться питання реформи. Оскільки воно мало кого цікавить, люди (на такі добровільні збори, що навмисно проводяться у робочі дні, ходять в основному пенсіонери), щоб швидше розійтись після довгого і незрозумілого монологу представника влади, голосують, ніхто ті голоси не підраховує, а до протоколу навмання вносяться потрібні цифри, які “свідчать”, що “прихильників” змін системи влади по Кучмі в кілька разів більше ніж противників. Достатньо 2-3 грамотних і рішучих опозиційних активістів, щоб потрібне для влади рішення на таких зборах прийняте не було, а народ розійшовся з лайкою на адресу президента на вустах. Нам з дружиною довелось побувати на кількох таких зборах (в тому числі й на двох сесіях селищних рад), де ми зірвали схвалення Кучмореформи самою своєю появою – внесене в порядок денне обговорення влада просто не наважилась розпочати, обмежуючись закликом вивчати пропозиції президента і надсилати письмові пропозиції. Але на кожні з цих зборів нам довелось витратити по 4-6 годин, бо ж сидіти треба від початку до кінця, навіть, перепрошую, в туалет виходити по черзі, щоб влада не скористалася нашою короткою відсутністю для схвалення Кучмореформи. Не менше часу на подібні речі витратили й інші опозиційні активісти. А тим часом влада тихенько провела з потрібним для себе результатом десятки подібних зборів у школах, лікарнях, на підприємствах. Ми ж через участь в цьому протистоянні не провели кілька важливих заходів по організації опозиційної структури, не випустили два номери газети, в черговий раз відклали громадське розслідування зловживань посадових осіб тощо.
В тих районах, де активність опозиції помітна неозброєним оком, щоб “допомогти” їй витратити час, якого і так катастрофічно не вистачає, влада та пропрезидентські партії зайнялись організацією численних круглих столів із запрошенням туди широкого кола опозиційних активістів. Там панує повна демократія, кожному дають висловитися, не обмежуючи виступи регламентом, навіть представники провладних сил, що кілька років тому і подумати не могли заперечувати президенту, жваво підтримуючи саму необхідність реформ, критикують окремі ініціативи гаранта Конституції. Але яка користь для опозиційної справи з цих круглих столів, коли там збираються люди, яких ні в чому насправді не переконаєш? Лише втрата дорогоцінного часу.
Тому варто відійти від подібного протистояння Кучмореформі і нав’язати владі свою гру. Наївно сподіватися, що вдасться змусити Кучму відступити, організувавши масові протести, спрямовані проти його ініціатив. Якщо досі опозиція не змогла підняти народ на масові протести навіть з проблем, які стосуються кожного громадянина, мені важко уявити масові демонстрації по всій Україні з питань, у яких більшість народу нічого не розуміє. Якщо на мітинги з гаслами “Ні підвищенню тарифів на комунальні послуги” або “Віддайте наші земельні паї” виходять до 1% громадян, то як можна очікувати більшу кількість протестуючих з гаслами “Ні двопалатному парламенту” чи “Не дамо президенту призначати силових міністрів”?
До того ж Кучма про протести у регіонах навряд чи дізнається. Голови державних адміністрацій не повідомлятимуть нагору про народне незадоволення, побоюючись, що їх звинуватять у поганій роботі. Опозиція ж, яка навіть у своїй пресі не часто згадує дрібні провінційні виступи, навряд чи зможе висвітлити і донести до влади справжній масштаб цих протестів.
Мені скажуть, що, якщо будемо сидіти склавши руки, це додасть Кучмі впевненості, і він силою змінить систему влади. Я вже писав, що це навряд чи можливо, але, якщо навіть говорити про найгірше, то ті методи, які використовує опозиція зараз, навряд чи завадять президенту здійснити свій план. І, якщо говорити про масові протестні виступи, тим більше потрібно не витрачати час на словесні дискусії з владою, які ніхто з простих громадян не почує, а готуватися до протистояння, для чого потрібні розгалужені структури.
На цьому етапі, допоки в опозиції немає чіткого плану дій (мається на увазі дій взагалі, а не з приводу президентських ініціатив), допоки не розпочалася підготовка до майбутніх президентських виборів (а все це по-справжньому розпочнеться не раніше осені, коли закінчаться вже видимі на обрії літні відпустки), варто провести коротку і яскраву кампанію, яка б сформувала в народу тверду недовіру до президентських ініціатив. Пропозиції Кучми і зараз не користуються популярністю в народі, оскільки не лише є незрозумілими (більшість виборців не вивчали міжнародного права), але й виходять з джерела, яке не користується довірою у 90% громадян. Тому опозиції потрібно просто перетворити цю інтуїтивну недовіру в логічне заперечення, донісши до кожного виборця шкідливість Кучмореформи.
Але це досягається не біганиною по організованих владою заходах, а власними акціями, а ще більше – пропагандою. Організовані опозицією власні мітинги з приїздом народних депутатів у провінційні міста і містечка (для цього потрібно задіяти не лише лідерів, але й решту народних обранців, мажоритарників – по своїх округах, пропорційників – по всій Україні) з одночасним масовим поширенням друкованої продукції, де б кількома абзацами пояснювались істинні плани влади, дадуть набагато більший ефект.
Немає сенсу намагатися підвищити інтелект народу до рівня бакалавра міжнародного права, заперечуючи кожен рядок президентських ініціатив. При цьому слід пам’ятати, що Верховна Рада (та й, на жаль, сам інститут парламентаризму) також не користується в народу широкою довірою, що народні депутати у свідомості багатьох громадян асоціюються з неробами й балакунами (тому більшість громадян не проти, наприклад, зменшення їх кількості та позбавлення імунітету), що в суспільстві існують прагнення “сильної руки” та нехіть до виборчих кампаній. Пояснити ж народу переваги громадянського суспільства за короткий період неможливо. Цим краще зайнятися після виборів, доводячи свої слова успішною роботою державного апарату, як було під час прем’єрства Ющенка. Тому зараз людям потрібно дати коротке і зрозуміле для кожного громадянина послання з кількома тезами (я подаю їх у довільному порядку і у невідшліфованій формі):
1. Ініціативи Кучми в дійсності спрямовані не на покращення функціонування системи влади, а є лише спробою продовжити своє перебування при владі. В якості доказів варто навести його слова на прес-конференції, де президент каже, що ніхто не знає, коли відбудуться наступні президентські вибори. Також про це свідчить ініціатива Кучми щодо проведення усіх виборів в один рік раз в п’ять років. Адже, щоб її реалізувати, потрібно або скоротити на два роки термін дії нинішніх Верховної і місцевих рад, або, навпаки, продовжити на один рік з одночасним продовженням на три роки повноважень президента Кучми. Оскільки для проведення його реформ в життя Кучмі потрібна підтримка місцевої влади та 300 голосів народних депутатів, йдеться саме про перенесення всіх виборів і продовження панування злочинної влади до 2007 року. Про те, що Кучма запобігає перед депутатами, свідчить і той факт, що, посилаючись при виголошенні своїх ініціатив на квітневий 2000 року референдум, президент зовсім не згадав про позбавлення народних обранців депутатського імунітету.
2. На виборах в один рік потрібно зупинитися окремо. Зазначити, що Кучма має рацію, що виборчі кампанії не найкращим чином відбиваються на житті країни. Але це є суто український феномен, який створив сам Кучма. В цьому винні не вибори, а режим, який змушує працівників державних установ у робочий та позаробочий час агітувати за кандидатів від влади. В жодній демократичній країні вибори не заважають економіці, і в нас буде так само, коли впаде злочинний режим, і до влади прийдуть чесні політики. Але навіть в кучмівській Україні небажано проводити всі вибори в один рік. Це можна проілюструвати на прикладі господаря, який заради якихось справ, може покинути на якийсь час займатися своїм господарством, однак, завершуючи одну справу, він знову повертатиметься до роботи, щоб через певний період взятися до іншої справи і т.д. Господар ніколи не покине господарство напризволяще на цілий рік, поки не закінчить всіх сторонніх справ, бо тоді господарство чекає занепад, який не відновити за роки роботи. Так само буде і з країною, якщо ми цілий рік підряд займатимемось лише виборами. До речі, в жодній країні немає такого, щоб всі вибори проходили в один рік. Всі вони розділені досить довгим періодом часу.
3. Кучма відверто бреше, коли говорить, що пропонована ним система влади відповідає європейським зразкам. Якщо вже брати Європу, то у більшості її країн панує парламентська система, де президенту відводяться суто представницькі функції англійської королеви, а в багатьох країнах президента зовсім немає. Парламентсько-президентська система існує лише у Франції та Фінляндії, однак і там президент не має таких повноважень, які хоче залишити за собою Кучма. Є ще президентська система – у США, де головна відповідальність за стан справ у державі лягає на президента, а не на парламент. Кучма ж пропонує нам дикий гібрид двох систем, чого немає ніде у світі. Якщо взяти кожну ініціативу президента окремо, то ми не знайдемо жодного пункту в його пропозиціях, який би відповідав нормам цивілізованих держав. Якщо пропозиції Кучми будуть втілені у життя, ми отримаємо президента з широкими повноваженнями, але з мінімальною відповідальністю за долю держави.
4. Загалом досвід інших країн довів, що держава може успішно розвиватись і при президентській, і при парламентсько-президентській, і при парламентській системі влади. Головним є не система влади, а те, хто цю владу очолює. Проблема України полягає не у поганій Конституції (вона у нас одна з найкращих у світі), а в тому, що влада ніколи не збиралася дотримуватися цієї Конституції та виконувати видані ж нею закони. Ми постійно стикаємося з відвертим невиконанням з боку влади конституційних норм (безкоштовні освіта та медицина, свобода слова, гарантії від свавілля правоохоронних органів та багатьох інших). Тому головне зараз – змінити владу, навчитися спочатку виконувати хоча б ті закони, які вже діють, а вже потім вдосконалювати Конституцію.
5. Кучма також свідомо вводить нас в оману, відстоюючи необхідність двопалатного парламенту. До того ж у його проекті верхня палата виглядає як філія адміністрації президента. Вона має значно більше повноважень ніж нижня палату, в яку президент хоче перетворити нинішню Верховну Раду, її не можна розпустити, і принципи її формування у пропозиціях Кучми настільки розмиті, що їх можна трактувати по-різному. Двопалатний парламент має сенс лише у федеративних державах, більшість унітарних європейських держав живуть з однопалатним парламентом. В тих же унітарних державах, де є дві палати, такий парламент є наслідком історичних обставин, коли до нижньої палати обирались представники від народу, а верхню формувала аристократія без виборів, і парламентські крісла передавались у спадок, як і досі є в англійській Палаті лордів (невже Україні для нормального життя потрібно кількасот років проходити той шлях, що вже пройшли цивілізовані держави?) Традиційна європейська обережність до зміни системи влади і внесення радикальних змін до Конституції зберегла у цих країнах верхню палату, однак основну роль там, на відміну від того, що пропонує нам Кучма, грають нижні палати, функції верхніх палат все більше обмежуються, а деякі країни (Швеція, Данія) перейшли від двопалатного парламенту до однопалатного, тоді як Кучма пропонує нам зворотній шлях.
6. Кучма пропонує скоротити депутатський корпус з 450 до 381-383 депутатів, однак державні видатки від цього лише збільшаться, оскільки для обслуговування верхньої палати доведеться створювати новий чисельний апарат. Тут бажано навести конкретні цифри, порівнявши, скільки пенсій можна було б виплатити за ці кошти, скільки збудувати доріг, очисних споруд тощо.
7. Якби президент дійсно хотів змінити систему влади, чого він не висував подібних пропозицій, стільки років пробувши при владі, а “прокинувся” лише тоді, коли стало зрозуміло, що створеній ним і його оточенням злочинній системі приходить кінець? Все дуже просто. Кучма ховає за чисельними й незрозумілими для простого громадянина пропозиціями єдине прагнення – продовжити свої повноваження і не відповідати за скоєні злочини. Саме тому він прагне ввести посаду довічних сенаторів для всіх президентів (тобто, для себе і Кравчука) й “забувся” про скасування депутатської недоторканості, щоб до кінця життя забезпечити собі непідсудність.
Це вичерпний перелік того, що має міститися у головному посланні опозиції до народу, а також становити основу для інших пропагандистських матеріалів. Немає сенсу розтовкмачувати громадянам сутність розподілу повноважень президента й парламенту, переваги пропорційної системи, небезпеку виборів до верхньої палати у великих мажоритарних округах. Це не означає, що про це непотрібно говорити. Потрібно, але не у пропагандистських листівках, а в газетних статтях та виступах. Також потрібно озброїти вичерпною критикою кожного пункту президентських пропозицій всіх опозиційних агітаторів. Адже знайдуться люди (і їх буде все ж чимало), які захочуть розібратися в подробицях. Якщо ж не виділити серед антипрезидентської агітації головного короткого і зрозумілого меседжу, ми ризикуємо, що багато людей просто заплутаються у термінах та поясненнях і не захочуть за браком часу й обробкою городів не лише докопуватись до дрібниць, але й сприймати опозиційну інформацію, якщо це потребуватиме значних розумових зусиль.
Окрім вищезазначеної кампанії, в тих регіонах, де опозиція звикла активно діяти лише від виборів до виборів або в режимі загальнополітичного протистояння, можна зайнятися і зривом владних зборів по схваленню Кучмореформи. Якщо немає інших важливих справ, це все ж мобілізує і консолідує апатичні опозиційні осередки.
Народні депутати та функціонери опозиційних партій повинні розподілити між собою обов’язки. Ті, які займалися щоденними рутинними справами по забезпеченню діяльності своїх організацій, розбудовою структур та плануванням дій, з огляду на не такі вже й далекі президентські вибори, не мають відволікатися на “реформаторство”. Ті ж, чия діяльність і до цього полягала у виступах з різноманітних трибун, отримують чудову можливість для нападок на владу.
Вони мають розробити свій план реформи системи влади і вимагати його обговорення, але не на круглих столах, а в присутності народу, в тому числі на шпальтах газет та (найголовніше!) в теле- і радіоефірі. Хай пропозиції публічних дискусій постійно лунають з вуст опозиціонерів, а кожна відмова чи мовчанка з боку влади повинні негайно доноситись до кожного виборця. Добре, якщо опозиційна друкована продукція міститиме поряд з антикучмореформаторськими агітаційними матеріалами ще й інформацію щодо проблем місцевого характеру або ті, які хвилюють більшість людей (можна розміщати на них інформацію щодо кількості коштів, які йдуть на утримання адміністрації президента, випуск різноманітних привітань та розміщення реклами на підтримку президентських пропозицій, знов таки, порівнявши, скільки пенсій можна було б виплатити за ці кошти, скільки збудувати доріг, очисних споруд тощо).
Тут варто зазначити, що така поведінка опозиціонерів матиме значно більший ефект саме після проведення вищезазначеної кампанії, якій можна було б дати якусь промовисту назву на кшталт “Не дозволимо Кучмі правити нами ще три роки”. І ще. Знавцям міжнародного права з опозиційного табору варто було б випустити брошуру з аргументованою критикою президентських ініціатив, а тим, хто цю критику проголошуватиме, не соромитись стати школярами і вивчити цей матеріал.
Такі дії опозиції закладуть у народі стійке несприйняття реформ, запропонованих владою, і тоді, якщо Кучма все ж спробує змінити систему влади в обхід Конституції, набагато легше буде підняти народ на протест під гаслом, аналогічним назві опозиційної кампанії. Також необхідно вже попередити Раду Європи та різноманітні міжнародні організації про підготовлюваний українською владою антиконституційний переворот, домігшись таким чином засудження можливих кроків Кучми в напрямку узурпації влади та попередження його з боку світової спільноти про можливі наслідки таких кроків.
А найголовніше, що опозиція має пам’ятати: всі її дії по запереченню Кучмореформи, в тому числі й власний план зміни системи влади, є нічим іншим як пропагандистським приводом для висвітлення злочинності та приреченості режиму. І ці дії не повинні вносити жодних корективів до опозиційних планів, які існували до проголошення ініціатив Кучми. Заперечуючи ініціативи президента, опозиція не повинна навіть припускати, що до президентських виборів Конституція має змінитися. Тому торгуватися з приводу якихось змін не варто і навіть шкідливо. Це можна робити лише для проформи, завжди тримаючи у запасі холодний душ у вигляді відсутності у влади 300 голосів для внесення цих змін.
