05/28/2003 | Vadym Gladchuk

Згвалтування столиці

Софія Леонович



Столиця будь-якої держави — за традицією, що історично склалася, особливе місто. Найбагатше, найуспішніше, бо влада — це
завжди концентрація грошей. Найкультурніше, найінтелектуальніше, бо розумна влада завжди дбає про розвиток науки і культури.
І внаслідок більш високої освіченості населення — найбільш вільнодумне. І, ясна річ, — найбільш амбітне. Відповідно до
амбіцій правителів. По архітектурі столиці можна вивчати історію держави (навіть якщо вона вже у вихорі історичних
катаклізмів перестала існувати), бо вона є натуральним “речовим доказом” епохи її створення.

Нашій юній державі дісталася розкішна древня столиця. З багатою історичною пам'яттю, аурою багатьох поколінь наших предків,
столиця — духовне джерело, на яке претендує як мінімум все східне слов'янство. До того ж — вона просто прекрасна. Місто-сад.
І що ми з усім цим багатством зробили?

Нині, на 12 році незалежності, Київ — безперечно, найбагатше місто в бідній Україні. Навіть за даними офіційної, отже —
пригладженої статистики, середня зарплатня у Києві, що становить близько 600 грн., утричі вища, ніж, наприклад, в
Тернопільській області. Насправді різниця в цих показниках, звісно ж, набагато більша, бо в тіні (а в столиці ця тінь
особливо густа) обертаються колосальні гроші. Пишатися таким призовим місцем непристойно, ба навіть — соромно.
Непатріотично. І негоже щодо своїх співвітчизників, яким пощастило не так, як киянам. Тому що багатство це збите значною
мірою за рахунок решти України. Добре відома практика реєстрації саме в столиці численних фірм, що фізично знаходяться і
функціонують в регіонах, натомість сплачують свої податки до київського бюджету. Знову ж таки, за даними офіційної
статистики, таких понад 1000. Та й за твердженням держсекретаря Кабміну Володимира Яцуби, третина прямих інвестицій в
Україні зосереджені у Києві. Не можна не погодитися з неприємним висновком полум'яного оборонця Києва, відомого архітектора
Лариси Скорик, що “Київ уперто формує собі репутацію нахлібника”.

Але як при цьому такими величезними грошима розпоряджається столиця? Вірніше ті, хто управляє нею.

А править нею, відомо кожному, всенародно обраний мер пан Олександр Омельченко. Людина, за яку, значною мірою завдяки
безпрецедентно відв'язаній (в сенсі — без будь-яких моральних гальм) передвиборній кампанії його основного конкурента на
пост мера в 1999 році Григорія Суркіса, кияни віддали близько трьох чвертей голосів. І по інерції підтвердили свій вибір у
2002 році. Але, згідно із законом “Про столицю”, у Києві є ще одна посада градоначальника. Але вже з боку особисто
президента. Щось на кшталт намісника президента по Києву. Це — глава міської державної адміністрації. Такі вже особливості
нашої національної демократії — скрізь государево око в особі його призначенців пильнує лояльність до нього особисто
підвідомчої країни. Президенту упускати Київ із зони свого впливу тим більше неможливо, адже загальновідомо, наскільки
завжди політично небезпечний мер столиці. У будь-якій країні. На цю посаду президент призначив того ж самого пана
Омельченка. Що зовсім не означає, що президент дослухався голосу народу. Просто у такий спосіб він скористався прекрасною
можливістю тримати на короткому поводку дійсно обраного мера (щоб не надто заносився і пам'ятав, хто у великому українському
домі, і у Києві, в тому числі, господар). Якщо неправильно буде поводитися мер, його тут же можна буде усунути з державної
посади. А на неї поставити свою людину. А ти, мовляв, Сан Саничу, мерствуй собі далі. Тільки от вся адміністрація
(по-старому — виконком), відійде вже до інших рук. Що і було продемонстровано перед парламентськими виборами-2002, коли пана
Омельченка з невиразними формулюваннями майже усунули з посади. Великих тоді зусиль коштувало Сан Саничу відновити
статус-кво. І крутиться як сорока на тину Сан Санич, щоб утриматися в двох кріслах одночасно. Таке існування в двох
іпостасях вельми плачевно відбивається на двічі ввіреній (народом і президентом) Сан Саничу столиці. Тому що поглядає влада
на неї (не тільки київська, а й, звісно ж, і вища) виключно з точки зору “корысти собственной ради”. Тобто, мають її по
повній програмі. Масштабна забудова столиці відверто переслідує одну мету — зиск. Відчутний, матеріальний, миттєвий.

