Віктор Медведчук прагне перемоги в конкурсі «Сутяга року»?
05/30/2003 | Vadym Gladchuk
Жрець Феміди
Віктор Медведчук прагне перемоги в конкурсі «Сутяга року»?
Роксана ГЕДЕОН
«Вся країна воює з есдеками», — невдоволено констатував лідер СДПУ(о) Віктор Медведчук в інтерв’ю інтернет-виданню «Українська правда» невдовзі після торішніх парламентських виборів. Минуло небагато часу, і слова в цій фразі помінялися місцями. «Есдеки воюють з усією країною», — можемо констатувати нині.
Принаймні таке враження складається, коли підраховуєш кількість позовів, якими Віктор Володимирович бомбардує своїх політичних опонентів. І кількість підозрілих обставин, якими вся ця перманентна судова тяганина супроводжується...
Не здолавши Чобота, взявся за Мороза
Донедавна найгостріша юридична інтрига в п’єсі під назвою «Як Віктор Володимирович правди шукав» закручувалася довкола книжки-дослідження Дмитра Чобота «Нарцис». Цей твір, написаний у жанрі політичної біографії, підняв завісу таємниці над минулим лідера СДПУ(о) і пролив світло на специфіку його вдачі.
Думаю, не перебільшу, припустивши, що будь-який громадянин зі здоровою психологією, погортавши сторінки «Нарциса», засумнівався б у моральному праві пана Медведчука обіймати державні посади. Такий поворот справи в плани Віктора Володимировича, вочевидь, не вписувався, і він подався до суду захищати свою репутацію.
У свою чергу, на варті біографії Медведчука стала й Генеральна прокуратура. В 99 відсотках випадків вона крізь пальці дивиться на порушення статті 182 Кримінального кодексу («втручання в приватне життя громадян»), однак цього разу хтось добрячим копняком вивів її з традиційної сплячки. Більше року тому прокурори вірнопіддано розпочали розслідування.
Тим часом з архівів було вилучено матеріали кримінальної справи, порушеної 1973 року проти Віктора Медведчука, і матеріали суду над його батьком. Дмитро Чобіт, щоправда, встиг на законних підставах наробити копій.
Втім, розслідування розслідуванням, а судовий процес — судовим процесом. Уже кілька місяців поспіль автор «Нарциса» і глава президентської адміністрації схрещують списи як відповідач і позивач. Дмитро Чобіт боронить свої позиції впевнено, видає таку собі «нарцисіану» — серію брошур, у яких знайомить громадськість із перебігом слухань. Кінця-краю цим слуханням не видно, твердження Чобота на даний момент Медведчуком не спростовані.
Зате деталі медведчуківського минулого стали предметом ще однієї судової справи. Нічого до ладу не вирішивши з «Нарцисом», Віктор Володимирович викликав (майже з того ж приводу) на дуель Олександра Мороза і всю Соціалістичну партію України.
«Оцифрована правда»
Втім, дуель — це гучно сказано. Обставини появи цього медведчуківського виклику такі незбагненні, що перед ними остовпіє навіть римське право — скарбниця щонайхимерніших позовів і прецедентів.
Торік 15 вересня в Палаці культури столичного технічного університету вирував Форум демократичних сил, скликаний Віктором Ющенком. Лідер СПУ Олександр Мороз був присутній на цих велелюдних зборах як гість. Виступаючи, здобув симпатії чималої кількості делегатів. Аби остаточно переконати «нашоукраїнців» у необхідності підтримати акцію «Повстань, Україно!», Олександр Олександрович передав до президії відеокасету з проханням продемонструвати її під час перерви.
Так і сталося. Незабаром у залі погасили світло, і на невеликому екрані з’явилися перші кадри фільму «Оцифрована правда», створеного прес-службою СПУ.
Фільм був не про Медведчука. Зовсім не про Медведчука! Головним його героєм, як можна здогадатися з назви, був Леонід Кучма. У 20-хвилинному відеоролику були оприлюднені нові епізоди з плівок майора Мельниченка. Йшлося про продаж до Росії кількох стратегічних бомбардувальників із наступним розкраданням багатомільйонної виручки, про розбазарювання «чорнобильських» грошей, про жадобу Леоніда Даниловича будь-що втриматися при владі («Тех, что в президенты из штанов выскакивают, — я придушу любого»)...
Стрічка справила досить сильне враження. Глядачі заціпеніли в кріслах. Це був ніби новий «касетний скандал» — у мініатюрі. Приголомшені делегати довго ще обговорювали побачене і не скупилися на міцні слова, згадуючи Кучму. Про Медведчука говорили мало — в фільмі йому було присвячено лише кілька фраз, та й узагалі на тлі моторошних відеовикриттів його постать зовсім не виглядала ключовою.