Я не можу сказати, що мені на всі 100 подобається нинішня Конституція. Я розумію, що їй необхідні зміни. Однак вносити їх потрібно частково лише після виборів президента, а в основному після наступних парламентських виборів, які, щоб там не говорили, і якою б недосконалою не була нинішня опозиція, будуть все ж демократичніші за вибори-2002. Я визнаю слушність зауважень, що опозиція після перемоги може й не захотіти нічого міняти, використовуючи нинішню систему влади в своїх інтересах. І також визнаю, що наївно сподіватися лише на добру волю нинішньої опозиції. Але, якщо в опозиції не вистачить волі піти на зміни у Конституції після перемоги, то звідки вона візьметься зараз?
Підтримувати владу, навіть з кращих міркувань, сподіваючись схилити з її допомогою опозицію до негайної зміни системи влади – небезпечно для майбутнього країни, бо ці зміни будуть не такими, як нам би хотілось. Якщо взяти такий математичний термін як “середня зважена” й застосувати її до формули з вихідними даними “погана опозиція” й “гірша за погану опозицію влада”, то відразу розумієш, що краще мати справу з формулою “погана влада” (нинішня опозиція після перемоги на виборах) і “гірша за погану владу опозиція” (нинішня влада після поразки на виборах). Сподіватись на позитивні зміни у системі влади нинішньою підконтрольною Банковій парламентською більшістю (навіть враховуючи її можливі поступки вбік опозиції) є ще більш наївним ніж вірити у добру волю опозиції після її перемоги.
Насправді, звичайно, ніхто б з громадян про ті ініціативи й не знав, якби не силоміць організовані владою по всій Україні збори у трудових колективах, та, якби опозиція з неменшою енергією ніж влада не кинулась заперечувати президентські ініціативи. Та й досі більшість населення знає лише про те, що Кучма щось там і десь там запропонував. Але що саме – ніхто не знає, бо це нікого насправді не цікавить.
Взагалі обговорювати слова майже пенсіонера Кучми – це те саме, що воювати з вітряками або спільно вирішувати, є життя на Марсі чи немає. Адже всім, в тому числі і Кучмі та його оточенню, зрозуміло, що жодна з президентських пропозицій не має шансу на втілення в життя. Навіть якщо народ підтримає всі без винятку ініціативи на референдумі з результатом 102% за. Допоки Конституція не змінена, останнє слово залишається за Верховною Радою, в якій проект подібних змін до Конституції ніколи не набере необхідних 300 голосів. І навіть сумнівно, що набере 226.
Для чого ж тоді президентське оточення затіяло цю гру з відомим заздалегідь підсумком? Лише з одною метою – відволікти опозицію від підготовки до президентських виборів, від формування структур, від боротьби з владою на місцях, від вирішення дійсно болючих проблем, втягнувши у виснажливе, непотрібне і пустопорожнє обговорення того, чого ніколи не буде. Це крок відчаю збанкрутілої влади, що, як потопаючий, хапається за будь-який предмет. Але я вперше бачу, щоб потопаючий диктував свої умови і нав’язував свої правила тому, хто його топить.
В дитинстві ми застосовували один прийом, коли хотіли проникнути на територію, що охоронялася собаками. Ті, хто мав туди пролізти, чаїлись десь поблизу, а інші з великої відстані починали дражнити чотириногих охоронців. І дурнуваті пси з диким лементом всієї зграєю летіли на уявних порушників кордону, тоді як справжні порушники в цей час безперешкодно лізли через паркан. Собацюри ловили облизня, бо ті, хто їх дражнив, встигали відбігти у заздалегідь підготовлені безпечні схованки. Пси поверталися назад і знову з виразами власною значущості на мордах заходилися охороняти вхід, тоді як ми, заглибившись у їхні володіння, робили свою справу.
І замість того, щоб нав’язувати владі свою гру, опозиція, взявши на себе роль вищеописаних собак, все більше втягується у гру провладну, виправдовуючи це тим, що Кучма може оголосити загальнонародний референдум, сфальсифікувати його підсумки та, порушуючи Конституцію, прямо внести необхідні йому зміни до Конституції і державного устрою.
Я сильно сумніваюсь щодо можливості і навіть бажання прокучмівських сил вчинити саме так. По-перше, про референдум як спосіб втілення ініціатив Кучми почала кричати саме опозиція, а не влада. Кучма лише натякнув на нього у своєму телевізійному виступі, сказавши, що “якщо політики не зможуть домовитися – арбітром має стати весь народ”. По-друге, сам Кучма вже заявив, що порушувати Конституцію не збирається, і що референдум відбудеться після внесення парламентом змін до Конституції. По-третє, наслідком вищеописаних дій стане міжнародна ізоляція України, оскільки цивілізований світ ніколи не схвалить відверто протизаконної зміни системи влади. А перетворення України на Білорусь не входить у плани не тільки опозиції, але й більшості пропрезидентських сил. На чому вони зароблятимуть гроші, не маючи змоги імпортувати товари? Для чого вони приватизовуватимуть підприємства, нездатні працювати на повну потужність? Навіщо їм впроваджувати для свого бізнесу режим найбільшого сприяння, якщо ним неможливо буде скористатися? Як вони врешті решт розкрадатимуть бюджет, якщо той зменшиться як шагренева шкіра? Я вже мовчу про тих олігархів, чиї прибутки залежать від експорту (а до цієї когорти належить і зять президента Віктор Пінчук).
Тому опозиції слід вийти з окопів оборони та зайнятися двома речами. Перше – це, абстрагуючись від ініціатив Кучми (ніби їх і не було), продовжувати робити те, що робили й до того. Друге – пошити у дурні авторів озвученої президентом ідеї реформаторства, зайнявшись айкідо. Тобто, обернути зусилля суперника проти нього самого.
Сподіватися довести Кучмі, що народ не підтримує його ініціативи – це те саме, що намагатися пробити головою бетонну стіну. Немає сенсу для опозиції по селах і містах кидати всі справи і бігати з висолопленими язиками, зриваючи збори на підтримку Кучмореформи та витрачати купу часу на організацію альтернативних зборів. Виконавча вертикаль, щоб довести начальству свою ефективність, не афішуючи своїх дій перед народом, все одно проведе таких зборів по підприємствах, в установах й організаціях більше, ніж опозиція встигне на них відреагувати. В крайньому випадку чиновники просто напишуть і надішлють до Києва протоколи таких зборів, тому кількість тих, хто нібито підтримує ініціативи президента, на папері завжди у кілька разів перевищуватиме чисельність противників цих реформ.
Взагалі дії пропрезидентських сил з приводу проголошених Кучмою ініціатив досить різняться. В одних регіонах, де опозиція досить слабка, чиновники без особливої фантазії зганяють народ на збори і рапортують нагору про шалені цифри “прихильників” Кучмореформи. Там, де опозиція сильна, все відбувається трохи інакше. Примусові збори тут також мають наявність, однак у значно меншому масштабі. А ті зібрання, які проводяться поза стінами підприємств, установ, організацій мають навіть видимість демократії.
На них скликається народ для обговорення нагальних місцевих проблем, а наприкінці, коли всі вже втомлені, ставиться питання реформи. Оскільки воно мало кого цікавить, люди (на такі добровільні збори, що навмисно проводяться у робочі дні, ходять в основному пенсіонери), щоб швидше розійтись після довгого і незрозумілого монологу представника влади, голосують, ніхто ті голоси не підраховує, а до протоколу навмання вносяться потрібні цифри, які “свідчать”, що “прихильників” змін системи влади по Кучмі в кілька разів більше ніж противників. Достатньо 2-3 грамотних і рішучих опозиційних активістів, щоб потрібне для влади рішення на таких зборах прийняте не було, а народ розійшовся з лайкою на адресу президента на вустах. Нам з дружиною довелось побувати на кількох таких зборах (в тому числі й на двох сесіях селищних рад), де ми зірвали схвалення Кучмореформи самою своєю появою – внесене в порядок денне обговорення влада просто не наважилась розпочати, обмежуючись закликом вивчати пропозиції президента і надсилати письмові пропозиції. Але на кожні з цих зборів нам довелось витратити по 4-6 годин, бо ж сидіти треба від початку до кінця, навіть, перепрошую, в туалет виходити по черзі, щоб влада не скористалася нашою короткою відсутністю для схвалення Кучмореформи. Не менше часу на подібні речі витратили й інші опозиційні активісти. А тим часом влада тихенько провела з потрібним для себе результатом десятки подібних зборів у школах, лікарнях, на підприємствах. Ми ж через участь в цьому протистоянні не провели кілька важливих заходів по організації опозиційної структури, не випустили два номери газети, в черговий раз відклали громадське розслідування зловживань посадових осіб тощо.
В тих районах, де активність опозиції помітна неозброєним оком, щоб “допомогти” їй витратити час, якого і так катастрофічно не вистачає, влада та пропрезидентські партії зайнялись організацією численних круглих столів із запрошенням туди широкого кола опозиційних активістів. Там панує повна демократія, кожному дають висловитися, не обмежуючи виступи регламентом, навіть представники провладних сил, що кілька років тому і подумати не могли заперечувати президенту, жваво підтримуючи саму необхідність реформ, критикують окремі ініціативи гаранта Конституції. Але яка користь для опозиційної справи з цих круглих столів, коли там збираються люди, яких ні в чому насправді не переконаєш? Лише втрата дорогоцінного часу.
Тому варто відійти від подібного протистояння Кучмореформі і нав’язати владі свою гру. Наївно сподіватися, що вдасться змусити Кучму відступити, організувавши масові протести, спрямовані проти його ініціатив. Якщо досі опозиція не змогла підняти народ на масові протести навіть з проблем, які стосуються кожного громадянина, мені важко уявити масові демонстрації по всій Україні з питань, у яких більшість народу нічого не розуміє. Якщо на мітинги з гаслами “Ні підвищенню тарифів на комунальні послуги” або “Віддайте наші земельні паї” виходять до 1% громадян, то як можна очікувати більшу кількість протестуючих з гаслами “Ні двопалатному парламенту” чи “Не дамо президенту призначати силових міністрів”?
До того ж Кучма про протести у регіонах навряд чи дізнається. Голови державних адміністрацій не повідомлятимуть нагору про народне незадоволення, побоюючись, що їх звинуватять у поганій роботі. Опозиція ж, яка навіть у своїй пресі не часто згадує дрібні провінційні виступи, навряд чи зможе висвітлити і донести до влади справжній масштаб цих протестів.
Мені скажуть, що, якщо будемо сидіти склавши руки, це додасть Кучмі впевненості, і він силою змінить систему влади. Я вже писав, що це навряд чи можливо, але, якщо навіть говорити про найгірше, то ті методи, які використовує опозиція зараз, навряд чи завадять президенту здійснити свій план. І, якщо говорити про масові протестні виступи, тим більше потрібно не витрачати час на словесні дискусії з владою, які ніхто з простих громадян не почує, а готуватися до протистояння, для чого потрібні розгалужені структури.
На цьому етапі, допоки в опозиції немає чіткого плану дій (мається на увазі дій взагалі, а не з приводу президентських ініціатив), допоки не розпочалася підготовка до майбутніх президентських виборів (а все це по-справжньому розпочнеться не раніше осені, коли закінчаться вже видимі на обрії літні відпустки), варто провести коротку і яскраву кампанію, яка б сформувала в народу тверду недовіру до президентських ініціатив. Пропозиції Кучми і зараз не користуються популярністю в народі, оскільки не лише є незрозумілими (більшість виборців не вивчали міжнародного права), але й виходять з джерела, яке не користується довірою у 90% громадян. Тому опозиції потрібно просто перетворити цю інтуїтивну недовіру в логічне заперечення, донісши до кожного виборця шкідливість Кучмореформи.
Але це досягається не біганиною по організованих владою заходах, а власними акціями, а ще більше – пропагандою. Організовані опозицією власні мітинги з приїздом народних депутатів у провінційні міста і містечка (для цього потрібно задіяти не лише лідерів, але й решту народних обранців, мажоритарників – по своїх округах, пропорційників – по всій Україні) з одночасним масовим поширенням друкованої продукції, де б кількома абзацами пояснювались істинні плани влади, дадуть набагато більший ефект.
Немає сенсу намагатися підвищити інтелект народу до рівня бакалавра міжнародного права, заперечуючи кожен рядок президентських ініціатив. При цьому слід пам’ятати, що Верховна Рада (та й, на жаль, сам інститут парламентаризму) також не користується в народу широкою довірою, що народні депутати у свідомості багатьох громадян асоціюються з неробами й балакунами (тому більшість громадян не проти, наприклад, зменшення їх кількості та позбавлення імунітету), що в суспільстві існують прагнення “сильної руки” та нехіть до виборчих кампаній. Пояснити ж народу переваги громадянського суспільства за короткий період неможливо. Цим краще зайнятися після виборів, доводячи свої слова успішною роботою державного апарату, як було під час прем’єрства Ющенка. Тому зараз людям потрібно дати коротке і зрозуміле для кожного громадянина послання з кількома тезами (я подаю їх у довільному порядку і у невідшліфованій формі):
1. Ініціативи Кучми в дійсності спрямовані не на покращення функціонування системи влади, а є лише спробою продовжити своє перебування при владі. В якості доказів варто навести його слова на прес-конференції, де президент каже, що ніхто не знає, коли відбудуться наступні президентські вибори. Також про це свідчить ініціатива Кучми щодо проведення усіх виборів в один рік раз в п’ять років. Адже, щоб її реалізувати, потрібно або скоротити на два роки термін дії нинішніх Верховної і місцевих рад, або, навпаки, продовжити на один рік з одночасним продовженням на три роки повноважень президента Кучми. Оскільки для проведення його реформ в життя Кучмі потрібна підтримка місцевої влади та 300 голосів народних депутатів, йдеться саме про перенесення всіх виборів і продовження панування злочинної влади до 2007 року. Про те, що Кучма запобігає перед депутатами, свідчить і той факт, що, посилаючись при виголошенні своїх ініціатив на квітневий 2000 року референдум, президент зовсім не згадав про позбавлення народних обранців депутатського імунітету.
2. На виборах в один рік потрібно зупинитися окремо. Зазначити, що Кучма має рацію, що виборчі кампанії не найкращим чином відбиваються на житті країни. Але це є суто український феномен, який створив сам Кучма. В цьому винні не вибори, а режим, який змушує працівників державних установ у робочий та позаробочий час агітувати за кандидатів від влади. В жодній демократичній країні вибори не заважають економіці, і в нас буде так само, коли впаде злочинний режим, і до влади прийдуть чесні політики. Але навіть в кучмівській Україні небажано проводити всі вибори в один рік. Це можна проілюструвати на прикладі господаря, який заради якихось справ, може покинути на якийсь час займатися своїм господарством, однак, завершуючи одну справу, він знову повертатиметься до роботи, щоб через певний період взятися до іншої справи і т.д. Господар ніколи не покине господарство напризволяще на цілий рік, поки не закінчить всіх сторонніх справ, бо тоді господарство чекає занепад, який не відновити за роки роботи. Так само буде і з країною, якщо ми цілий рік підряд займатимемось лише виборами. До речі, в жодній країні немає такого, щоб всі вибори проходили в один рік. Всі вони розділені досить довгим періодом часу.
3. Кучма відверто бреше, коли говорить, що пропонована ним система влади відповідає європейським зразкам. Якщо вже брати Європу, то у більшості її країн панує парламентська система, де президенту відводяться суто представницькі функції англійської королеви, а в багатьох країнах президента зовсім немає. Парламентсько-президентська система існує лише у Франції та Фінляндії, однак і там президент не має таких повноважень, які хоче залишити за собою Кучма. Є ще президентська система – у США, де головна відповідальність за стан справ у державі лягає на президента, а не на парламент. Кучма ж пропонує нам дикий гібрид двох систем, чого немає ніде у світі. Якщо взяти кожну ініціативу президента окремо, то ми не знайдемо жодного пункту в його пропозиціях, який би відповідав нормам цивілізованих держав. Якщо пропозиції Кучми будуть втілені у життя, ми отримаємо президента з широкими повноваженнями, але з мінімальною відповідальністю за долю держави.