А столиця забудовується і перебудовується не просто стрімко, а навіть з якоюсь істеричною несамовитістю. Набуває, так би
мовити, європейського лоску (європейського в розумінні наших місцевих “європейців”). Старт цієї шаленої “перебудови” збігся
з початком “касетного скандалу” — кінець 2000-го року. Саме тоді, коли на Майдані було розбите наметове містечко учасників
акції “Україна без Кучми!”, яке сильно спотворювало демократичний лик президента, раптово виникла тема масштабної
реконструкції головної площі столиці. А нумо, спробуємо з трьох разів вгадати — кому заважали ці намети? Абсолютно очевидно,
що Омельченка особисто вони не зачіпали. Найвірогідніше, це був той, від якого закликали захистити Україну протестуючі. І,
незважаючи на те, що ще буквально за місяць до того ні про яку таку перебудову і мови не було, як не було і бодай якогось
чіткого уявлення — а що і як перебудовувати? — негайно були встановлені щити, відповідно, наметове містечко вигнане куди
подалі, а невдовзі — закипіла лихоманкова робота. Хоч виглядало це, як в класичній казці — зроби те, не знати що. Що,
власне, підтвердив головний архітектор Києва Сергій Бабушкін в бесіді з журналістами на інтернет-конференції на сайті
UKROPу: він розповів, як, отримавши команду на перебудову, терміново розшукував архітектора Олександра Комаровського (який
на той момент був за кордоном), щоб той представив бодай якісь ескізи свого проекту реконструкції. А якщо ще врахувати, що
Майдан капітально відремонтували буквально за два роки до цієї тотальної перебудови, то необхідність її інакше, ніж
політичними мотивами, пояснити неможливо. Бо не можна припустити випадковим такий збіг слушного моменту цієї перебудови для
Кучми і абсолютно невчасної і, головне, непідготовленої ініціативи з боку виключно міської влади. Абсолютно очевидно, що
наказ на реконструкцію Майдану вийшов з самої владної верхівки, щоб якось пристойно ліквідувати наметове містечко.

Це була, певно, перша така грандіозна і зухвала демонстрація абсолютної зневаги до законів, існуючих правил і положень,
відповідно до яких починається подібне будівництво. А правила ці такі. Територія майбутнього будівництва може бути
огороджена лише тоді, коли є дозвіл на будівництво. Для отримання же дозволу має бути відповідне рішення Київради, а також —
оформлене право власності на землю і повністю розроблена проектна документація, яка до того ж має пройти експертизу. На
ескізний проект — дозвіл не дається. Такими є правила для простих смертних. Але, як відомо, для спецзамовлень ані правила,
ані закони не пишуться. І навіть через чотири місяці (!) після початку робіт, в квітні 2001 року, коли Майдан представляв
собою суцільний котлован, проект його реконструкції тільки розглядався містобудівною радою.

Майдан поклав початок подальшої будівельної вакханалії. І став, не виключено, своєрідним карт-бланшем на нестримне
зневажання законів, правил містобудування в столиці. За найактивнішої участі найвищої влади.