«Небезопасно допускать к власти»
Це виглядає парадоксально, але, дізнавшись про показ на Форумі фільму «Оцифрована правда», позиватися вирішив не Леонід Кучма, а саме Медведчук. Віктору Володимировичу забаглося притягти лідера соціалістів до суду за три фрази, які пролунали в фільмі.
Фрази ці, звісно, не компліменти. Перша виглядає досить зловісно: «Небезопасно допускать Медведчука к власти. Он характеризуется как самый жестокий, то есть человек, который не имеет абсолютно никаких преград». Друга — ще зловісніша: «Мы такую справку нашли по университету, что он получил 206-ю статью часть 2 и 141 — грабеж и хулиганство. Восемь месяцев отбыл в местах лишения свободы».
Третя — просто морок пекельний: «Еще они (йдеться про групу бізнесменів есдеківської орієнтації. — Р. Г.) Сумское объединение приватизировали за бесценок... 75 миллионов гривен выкачивают наличными с облэнерго, причем как подъезжают: ставят... не даешь 98 процентов — значит, расстреливают».
Втім, ви дуже помилитеся, якщо подумаєте, що ці зловісні слова на адресу Віктора Володимировича сказав Олександр Мороз. Всі ці твердження лунають у фільмі з вуст міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка. І говорить він їх не кому-небудь, а самому «гаранту» під час «ділових» посиденьок (такі зустрічі, на яких силовики доповідали Леоніду Даниловичу про зібраний на когось компромат, відбувалися, як свідчать записи Мельниченка, досить часто).
Сума позову — мільйон гривень
Не секрет, що позитивних емоцій Медведчук не викликав ані в Кучми, ані в Кравченка. Їх, здавалося, було хлібом не годуй — дай попліткувати чи позловтішатися з головного есдека. На одній із плівок Мельниченка «арбітр нації» розповідає міністру-спільнику: «Ну, моя супруга, когда Медведчука первый раз увидела, говорит, ты посмотри на одни только губы его. У него же губ нет, ниточки. Это, говорит, очень жестокий человек»...
Гадаю, така позиція Кучми — для Віктора Володимировича ніяка не таємниця. Зі стовідсотковою вірогідністю можна припустити, що ті місця на плівках Мельниченка, де «гарант», розбавляючи вбогість думки багатством нецензурщини, просторікує про імперію СДПУ(о), пан Медведчук читав із особливою цікавістю. І навряд чи йому було це приємно.
Однак, незважаючи на те, що під час цього читання його честь, гідність і ділова репутація зазнавали справжньої катастрофи, Віктор Медведчук не хапався за телефон, щоб подзвонити своєму адвокату. Могутній український «мачо» («справжній мужик» — так себе позиціонує лідер есдеків у політиці), треба думати, лише скрипів зубами і терпів.
Спливло досить багато часу, доки з якогось дива терпець урвався. Віктор Медведчук вирішив стягнути з Олександра Мороза і СПУ мільйон гривень за слова... вимовлені Кравченком. Безглуздя? Але під цим безглуздям є цілком логічна підкладка.
Кепкування над здоровим глуздом
На одному з перших судових засідань на будь-яке розповсюдження фільму «Оцифрована правда» було накладено заборону — доти, мовляв, доки суд не встановить об’єктивну істину. Можливо, заборона — це і є та «програма-мінімум», яку ставили перед собою автори позову.
Свого часу Дмитро Чобіт, розповідаючи журналістам про перипетії свого двобою з Медведчуком, припускав, що адвокати Віктора Володимировича перш за все добиватимуться від суду заборони на друк і передрук книжки «Нарцис» — поки не закінчиться процес. Оскільки країною вже давно ходять чутки, що лідер СДПУ(о) має неабиякий вплив на судову гілку влади, процес цілком міг би тривати до президентських виборів, і це дозволило б Медведчуку спокійно вести свою політичну гру, не озираючись на своє специфічне минуле.
Те, що не пощастило зробити з «Нарцисом», вдалося вчинити з «Оцифрованою правдою». Загалом табу, накладене на 20-хвилинний ролик, у якому хіба кілька секунд присвячено Медведчукові, виглядає як кепкування над здоровим глуздом. А ще — як порушення конституційного права громадян на отримання інформації. Справді, з якої такої причини українці позбавлені можливості знати про діяння свого президента тільки через те, що у фільмі мимохідь лунає прізвище «олігарха з трояндою»?