4. Загалом досвід інших країн довів, що держава може успішно розвиватись і при президентській, і при парламентсько-президентській, і при парламентській системі влади. Головним є не система влади, а те, хто цю владу очолює. Проблема України полягає не у поганій Конституції (вона у нас одна з найкращих у світі), а в тому, що влада ніколи не збиралася дотримуватися цієї Конституції та виконувати видані ж нею закони. Ми постійно стикаємося з відвертим невиконанням з боку влади конституційних норм (безкоштовні освіта та медицина, свобода слова, гарантії від свавілля правоохоронних органів та багатьох інших). Тому головне зараз – змінити владу, навчитися спочатку виконувати хоча б ті закони, які вже діють, а вже потім вдосконалювати Конституцію.
5. Кучма також свідомо вводить нас в оману, відстоюючи необхідність двопалатного парламенту. До того ж у його проекті верхня палата виглядає як філія адміністрації президента. Вона має значно більше повноважень ніж нижня палату, в яку президент хоче перетворити нинішню Верховну Раду, її не можна розпустити, і принципи її формування у пропозиціях Кучми настільки розмиті, що їх можна трактувати по-різному. Двопалатний парламент має сенс лише у федеративних державах, більшість унітарних європейських держав живуть з однопалатним парламентом. В тих же унітарних державах, де є дві палати, такий парламент є наслідком історичних обставин, коли до нижньої палати обирались представники від народу, а верхню формувала аристократія без виборів, і парламентські крісла передавались у спадок, як і досі є в англійській Палаті лордів (невже Україні для нормального життя потрібно кількасот років проходити той шлях, що вже пройшли цивілізовані держави?) Традиційна європейська обережність до зміни системи влади і внесення радикальних змін до Конституції зберегла у цих країнах верхню палату, однак основну роль там, на відміну від того, що пропонує нам Кучма, грають нижні палати, функції верхніх палат все більше обмежуються, а деякі країни (Швеція, Данія) перейшли від двопалатного парламенту до однопалатного, тоді як Кучма пропонує нам зворотній шлях.
6. Кучма пропонує скоротити депутатський корпус з 450 до 381-383 депутатів, однак державні видатки від цього лише збільшаться, оскільки для обслуговування верхньої палати доведеться створювати новий чисельний апарат. Тут бажано навести конкретні цифри, порівнявши, скільки пенсій можна було б виплатити за ці кошти, скільки збудувати доріг, очисних споруд тощо.
7. Якби президент дійсно хотів змінити систему влади, чого він не висував подібних пропозицій, стільки років пробувши при владі, а “прокинувся” лише тоді, коли стало зрозуміло, що створеній ним і його оточенням злочинній системі приходить кінець? Все дуже просто. Кучма ховає за чисельними й незрозумілими для простого громадянина пропозиціями єдине прагнення – продовжити свої повноваження і не відповідати за скоєні злочини. Саме тому він прагне ввести посаду довічних сенаторів для всіх президентів (тобто, для себе і Кравчука) й “забувся” про скасування депутатської недоторканості, щоб до кінця життя забезпечити собі непідсудність.
Це вичерпний перелік того, що має міститися у головному посланні опозиції до народу, а також становити основу для інших пропагандистських матеріалів. Немає сенсу розтовкмачувати громадянам сутність розподілу повноважень президента й парламенту, переваги пропорційної системи, небезпеку виборів до верхньої палати у великих мажоритарних округах. Це не означає, що про це непотрібно говорити. Потрібно, але не у пропагандистських листівках, а в газетних статтях та виступах. Також потрібно озброїти вичерпною критикою кожного пункту президентських пропозицій всіх опозиційних агітаторів. Адже знайдуться люди (і їх буде все ж чимало), які захочуть розібратися в подробицях. Якщо ж не виділити серед антипрезидентської агітації головного короткого і зрозумілого меседжу, ми ризикуємо, що багато людей просто заплутаються у термінах та поясненнях і не захочуть за браком часу й обробкою городів не лише докопуватись до дрібниць, але й сприймати опозиційну інформацію, якщо це потребуватиме значних розумових зусиль.
Окрім вищезазначеної кампанії, в тих регіонах, де опозиція звикла активно діяти лише від виборів до виборів або в режимі загальнополітичного протистояння, можна зайнятися і зривом владних зборів по схваленню Кучмореформи. Якщо немає інших важливих справ, це все ж мобілізує і консолідує апатичні опозиційні осередки.
Народні депутати та функціонери опозиційних партій повинні розподілити між собою обов’язки. Ті, які займалися щоденними рутинними справами по забезпеченню діяльності своїх організацій, розбудовою структур та плануванням дій, з огляду на не такі вже й далекі президентські вибори, не мають відволікатися на “реформаторство”. Ті ж, чия діяльність і до цього полягала у виступах з різноманітних трибун, отримують чудову можливість для нападок на владу.
Вони мають розробити свій план реформи системи влади і вимагати його обговорення, але не на круглих столах, а в присутності народу, в тому числі на шпальтах газет та (найголовніше!) в теле- і радіоефірі. Хай пропозиції публічних дискусій постійно лунають з вуст опозиціонерів, а кожна відмова чи мовчанка з боку влади повинні негайно доноситись до кожного виборця. Добре, якщо опозиційна друкована продукція міститиме поряд з антикучмореформаторськими агітаційними матеріалами ще й інформацію щодо проблем місцевого характеру або ті, які хвилюють більшість людей (можна розміщати на них інформацію щодо кількості коштів, які йдуть на утримання адміністрації президента, випуск різноманітних привітань та розміщення реклами на підтримку президентських пропозицій, знов таки, порівнявши, скільки пенсій можна було б виплатити за ці кошти, скільки збудувати доріг, очисних споруд тощо).
Тут варто зазначити, що така поведінка опозиціонерів матиме значно більший ефект саме після проведення вищезазначеної кампанії, якій можна було б дати якусь промовисту назву на кшталт “Не дозволимо Кучмі правити нами ще три роки”. І ще. Знавцям міжнародного права з опозиційного табору варто було б випустити брошуру з аргументованою критикою президентських ініціатив, а тим, хто цю критику проголошуватиме, не соромитись стати школярами і вивчити цей матеріал.
Такі дії опозиції закладуть у народі стійке несприйняття реформ, запропонованих владою, і тоді, якщо Кучма все ж спробує змінити систему влади в обхід Конституції, набагато легше буде підняти народ на протест під гаслом, аналогічним назві опозиційної кампанії. Також необхідно вже попередити Раду Європи та різноманітні міжнародні організації про підготовлюваний українською владою антиконституційний переворот, домігшись таким чином засудження можливих кроків Кучми в напрямку узурпації влади та попередження його з боку світової спільноти про можливі наслідки таких кроків.
А найголовніше, що опозиція має пам’ятати: всі її дії по запереченню Кучмореформи, в тому числі й власний план зміни системи влади, є нічим іншим як пропагандистським приводом для висвітлення злочинності та приреченості режиму. І ці дії не повинні вносити жодних корективів до опозиційних планів, які існували до проголошення ініціатив Кучми. Заперечуючи ініціативи президента, опозиція не повинна навіть припускати, що до президентських виборів Конституція має змінитися. Тому торгуватися з приводу якихось змін не варто і навіть шкідливо. Це можна робити лише для проформи, завжди тримаючи у запасі холодний душ у вигляді відсутності у влади 300 голосів для внесення цих змін.
Я не можу сказати, що мені на всі 100 подобається нинішня Конституція. Я розумію, що їй необхідні зміни. Однак вносити їх потрібно частково лише після виборів президента, а в основному після наступних парламентських виборів, які, щоб там не говорили, і якою б недосконалою не була нинішня опозиція, будуть все ж демократичніші за вибори-2002. Я визнаю слушність зауважень, що опозиція після перемоги може й не захотіти нічого міняти, використовуючи нинішню систему влади в своїх інтересах. І також визнаю, що наївно сподіватися лише на добру волю нинішньої опозиції. Але, якщо в опозиції не вистачить волі піти на зміни у Конституції після перемоги, то звідки вона візьметься зараз?
Підтримувати владу, навіть з кращих міркувань, сподіваючись схилити з її допомогою опозицію до негайної зміни системи влади – небезпечно для майбутнього країни, бо ці зміни будуть не такими, як нам би хотілось. Якщо взяти такий математичний термін як “середня зважена” й застосувати її до формули з вихідними даними “погана опозиція” й “гірша за погану опозицію влада”, то відразу розумієш, що краще мати справу з формулою “погана влада” (нинішня опозиція після перемоги на виборах) і “гірша за погану владу опозиція” (нинішня влада після поразки на виборах). Сподіватись на позитивні зміни у системі влади нинішньою підконтрольною Банковій парламентською більшістю (навіть враховуючи її можливі поступки вбік опозиції) є ще більш наївним ніж вірити у добру волю опозиції після її перемоги.
Відповіді
2003.05.26 | Михайло Свистович
Як ми боролися з Кучмореформою (стаття як практичний посібник)ч1
Статтю з елементами інструкції про те, як, на мою думку, треба протистояти спробам президента та його оточення я написав ще 29 квітня. До того, як ми зробили перші практичні кроки в цьому напрямку. Однак попереду були два тижні майже суцільних вихідних, тому вирішив відкласти її оприлюднення, щоб не пішла до архіву непоміченою. Потім прийшла в голову думка перекласти її на англійську. І вийшло так, що до моменту її виходу ми встигли (і досить успішно) випробувати цю “інструкцію” на практиці в своєму рідному Ірпені.Як я вже писав у “статті-інструкції”, пересвідчившись, що біганина по організованих владою не афішованих зборах чи участь в суто партійних круглих столах – це неефективна витрачання часу, якого в нас і так гостро не вистачає на серйозні справи, ми вирішили провести коротку, але яскраву кампанію, яка б назавжди сформувала в мешканців Приірпіння стійке несприйняття президентських ініціатив.
Першим нашим спільником у кампанії виступив сам Леонід Кучма. Справа в тому, що раніше всі масові заходи не мітингового характеру проходили у нас в кінотеатрі “Ірпінь” в залі на 400 крісел. Однак після того як місцева влада здала кінотеатр в оренду приватному підприємству, вхід до нього нам був закритий. Влада ж продовжує проводити там свої зібрання, оскільки договір оренди передбачає, що приватний орендатор надає у вільний від кіносеансів час приміщення для проведення зборів територіальної громади. Та, коли опозиціонери, які також є членами територіальної громади, зверталися до влади з проханням дозволити провести збори в кінотеатрі, нас посилали до адміністрації кінотеатру, а та, щоб не сваритись з владою, в якої достатньо важелів тиску на підприємців, завжди відмовляла нам під різноманітними причинами або й зовсім без них. Нам навіть показували план, де виходило так, що зала зайнята ледь не цілодобово.
Звичайно, можна було провести свій захід і на площі, і ми підготували цей резервний варіант з озвученням та автономним живленням на той випадок, що у наданні приміщення відмовлять. Нам навіть на площі було б краще, бо за останні кілька місяців вже дожилися до того, що зібрати 400-500 чоловік на мітинг в нашому невеличкому місті не є для нас аж надто великою проблемою. Та, по-перше, домогтися від влади дозволу на збори саме у кінотеатрі “Ірпінь” було для нас просто принциповим, по-друге (і це головніше за наведений принцип), це мали бути все ж таки не мітинг, а збори. З обговоренням, протоколом, підрахунком присутніх і підсумками голосування з точністю до одного голосу. Тому ми у своєму проханні до влади про надання приміщення послалися на відповідний Указ президента, який зобов’язує місцеву владу сприяти обговоренню президентських ініціатив. Владі не було куди подітися, і приміщення нам надали.
Оскільки вже скоро 5 років, як ми в Приірпінні діємо у своїй боротьбі з владою об’єднаним фронтом, не звертаючи увагу на партійність чи ідеологічні погляди один одного, тому й вирішили, що кожен, хто може, має залучити матеріальні ресурси своєї партії для нашої кампанії. А ірпінські осередки, які не мають нічого окрім одного на всіх офісу з комп’ютером, принтером та факсом, забезпечували людський ресурс. Раніше ми для масштабних пропагандистських кампаній додатково залучали людський ресурс з Києва (як партійний, так і майданівський), та це вже давно відійшло у минуле: тепер нам цілком вистачає власних сил. Також вирішили, що осередок кожної партії звернеться до свого вищого начальства з проханням надіслати до нас народного депутата для участі в обговоренні.
Основний матеріальний тягар, звичайно, ліг на плечі Української народної партії, оскільки голова її Київської обласної організації Євген Жовтяк є народним депутатом України від нашого округу, ми його обирали, брали участь в його виборчій кампанії, він утримує для нас офіс тощо. Тому йому, як кажуть, сам Бог велів бути не тільки ведучим зборів, але й взяти найактивнішу участь в організації нашої кампанії. На його плечі лягли всі технічні питання, доставка автомобілями (в основному своїм власним) матеріалів, виготовлення основної маси друкованої продукції, участь у розробці тактики і стратегії.
Розпочалась кампанія 8 травня з роздачі агітаційних матеріалів та розклейки оголошень. Однак, якби ми роздавали виключно друковану продукцію політичного характеру, то навряд чи б зібрали на збори більше 200-300 громадян. І навіть не тому, що не цікавить насправді народ, що там пропонує їм Кучма. Як ми пересвідчились на самому зібранні, не такий вже наш народ аполітичний чи дурний. Однак, все ж ініціативи гаранта не настільки зачіпають серця громадян, щоб вони, відклавши всі свої справи, гуртом валили на обговорення.
Тому, готуючи свої матеріали, ми пов’язували Кучмореформу з конкретними людськими проблемами. Наші агітки були комбінованими. Загальнополітичні й місцеві матеріали (комунальні тарифи, земельні питання) розміщувалися не на окремих агітках, а поряд на тих самих сторінках. Загалом різноманітних комбінованих агіток, запрошень, оголошень в нас було 20 тисяч (при наявності 25 тисяч родин у Приірпінні), з яких 12 тисяч виготували у Жовтяка, 5 тисяч – в “Громадському контролі”, по 1,5 тис. в УРП “Собор” та КУНі.
Також ми взяли у партіях чисто політичні матеріали проти реформи (з Меморандумом четвірки, виступами опозиційних лідерів) – 6 тисяч в Соціалістичній партії, 4 тис. в того ж Жовтяка (як виготовлених УНП, так і випущених головним штабом “Нашої України”) і 1 тис. в УРП “Собор”. Хто скільки дав – стільки і взяли. Якби ще хтось дав – взяли б їхні. Дали б більше – більше б і взяли. Ще кількасот “антиреформаторських” листівок виготували рухівці на зворотньому боці ще випущених за життя Чорновола плакатів “Бандитам – тюрми”.
Збори запланували на 16 годину, в неділю, 11 травня, коли більшість людей, що мають в понеділок іти на роботу, вже закінчили повертаються з городів, базарів, магазинів та поїздок до рідних на ці тривалі вихідні. Сценарій зборів складався з двох частин: обговорення президентських ініціатив та місцевих ірпінських проблем. І запрошували ми народ до кінотеатру як на розмову з приводу Кучмореформи, так і для розгляду питань, що безпосередньо зачіпають інтереси більшості мешканців Приірпіння.
Ввечері 10 травня надійшла інформація, що ректор Академії державної податкової служби, голова Київської обласної організації Партії регіонів України (ще донедавна очолював обласну організацію НДП, а в радянські часи – міськком комсомолу) Петро Мельник збирається влаштувати на площі біля кінотеатру мітинг на підтримку президентських ініціатив з надією, що люди (хто не розібравшись, а хто не бажаючи сидіти в задушливій залі) залишаться на вулиці. Обговорення протидії цьому зайняло в нас не більше 15 хвилин, бо ще з часів акції “Україна без Кучми” в нас є добре відпрацьовані варіанти як повернути провладні акції собі на користь. На жаль, інформація виявилася дезою, ніхто ніякого пропрезидентського мітингу не планував.
За кілька днів до початку акції Євгенові Жовтяку прийшла в голову думка влаштувати громадське опитування з приводу ставлення народу до президентських ініціатив. Виготовлення бюлетенів та виборчих скриньок (обклеєні папером картонні скриньки з проріззю для вкидання бюлетенів) він взяв на себе, на нас покладалася організація голосування.
