ПРЕЗИДЕНТ НЕ ВІДМОВИВСЯ ВІД ІДЕЇ ЙТИ НА ТРЕТІЙ ТЕРМІН
05/31/2003 | Олег Непокора
ЮЛІЯ ТИМОШЕНКО: «ПРЕЗИДЕНТ НЕ ВІДМОВИВСЯ ВІД ІДЕЇ ЙТИ НА ТРЕТІЙ ТЕРМІН»
"Дзеркало тижня", 31.05.03 31.05.2003 02:16
http://www.zn.kiev.ua/ie/show/445/38696/
Заява представника команди Юлії Тимошенко про те, що лідер БЮТ візьме участь у найближчих президентських виборах, стало однією з головних політичних новин минулого тижня. Тим більше, що на кілька днів раніше представник «Нашої України» Юрій Костенко повідомив про готовність Тимошенко й Мороза підтримати кандидатуру Віктора Ющенка. Заслуговували на увагу й відомості про те, що фракція, очолювана Юлією Володимирівною, не має наміру підтримувати проект про внесення змін до Основного Закону, підготовленого Олександром Морозом. І це при тому, що не дуже давно лідери опозиційної «четвірки» домовилися узгоджувати свої дії стосовно конституційного реформування. «ДТ» вирішило поцікавитися планами БЮТ і його лідера безпосередньо в Юлії Володимирівни.
ДТ: Реформаторські ініціативи Леоніда Кучми викликали неоднозначну реакцію в політичних колах. Одні побачили в цьому єзуїтський план, спрямований на пролонгацію повноважень чинного Президента. Інші — тактичний прийом, здатний дезорієнтувати опозицію чи навіть розколоти її. Треті — щире прагнення модернізувати систему влади. Четверті — технологію приведення до влади свого наступника. Якої з цих точок зору дотримуєтеся ви?
Ю.Т.: Я гадаю, Кучма обрав поліваріантний план. Головне завдання — це, безумовно, пролонгація своїх повноважень. Саме тому Леонід Данилович заговорив про можливість одночасного проведення парламентських і президентських виборів, можливо, навіть 2007 року. Отримавши згоду конституційної більшості Верховної Ради, Кучма не просто залишився б главою держави ще на три роки. Він виграв би час, необхідний йому для пошуку нового способу, який дозволив би продовжити свою владу (чи принаймні свій вплив на владу) настільки, наскільки це можливо.
Хоч як би кумедно це виглядало, але Президент, здається, не відмовився й від ідеї йти на третій термін. Це не занадто надійний для нього варіант, і не лише тому, що він вимагає схвалення Конституційного суду. Цей варіант пов’язаний із формуванням необхідної громадської думки в Україні та за її межами. І (найголовніше) він пов’язаний із виборами, причому шанси на перемогу в Кучми мізерно малі. Але навіть цей, важкий для нього сценарій, Президент не відкидає.
Якщо домогтися задуманого не вдасться, Леонід Данилович спробує підготувати плацдарм для свого наступника. Із цього погляду його ініціативи можна розглядати водночас і як метод розколу опозиції, і як засіб шантажу всього парламенту, і як інструмент вибивання гарантій. Але цей варіант він припас лише на найкрайніший випадок. Бо він не хоче ніяких гарантій і ніяких наступників. Він вірить лише собі й хоче залишатися власним гарантом і надалі.
Президент використовуватиме всі важелі впливу для того, щоб усе-таки відшукати в парламенті 300 голосів, необхідних для внесення в Конституцію запропонованих ним змін. Відповідні переговори вестимуться з народними депутатами дуже «системно», і «аргументи» пропонуватимуться дуже переконливі й у великій кількості. Водночас Леонід Данилович спробує домовитися з Москвою й Вашингтоном. Без згоди Кремля й Білого дому піти на те, аби продовжити свої повноваження будь-що, Кучмі буде нелегко.
Ніяких інших цілей Президент не переслідує. Інші цілі є в глави його адміністрації, котрий розпочинає невтомні спроби виліпити з України парламентську республіку руками свого шефа. Віктор Володимирович вважає, що в такий спосіб він полегшить собі шлях до абсолютної влади.
ДТ: У перемогу Віктора Медведчука на президентських виборах ви не вірите?