Сама по собі заборона на фільм, здається, набагато вигідніша Леоніду Кучмі, ніж Віктору Медведчуку. І це дозволяє припустити, що, спрямовуючи в грудні минулого року позов до суду, Віктор Володимирович певним чином готував патрону такий собі різдвяний подарунок. Сам він на це зохотився чи йому дали відповідне доручення — питання з розряду риторичних. Однак, якщо мав місце останній варіант, «доручальники» знали, до кого звертаються: лідер есдеків — великий любитель захищати свої «честь, гідність і ділову репутацію».
«Заперечення смішні й надумані»
У цьому хобі немає нічого поганого, якщо воно крокує в ногу з класичними канонами права. Тимчасом опоненти Віктора Володимировича, читаючи його позовні заяви, часто-густо тільки головами хитають: хіба може отакий документ вийти з-під пера (чи бодай із контори) «юриста року»?
Неймовірну кількість претензій до юридичної кваліфікації Медведчука має Дмитро Чобіт. Позиваючись із Дмитром Васильовичем і видавництвом, яке надрукувало книжку «Нарцис», Віктор Володимирович хотів, аби процес відбувався в столиці (видавництво розташоване в Бродах на Львівщині). Отож адвокат Медведчука — можливо, догоджаючи наймачу — опустився до безпрецедентного жонглювання адресами в позовній заяві, перекрутив назву видавництва, притягнув до суду організацію, яка жодним чином не мала відношення до появи «Нарциса» на світ.
Дмитро Чобіт знизує плечима, коли його просять прокоментувати заперечення Медведчука, висловлені в позовному документі:
— Вони дуже часто просто смішні й надумані. Приміром, я пишу: «На службі в добровільній народній дружині з Віктором Володимировичем трапилася вкрай негарна кримінальна історія...» А Медведчук твердить: «Не відповідає дійсності весь вислів». Що тут заперечувати? Що не було кримінальної історії? Але те, що вона була, — це ж неспростовний факт. Чи, може, пан Медведчук не погоджується, що історія була «вкрай негарна»?
Або ще таке: Віктор Володимирович вимагає спростувати твердження Чобота про те, що Медведчук є власником Українського кредитного банку. «Відкрийте будь-який довідник із серії «Хто є хто в Україні», — дивом дивується Дмитро Васильович, — і прочитайте довідку про Віктора Володимировича. Там сказано, що він є «засновником Українського кредитного банку». Оригінал цієї довідки, між іншим, підписаний самим Медведчуком. Що, він уже не пам’ятає, чим колись володів і чим тепер володіє?»
Може, це сутяжництво?
У дусі надуманості витримано й позов, адресований Олександру Морозу. Про те, що сатисфакції Віктор Медведчук шукає не там, де треба було б, вже говорилося. Але звернімо увагу на самі фрази, які так розгнівили об’єднаного соціал-демократа. Перша з них — класичний зразок суб’єктивної оцінки, за яку притягають до суду хіба в тоталітарних державах. Скажіть, хто може заборонити будь-якому громадянину вважати Медведчука «жорстоким» (худим, товстим, вродливим, негарним — потрібне підкреслити)? Думки й оцінки, висловлені у пристойній формі, не є і не можуть бути предметом судового розгляду. Невже Віктор Володимирович, увінчаний науковими титулами, не знає загальновідомої юридичної аксіоми? І — це вже зовсім кумедно — яку експертизу повинен призначити суд, щоб пересвідчитися в його «нежорстокості»?
Друга фраза загалом грунтується на фактах (хіба що Кравченко схибив у нумерації статей Кримінального кодексу). Що ж до третьої, то в ній ім’я Медведчука взагалі не згадується — міністр веде мову про групу ділків без будь-якої персоніфікації.
Виникає запитання: чи не глузує Віктор Володимирович над усіма нами? Чи, може, це спалах старої хвороби, яка так соковито описана і Гоголем, і Карпенком-Карим, — хвороби, що проявляється в непереборному бажанні тягатися по судах і має негарну назву «сутяжництво»?
Сергій Ратушняк і його інтерв’ю
На такі здогади наводить і той факт, що паралельно пан Медведчук б’ється ще на кількох судових фронтах. Автору цих рядків достеменно відомо про принаймні два з них (не виключено, що це неповна інформація). Обидва — дзеркальна подоба тих, які аналізувалися вище.
Приміром, зовсім недавно Віктор Володимирович притягнув до суду народного депутата Сергія Ратушняка, колишнього міського голову Ужгорода. Сергій Миколайович — постать на Закарпатті відома, і перш за все тим, що свого часу насмілився кинути виклик експансії СДПУ(о) в області.