Звичайно, ми легко могли б забезпечити собі будь-який результат, та вирішили цього не робити, оскільки для подальшої роботи з людьми нам самим потрібно знати настрої, що панують в народі після нашої агітаційної кампанії. Тому і бюлетенів зайвих у скриньки не докидали, і людям не підказували, де ставити “пташки” – за чи проти підтримки запропонованих президентом змін до Конституції. А щоб влада не організувала примусових голосів за реформу, наприклад, задіявши студентів Податкової Академії під контролем викладачів, про опитування заздалегідь нікому не повідомляли. Зорганізувати ж щось прямо “з коліс” у вихідний день навіть нашому славнозвісному адмінресурсу не під силу.
В неділю, 11 травня, з 8.00 в найбільш людних місцях (біля базару і вокзалу) ми поставили по одній скриньці для голосування. Там же поставили два пости з інформаційними стендами та роздачею друкованих матеріалів, які ще залишилися (і ще частину матеріалів залишили для роздачі безпосередньо на зборах). По закінченні опитування скриньки на очах в людей були внесені до кінотеатру “Ірпінь”, і Євген Жовтяк, що вів збори, розпочав свій виступ з розповіді про сам факт опитування й подав пропозицію обрати лічильну комісію для підрахунку бюлетенів. До комісії, окрім запропонованих кандидатур, було запрошено увійти всіх бажаючих з числа тих, хто знаходився в залі, але ніхто такого бажання не виявив. Тому ми розклали бюлетені прямо на краю невисокої сцени, самі стали біля сцени у залі і, поки йшло обговорення, рахували їх. Причому робили це так, що кожен зацікавлений міг підійти й подивитися на підрахунок, а по закінченні перевірити, чи не намахлювали ми там чогось.
Не зважаючи на додатково занесені до кінотеатру лавки та вщент заповнені проходи, зала не змогла вмістити всіх бажаючих взяти участь у зборах. Кількасот чоловік залишилися на вулиці, і тоді залунали пропозиції провести обговорення під відкритим небом, а не в задушливому приміщенні. Однак присутні у залі літні люди попросили провести збори в кінотеатрі, оскільки їм важко було б вистояти кілька годин на палючому сонці. Компроміс було знайдено, коли хлопці з технічної групи за лічені хвилини організували трансляцію обговорення на вулицю, а в залі запрацювала система кондиціонування.
На наше запрошення взяти участь у обговоренні відгукнулися четверо народних депутатів-списочників: нашоукраїнець Юрій Ключковський (заступник голови Народного руху України), б’ютівці Левко Лук’яненко (голова Ради старійшин Української республіканської партії “Собор”) та Михайло Павловський (Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина”) і комуніст Юрій Соломатін. Всім їм, а також Ірпінському міському голові Володимиру Скаржинському (член Народно-демократичної партії) відвели місця у “простонародній президії”, яка являла собою звичайну лавку на сцені без стола попереду.
Власне дискусії як такої не відбулося. Всі народні депутати під бурхливі овації зали виступили з різкою критикою президентських пропозицій, висвітлюючи як їх абсурдність з точки зору державного будівництва, так і справжню суть намірів Кучми і його оточення – продовжити панування злочинного режиму й перетворити парламент на філію адміністрації президента. Люди різних політичних поглядів однаково тепло вітали багатолітнього в’язня комуністичного режиму Левка Лук’яненка і комуніста Юрія Соломатіна, оскільки їх об’єднала спільна боротьба зі злочинною владою.
Не зважаючи на неодноразові запевнення Євгена Жовтяка надати слово і прихильникам президента, ніхто з присутніх не побажав відстоювати точку зору Леоніда Кучми, хоча місцеві чиновники також не оминули цю залу.
На захист президентських ініціатив виступив лише Володимир Скаржинський, але його настільки потопав у вигуках обурення, що Євгену Жовтяку кілька разів доводилося звертатися до зали з проханням дати висловитись і протилежній стороні. І, мабуть, вибитий з рівноваги такою реакцією народу мер Ірпеня на хвильку втратив над собою контроль, промовивши “золоті” слова: “Якби ці ініціативи йшли не від президента Кучми, а від іншої політичної сили, вони б дістали в народу повне схвалення”. Щодо схвалення саме таких ініціатив, які містяться в пропозиціях Кучми, питання дискусійне, хоча б тому, що ніхто б з опозиції такої реформи як Л. Кучма не запропонував би. Але В. Скаржинський своїми словами фактично визнав, що діючий президент не користується в переважної більшості людей жодною довірою, тому будь-яка його ініціатива приречена на провал.
Ставлення ірпінчан до реформ Кучми підтвердили і підсумки опитування. За підрахунками лічильної комісії з 2713 бюлетенів, що знаходились у скриньках, за пропозиції президента було віддано лише 150 голосів, проти його ініціатив висловилися 2520 громадян, і ще 43 бюлетені були визнані недійсними через наявність (або відсутність) позначок в обох квадратах.
Після затвердження залою протоколу лічильної комісії (з 502 присутніх у залі лише один проголосував проти) була прийнята резолюція зборів, в якій зазначалося, що “запропоновані президентом України Леонідом Кучмою зміни до Конституції України є ні чим іншим як спробою збанкрутілої влади продовжити своє панування”, що “система влади, яку прагне запровадити в Україні Кучма, не має нічого спільного з найбільш поширеними у Європі моделями”, що “реформа системи влади в Україні потрібна, однак розпочатися вона має після президентських виборів, бо пропозиції не мають іти від політичної сили, якій народ відмовив в довірі на останніх виборах”. За резолюцію проголосували 497 присутніх у залі, проти – 2, утримались – 2.
Проти реформ Кучми голосували навіть ті чиновники, які беруть активну участь в організації “одобрямсу” ініціатив президента у трудових колективах, зганяючи народ на примусові збори. Але, сидячи “в народній масі”, вони побоялися виділятися.
Ірпінський міський голова не брав участі в жодному голосуванні, чим викликав в кого обурення, в кого сміх, а в кого і жаль. Резюме цих емоцій було одне: “Володимире Даниловичу, чому ж Ви не наважуєтеся підтримати Кучму, пропозиції якого щойно захищали?”
Голосування відбувалося і на вулиці, і там таких, хто був проти чи утримався, не було. Однак ці голоси вирішили не включати до загального підсумку, щоб влада потім не скористалася цим для звинувачення організаторів у фальсифікації, оскільки порахувати присутніх під стінами кінотеатру з точністю до одного було неможливо. Приблизну кількість тих, кого не вмістив кінозал, можна оцінити за даними опитування. На прохання людей, що зібралися на вулиці, була встановлена скринька для голосування, з якої по закінченні зборів було вийнято 233 бюлетені, і у всіх до одного пропозиціям Кучми було сказано “Ні”. Ці бюлетені також не враховувалися під час оголошення підсумків опитування.
Підбиваючи підсумки обговорення, Євген Жовтяк заявив, що збори в кінотеатрі “Ірпінь” значно більше відбивають реальне ставлення народу до реформ ніж організовані владою примусові зібрання в трудових колективах. Адже на організоване опозицією обговорення люди з’явилися добровільно, прочитавши оголошення та отримавши запрошення нейтрального змісту з пропозицією висловити свою думку щодо президентських ініціатив. Підсумки опитування та голосування, на думку Є. Жовтяка, найкраще спростовують слова Олександра Лавриновича про те, що більшість українців нібито підтримують запропоноване Л. Кучмою реформування системи влади. Бо, якщо взяти ті протоколи, які надійшли до Міністерства юстиції з Ірпінського регіону, то вийде, що ірпінці “палко схвалюють” пропозиції президента. Добровільне, а не примусове зібрання та опитування показало, що насправді президентські ініціативи в кращому разі підтримують не більше 5,5% громадян.
Є. Жовтяк запропонував надіслати до Міністерства юстиції протокол ірпінських зборів, резолюцію та протокол лічильної комісії про результати опитування, щоб Олександр Лавринович на власні очі пересвідчився, що думає народ, коли висловлює свою думку добровільно, а не під пильним контролюючим оком державних чиновників і керівників підприємств, установ та організацій.
Закінчились збори обговоренням місцевих ірпінських проблем: порушення з боку влади земельного законодавства, підвищення комунальних тарифів, неналежне виконання чиновниками своїх обов’язків та ін. Ці питання висвітлювали місцеві опозиційні активісти (ми домовились між собою, що з приводу президентських ініціатив від опозиції виступатимуть лише народні депутати, оскільки, якби виступили б хоча б голови місцевих осередків, ми б не розійшлися і до ранку). Після цих виступів слово для виправдання було надано міському голові, якого досі ніхто не бачив настільки розгубленим. Врятувався він лише тим, що потрібно було звільняти залу для кіносеансу, тому на всі гострі питання відповідати йому не довелось.
Продовження все це дістало у Верховній Раді, яка за наслідками нашої акції підтримала депутатські запити (автори – Є. Жовтяк, Л. Лук’яненко, І. Бокий, Р. Безсмертний) до міністра юстиції та президента щодо фальсифікації підсумків загальнонародного обговорення в масштабах України, навівши у приклад справді народного волевиявлення збори у кінотеатрі “Ірпінь”. Правда, за те, щоб надіслати запит до Кучми парламент не проголосував, однак протоколи і резолюцію гаранту ми все одно надіслали як додатки до депутатського звернення Жовтяка.
А тепер аналіз без ейфорії і з ложкою дьогтю.
Те, що акція нам вдалась, сумнівів ні в кого не викликає. Про це свідчить широкий розголос у регіоні, ейфорія в опозиційних лавах, палаючі очі прихильників і настільки ж перелякані зіниці можновладців. Успіх акції виразно читався на обличчях народних депутатів. Вони їздять по всій Україні і знають, скільки людей збирають опозиційні мітинги у маленьких містечках. Більш-менш велелюдні зібрання там відбуваються хіба що як реакція на якусь резонансну подію (взимку раптово відключається опалення, влітку зненацька зникає холодна вода тощо ), в Ірпені ж масовість була досягнута виключно агітацією. Левко Лук’яненко і Михайло Павловський вже бували раніше в Ірпені, тож можуть порівняти, скільки людей ми збирали раніше, і скільки зібрали зараз. І оцінити наслідки роботи ірпінської опозиції з людьми.
Те, що акція буде успішною, ми знали заздалегідь. Бо несподівано для нас з 10 травня люди, не помічені в опозиційній діяльності, почали розповсюджувати власні листівки з запрошенням прийти на збори 11 травня до кінотеатру “Ірпінь” (громадяни, незадоволені прийнятими щодо них судовими рішеннями, підприємці тощо). У своїх листівках вони писали, що розглядатимуться такі-то ірпінські проблеми, і поряд з місцеві питаннями, які збиралися висвітлювати ми, ставили ще й свої. В принципі вони мали рацію, бо знали, що слово Жовтяк надасть всім бажаючим, а отже і їхні питання будуть розглянуті. Містом також були розклеєні анонімні листівки, де, поряд з питаннями, які запланували обговорити ми, містилися закиди на адресу азербайджанської діаспори.
Все це свідчило тільки про одне: інтерес до організованих нами зборів привернув велику увагу, і розповсюджувачі не наших листівок, розуміючи, що такої великої аудиторії вони самі не зберуть, намагалися вхопити крапельку уваги з хвилі нашої кампанії. Більше того, побачивши таке зацікавлення з боку народу, нам погодилися практично надати хоч і маленьку, але все ж допомогу в розповсюдженні агітації люди, які знали нас, симпатизували нам, давно читали наші агітматеріали, колись були активними, але вже понад 10 років обмежували свою участь у політиці лише власним голосуванням на виборах. Їх не пробудила навіть “Україна без Кучми”.
Я не стверджую, що от були-були вони байдужими і раптом від нашої “антиреформаторської” кампанії прозріли. Це не так. Їхнє “прозріння” – наслідок бурхливих політичних процесів останніх років та копіткої роботи ірпінської опозиції. Ця ж кампанія просто стала останньою краплею, яка довела їм, що боротьба – це не лише шипи, але й троянди. Вони покинули політику в той період, коли їхні зусилля здавалися марними, коли жменьки мітингуючих зменшувалися з роками до непристойних розмірів на очах все більш байдужіючого народу, а повернулися, коли нарешті повірили, що з цього може бути результат, побачили, що підтримка народу зростає.
Нам, звичайно, було приємно, хоча двічі ми збирали в Ірпені і велелюдніші зібрання. Але тоді (березень 2000-го і грудень 2002-го) нам допомагали стихійні протестні настрої як негайна емоційна реакція на різке підвищення тарифів на комунальні послуги. Цього ж разу приводів для негайного висловлення народного невдоволення не було, однак, чесно кажучи, ми й 11 травня могли б, якби спрацювали на всю свою потужність, зібрати набагато більше людей. І це не засмучує, а тішить. Бо великий успіх дався без залучення всіх ресурсів (насамперед йдеться про ресурси людські).
Якщо ще восени 2002-го, щоб без “допомоги” місцевої влади у вигляді підвищення тарифів зібрати мітинг на 300-400 чоловік, доводилося всім нашим активістам кілька днів працювати на виснаження (а до осені 2002-го ще й залучати людей з Києва), то цього разу праця на виснаження теж мала місце, але працювали так не всі активісти. І це не тому, що було прийнято рішення дати їм відпочити. Просто багато активістів, користаючись тривалим періодом вихідних днів, поїхали відвідати своїх родичів чи друзів, через що фізично були відсутні в регіоні у ці дні. Заради справедливості треба сказати, що наша “революційна” родина також не виклалась на всі 100 для підготовки кампанії. Підготувавши тексти агіток, ми покинули Ірпінь на цілий тиждень, повернувшись лише 9 травня. Правда, ми не відпочивали, а переключилися на, так би мовити, загальноукраїнський масштаб. Адже двотижневий період політичного затишшя – найблагодатніша пора для приведення у порядок занедбаних рутинних (але дуже необхідних) справ, для серйозних зустрічей (коли ніхто нікуди не поспішає) та мозкових вправ.
Я зовсім не хочу сказати, що через нашу неповну у часі задіяність щось було зроблено неправильно, і що, окрім нас, тут розумних людей немає. Ми могли вплинути на потужність кампанії тільки кількісно (більше задіяних у агітації людей – більше загітованих). З точки зору якості наші соратники по боротьбі робили все правильно і чудово. Просто нарешті ми досягли в регіоні того етапу, коли кількість приблизно однаково підготовлених теоретично і практично активістів нарешті перетнула критичну межу, і ситуація, коли один-два лідери не можуть взяти в чомусь участь (або не можуть приділити акції весь свій час), вже перестала бути критичною.
В принципі, тут нема чим хвалитись. Нормальним рівнем функціональності вважається один добре підготовлений агітатор (а не просто член партії чи громадської організації) на сто чоловік, тоді як в Ірпені не виходить і одного на тисячу. І мала втіха, що у більшості регіонів України ситуація ще гірша ніж у нас. Те саме стосується зв’язку, готовності, мобільності і швидкості реакції. Поки ми не досягнемо хоча б рівня львівської філії УГС 1988 року (вони могли в будь-який час негайно зібрати в потрібному місці 200 чоловік за 2-3 години), впадати в ейфорію ще зарано. Тому й відсвяткували ми свій успіх не бучно –
з розрахунку пляшка вина на 5 чоловік, один тост “За перемогу”, півгодини посиділи-пораділи і пора за роботу. Бо поки що своїм успіхам опозиція (як в Ірпені, так і в Україні в цілому) завдячує не стільки своїй силі, скільки слабкості, дурості і неповороткості влади. Якщо подивитися реально, то 11 травня ми вивели лише 1% виборців регіону, серед яких основну частину складали власне ірпінці (від кількості виборців суто Ірпеня це десь 2%). І навіть, якби ми спрацювали на повну потужність, вивівши вдвічі більше, це все одно було б лише жалюгідні 2% людей. Порівнюючи з іншими регіонами – досить багато, але якщо подивитися на потреби – насправді мало. Не доросли ми й до того рівня впливу на людей, щоб можна було їх масово залучати на київські акції. Бо на “Повстань, Україно” ще їдуть багато, а ось вже на пікетування якогось суду чи прокуратури – ні. Хоча в мене є хороша підозра, що, якщо, не дай Боже, влада захоче засудити суддю Василенка чи адвоката Монтян, все ж таки поїде багато. Однак перевіряти це щось не хочеться.