І тут таке почалося… Всі стали будувати в темпі престисимо. Не оглядаючись на доцільність, гармонійність, естетику
ландшафтів, а то й взагалі знищуючи унікальні ландшафти як такі, вирубуючи зелене багатство Києва — дерева. Головний
критерій — комерційний зиск. Та це й не приховується. В інтерв'ю “Діловому тижню” головний архітектор Києва Сергій Бабушкін
озвучив пріоритети забудови столиці: “паркинги та магазини — такий новий образ центральної частини столиці”. Він забув ще
додати — висотні (ну дуже прибуткові!) дома з так званим елітним житлом, будівництво яких він активно обстоює. Таким житлом
пан Бабушкін мріє забудувати навіть унікальні Дніпрові кручі. (Обізнані люди стверджують, що за отримання дозволу на
будівництво в центральній частині Києва, — хабарі фантастичні: 200 доларів за кв. м, помножені на кількість поверхів.) І ще
— готелі. Але аж ніяк не театри, не музеї, не галереї… Не став реальністю навіть спочатку заявлений проектантами Майдану
музей державності, який планувалося влаштувати на реконструйованому Майдані. А як пишно мріялося, що це буде 4-рівневий
багатофункціональний простір, в якому розміщуватимуться кілька виставкових залів, великий зал для проведення конференцій. У
самому ж музеї будуть представлені досягнення України. Але чи то досягнень виявилося замало для цілого музею, чи то відома
жадібна жаба придушила “панів оформлювачів” Майдану — яка користь з того музею? Та й до нього ж, мабуть, як колись до музею
Леніна безкоштовно відвідувачів пускати доведеться, бо ж сказано — державності. І помінялися плани. Замість музею там буде —
що? Правильно. Магазини. Заради них, рідненьких, була затіяна і масштабна реконструкція Бессарабки (до речі, також без
затвердженого проекту) з підземним “Метроградом” і наземним зухвало розкішним безлюдним “Мандарин-Плаза”, на черзі
Європейська площа, Троїцька (перед стадіоном “Олімпійський”) площа, Либідь-Плаза… Незабаром магазинів у Києві стане більше,
ніж покупців.

А глава управління охорони пам'ятників історії Руслан Кухаренко ревно полюбив культові споруди, і давай відновлювати все,
що більшовики поруйнували (навіть те, що особливої цінності і не представляло). Секрет такої любові простий, як приємна з
усіх поглядів стодоларова купюра: так зване відновлення храмів здійснюється за реставраційними розцінками, які разів в п'ять
є вищими за звичайні. Хоча насправді реставраційними не є, бо це — найзвичайнісіньке будівництво. У грандіозних планах (які
інакше як божевільними назвати неможливо) відомства пана Кухаренка — відновлення ще 64 церков. І вже абсолютно божевільний
проект — будівництво Десятинної церкви на її підмурку, що зберігся. Незважаючи на те, що точно невідомо, як вона виглядала.

Фінансується все це мовби “радіння про духовність” киян з бюджетних коштів. І коштує дуже недешево. Один лише Успенський
собор в Лаврі обійшовся платникам податків в 100 млн. грн. У той час як на утримання всіх пам'ятників всієї України в
бюджеті минулого року було передбачено жалюгідних 14 млн. грн. Натомість справжні пам'ятники історії, пам'ятники світового
значення — Софію, наприклад, Лавру — пан Кухаренко не зміг або не захотів уберегти від нахабної забудови: не заборонив, а,
навпаки, дав свій дозвіл на будівництво фітнес-центру з басейном на заповідній території Софії, а на території Лаври з його
благословення звели шинок. При цьому стало вже нормою отримання дозволу на будівництво заднім числом, відсутність проекту
etc.