Ужгородці сприймали дії пана Ратушняка «на ура»: він не тільки реставрував будинки, ремонтував шляхи й створював нові робочі місця, а й боронив закарпатські ліси, грунти, мінеральні джерела. В 1998 році, за день до парламентських виборів, Центрвиборчком під вигаданим приводом викинув його з числа кандидатів у депутати. Місце у Верховній Раді, яке, здавалося б, світило Ратушняку стовідсотково, зайняв есдек Нестор Шуфрич, набравши мізерну кількість голосів. Людський поговір цю інтригу пов’язував з іменем Медведчука.
Сергій Ратушняк ще кілька разів «брався до зброї». У 2000 році протистояння з СДПУ(о) закінчилося для нього тим, що його, хворого, бійці «Беркута» на простирадлах спустили з вікна лікарняної палати і, заліпивши рота, вивезли на Львівщину. Досить довгий час Ратушняк карався в СІЗО. У 2002 році ужгородці все-таки обрали його до парламенту.
А трохи згодом Сергій Миколайович дав інтерв’ю ужгородській газеті «РІО», у якому назвав засідання пропрезидентської депутатської більшості в колишньому музеї Леніна 21 січня 2000 року «оксамитово-кримінальним антидержавним заколотом під ватажкуванням Медведчука» та висловив думку, що на «його совісті смерть українського генія Стуса, а на совісті його батька — понад 1600 відправлених на каторжні роботи до Німеччини українців».
«Сільські вісті» теж під прицілом
За ці слова Медведчук подав на Ратушняка до суду. Це законне право Віктора Володимировича, але чого варті обставини, за яких суд відбувся! Як і в випадку з «Нарцисом», відповідач нічого не знав про сам факт позову (різниця тільки в тому, що Чоботу пощастило і він з випадкових джерел все-таки дізнався про плановані судові слухання, а Ратушняк — ні).
Процес відбувся в улюбленому суді Медведчука — Печерському райсуді Києва, незважаючи на те, що екс-мер Ужгорода — не столичний житель, а редакція газети «РІО» розташована в Закарпатті. За відсутності Сергія Миколайовича суддя Стрижевська задовольнила вимоги глави президентської адміністрації. Тепер Ратушняка поставлено в такі умови, що він мусить уже не з самим Віктором Володимировичем позиватися, а оскаржувати дії суду...
Притягнув до суду Медведчук і нашу газету. Лідеру СДПУ(о) не сподобалася характеристика, дана йому Юлією Тимошенко в одному з інтерв’ю. Позиватися Віктор Володимирович вирішив не тільки з пані Юлією, але і з самими «Сільськими вістями», і з автором матеріалу — журналістом Василем Грузіним. Суто формально втягнення в процес газети й кореспондента виглядає як нонсенс: вони ж бо лише довели до відома громадськості думку народного депутата. Втім, Василь Грузін не збирається будувати свій захист на цій ідеї.
— Я солідаризуюся з думкою Тимошенко, — говорить він, — і доводитиму, що вона мала підстави сказати те, що сказала.
Ранкові записки Оксани
Як бачимо, лідер СДПУ(о) — великий мораліст і чемпіон у судовій боротьбі з друкованим словом за свою честь і гідність. Та й очолювана ним партія має багатий досвід у цій царині. Досить згадати, як у 1998 році об’єднані есдеки задушили в судових обіймах популярну газету «Всеукраинские ведомости». Судилище над столичним виданням відбувалося чомусь у Чернівцях. Газета не витримала накладеної на неї доларової єпитимії. Найтрагічніше ж те, що плин часу підтвердив припущення, за яке «Всеукраинские ведомости» були звинувачені й знищені.
А ось переді мною інша газета — галицький «Високий замок». Розлога стаття під пікантним заголовком: «Щоранку Оксана Марченко кладе у кишеню Віктора Медведчука любовну записку». Вродлива теледіва зі щирістю, гідною кращого застосування, докладно розповідає українцям і українкам про свої любовні стосунки з главою адміністрації президента. До речі — одруженим (бодай на папері).
Такі інтерв’ю пані Марченко дає, можна сказати, регулярно. Навіщо — питання окреме, яке цієї статті не стосується. Взагалі можна було б не торкатися цих курйозів, якби не одне «але». Замислімося: що відчуває дружина Віктора Володимировича, читаючи такі дивовижні одкровення розміром на півшпальти? Гадаю, мало яка жінка хотіла б опинитися на її місці. А що думає про такі речі його дочка? Нарешті, як усе це нав’язливе й скандальне афішування поєднується з традиційними нормами моралі, а також честі, гідності й ділової репутації?
«Моралісти схожі на хіміків, які готують ліки для інших, а самі ними рідко користуються», — сказав один філософ. Далебі, ця фраза — найкращий підсумок усього, що ми тут розповіли.