Технологія залучення людей на акцію в нас завжди була до болю проста: спочатку всі активісти і неактивісти поширюють від дверей до дверей по регіону агітматеріали хто скільки хоче і може (хто 50 штук, хто 100, а хто і всі 1000), обклеюють регіон оголошеннями (також хто скільки може), а потім у вихідні дні активісти виходять з агітаційними стендами і мегафонами на базари і вокзали Ірпеня та Бучі і поширюють все, що залишилося (як правило, лишалася більша частина), одночасно запрошуючи людей на мітинг чи збори. Через ці два базари за вихідні проходить не менше 15 тисяч людей, до того ж багато хто любить поспілкуватися на базарі чи обговорити у себе вдома чи у дворі базарні новини. Таким чином запускається механізм народного телеграфу, і невимушена реклама акції продовжується вустами базарних покупців та продавців і після того, як опозиційні активісти розійдуться.
У Ворзелі, Гостомелі та Коцюбинському (це теж ірпінський регіон) місць масового скупчення людей просто немає, тому тут доводиться поширювати агітматеріали лише від дверей до дверей.
Цього разу ми недооцінили потужності своєї мережі розповсюдження. Непомітно для нас вона настільки зросла, що нам для базарно-вокзальної роздачі залишилося не так вже і багато. Тому, якщо раніше наші стенди стояли в Ірпені та Бучі біля двох, а агітатори біля трьох базарних входів (це в Ірпені, в Бучі лише два базарні входи) та ще й ходили по самих базарах, на цей раз ми не лише проігнорували бучанський ринок, але й в Ірпені обмежилися лише одним входом, біля якого скупчились аж 10 чоловік.
На відміну від минулих разів я пройшовся по базару з мегафоном лише один раз, а роздавати агітки серед яток ми і зовсім не збиралися, якби вже згортаючись випадково не виявили під купою паперу та кульків ще цілу пачку нерозповсюджених листівок. Оскільки потік людей на той час вже помітно зменшився, довелось швиденько роздати агітки по базарних рядах.
Якщо раніше після агітації падали з ніг як організатори, так і базарні агітатори, то цього разу – лише організатори. Тим більше, що я вже писав про те, що не всі здатні до організації люди були задіяні у цій кампанії на всі сто.
Таке наше розслаблення пояснюється не лінощами опозиціонерів, а кількома причинами. Про першу з них (необхідність саме зборів у приміщенні, а не мітингу на вулиці) я вже писав. Для забезпечення необхідної кількості людей наших зусиль було більш ніж достатньо. Більша ж кількість була не просто недоцільна, але й шкідлива. Воно може комусь і приємно “замалюватися” перед партійним начальством, та в Ірпені місцева опозиція цей етап давно пройшла. Бо ж не для “замальовки” затівали ми нашу кампанію. Коли зала забита вщент, а на вулиці зібралося ще півзали, то в натовпі переважають звинувачення на власну адресу: “Треба раніше приходити”. Якщо ж перед входом вирує мітинг удвічі чисельніший за аудиторію що в приміщенні, нарікають на організаторів: “Агітували, запрошували, а забезпечити належних умов не можуть, заперлися собі в залі і т. ін.” Тому наступного разу активність громадян, навіть якщо проводитиметься мітинг просто неба, зменшиться. А це ж не остання наша акція. Та й “замалювалися” ми перед приїжджими нардепами і так дай Боже. До нас дійшла чутка, що інкогніто збиралися приїхати люди з якогось центрального штабу подивитися, що там роблять ці ірпінці, які в Інтернеті всіх повчають. Був хтось чи ні – невідомо. Та це нас не сильно й цікавить. Якщо приїжджали – побачили все на власні очі, якщо ні – можуть розпитати в народних депутатів.
Я вже згадував, як ми страшенно шкодували, що влада цього разу не чинила нам перешкод. Якби нам відмовили у приміщенні, ми б розгорнули агітацію по повній програмі, і на вулиці влаштували б просто грандіозний мітинг. Та це ще все попереду. Надання приміщення для наших заходів у найближчому майбутньому нам не “світить”. Не підпише ж Кучма Указ сприяти обговоренню всіх проблем, а не лише його реформ.
Утримаюсь від докладного опису “в прямому ефірі” виробленої нами за методом спроб і помилок ефективної технології поширення агітматеріалів так, щоб їх прочитала якомога більша кількість людей, а можливості влади щодо протидії агітації та вилучення матеріалів були зведені до мінімуму. Ми поширимо наш досвід в інший спосіб. Скажу лише, що, якою б ефективної і чисельною не була мережа розповсюдження, агітація в людних місцях “очі в очі” в день проведення акції (або у переддень, якщо акція запланована на ранок) є дуже і дуже бажаною. Це вже було перевірено попереднім досвідом, але й цього разу, не дивлячись на ажіотаж навколо акції, проходячи по базару, я виявив, що є люди (хоч і небагато), які нічого не чули, певна кількість щось чула, але не може точно назвати тему протесту, а більшість, хоч і чули та все знали, все ж запитували, де і коли відбудуться збори.
Пояснюється це просто. Люди заклопотані власними справами. Деякі встигли лише проглянути наші агітки, і око не вхопила дату і час, а деякі, навпаки, прочитали відразу і встигли за кілька днів забути. Тому нагадування і уточнення в останній день є далеко не зайвими. Звичайно, коли тисячу разів, вручаючи людині газету чи листівку, повториш кожному те саме речення (і так багато разів), язик починає розпухати. Але ж він без кісток. Не зламається. Та й вдома вже кілька днів не зможеш посваритися через якісь побутові дрібниці, бо ліньки ворушити язиком зайвий раз. Хоч гумореску пиши про вплив безпосередньої політичної агітації на зменшення родинних конфліктів.
Чому б тепер подібні акції з більшим чи меншим ефектом не провести по всій Україні? І що з того, що проголошений Кучмою офіційний період обговорення його ініціатив закінчився? Чому ми маємо рівнятися на Кучму? Адже нашою метою є не проведення більшої кількості зборів, ніж це зробила влада (я вже писав у “статті-інструкції”, що це неможливо), а формування в народу стійкого несприйняття Кучмореформи, щоб закласти базу для майбутніх широких протестних акцій на випадок, якщо влада спробує впровадити президентські ініціативи всупереч конституційній процедурі.
Кампанія ж не обов’язково має містити в собі обговорення в приміщенні президентських ініціатив з протоколом і голосуванням. І навіть подібне нашому опитування є необов’язковим. Можна просто провести широку роздачу агітматеріалів та мітинг на загальну тему, бажано з місцевих проблем, а питання реформи включити туди як один пункт порядку денного, де коротко і зрозуміло (теж писав у “статті-інструкції”) охарактеризувати її справжню суть.
Ми свою кампанію, наприклад, також ще не закінчили. І запланували її продовжити, як тільки спаде резонанс від нашої акції. А тут і влада знову, як завжди нам допомогла. До нас, побачивши, що ми – сила, прийшла спочатку делегація лікарів і молодих мам, а потім просто молодих мам. Перша делегація скаржилася, що влада запланувала перенести дитячу поліклініку з центру міста на найдальшу окраїну, куди вже перенесла раніше дитячу лікарню. А друга – що в дитячі садочки закриваються на літо, що в них щзрізане наполовину харчування, і що продукти закуповуються за завищеними цінами у визначених владою підприємців.
Я взагалі не знаю, щоб ми робили, якби не влада. Навіть свою діяльність в Ірпені ми почали виключно за допомогою влади, бо побачили кілька випадків відвертого “бєспрєдєлу”. Але ми тоді тільки-но переїхали сюди з Києва, підтверджених документально чи якось інакше фактів майже не мали (тільки на рівні розповідей “я боюсь підписуватися під своїми словами”), нікого і нічого не знали, тому діставали владу у будь-який спосіб. Просто ходили на сесії та читали місцеву газету, вишуковуючи, як нишпорки, всі огріхи влади й екстраполювали це на партію влади НДП, на Пустовойтенка і Кучму.
Нашому успіхові по збільшенню кількості агітаторів та масовості підтримки наших акцій ми завдячуємо тому, що влада підвищила тарифи. І, хоча це сталося ще у грудні минулого року, ми не даємо загасити цей вогник: створили комісію, набрали багато матеріалів, поступово обробляємо їх і виносимо на суд громадськості. А поряд з тарифами – Кучма.
З дитячою поліклінікою – це просто “нема слів”. Понад рік перенесли на окраїну дитячу лікарню. Тоді протесту не вийшло, бо влада пообіцяла налагодити гарне транспортне сполучення по дорозі до неї і виконала свою обіцянку. Але через кілька місяців все повернулося на круги своя. Старезний рипучий маленький автобус, старший за батьків пацієнтів поліклініки, ходить рідко і вщент заповнений. Дороги – жахливі. Тому доводиться або їхати на таксі (4-6 грн. залежно від відстані), або йти пішки. А це 3-5 км з різних кінців Ірпеня. А мешканцям інших населених пунктів Приірпіння доводиться ще добиратися спочатку до Ірпеня, а від вокзалу до лікарні – 4 км. Особливо “приємно” долати цю відстань після дощу чи взимку, тягнучи дітей через замети чи багнюку з калюжами за руку, на руках чи в колясках.
Та лікарню все ж відвідують не так часто, якщо діти здорові. Ну хіба ще аналізи та деякі щеплення. А от поліклініку... Окрім всіляких “тимчасових” хвороб (застуда, грип тощо) це і ті ж самі щеплення, і огляд немовлят, і всілякі довідки. Три дні не походила дитина в садочок (їздила до бабусі, просто була вдома) – треба йти до поліклініки за довідкою, що вона здорова. Інакше до садочку не пустять. Часто наймати таксі – серйозний удар по кишені, йти пішки – удар по нервах. А що робити лікарям, на зарплату яких на таксі не наїздишся? Як вони працюватимуть після щоденних своїх піших походів? В якому настрої приходитимуть на домашні виклики дільничні лікарі та медсестри?
Про садочки, хоч наші діти туди і ходять, ми також не знали (окрім того, що вони на літо зачиняються). Руки не доходили. Тепер дійдуть, але про це буде написано окремо.
І от на 29 травня ми знову готуємо комбіновані агітматеріали “Дитяча поліклініка – Кучмореформа”, “Садочки – Кучмореформа”. І знову скликаємо на мітинг народ. Ми ще нічого не зробили, а вже кількість наших агітаторів та розповсюджувачів збільшилась на кілька чоловік за рахунок молодих мам і працівників поліклініки, що самі прийшли до нас у штаб. І це не обіцянка з їхнього боку про участь у опозиції – вони вже кілька днів активно працюють в цьому напрямку.
Цього разу максимально можливої кількості людей також не зберемо. Бо 29 травня – робочий день, та й аудитороія цільова – в основному молодь, яка у більшості все ж працює. Тому нема сенсу “висаджувати великий десант” на базарі у вихідні – до четверга інформація про дату і час мітингу все одно забудеться. Але переносити протест на інший день не можна, бо 29-го – сесія міської ради. Цього разу народних депутатів, можливо, запрошувати не будемо. Якщо прочитають це і захочуть – самі приїдуть. Але це ще питання дискусійне. Та щоб там не було, людей буде значно більше ніж в Сумах на спаленні опудала Петровича, яке організовувала СПУ, куруючи підготовку з Києва, і куди прибули аж шість народних депутатів-соціалістів.
І наостанок щодо наших дій. Коли я писав про активістів, агітаторів, розповсюджувачів, в тому числі й тих, кого ми залучали раніше з Києва, то йшлося виключно про добровольців. Ніхто з наших людей не отримує за свою опозиційну роботу грошей. І ніхто нікому не платить за прихід на акції протесту.
Що нас засмутило?
Засмутила байдужість опозиційних вождів. І не стільки нас, скільки людей, що зібралися в кінотеатрі і на вулиці.
Кожного з них народ вітав бурхливими оплесками. Їм дякували за приїзд, їх слухали уважно і з захопленням. Варто зазначити, що виступали всі як ніколи добре. Не знаю в чому причина. Може тому, що вони вважали, ніби приїхали до провінції і можна з народом розмовляти по-простому. Бо в Києві кожен намагається вдавати із себе суперполітолога, тому виступи виходять занудні та банальні. Так і хочеться сказати з ірпінського досвіду: “Будьте простішими, і до вас потягнуться люди”.
Але, коли народ бурхливою овацією привітав підсумки голосування, і ми зібралися перейти до розгляду місцевих проблем, всі, окрім Жовтяка, піднялися з місць і поїхали геть. Ми не сильно цьому здивувались, але люди були шоковані. Оговтавшись, вони з гіркотою у голосі запитували народних обранців: “Невже ви не хочете дізнатися як живуть “маленькі українці” у маленьких містах?” Відповіді народ так і не почув, як не почули народні обранці того, що говорили про них люди, які щойно нагороджували їх щирими оплесками. Почуті мною висловлені вголос думки громадян можна викласти кількома пунктами:
1. Опозиція сама не краща за режим.
2. Їх цікавить тільки влада.
3. Вони зробили свою справу, записали до свого активу народну підтримку, а наші проблеми їм байдужі. Вони використали нас для своєї політичної мети.
4. Вони проти реформи не тому, що вона погана, а тому, що, якщо вона пройде, вони не зможуть прийти до влади.
5. Голосуй після цього за список, коли там такі.
Я впевнений, що в жодного з депутатів у неділю ввечері не було якихось суперважливих справ, які б змусили їх негайно вертатись до Києва. І також впевнений, що всі вони поїхали додому відпочивати, бо сильно сумніваюсь, що о сьомій вечора в якомусь з опозиційних офісів відбувалася якась нарада чи щось інше. А послухати їм було про що, бо більшість з місцевих проблем, які ми розглядали, мають загальноукраїнське значення, і, на моє переконання, ми так погано живемо ще й тому, що депутати (навіть чесні), готуючи законопроекти, абсолютно відірвані від реалій життя. Зате потім обурюються, що немає механізмів виконання законів.
Народним обранцям зовсім не завадило б послухати Мирославу Свистович, мою дружину, яка витратила п’ять місяців свого життя на дослідження формування комунальних тарифів і виявила, що тарифна політика в Україні взагалі відсутня як така, що нормативні акти багато чого не регулюють, що методика запроваджуваного зараз по всій Україні двоставкового тарифу на опалення призводить до збільшення ціни за послуги, хоча ні собівартість їх, ні якість не змінюється. Що за Правилами розрахунку двоставкового тарифу, затвердженими наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України висхідні дані, які закладаються у тариф, повинні бути підтвердженими незалежною установою, яка має відповідну ліцензію. А цією “незалежною установою”, яка і розробила для всієї України вищезгадану некоректну методику, є такий собі Проблемний інститут нетрадиційних енерготехнологій та інжинірінгу, який зареєстрований як Товариство з обмеженою відповідальністю і розміщується в кількох кімнатах пошарпаного багатоповерхового будинку. Що після відвідин цього інституту в моєї дружини склалося стійке враження, що весь його “науково-дослідницький” персонал складається з керівника Рабиновича Михайла Давидовича та ще трьох співробітників включно з двома секретарками. Що спочатку цей інститут ПІНЕІ розробляє методику розрахунку двоставкового тарифу, в якій пишеться, що при розрахунку тарифів висхідні дані повинні бути підтверджені незалежною установою, яка має на те відповідну ліцензію, тобто інститутом ПІНЕІ. А потім береться офіційна плата за підтвердження місцевих тарифів від півтори тисяч і більше (30-35 тисяч) гривень в залежності від обсягів виконаних робіт.
І, якщо народні обрані ще могли б стверджувати, що вони знають народні проблеми, коли на зборах обговорювалися упередженість суду чи розкрадання чиновниками комунального майна, то про те, як у нас все запущено з тарифами, їм точно невідомо. У всякому разі моя дружина стверджує, що, працюючи в комісії з перевірки обґрунтованості тарифів, вона об’їздила всі установи й організації в пошуках фахівців для консультацій і не виявила жодної людини, яка до кінця володіє всіма нюансами цього питання.