Щоправда, з печерських верховних пагорбів іноді лунають окрики, але все більше для видимості, коли мовчання виглядає вже
просто непристойно. То якось колишній віце-прем'єр з гуманітарних питань Володимир Семиноженко раптом прозрів і уздрів, що
Майдан вийшов — огидний… Мовляв, переробити б вартувало. Де ж ти раніше був? Куди дивився? Адже реконструкція центру столиці
передбачає і відповідний дозвіл Кабміну. А то раптом президент голос подав на захист Софії — припинити, мовляв, неподобства
з будівництвом фітнес-центру, розібратися і доповісти. Та й проти Кухаренка порушувалася якась кримінальна справа за фактом
дозволу на будівництво ресторану в Лаврі… Але наполегливості з наведення порядку ніхто з вищеназваних представників вищої
влади не виявив. Хоча законних важелів для того, щоб привести до тями цих відповідальних осіб — досить. І по лінії
прокуратури, і по адміністративній… Та й в законі чітко прописано покарання за порушення правил забудови: штраф в розмірі
50% від обсягу виконаних робіт і обов'язкове їх припинення. Нічого такого не було зроблено, штрафи ніхто не сплачував
(принаймні, офіційно). Винуватці ж тихенько перечекали буцімто бурю і … тихою сапою довели задумане до кінця. Керівництво
Софії стверджує, що будівництво фітнес-центру практично завершене, більше того — вода у басейн буде запущена. Шинок в Лаврі
де-факто вже добудований.

А, загалом-то, чого іншого чекати? Адже в цьому процесі “танцюють всі”. Ласа київська нерухомість — надійна підмога на
випадок будь-яких форс-мажорів і “урядовцю”, і депутату, і їхнім нащадкам. І відхопити її бажає кожний. Ну, кому більше,
кому менше — згідно зі статусом та можливостями. Замахнутися на будівництво в заповідній зоні, забороненій до забудови
постановою Київради №920 від 1979 року (не скасованою й досі), між пам'ятником Володимиру-Хрестителю, Колонною
Магдебурзького права і філармонією, п'ятизіркового готелю могла фірма “ETREX”, кревно пов'язана з нинішнім гуманітарним
віце-прем'єром Дмитром Табачником. І не даремно замахнулася, за тиждень вона ухитрилася отримати у приватну власність 4023
кв.м площі під забудову і дозвіл на будівництво. А на Гоголівській обурені мешканці стурбовані майбутнім будівництвом
будинку на місці сквера, дозвіл на яке (як ходять чутки) отриманий фірмою “Віта”, не менш кревно пов'язаної з народним
депутатом Сивковичем. І шлють у всі редакції листи з проханням про допомогу. На Круглоуніверситетській вулиці
перебудовується будинок, і навіть робітники-будівельники знають, що хатинка ця належить сину основоположника хатинок нової
генерації — нашому першому президенту Леоніду Першому, в миру — Кравчуку.

Кияни, звісно, обурені свавіллям, що коїться. І від окремих акцій протесту переходять до організованих системних дій.
Головна мета — поставити діяльність столичної влади під контроль громадськості. Для цього 16 квітня у Києві відбулися
громадські слухання, присвячені проблемам забудови і збереження історичного середовища Києва. За результатами слухань було
вирішено звернутися до президента, Верховної Ради, Кабміну з пропозицією вжити “невідкладних заходів для припинення дій
нинішньої міської влади Києва, направлених на руйнування естетичних вартостей української столиці, культурно-історичних
надбань українського народу, не на екологічне оздоровлення Києва, фізичний і духовний розвиток молодого покоління, а
виключно тільки на комерційний зиск і наживу”. З кожним словом цієї цитати можна безумовно погодитися. Сумніви тільки беруть
— а до кого апеляція, судді-то хто? Хіба не учасники (нехай і непрямі) того самого процесу? Навіть якщо, коли підійде година
“Х” пана Омельченка (9 серпня, день його 65-річчя, пенсійний вік), президент відправить його як главу держадміністрації на
пенсію, а на його місце посадить деяку фігуру Y, то що, пан Табачник відмовиться від свого готелю? Крім двовладдя в місті і
неминучої війни між цими владами — нічого доброго не буде.

Висновок — універсальний і тривіальний, як на наші часи. Необхідна політична реформа. Не президентська провокація, а
справжня, яка забезпечить і баланс гілок влади, і справжнє самоврядування, і підконтрольність влади як територіальній
громаді, так і всьому народу.

А що ж наш Київ? Наразі — ми втрачаємо його.