Віктор Медведчук прагне перемоги в конкурсі «Сутяга року»?
Роксана ГЕДЕОН
«Вся країна воює з есдеками», — невдоволено констатував лідер СДПУ(о) Віктор Медведчук в інтерв’ю інтернет-виданню «Українська правда» невдовзі після торішніх парламентських виборів. Минуло небагато часу, і слова в цій фразі помінялися місцями. «Есдеки воюють з усією країною», — можемо констатувати нині.
Принаймні таке враження складається, коли підраховуєш кількість позовів, якими Віктор Володимирович бомбардує своїх політичних опонентів. І кількість підозрілих обставин, якими вся ця перманентна судова тяганина супроводжується...
Не здолавши Чобота, взявся за Мороза
Донедавна найгостріша юридична інтрига в п’єсі під назвою «Як Віктор Володимирович правди шукав» закручувалася довкола книжки-дослідження Дмитра Чобота «Нарцис». Цей твір, написаний у жанрі політичної біографії, підняв завісу таємниці над минулим лідера СДПУ(о) і пролив світло на специфіку його вдачі.
Думаю, не перебільшу, припустивши, що будь-який громадянин зі здоровою психологією, погортавши сторінки «Нарциса», засумнівався б у моральному праві пана Медведчука обіймати державні посади. Такий поворот справи в плани Віктора Володимировича, вочевидь, не вписувався, і він подався до суду захищати свою репутацію.
У свою чергу, на варті біографії Медведчука стала й Генеральна прокуратура. В 99 відсотках випадків вона крізь пальці дивиться на порушення статті 182 Кримінального кодексу («втручання в приватне життя громадян»), однак цього разу хтось добрячим копняком вивів її з традиційної сплячки. Більше року тому прокурори вірнопіддано розпочали розслідування.
Тим часом з архівів було вилучено матеріали кримінальної справи, порушеної 1973 року проти Віктора Медведчука, і матеріали суду над його батьком. Дмитро Чобіт, щоправда, встиг на законних підставах наробити копій.
Втім, розслідування розслідуванням, а судовий процес — судовим процесом. Уже кілька місяців поспіль автор «Нарциса» і глава президентської адміністрації схрещують списи як відповідач і позивач. Дмитро Чобіт боронить свої позиції впевнено, видає таку собі «нарцисіану» — серію брошур, у яких знайомить громадськість із перебігом слухань. Кінця-краю цим слуханням не видно, твердження Чобота на даний момент Медведчуком не спростовані.
Зате деталі медведчуківського минулого стали предметом ще однієї судової справи. Нічого до ладу не вирішивши з «Нарцисом», Віктор Володимирович викликав (майже з того ж приводу) на дуель Олександра Мороза і всю Соціалістичну партію України.
«Оцифрована правда»
Втім, дуель — це гучно сказано. Обставини появи цього медведчуківського виклику такі незбагненні, що перед ними остовпіє навіть римське право — скарбниця щонайхимерніших позовів і прецедентів.
Торік 15 вересня в Палаці культури столичного технічного університету вирував Форум демократичних сил, скликаний Віктором Ющенком. Лідер СПУ Олександр Мороз був присутній на цих велелюдних зборах як гість. Виступаючи, здобув симпатії чималої кількості делегатів. Аби остаточно переконати «нашоукраїнців» у необхідності підтримати акцію «Повстань, Україно!», Олександр Олександрович передав до президії відеокасету з проханням продемонструвати її під час перерви.
Так і сталося. Незабаром у залі погасили світло, і на невеликому екрані з’явилися перші кадри фільму «Оцифрована правда», створеного прес-службою СПУ.
Фільм був не про Медведчука. Зовсім не про Медведчука! Головним його героєм, як можна здогадатися з назви, був Леонід Кучма. У 20-хвилинному відеоролику були оприлюднені нові епізоди з плівок майора Мельниченка. Йшлося про продаж до Росії кількох стратегічних бомбардувальників із наступним розкраданням багатомільйонної виручки, про розбазарювання «чорнобильських» грошей, про жадобу Леоніда Даниловича будь-що втриматися при владі («Тех, что в президенты из штанов выскакивают, — я придушу любого»)...
Стрічка справила досить сильне враження. Глядачі заціпеніли в кріслах. Це був ніби новий «касетний скандал» — у мініатюрі. Приголомшені делегати довго ще обговорювали побачене і не скупилися на міцні слова, згадуючи Кучму. Про Медведчука говорили мало — в фільмі йому було присвячено лише кілька фраз, та й узагалі на тлі моторошних відеовикриттів його постать зовсім не виглядала ключовою.