Не завадило б депутатам почути і про те, як отримують величезні земельні ділянки у Бучі вищі українські посадовці, тоді як сотні місцевих мешканців роками стоять на черзі на свої 6-10 соток, щоб розпочати житлове будівництво. А от їх колишній колега по парламенту Ржавський, який не має до нашого регіону жодного стосунку, відхопив собі “клаптик” не менш як у півгектара, ще й знаки дорожні самовільно поставив навколо, щоб повз нього машини не їздили, не заважали думати над долею народу. Тут же без черги прибирають до рук земельку люди з команди київського мера Омельченка, з яким намагається співробітничати у політиці найімовірніший майбутній президент Ющенко. Тут же і наші міністри, прізвища яких я поки що не називаю лише через те, що не встиг уточнити правдивість інформації, яку маю. А відбувається це все не лише тому, що влада у нас злочинна, а й через недосконалість Земельного кодексу. І саме ця недосконалість, про яку я веду мову, полягає не в його капіталістичності чи соціалістичності, а в звичайнісіньких недоробках, які не викликають ідеологічних розбіжностей, і були допущені депутатами при прийнятті виключно через відірваність їх від реального життя.
Я розумію прагнення депутатів швидше вирватися із задушливої переповненої зали (навіть увімкнуті кондиціонери мало допомагали) на свіже повітря. Але в цьому контексті я можу виправдати лише Левка Лук’яненка з огляду на його вік та зіпсоване у таборах здоров’я. Він дійсно виглядав не найкраще, коли вийшов надвір. Яким вийшов Павловський я не бачив, тому нічого сказати не можу, але Ключковський з Соломатіним покинули залу усміхнені та бадьорі, повні енергії. І ще довго натхненні велелюдним зібранням спілкувалися на вулиці зі своїми однопартійцями.
Євген Жовтяк висловив думку, що ми зробили помилку, не поставивши місцеві проблему у першу частину, а Кучмореформу у другу. Я з ним категорично не погоджуюся. Місцевих проблем і бажаючих поговорити про них так багато, що ми б до початку кіносеансу не закінчили би їх розгляд і до президентських ініціатив би просто не дійшли. Якщо ж ми б вольовим рішенням обірвали обговорення місцевих проблем, щоб перейти до конституційної реформи, то це б викликало ще гірший ефект ніж дружний від’їзд народних депутатів. Бо так можна хоч трохи виправдатись ніби вони поїхали вирішувати великі державні справи, а у протилежному випадку розмов, що людей використали заради задоволення владних амбіцій опозиції, було б ще більше.
Однак хрін за редьку не солодший. І чи можна після такого нарікати на наш нібито несвідомий і затурканий народ за його недостатню підтримку опозиції, якщо опозиція, перепрошую, кладе на цей народ по повній програмі. А потім дивуємося, що прості люди, хоч і стали краще ставитись до пропорційної виборчої системи, але все ж не проявляють великого ентузіазму щодо виборів виключно за партійними списками.
До речі, швидким від’їзд народних депутатів і їх небажання спілкуватися з людьми вже розписала яскравими барвами офіційна газета місцевої влади “Ірпінський вісник”, подавши лише лайливі думки наших опонентів і “не помітивши” ні підсумків опитування, ні голосування.
Громадянська опозиція ефективніша за партійну.
Жодна партія в переважній більшості провінційних маленьких міст і містечок не здатна сама організувати потужну протестну акцію. Малопотужні осередки можуть щось зробити, лише об’єднавшись. Причому провінційні опозиційні розклади не завжди відповідають загальноукраїнським. Та й провінційна опозиція часто буває дещо своєрідною. Вона може виступати проти Кучми, але мовчати щодо місцевих кучманоїдів і навіть підтримувати їх, роблячи вигляд, що ніби не розуміє, що це – та сама вертикаль. Виправдовують такі дії тим, що вишуковують у діях місцевої влади щось хороше, хоча з таким самим успіхом можна шукати позитиви у діях Кучми – їх набереться не менше. На негативи ж у діях місцевої влади (корупція, свавілля) очі закривають. Але, якщо чесно, та опозиція, що підтримує дії місцевої влади, не дуже виступає і проти Кучми, обмежуючись посиланням людей на протестні акції до Києва. На місцях же, якщо проводять якісь акції проти режиму (а не місцевих кучманоїдів), то – малочисельні. І роблять це лише тоді, коли вже неможливо відкараскатись від партійних вказівок, які надійшли згори.
В нас у Приірпінні під час акції “Україна без Кучми” місцеві осередки “Батьківщини” та СПУ були абсолютно бездіяльними, тоді як осередки КУНу, НРУ, СелПУ, УНР, не зважаючи на позицію партійних верхів, стояли в опозицію до режиму. Подібну картину у різних її варіаціях можна спостерігати у багатьох районах України.
Строкатість прапорів під час провінційних опозиційних акцій менша ніж у Києві. Але не через меншу кількість партій, а через відсутність у деяких місцевих осередків прапорів чи бажаючих їх тримати. В столиці поодинокі прапори малопотужних партій зазвичай несуть працівники центральних офісів, які залежать від свого партійного начальства, бо ж отримують від нього зарплату. В провінції такого ж стимулу немає, тому примусити когось важко, а добровільні прапороносці є не у всіх маленьких осередках. Однак партійна реклама тут присутня не менше. Оголошення про акції рясніють стількома назвами партій та громадських організацій, що займають часом більше місця ніж решта тексту. Ми в себе також не позбулися ще цієї дурниці, щоб не конфліктувати з тими членами, для яких життя йде шкереберть, коли вони не бачать назви рідної партії.
Партійні вожді та рядові члени наївно гадають, що таким чином вони популяризують власну партію. Насправді на партійні прапори звертають увагу лише ті громадяни, які вже є у більшості членами якихось партій. Так само і на назви партій. Люди вже настільки втомилися від різноманіття партій, які не мають між собою суттєвих (помітних для кожного громадянина) відмінностей, що просто їх не запам’ятовують, оскільки не ставлять собі такої мети. Увага звертається лише на потужні відомі партії чи блоки. Тому в голові залишаються КПУ, СПУ, “Батьківщина”. Якщо на об’яві є назви блоків (“Наша Україна”, БЮТ) – це теж запам’ятовується. А от якщо замість “Нашої України” йде перелік партій цього блоку, то для самого Ющенка користі від цього нуль. Бо мало хто знає партійний склад цього блоку, а з партій, що до нього входять, запам’ятовують по старій пам’яті лише НРУ.
На мою думку, примусове перенесення парламентської політичної палітри на всю Україну, нанесло шкоду боротьбі з режимом. Якщо, наприклад, в якомусь районі КУН “дружив” з УРП “Собор” та СПУ, разом проводячи антивладні акції, а УНР з “Батьківщиною”, хоч і не “дружили” між собою, але “дружили” з владою, то до чого призвело їх штучне єднання у блок неважко здогадатися. Добре, якщо при цьому партійні верхи намагалися розібратися, чого осередки не хочуть об’єднуватися і наводили порядок, приводячи позицію осередку у відповідність до позиції партії. А якщо ні? Цей приклад дуже умовний, тож попрошу не ображатися представників названих партій, я визначав негативних героїв жеребкуванням, написавши назви партій на папірцях і витягуючи папірці з коробки.
Недолік партійної опозиції ще й у тому, що головну роль тут часто грає не розум і талант людини, а партійний квиток. І більшу вагу у блоці має голова найчисельнішого осередку, який і очолює штаб, забезпечує проштовхування саме своїх пропозицій, заручившись підтримкою однопартійців. Це все призводить до того, що голови осередків намагаються прийняти до своїх лав побільше членів без будь-якої перевірки. А, оскільки люди не сильно рвуться у партії, “вербування” відбувається серед знайомих, що мають, наприклад, націонал-демократичні погляди і не розрізняють УНР, НРУ, УРП, РХП. В підсумку виникає ситуація, що осередок налічує 50 членів, а на мітинг виходить 5. Зате на збори сходиться більшість, допомагаючи своєму голові переважити чисельно голову іншого партійного осередку, який в сто разів розумніший, але відмовляється займатися окозамилюванням.
Наведу приклад одних таких зборів з реального життя. У відповідь на численні зловживання влади місцева опозиція вирішила провести акцію протесту. Молодий і активний лідер нечисленного осередку (назвемо його Малик) однієї з партій запропонував провести пікетування сесії міської ради, яка мала бути через 10 днів, і представив свій план: надрукувати оголошення та розклеїти їх, виготувати агітматеріали й роздати, оформити стенди й виставити їх біля міськради, написати гасла, а також розповів, що він береться для цього зробити. Однак лідери більш чисельних осередків з патетичними словами про народ як носій влади, змагаючись один з одним в цитуванні Конституції, затюкали його і запропонували не обмежуватись пікетуванням, а провести напередодні сесії у неділю велелюдні громадські слухання, куди запросити народного депутата від свого округу, міського голову, депутатів міської ради, керівників комунальних підприємств та державних установ, щоб ті “тримали відповідь” перед народом. До слухань залишалося 7 днів.
Слабкі заперечення Малика про нереальність цієї затії потонули у хорі звинувачень, що він просто не хоче напружуватись. Тоді він задав кілька питань: “Хто друкує оголошення та іншу агітацію? Хто розклеює? Де і коли роздаватимуться агітки? Хто пише гасла? Хто виготовляє запрошення та приблизний перелік питань депутатам і чиновникам та забезпечує їх доставку ним за три дні до слухань, як того вимагає законодавство?” Спочатку запала глибока мовчанка, а потім партійці вирішили, що багато оголошень не треба, що кожна партія просто повинна привести половину своїх членів, а також розподілили, що ця партія відповідає за запрошення депутатів, ця – за чиновників, ця – за керівників підприємств, що кожна партія сама пише гасла і оформляє свій стенд. На цьому розбіглись, навіть не узгодивши текстів.
В підсумку вийшло, що у місті з’явилися оголошення різного змісту, запрошення отримали лише народний депутат, аж три депутати міськради, один завідуючий відділу виконкому та один керівник підприємства з питаннями також різного змісту. Партії привели свої членів у кількості в 5-6 разів менше ніж обіцяли, тому основу присутніх на слуханнях становили люди, які прочитали нечисленні оголошення або десь краєм вуха почули про збори, маючи приблизне уявлення про їх мету. Через це слухання перетворилися у балаган, де народ більше сварився між собою, які питання є пріоритетними, ніж щось вимагав від можновладців.
Пікетування сесії вийшло ж і зовсім жалюгідним. Кільканадцять людей з прапорами стояли поряд з неоковирно написаними гаслами, які лежали просто на землі. Всі гасла в останню ніч нашвидкуруч написав Малик, підозрюючи, що ніхто інший цього не зробить (і мав рацію). Він же, намагаючись зробити все інше, виготував більшість запрошень і агіток, яких все одно не вистачило через його обмежені ресурси. Голови ж інших осередків принесли з собою купу партійних прапорів, а, оскільки прапороносців на всіх не вистачило, частину згорнутих стягів довелося просто покласти на землю, де вони, припадаючи нанесеною вітром пилюкою, створювали незабутню картину “Міць об’єднаної опозиції”.
Хтось скаже, що цього ж до цього Малика у партію не йдуть люди, якщо він такий хороший? Дуже просто. Вступаючи до партії, людина, звичайно, дивиться на діяльність місцевого осередку, але ж розуміє, що в родині не без “виродка” (як в позитивному, так і в негативному сенсі). Тому звертають увагу і на депутата від цієї партії, якщо такий переміг у мажоритарному окрузі, і на лідера партії, і на лідера блоку. Так в Приірпінні, вступаючи до УНП, люди вступають не лише до Матіюка (голова міської організації), але й до Жовтяка і до Ющенка. Тому, яким би не був десь у районі чудовий лідер осередку, наприклад, Молодіжної партії, все одно люди, попри всю повагу особисто до нього, не вступатимуть масово у цю партію.
Саме через все вищезазначене, обпікшись на партіях, ми ще наприкінці 1998 року зробили свій вибір на користь громадянської опозиції. Тут варто пояснити, що громадянська опозиція не означає – позапартійна. Більше того, актив громадянської опозиції, особливо при її формуванні, становлять саме члени партій та громадських організацій, бо їх легше знайти, вони ніби зобов’язані за своїм статусом бути активними. Однак принципи діяльності громадянської опозиції відрізняються від принципів опозиції партійної.
Громадянська опозиція характеризується відсутністю формальних лідерів (посадових осіб) як людей, що все знають, все вміють і всім наказують, і на яких зав’язана вся діяльність. Роль лідера відіграє колектив. Координатором поточного проекту може стати кожний, хто має необхідний досвід та виявляє бажання робити справу. Найбільш досвідчені особи забезпечують доктринальне лідерство, але не діють які начальники. Їх призначення – вирівнювати потік комунікацій і спрямовувати шляхом модерації стратегію і тактику та тяжко працювати над практичним втіленням планів.
Тому і назва першого нашого об’єднання була довга і неоковирна – Ірпінські регіональне об’єднання політичних партій та громадських організацій, політичних партій та окремих громадян. Згодом з неї випали трудові колективи (їх у початкову назву включили за наполяганням активістів Ради ветеранів), а потім з’явилася нова і коротка назва нашого блоку – “За чесну владу” з однойменним інформаційним бюлетенем. У нас авторитет кожної людини залежить не від спускового членства її партійного осередку, а від її розумових і практичних здібностей зробити той чи інший обсяг роботи, залучити до підготовки акції ту чи іншу кількість реальних людей. Рішення приймаються або консенсусом, або, в крайньому випадку, голосуванням. Приймає рішення актив, який не окреслений ні чисельно, ні якось інакше. До активу входять ті, хто щось робить за межами спільного штабу, а не лише регулярно відвідує збори. Тому голова партійного осередку може не належати до активу, тоді як рядовий член його партії є визнаним всіма активістом. Кворуму не існує, бо з різних питань збирається різний актив. Нарікань з цього приводу не виникає, оскільки ми не відступаємо від принципів: опозиційність до режиму та місцевої влади, будь-які дії в напрямку боротьби з владою вітаються, не допускаються дії, спрямовані на шкоду чи антирекламу будь-яких опозиційних сил, неприпустимо використовувати потенціал одних партій для реклами інших без згоди представників цих інших (наприклад, ми, не зважаючи на свою партійність, роздаємо листівки і НУ (та окремих партій, що входять до блоку), і БЮТ (та окремих партій, що входять до блоку), і СПУ, і КПУ, але ніколи жодна партія чи громадська організація не припише якийсь захід виключно собі, якщо у ньому беруть участь представники ще якихось партій чи організацій – обов’язково згадуються всі учасники незалежно від внеску, якщо цей внесок є, звичайно, адекватним силі осередку, а не роздача силами осередком кількістю у 50 чоловік десяти листівок).
У виключних випадках, коли існує ймовірність того, що в когось виникнуть серйозні заперечення щодо стратегічних чи тактичних дій, збирається так би мовити розширений актив. Останній раз він збирався для вироблення нашої стратегії і тактики щодо протистояння Кучмореформі (бігати зривати організовані владою збори чи ні, відвідувати чи не відвідувати організовані владою круглі столи тощо).
Якщо спитати в наших активістів, за якими внутрішніми правилами живе та діє ірпінські опозиція, то навряд чи хтось з них чітко викладе написане мною. Наші правила та принципи є неписаними і незатвердженими, вони склалися самі по собі під час спільної діяльності.
Нам кажуть, що так жити не можна, що “єсть же какая-то мєра....”, що все має бути викладене на папері, що має бути дисципліна, ієрархія, а ми їм у відповідь: “Перед тим як дорікати подивіться на підсумки виборів та організуйте в себе такі ж чисельні акції (небагато навіть обласних центрів можуть суперничати в цьому з нашим маленьким регіоном).
Не останню роль у формуванні саме такої ірпінської опозиції, сам того не плануючи, відіграв народний депутат України від нашого округу Євген Жовтяк. Ні, він не розробляв наших принципів. Він просто завжди був в опозиції до режиму, не цурався тактичної співпраці з лівими силами, не заважав членам своєї партії обирати партнерів по боротьбі та не намагався вплинути на лідерів інших нашоукраїнських партій, щоб змусити працювати на себе їх місцеві осередки.
В підсумку в Ірпені на виборах склалася ситуація, коли в штабі “Нашої України” власне нашоукраїнців було менше половини, а очолювала штаб член УРП – моя дружина. Були там також люди з “Собору”, “Єдності”, соціалістичне подружжя та комуніст. А ще було багато-багато позапартійних, деякі з яких були не просто агітаторами, розклеювачами, членами комісій та спостерігачами, але й працівниками штабу.
Причина такого політичного розкладу дуже проста. Вигідніше провести до Верховної Ради одного мажоритарного кандидата ніж здобути кілька (і навіть кільканадцять) додаткових відсотків для опозиційного виборчого списку. Адже здобуті на виборах голоси діляться пропорційно між списками, тоді як переможець у мажоритарному окрузі здобуває, грубо кажучи, всі голоси.
А для того, щоб Жовтяк переміг, звичайно, потрібно було підвищувати в окрузі рейтинг “Нашої України”. Однак не забували ми й інші опозиційні сили, згадуючи у своїх агітках БЮТ та СПУ, а наші люди агітували за Жовтяка та за любий їм блок чи партію (частина за “Нашу Україну”, частина за НУ та БЮТ, частина за БЮТ та НУ, частина за БЮТ, частина за “Єдність” та НУ, частина за КПУ та... НУ – і таке було). Взаємопоборювання ж в нас було взагалі відсутнє.
З нашоукраїнських партій на Жовтяка і “Нашу Україну” працювали лише УНР та КУН. ПРП висловлювало йому свою підтримку, але зосередилось на виборі мера Ворзеля, тому вся їхня підтримка полягала лише у позитивних згадках – розклеюванням чи роздачею жовтяківських чи нашоукраїнських матеріалів вони не займались, якщо не враховувати логотип НУ на листівках їхнього кандидата у мери. НРУ ж навідріз відмовившись підтримувати Жовтяка (хоча він офіційно очолював обласний штаб “Нашої України”), бо “він розвалив Рух” (цей закид вони адресують всім, навіть рядовим, костенківцям), в підсумку не брав участь і в кампанії НУ, бо ж не могли вони перебувати під командуванням “розкольника”. Правда, парочка рядових “незлопам’ятних” членів Народного Руху все ж працювали на Жовтяка та, відповідно, “Нашу Україну”. Але найбільше “відзначилася” РХП – антижовтяківські листівки з підписом голови її обласної організації і заявою про вихід обласної партійної організації з обласної НУ пачками друкувалися у штабі “Єди” і клеїлися на всіх стовпах.
НРУ, як і ПРП, брав участь у місцевих виборах. Вони всупереч нашому об’єднаному кандидату, якого підтримав сам Ющенко, висунули свого, який зайняв п’яте місце, але саме його голосів нам не вистачило для перемоги.
Діяв в Ірпені окремо також і штаб Блоку Юлії Тимошенко, що складався з членів УРП, “Собору” та маси позапартійних активістів, і де партія “Батьківщина” лише заважала “цінними” вказівками, забезпечивши собі за допомогою партійних верхів панівне становище при повній відсутності власних активістів. Прихильники БЮТ також агітували за Євгена Жовтяка поряд зі своїм блоком.
В сусідньому ж з Ірпенем Києво-Святошинському районі, який також входив до нашого виборчого округу, за Жовтяка і “Нашу Україну” взагалі агітували тільки члени УНР та позапартійні, а голова місцевої “Батьківщини” (колишня голова ірпінських “зелених”) взагалі, всупереч навіть позиції Юлії Тимошенко, закликала не підтримувати Жовтяка й намагалася (марно) схилити до цього ірпінський штаб БЮТ.
А тепер уявіть собі, щоб було, якби ми дотримувались класичної схеми блокування? “Наша Україна” б витрачала більше часу на сварки ніж на агітацію, що навряд би сприяло її рейтингу, БЮТ би показав кращий результат, але мажоритарку б виграв представник “Єди”, він же – кум нинішнього генерального прокурора. А так наш 95-й округ показав найвищий в області результат по “Нашій Україні” і трохи нижчий за середній по БЮТ (хоча в нас цей блок і зайняв друге місце, випередивши КПУ), а Євген Жовтяк, не зважаючи на рекордну в державі присутність в окрузі звезених з усієї України відкріпників (7 тисяч) тріумфально переміг. Окрім нашого округу, мажоритарку опозиція виграла лише в Броварах (Юрій Бойко з “Нашої України”), однак, якби Євген Жовтяк показав такий же результат як його колега по блоку, то зайняв би у нас лише третє місце.
Після виборів Є. Жовтяк не став закривати свій штаб та забирати з нього техніку, і зараз ми товчемося всі в цьому будинку, на якому висять дві таблички: “Наша Україна” і “За чесну владу”.
Склад ірпінської об’єднаної опозиції не є сталим. Так, якщо при її створенні переважали люди лівих поглядів (в основному позапартійні ветерани), то зараз головну роль грають праві. Відійшли від нас під патронат влади чисельні ветеранські організації, натомість налагоджується співробітництво з КПУ, яку очолюють чесні та інтелігентні люди, які не цураються державної символіки й не мають нічого спільного з хворими на голову люмпенами, які готові вчепитися в горло рухівцям. Цю нішу міцно посідають ветеранські організації, чиї лідери, попри свої ідеологічні погляди, підтримували “Єду” (путівки в санаторії загасили ностальгію за “світлим минулим”). Навіть ПСПУ, не зважаючи на “вітренковість” (тільки без відповідного запалу) свого голови була в нас доволі конструктивна, оскільки складалася у переважній більшості з нормальних людей, з якими ми колись давно навіть проводили спільні акції, поки їхня партійна організація раптом несподівано не зникла з ірпінської політичної сцени.
Якщо брати спискову чисельність опозиції, то найбільшу партійну організацію має у Приірпінні “Батьківщина” – 120 чоловік, за нею йдуть НРУ, СПУ, УНП – 50-60, “Громадський контроль”, “Єдність”, КПУ, ПРП, РХП – 25-30, УРП “Собор” – 15 та КУН –
10. Насправді реальність зовсім інакша.
Фактично в нас існують дві потужні сили – УНП та УРП “Собор”, які завжди стояли в опозиції як до верховної, так і до місцевої влади, і є основою місцевої боротьби. Якщо порівнювати ці дві організації, то УНП переважає, але, як я вже писав, в нас люди, формально належачи до якихось партій, не поділяються за партійною ознакою, тому, наприклад, активіст-республіканець може давати завдання агітатору-члену УНП (і навпаки) без відома партійного голови останньої, і це не викличе жодних претензій.
Не можна назвати бездіяльними також “Батьківщину”, КПУ, КУН та “Громадський контроль” (ця партія хоч і не належить на всеукраїнській арені до об’єднаної опозиції, в Ірпені нічим не відрізняється від решти опозиції як і місцева “Єдність”, яку після виборів, правда, ніхто не бачив).
Абсолютно бездіяльними є ПРП та НРУ, які, ніколи не виступаючи проти місцевої прокучмівської влади, раніше час від часу проводили хоч якісь суто ідеологічні акції (пікетування з вимогами перейменування вулиць, патріотичні вечори тощо). НРУ взагалі був колись дуже активним, але незносність характерів лідерів, поганий менеджмент і намагання зробити все силами купки партійних активістів вичерпали врешті решт їхню енергію. Вона час від часу вибухає, але згасає, не встигаючи втілитись у реальні здобутки. Так остання наша акція пройшла саме за ініціативи НРУ, вони наполягли на негайному проведенні спільних зборів, де, вживаючи замість “я вважаю” фрази “Народний Рух вважає”, “чорноволівський Рух вважає”, “Наша Україна” вважає” (у відповідь на здивовані обличчя вони пояснили, що НРУ – це основа НУ), взяли активну участь у виробленні спільного плану. Принципових розходжень щодо наших дій ні в кого не було, однак, варто було більшості не пристати на їхню пропозицію не відвідувати організований пропрезидентськими партіями круглий стіл (більшість з нас проголосували за те, щоб не йти, але надіслати своїх представників, які б виступили з поясненням спільної позиції всіх наших партій та повідомили, що це наша остання поява на організованих владою зібраннях), як вони зчинили скандал, мрійливо згадали Чінгісхана, який відрубав голови раді, що не могла прийняти спільне рішення щодо походу, і завоював півсвіту, одноосібно прийнявши рішення йти на захід, пообіцяли привести на акцію 30 чоловік з гаслами і пішли. Більше ми їх не бачили, в поширенні агітації участі вони не брали, гасел не принесли, а на акцію привели не більше десятка людей з невеличкою пачкою листівок.
РХП в нас також була завжди опозиційна і після того як партійний з’їзд висунув у 1999р. Кучму кандидатом у президенти, повним складом перейшла до “Собору”. Нова організація РХП виникла в нас вже після виборів. До штабу прийшов чоловік, поговорив зі мною та дружиною, повідомив, що у нього в організації 23 чоловіки, що він вірить плівкам Мельниченка, не любить Кучму, поважає Ющенка, хоче щось робити, але проти акцій протесту, після чого більше не з’являвся, але поскаржився голові РХП Миколі Поровському, що штаб “Нашої України” в Ірпені захопила УРП “Собор”. Не дивлячись на це, ми намагалися залучити його до діяльності, однак на наші телефонні дзвінки завжди була одна відповідь: “Він у від’їзді. Що йому передати?” Шість разів голова УНП, (нашоукраїнець, а не член нелюбої йому УРП “Собор”) просив передати, щоб він зв’язався зі штабом. Та все марно.
Ірпінська СПУ – це окрема історія. За час її існування вона змінила чотирьох голів, з яких лише один був просто бездіяльний. Решта ж грали на боці влади, висуваючи у виборчі комісії потрібних їм людей. На цих виборах соціалістка була головою окружної комісії і відверто працювала на “Єду”. Однак, не зважаючи на численні наші делегації до Мороза, Вінського, Луценка, Грязєва (голова обласної організації СПУ), вони категорично відмовились її відкликати, хоча це питання розглядалося навіть на Політраді. Не послухали ні заступника голови Ірпінської СПУ, ні навіть кандидата в народні депутати від своєї ж партії. Після цього ми хоч і закликали в своїх агітках голосувати за СПУ (якщо не подобаються НУ чи БЮТ), однак наші люди навідріз відмовлялись за неї агітувати вголос, хоча, треба віддати їм належне, ніхто з них не сказав жодного поганого слова про соціалістів, не зважаючи на тяжку образу. От що значить громадянська опозиція та її відповідальність за долю країни.
2003.05.26 | Михайло Свистович
Як ми боролися з Кучмореформою (стаття як практичний посібник)ч2
Найгірше, що ці вибори нічого не навчили соціалістів. В Ірпені не було розклеєно жодної (я не утрую!) листівки СПУ, партія в нашому окрузі показала найгірший результат – 4,65% при 11,93% по області (тоді як НУ – 34,98% при 25,78%, а ослаблений відтоком до штабу Жовтяка найактивніших людей БЮТ – 9,56 при 10,56%). Але навіть цього жалюгідного результату СПУ досягла за рахунок маленької, але справжньої Києво-Святошинської організації, бо в Приірпінні соціалісти набрали аж 3,28%. Згадуване мною соціалістичне подружжя також образилось на Мороза і тому за власною ініціативою, самовіддано й безкоштовно, добираючись власною машиною (використовуючи власний бензин) до найвіддаленіших куточків, агітувало за Жовтяка і БЮТ, причому навіть не координуючи свої дії з б”ютівським штабом. Тому я не дивуюсь, що найперспективніша, як здавалось у 1999-2000рр., українська партія зараз переживає глибоку кризу і катастрофічне падіння популярності.На нашій акції 11 травня Ірпінь вперше за останні роки побачив соціалістичні агітки. Ми за один день роздали 6 тисяч листівок з листом Мороза щодо Кучмореформи, що є, напевно, річною нормою для нашого осередку СПУ.
От така наша ірпінська об’єднана опозиція: партії УНП, УРП “Собор”, “Батьківщина”, КУН, КПУ і “Громадський контроль”, громадські організації “Городник”, “Просвіта”, “Бучанська спілка споживачів” і знову ж “Громадський контроль”, кілька рядових членів НРУ, соціалістичне подружжя, яке після голосування опозиції за програму Януковича все більше схиляється до КПУ, та позапартійні активісти, які з часом поповнюють лави партій. Так, після виборів найактивніші працівники штабів НУ та БЮТ вступили до УНП, УРП “Собор” і “Батьківщини”, але позапартійних активістів не меншає: до нас весь час приходять нові люди.
Хто ж виграє від цього всього. Звичайно, що Україна. Але, якщо підійти з суто партійної точки зору, то виграють усі, бо самотужки нічого б ніхто не зробив грандіозного, і ніхто б з громадян про жодну партію чи блок не почув би. Найбільше виграє “Наша Україна”, оскільки так чи інакше спільна опозиційна діяльність асоціюється з Євгеном Жовтяком та його штабом. Але не дай Боже нам розійтися по окремих штабах і розпорошити свої сили. Програємо усі.
2003.05.26 | Остап!
Re: Яка кінцева МЕТА діяльності Громадянської Опозиції ? (-)
2003.05.26 | Михайло Свистович
Re: Громадянське суспільство (-)
2003.05.27 | Бєлочка
Пане Михайле, а коли буде наступна акція в Ірпіні? Я приїду.(-)
2003.05.28 | Михайло Свистович
Re: Не приїдете, бо Ви будете в цей час на роботі (-)
2003.05.28 | Бєлочка
Re: А то вже хай вас не хвилює. Ви вкажіть час і місце. (-)
2003.05.28 | Михайло Свистович
Re: Час - 12.30. Місце - площа біля Ірпінського виконкому. Дату
дізнаєтесь, якщо уважно прочитаєте мою статтю "Як ми боролися з Кучмореформою" (стаття як практичний посібник), яка розташована у цій же гілці в двох частинах2003.05.26 | Остап!
Приїхали.... Ніби і не було трьох років дискусій...
> 4. Загалом досвід інших країн довів, що держава може успішно розвиватись і при президентській, і при парламентсько-президентській, і при парламентській системі влади. Головним є не система влади, а те, хто цю владу очолює.- Приїхали. Ніби і не було трьох років дискусій...
Знову пошук "чесного політика" з людським обличчям.
> Проблема України полягає не у поганій Конституції (вона у нас одна з найкращих у світі), а в тому, що влада ніколи не збиралася дотримуватися цієї Конституції та виконувати видані ж нею закони.
Ги-ги.. Маєте порівняльну таблицю конституцій з якої видно, що Українська "одна з найкращих у світі" ? Чи ви як мавпа повторюєте цю нісенітницю....
> Ми постійно стикаємося з відвертим невиконанням з боку влади конституційних норм (безкоштовні освіта та медицина,
Ги. Нема грошей...на безоплатне
> свобода слова, гарантії від свавілля правоохоронних органів та багатьох інших).
Ги. У конституції прописана система свавілля правоохоронних органів через підпорядкування виключно президенту. А несвобода слова - наслідок такого підпорядкування.
>Тому головне зараз – змінити владу, навчитися спочатку виконувати хоча б ті закони, які вже діють, а вже потім вдосконалювати Конституцію.
ШАНСІВ-НІЯКИХ. Бо зміна влади за Свистовичем -це зміна людей...
Які будуть знову в тих самих умовах, що і теперішня влада....
2003.05.26 | Михайло Свистович
Re: То Ви підтримуєте Кучму?
То це Кучма хоче, щоб система влади не залежала від конкретної людини?2003.05.26 | Остап!
Ні, я за доброго царя. А якщо цар виявиться поганий - потерпимо
>Re: То Ви підтримуєте Кучму?>То це Кучма хоче, щоб система влади не залежала від конкретної людини?
Ні, я за доброго царя. А якщо цар виявиться поганий - потерпимо.
(Бо не маємо механізмів усунення від влади недоброго царя.)
---------
Але звичайно, влада не повинна залежати від конкретної людини.
2003.05.26 | Vadym Gladchuk
Re: Приїхали.... Ніби і не було трьох років дискусій...
Оттак! Вічна дискусія що міняти у публічному домі - ледачий персонали чи погані ліжка.Я на мене спочатку треба поміняти персонал (владу), включно з головним розпорядником борделю, а вже потім починати капітальний ремонт )):::
Бо зі старими кадрами якщо починати міняти погані ліжка, то вони продадуть погані, куплять розкладушки, а в газетах та на телебаченні будуть розповідати про суперевроремонт у борделі
Як зараз: "Хочеш жити як у ...опі? Голосуй за двопалатний парламент!"
2003.05.26 | Остап!
Після зміни влади,влада пошле вас на х..Нічого ви більше не змін
>Оттак! Вічна дискусія що міняти у публічному домі - ледачий >персонали чи погані ліжка.>Я на мене спочатку треба поміняти персонал (владу), включно з >головним розпорядником борделю, а вже потім починати капітальний >ремонт )):::
Після зміни влади, влада пошле вас на х.. Нічого вы більше не зміните. У влади є повноваження послати вас на х...