«Небезопасно допускать к власти»
Це виглядає парадоксально, але, дізнавшись про показ на Форумі фільму «Оцифрована правда», позиватися вирішив не Леонід Кучма, а саме Медведчук. Віктору Володимировичу забаглося притягти лідера соціалістів до суду за три фрази, які пролунали в фільмі.
Фрази ці, звісно, не компліменти. Перша виглядає досить зловісно: «Небезопасно допускать Медведчука к власти. Он характеризуется как самый жестокий, то есть человек, который не имеет абсолютно никаких преград». Друга — ще зловісніша: «Мы такую справку нашли по университету, что он получил 206-ю статью часть 2 и 141 — грабеж и хулиганство. Восемь месяцев отбыл в местах лишения свободы».
Третя — просто морок пекельний: «Еще они (йдеться про групу бізнесменів есдеківської орієнтації. — Р. Г.) Сумское объединение приватизировали за бесценок... 75 миллионов гривен выкачивают наличными с облэнерго, причем как подъезжают: ставят... не даешь 98 процентов — значит, расстреливают».
Втім, ви дуже помилитеся, якщо подумаєте, що ці зловісні слова на адресу Віктора Володимировича сказав Олександр Мороз. Всі ці твердження лунають у фільмі з вуст міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка. І говорить він їх не кому-небудь, а самому «гаранту» під час «ділових» посиденьок (такі зустрічі, на яких силовики доповідали Леоніду Даниловичу про зібраний на когось компромат, відбувалися, як свідчать записи Мельниченка, досить часто).
Сума позову — мільйон гривень
Не секрет, що позитивних емоцій Медведчук не викликав ані в Кучми, ані в Кравченка. Їх, здавалося, було хлібом не годуй — дай попліткувати чи позловтішатися з головного есдека. На одній із плівок Мельниченка «арбітр нації» розповідає міністру-спільнику: «Ну, моя супруга, когда Медведчука первый раз увидела, говорит, ты посмотри на одни только губы его. У него же губ нет, ниточки. Это, говорит, очень жестокий человек»...
Гадаю, така позиція Кучми — для Віктора Володимировича ніяка не таємниця. Зі стовідсотковою вірогідністю можна припустити, що ті місця на плівках Мельниченка, де «гарант», розбавляючи вбогість думки багатством нецензурщини, просторікує про імперію СДПУ(о), пан Медведчук читав із особливою цікавістю. І навряд чи йому було це приємно.
Однак, незважаючи на те, що під час цього читання його честь, гідність і ділова репутація зазнавали справжньої катастрофи, Віктор Медведчук не хапався за телефон, щоб подзвонити своєму адвокату. Могутній український «мачо» («справжній мужик» — так себе позиціонує лідер есдеків у політиці), треба думати, лише скрипів зубами і терпів.
Спливло досить багато часу, доки з якогось дива терпець урвався. Віктор Медведчук вирішив стягнути з Олександра Мороза і СПУ мільйон гривень за слова... вимовлені Кравченком. Безглуздя? Але під цим безглуздям є цілком логічна підкладка.
Кепкування над здоровим глуздом
На одному з перших судових засідань на будь-яке розповсюдження фільму «Оцифрована правда» було накладено заборону — доти, мовляв, доки суд не встановить об’єктивну істину. Можливо, заборона — це і є та «програма-мінімум», яку ставили перед собою автори позову.
Свого часу Дмитро Чобіт, розповідаючи журналістам про перипетії свого двобою з Медведчуком, припускав, що адвокати Віктора Володимировича перш за все добиватимуться від суду заборони на друк і передрук книжки «Нарцис» — поки не закінчиться процес. Оскільки країною вже давно ходять чутки, що лідер СДПУ(о) має неабиякий вплив на судову гілку влади, процес цілком міг би тривати до президентських виборів, і це дозволило б Медведчуку спокійно вести свою політичну гру, не озираючись на своє специфічне минуле.
Те, що не пощастило зробити з «Нарцисом», вдалося вчинити з «Оцифрованою правдою». Загалом табу, накладене на 20-хвилинний ролик, у якому хіба кілька секунд присвячено Медведчукові, виглядає як кепкування над здоровим глуздом. А ще — як порушення конституційного права громадян на отримання інформації. Справді, з якої такої причини українці позбавлені можливості знати про діяння свого президента тільки через те, що у фільмі мимохідь лунає прізвище «олігарха з трояндою»?