А у вас нема механізмів заставити нову владу робити капітальний ремонт....
2003.05.26 | Vadym Gladchuk
Re: Після зміни влади,влада пошле вас на х..Нічого ви більше не змін
Ця влада вже давно послала нас (народ).2003.05.26 | chytach
Pidtrymuju Ostapa. Najivnist' vystupu Jushchenka na sluhanniah u
VR (na jakyj nyzhche je alliuziji) prosto vrazhaje i ne dodaje opozyciji avtorytetu sered mysliachoji publiky. Vin kazhe: ot u Konstytuciji zapysano te i te. A chomu b jomu ne prochytaty (dlia osvity - vin zhe stav profesijnym politykom) stalins'ku konstytuciju 1936 roku? Takoji demokratychnoji (na slovah) konstytuciji svit ne bachyv i, bojusia, nikoly ne pobachyt' (bo tam prava i svobody radins'koji liudyny perevyshchuvaly vsi rozumni mezhi). Pro stalins'ku zh demokratiju dumaju nagaduvaty ne treba. I zmina Stalina na Hrushchova, na Brezhneva i. t. d. malo shcho zminyla.I vprodovzh usijeji istoriji SSSR bagato hto z dysydentiv kazav: "Nash suspil'nyj ustrij najkrashchyj u sviti. Ot jakby ne Stalin, ne Hrushchov, ne...."
Chym vse zakinchylosia vsi dobre znajut'. To budemo chekaty, poky j Ukrajina zgyne, shchoby zminyty nynishnij syspil'no-politychnyj ustrij na krashchyj?
2003.05.26 | Михайло Свистович
Re: Підтримайте Остапа, будь ласка, в іншій гілці
Тут не обговорюється доцільність чи недоцільність реформ. Тут йдеться про конкретні методи протидії Кучмореформію2003.05.26 | chytach
Mene cikavyt' polityka, a ne politykanstvo. (-)
2003.05.26 | Михайло Свистович
Re: Вважайте, що ця гілка для політиканства.
Для політики відкрийте іншу, назвіть її "Доцільність чи недоцільність реформи системи влади" і обговорюйте скільки завгодно. Ніхто не забороняє.2003.05.26 | Vadym Gladchuk
Re: Як треба боротися з Кучмореформою (стаття як інструкція)
Михайло!Інструкція кльова
Треба простіше - стенди та плакати з написами у кожному регіоні на центральних плащах великих міст з слоганом: "Міняти владу, а не Конституцію!"
Нижче можна дописати наш Президент - Ві. Ющенко (Ю. Тимошенко і т.п. хто більше подобається)
2003.05.26 | Михайло Свистович
Re: Це інструкція для тих, хто бореться
Vadym Gladchuk пише:> Михайло!
> Інструкція кльова
Вона не може бути завеликою, бо це документ для тих, хто організовуватиме кампанію.
> Треба простіше - стенди та плакати з написами у кожному регіоні на центральних плащах великих міст з слоганом: "Міняти владу, а не Конституцію!"
А це не інструкція, а елемент компанії. Це різні речі. До того ж не варто вважати наш народ за дебілів, яких можна повести за собою одним яскравим слоганом. Багато людей скажуть: "А чому я маю бути проти реформи, якщо я її не знаю?" Тому їм коротко і дохідливо треба пояснити. Я виділив це коротке жирним.
>
> Нижче можна дописати наш Президент - Ві. Ющенко (Ю. Тимошенко і т.п. хто більше подобається)
А якщо певній категорії людей осточортіли Ющенко, Тимошенко і т.д., то що, віддавати їх Кучмі?
2003.05.26 | Vadym Gladchuk
Re: Це інструкція для тих, хто бореться
Я ніколи не вважав народ за дебилів. Ви, Михайло, мене мабуть плутаєте з кимосьЛюдям треба більш доходчиво пояснювати псоилаючись на відправну точку - нинішню Конституцію, а не на примарні статті, різні за зімстом та сюттю, запропоновані чи не всіма політичними угрупованнями України
2003.05.26 | Михайло Свистович
Re: Це інструкція для тих, хто бореться
Vadym Gladchuk пише:>
> Людям треба більш доходчиво пояснювати псоилаючись на відправну точку - нинішню Конституцію, а не на примарні статті, різні за зімстом та сюттю, запропоновані чи не всіма політичними угрупованнями України
А багато людей читали Конституцію? Я жирним шрифтом виділив те коротке, що треба пояснювати. Перевірив на практиці. Йде як по маслу. Слоган Ваш теж перевірив. Діє набагато гірше. Бо це не пояснення, а заклик. Людям не подобається, коли їх закликають "Підтримайте нас" і не наводять аргументів. І одночасно їм не подобається, коли наводять море аргументів з докладним науковим розжовуванням.
2003.05.26 | Vadym Gladchuk
Re: Як треба боротися з Кучмореформою (стаття як інструкція)
До речі пан Свистович!Ваші п"ять пунктів у скороченому вигляді - до трьох широко розповсюджуються у експрес віснику УНП (колишній УНР Костенко) накладом 75000. мило: org@unp-ua.org
Їх сайт www.unp-ua.org
2003.05.27 | Михайло Свистович
Re: Я знаю (-)
2003.05.26 | Бегемот
Михайле, таке враження, що Ви вчора прокинулись.
В тій Пам'ятці, що тут була розроблена десь 2 місяці тому все написанобільш аргументовано і лаконічно. І листівка до неї була додана. І висить
це все на титульній сторінці сайту Майдан. А контрпропаганду треба
вести завжди - це аксіома, тільки її треба вести наступально, а не
зациклюючись на "пропозиціях папіка". Одна тільки проблема є: робити,
а не п*діти. Ось цього ніхто не хоче.
2003.05.27 | Спостерігач
http://www.pravda.com.ua/archive/2003/may/26/3.shtml (-)
2003.05.27 | Михайло Свистович
Re: А в мене таке враження, що Ви недоспали
Бегемот пише:> В тій Пам'ятці, що тут була розроблена десь 2 місяці тому все написано
> більш аргументовано і лаконічно. І листівка до неї була додана. І висить
> це все на титульній сторінці сайту Майдан.
А до чого тут взагалі та пам"ятка і листівка? Я писав інструкцію не для народу, а для тих, хто має боротися з Кучмореформою. Там розписано, хто, що і як має робити, що знати і що говорити чи писати у самих різноманітних матеріалах, розміщених поряд з матеріалами про місцеві проблеми. Жодної листівки у мене в інструкції немає. Я писав, як організувати кампанію, чим займатися, а чим не варто.
До речі, деякі аргументи у Вашій пам"ятці для багатьох можуть виявитися занадто розумними, щоб їх зрозуміти, а листівка містить в основному гасла, а не аргументи. І моє, виділене жирним, все ж лаконічніше за Вашу пам"ятку
А контрпропаганду треба
> вести завжди - це аксіома, тільки її треба вести наступально, а не
> зациклюючись на "пропозиціях папіка". Одна тільки проблема є: робити,
> а не п*діти. Ось цього ніхто не хоче.
Це мені закид? Якщо ні, то вибачте, якщо так - то я спитаю у Вас: "Що Ви зробили?" От я можу пред"явити "плоди своєї діляьності". Не полінуйтесь і прочитайте, як була застосована на практиці інструкція в Ірпені. А це 100 тисяч населення, яке зараз жваво обговорює події 11 травня. Порівняйте, скільки збирає опозиція в обласних містах, а скільки ми у себе. Якщо у Сумах опудало Петровича після такої резонансної події як зняття з реєстрації узгодженого кандидата прийшло спалювати 200 чоловік, то у нас без будь-якого приводу, лише на наш заклик прийшло 800.
Можна багато говорити, що ніхто нічого не хоче робити, а можна самому взятися і щось зробити, а ще краще - організувати. Ми організквали. Про це написали "Україна молода" (107 тисяч наклад) та "ВВ" (500 тис.), досить багато сказали "Свобода" і "Континент" (кількість слухачів мені невідома).
28 травня ми викликали на прийом Жовтяка Бучанського селищного голову, щоб він у присутності нардепа пояснив людям, які прийдуть, деякі свої дії, 29 травня в нас знову мітинг, через три тижні ще одна акція.
2003.05.27 | Бегемот
Закид був не до Вас і не до Томенка, Ви якраз виключення
з правила. А у всьому іншому я з Вами незгодний, та нема на те ради.2003.05.27 | Михайло Свистович
Re: Закид був не до Вас і не до Томенка, Ви якраз виключення
Бегемот пише:> з правила. А у всьому іншому я з Вами незгодний, та нема на те ради.
Зробіть краще? Хто ж проти
2003.05.27 | Гура
Михайле, краще скажіть,коли в Ірпені знесуть пам"ятник Вові? (-)
2003.05.27 | Михайло Свистович
Re: Коли впаде режим і до влади прийдуть антиленінці (-)
2003.05.26 | Михайло Свистович
УВАГА! ЦЯ ГІЛКА Є МОДЕРОВАНОЮ.
Тут обговорюватимуться лише практичні питання протидії Кучмореформі. Якщо хтось хоче поговорити на тему доцільності чи недоцільності реформи, прошу відкрити для цього окрему гілку.Після цього повідомлення всі дописи не по темі будуть видалятися. Ті, які з"явилися до цього повідомлення, видалятися не будуть, оскільки це було б неповагою до тих, хто витратив на них свій час.
2003.05.27 | tmp
эти тезисы..
А что..В принципе эти тезисы могли б уже лечь в текст самой агитки.. Ну сократить немного - поменьше аргументации
> 1. Ініціативи Кучми спрямовані не на покращення системи влади, а є спробою продовжити своє перебування при владі. + 7-й пункт
> 2. Виборчі кампанії не найкращим чином відбиваються на житті країни. Але це є феномен, який створив сам Кучма. В цьому винні не вибори, а Режим, який змушує держслужбовців у робочий та позаробочий час агітувати за кандидатів від влади. В жодній демократичній країні вибори не заважають економіці, і в нас буде так само, коли впаде злочинний Режим, і до влади прийдуть чесні політики.
> 3. Кучма бреше, коли говорить, що пропонована ним система влади відповідає європейським зразкам. У більшості европейських країн панує парламентська система, де президенту відводяться суто представницькі функції англійської королеви, а в багатьох країнах президента зовсім немає. Кучма пропонує нам дикий гібрид, якого немає ніде у світі. Якщо пропозиції Кучми будуть втілені у життя, ми отримаємо президента з широкими повноваженнями, але безвідповідального за долю народу.
> 4. Головним є не система влади, а те, хто цю владу очолює. Держава може успішно розвиватись і при президентській, і при парламентсько-президентській, і при парламентській системі влади. Наша проблема не у Конституції, а в тому, що Режим ніколи не збирався дотримуватися цієї Конституції та виконувати видані ж ним закони.
> 5. Кучма вводить нас в оману, відстоюючи необхідність двопалатного парламенту. У його проекті верхня палата виглядає як філія адміністрації президента. Двопалатний парламент потрібен лише у федеративних державах, більшість унітарних європейських держав живуть з однопалатним парламентом. Кучма пропонує нам зворотній шлях. Навіщо?
> 6. Кучма пропонує скоротити депутатський корпус з 450 до 381-383 депутатів, однак державні видатки від цього лише збільшаться, оскільки для обслуговування верхньої палати доведеться створювати новий чисельний апарат.
> 7. Якби президент дійсно хотів змінити систему влади, чого він не висував подібних пропозицій, стільки років пробувши при владі, а “прокинувся” лише тоді, коли стало зрозуміло, що створеній ним і його оточенням злочинній системі приходить кінець? Все дуже просто. Кучма ховає за чисельними й незрозумілими для простого громадянина пропозиціями єдине прагнення – продовжити свої повноваження і не відповідати за скоєні злочини.
а этот абзац присоединить к первому..
все равно многовато..
зы сорри за прямое искажение авторского текста - нет средств корректного редактирования..
2003.05.27 | Михайло Свистович
Re: эти тезисы..
tmp пише:> А что..
> В принципе эти тезисы могли б уже лечь в текст самой агитки.. Ну сократить немного - поменьше аргументации
Уже лягли. Як в скороченому, так і в довгому вигляді. Прочитайте "Як ми боролися з Кучмореформою".
2003.05.27 | chytach
Trohy populizmu + deshcho bil'sh ser'jozne (propozycija)
Vidnosno odnochasnogo provedennia vyboriv:1). Populists'ke pojasnennia shkidlyvosti propozyciji Q take:
Zaraz vlada vyplachyje vsiliaki zaborgovanosti (z zarobitnoji platni, pensij i t.d.) hocha b 2 razy na 5 rokiv: pered prezydents'kymy i parlaments'kymy vyboramy, a za novym zakonom bude maty 5 chystyh rokiv dlia "bezpredela".
2). Bil'sh ser'joznyj argument poliagaje u tomu, shcho v demokratychnomu suspil'stvi vybory vidstezhujut' zminu nastrojiv u suspil'stvi i tomu jih treba provodyty jakomoga chastishe, osoblyvo v nashyh umovah shvydkyh zmin.
Dlia togo, shchob systema vchasno reaguvala na suspil'ni nastroji v dejakyh krajinah (USA, napryklad) kil'kist' vyboriv zbil'shujut' shtuchno shliahom vyboriv kozhnogo roku lyshe chastyny (1/3 v USA) senatu chy kongresu.
Shchodo zh zh shkidlyvogo vplyvu vyboriv na ekonomiku - to v krajini z priamoju demokratijeju Shveicariji zagal'nonacional'ni referendumy (factychno, vybory) z USIH vazhlyvyh pytan' provodiat'sia 5 raziv na rik; zi stanom shveicars'koji ekonomiky, gadaju, nashi vyborci nepogano oznajomleni.
2003.05.27 | Михайло Свистович
Re: Супер!
chytach пише:> Vidnosno odnochasnogo provedennia vyboriv:
>
> 1). Populists'ke pojasnennia shkidlyvosti propozyciji Q take:
>
> Zaraz vlada vyplachyje vsiliaki zaborgovanosti (z zarobitnoji platni, pensij i t.d.) hocha b 2 razy na 5 rokiv: pered prezydents'kymy i parlaments'kymy vyboramy, a za novym zakonom bude maty 5 chystyh rokiv dlia "bezpredela".
Супер! Тільки це мають робити не відомі народу агітатори, а ніби прості люди. Тобто, треба запустити такий мислевірус. Дякую!
2003.05.30 | Михайло Свистович
Re: Що показало це обговорення
Те, що кожен вважає себе самим розумним. Те, що більшість людей живе у створених самими ними уявленнях, далекими від реалій справжнього життя. Те, що українці люблять більше говорити ніж робити. І всі вважають, що їхня функція - кинути ідею, а реалізовувати її мають інші. Потім ображаються на погану опозицію, народ, ще когось, що нічого не робиться.Всі без винятку відгуки в цій гілці були присвячені статті-інструкції, тобто, голій теорії. Але мало кого зацікавило, як же це можна реалізувати на практиці. Це видно з кількості перегляду статті-практичного посібника, де було описано не лише як реалізувати це на практиці, але й ситуація всередині провінційної опозиції. Це те, що залишається невідомим для більшості відвідувачів, які з розумним виглядом розповідають тут про поганий менеджмент у партіях, хоча самі з цим менеджментом навіть не стикались.
Я не до того веду, що ось мене проігнорували, що я самий розумний. Я - не самий розумний, і це показала наша акція в Ірпені 29 травня. Але ніхто не запропонував свого досвіду чи просто нічого не підказав. Ми не претендуємо в Ірпені на винятковість. Навпаки, ми щоденно вчимось. Подивились на одеський досвід, на кіровоградський. Зрештою є непоганий фастівський досвід, коли обклеюються двори висотних будинків оголошеннями "Тут відбудеться обговорення реформи", збирається народ, і йому розповідають про шкідливість Кучмореформи (таких міні-зборів у Фастові УНП провело 20). Ми обов"язково застосуємо цей досвід до наступної нашої ірпінської акції як метод поширення інформації.
Що погано, що народ не цікавить практика. А варто було б задуматись, як ваше слово (тут на форумі) відгукнеться. Бо насправді переважна більшість слів просто непомітно стікає в архів, залишаючись незапитаними.