Сама по собі заборона на фільм, здається, набагато вигідніша Леоніду Кучмі, ніж Віктору Медведчуку. І це дозволяє припустити, що, спрямовуючи в грудні минулого року позов до суду, Віктор Володимирович певним чином готував патрону такий собі різдвяний подарунок. Сам він на це зохотився чи йому дали відповідне доручення — питання з розряду риторичних. Однак, якщо мав місце останній варіант, «доручальники» знали, до кого звертаються: лідер есдеків — великий любитель захищати свої «честь, гідність і ділову репутацію».
«Заперечення смішні й надумані»
У цьому хобі немає нічого поганого, якщо воно крокує в ногу з класичними канонами права. Тимчасом опоненти Віктора Володимировича, читаючи його позовні заяви, часто-густо тільки головами хитають: хіба може отакий документ вийти з-під пера (чи бодай із контори) «юриста року»?
Неймовірну кількість претензій до юридичної кваліфікації Медведчука має Дмитро Чобіт. Позиваючись із Дмитром Васильовичем і видавництвом, яке надрукувало книжку «Нарцис», Віктор Володимирович хотів, аби процес відбувався в столиці (видавництво розташоване в Бродах на Львівщині). Отож адвокат Медведчука — можливо, догоджаючи наймачу — опустився до безпрецедентного жонглювання адресами в позовній заяві, перекрутив назву видавництва, притягнув до суду організацію, яка жодним чином не мала відношення до появи «Нарциса» на світ.
Дмитро Чобіт знизує плечима, коли його просять прокоментувати заперечення Медведчука, висловлені в позовному документі:
— Вони дуже часто просто смішні й надумані. Приміром, я пишу: «На службі в добровільній народній дружині з Віктором Володимировичем трапилася вкрай негарна кримінальна історія...» А Медведчук твердить: «Не відповідає дійсності весь вислів». Що тут заперечувати? Що не було кримінальної історії? Але те, що вона була, — це ж неспростовний факт. Чи, може, пан Медведчук не погоджується, що історія була «вкрай негарна»?
Або ще таке: Віктор Володимирович вимагає спростувати твердження Чобота про те, що Медведчук є власником Українського кредитного банку. «Відкрийте будь-який довідник із серії «Хто є хто в Україні», — дивом дивується Дмитро Васильович, — і прочитайте довідку про Віктора Володимировича. Там сказано, що він є «засновником Українського кредитного банку». Оригінал цієї довідки, між іншим, підписаний самим Медведчуком. Що, він уже не пам’ятає, чим колись володів і чим тепер володіє?»
Може, це сутяжництво?
У дусі надуманості витримано й позов, адресований Олександру Морозу. Про те, що сатисфакції Віктор Медведчук шукає не там, де треба було б, вже говорилося. Але звернімо увагу на самі фрази, які так розгнівили об’єднаного соціал-демократа. Перша з них — класичний зразок суб’єктивної оцінки, за яку притягають до суду хіба в тоталітарних державах. Скажіть, хто може заборонити будь-якому громадянину вважати Медведчука «жорстоким» (худим, товстим, вродливим, негарним — потрібне підкреслити)? Думки й оцінки, висловлені у пристойній формі, не є і не можуть бути предметом судового розгляду. Невже Віктор Володимирович, увінчаний науковими титулами, не знає загальновідомої юридичної аксіоми? І — це вже зовсім кумедно — яку експертизу повинен призначити суд, щоб пересвідчитися в його «нежорстокості»?
Друга фраза загалом грунтується на фактах (хіба що Кравченко схибив у нумерації статей Кримінального кодексу). Що ж до третьої, то в ній ім’я Медведчука взагалі не згадується — міністр веде мову про групу ділків без будь-якої персоніфікації.
Виникає запитання: чи не глузує Віктор Володимирович над усіма нами? Чи, може, це спалах старої хвороби, яка так соковито описана і Гоголем, і Карпенком-Карим, — хвороби, що проявляється в непереборному бажанні тягатися по судах і має негарну назву «сутяжництво»?
Сергій Ратушняк і його інтерв’ю
На такі здогади наводить і той факт, що паралельно пан Медведчук б’ється ще на кількох судових фронтах. Автору цих рядків достеменно відомо про принаймні два з них (не виключено, що це неповна інформація). Обидва — дзеркальна подоба тих, які аналізувалися вище.
Приміром, зовсім недавно Віктор Володимирович притягнув до суду народного депутата Сергія Ратушняка, колишнього міського голову Ужгорода. Сергій Миколайович — постать на Закарпатті відома, і перш за все тим, що свого часу насмілився кинути виклик експансії СДПУ(о) в області.
Ужгородці сприймали дії пана Ратушняка «на ура»: він не тільки реставрував будинки, ремонтував шляхи й створював нові робочі місця, а й боронив закарпатські ліси, грунти, мінеральні джерела. В 1998 році, за день до парламентських виборів, Центрвиборчком під вигаданим приводом викинув його з числа кандидатів у депутати. Місце у Верховній Раді, яке, здавалося б, світило Ратушняку стовідсотково, зайняв есдек Нестор Шуфрич, набравши мізерну кількість голосів. Людський поговір цю інтригу пов’язував з іменем Медведчука.
Сергій Ратушняк ще кілька разів «брався до зброї». У 2000 році протистояння з СДПУ(о) закінчилося для нього тим, що його, хворого, бійці «Беркута» на простирадлах спустили з вікна лікарняної палати і, заліпивши рота, вивезли на Львівщину. Досить довгий час Ратушняк карався в СІЗО. У 2002 році ужгородці все-таки обрали його до парламенту.
А трохи згодом Сергій Миколайович дав інтерв’ю ужгородській газеті «РІО», у якому назвав засідання пропрезидентської депутатської більшості в колишньому музеї Леніна 21 січня 2000 року «оксамитово-кримінальним антидержавним заколотом під ватажкуванням Медведчука» та висловив думку, що на «його совісті смерть українського генія Стуса, а на совісті його батька — понад 1600 відправлених на каторжні роботи до Німеччини українців».
«Сільські вісті» теж під прицілом
За ці слова Медведчук подав на Ратушняка до суду. Це законне право Віктора Володимировича, але чого варті обставини, за яких суд відбувся! Як і в випадку з «Нарцисом», відповідач нічого не знав про сам факт позову (різниця тільки в тому, що Чоботу пощастило і він з випадкових джерел все-таки дізнався про плановані судові слухання, а Ратушняк — ні).
Процес відбувся в улюбленому суді Медведчука — Печерському райсуді Києва, незважаючи на те, що екс-мер Ужгорода — не столичний житель, а редакція газети «РІО» розташована в Закарпатті. За відсутності Сергія Миколайовича суддя Стрижевська задовольнила вимоги глави президентської адміністрації. Тепер Ратушняка поставлено в такі умови, що він мусить уже не з самим Віктором Володимировичем позиватися, а оскаржувати дії суду...
Притягнув до суду Медведчук і нашу газету. Лідеру СДПУ(о) не сподобалася характеристика, дана йому Юлією Тимошенко в одному з інтерв’ю. Позиватися Віктор Володимирович вирішив не тільки з пані Юлією, але і з самими «Сільськими вістями», і з автором матеріалу — журналістом Василем Грузіним. Суто формально втягнення в процес газети й кореспондента виглядає як нонсенс: вони ж бо лише довели до відома громадськості думку народного депутата. Втім, Василь Грузін не збирається будувати свій захист на цій ідеї.
— Я солідаризуюся з думкою Тимошенко, — говорить він, — і доводитиму, що вона мала підстави сказати те, що сказала.
Ранкові записки Оксани
Як бачимо, лідер СДПУ(о) — великий мораліст і чемпіон у судовій боротьбі з друкованим словом за свою честь і гідність. Та й очолювана ним партія має багатий досвід у цій царині. Досить згадати, як у 1998 році об’єднані есдеки задушили в судових обіймах популярну газету «Всеукраинские ведомости». Судилище над столичним виданням відбувалося чомусь у Чернівцях. Газета не витримала накладеної на неї доларової єпитимії. Найтрагічніше ж те, що плин часу підтвердив припущення, за яке «Всеукраинские ведомости» були звинувачені й знищені.
А ось переді мною інша газета — галицький «Високий замок». Розлога стаття під пікантним заголовком: «Щоранку Оксана Марченко кладе у кишеню Віктора Медведчука любовну записку». Вродлива теледіва зі щирістю, гідною кращого застосування, докладно розповідає українцям і українкам про свої любовні стосунки з главою адміністрації президента. До речі — одруженим (бодай на папері).
Такі інтерв’ю пані Марченко дає, можна сказати, регулярно. Навіщо — питання окреме, яке цієї статті не стосується. Взагалі можна було б не торкатися цих курйозів, якби не одне «але». Замислімося: що відчуває дружина Віктора Володимировича, читаючи такі дивовижні одкровення розміром на півшпальти? Гадаю, мало яка жінка хотіла б опинитися на її місці. А що думає про такі речі його дочка? Нарешті, як усе це нав’язливе й скандальне афішування поєднується з традиційними нормами моралі, а також честі, гідності й ділової репутації?
«Моралісти схожі на хіміків, які готують ліки для інших, а самі ними рідко користуються», — сказав один філософ. Далебі, ця фраза — найкращий підсумок усього, що ми тут розповіли.