Ю.Т.: Він переможе лише в тому випадку, якщо народ підмінять. Віктор Володимирович — політик прагматичний, він це не може не розуміти. І тому є таким затятим прибічником зміни політичної системи. Але парламентська республіка непотрібна Кучмі. Та й у парламенті її прихильників не так багато.
ДТ: Ви до них, наскільки я розумію, не належите?
Ю.Т.: Із погляду сьогоднішніх українських реалій ця політична модель не виглядає ні досконалою, ні своєчасною. Навпаки, вона істотно розширить поле для махінацій, фальсифікацій і брудних технологій.
ДТ: Юліє Володимирівно, у квітні ви, разом із лідерами трьох інших опозиційних фракцій, підписали меморандум про політичну реформу. У ньому закріплено намір здійснити конституційну реформу, спрямовану на обмеження повноважень Президента, розширення повноважень Кабінету й посилення відповідальності парламенту. А вже в травні лідер БЮТ заявляє про те, що перехід до парламентсько-президентської форми правління поки що неактуальний…
Ю.Т.: Я не надавала б такого великого значення термінології. Важливо не те, як саме називається модель управління, важливо, як розподілено владні повноваження, як встановлено систему контролю над владою. Принципове питання: хто має бути справжнім керівником виконавчої влади в країні? Чи Президент, котрий обирається народом і має всі необхідні владні повноваження для виконання обіцянок, даних цьому народові? Чи прем’єр, обраний парламентом? Чи Президент, наділений довірою виборців? Чи прем’єр, котрий цієї довіри не має. А має лише карт-бланш від частини депутатського корпусу. І ця частина виступатиме в ролі посередника між суспільством і керівництвом країни. Причому інтереси суспільства і цих посередників можуть збігатися далеко не завжди. Народ буде ще більше віддалений від механізму ухвалення рішень.
ДТ: Ну тоді давайте підтримаємо пропозицію Президента про те, щоб народ сам приймав закони.
Ю.Т.: Це різні речі.
ДТ: Але хіба немає логіки в тому, що уряд і парламент урешті-решт отримають шанс налагодити ефективну взаємодію? Що в країні врешті-решт з’явиться реальна політична сила, готова взяти на себе політичну відповідальність за ухвалення законів і за їхнє виконання? Хіба немає логіки в тому, що люди, обрані народом у законодавчу владу, вибиратимуть владу виконавчу?
Ю.Т.: У країнах, які сповідують класичну парламентську модель, населення насправді обирає не лише парламент, а й главу виконавчої влади. Якщо, приміром, німецький народ голосує за СДПН, то він знає, що він голосує ще й за канцлера Шрьодера. Тобто, майбутній керівник виконавчої влади, його партійна приналежність заздалегідь відомі суспільству. І канцлер підконтрольний і відповідальний перед суспільством, є реальні механізми здійснення контролю й реалізації відповідальності. Ось саме цих механізмів я й не бачу в жодному з проектів конституційних змін.
ДТ: Знову дозволю собі з вами не погодитися. У одній із версій проекту тимчасової парламентської комісії якраз і пропонується, аби прем’єр-міністром ставав лідер тієї політичної сили, яка виявиться першою на парламентських виборах. Робота над проектом триває, у вас є можливість відстояти свою точку зору в дискусії з колегами.
Ю.Т.: По-перше, у нас не такі вже сильні політичні партії й не таке вже структуроване суспільство. Сьогодні жодна політична сила не має реальної можливості на парламентських виборах заручитися підтримкою бодай половини виборців. Отож ніхто не застрахований від повторення пройденого — пригадайте останні парламентські вибори, коли перемогли одні, а коаліцію формували інші.
По-друге, я не виступаю категорично проти змін, я лише кажу, що цьому має передувати довга, копітка, вдумлива робота. Будь-яке нововведення має відповідати вимогам суспільства. Але при цьому необхідно терпляче й дохідливо пояснити людям, який практичний зміст вкладається в ту чи іншу пропозицію. І лише потім уже запитувати їхню думку.
У нашої партії є власне бачення того, як повинна виглядати схема розподілу владних повноважень. Ми виступаємо за те, щоб саме в Конституції, а не в законі, були закріплені права й обов’язки організованої парламентської опозиції. Тому що вважаємо, що тільки вона може виступати в ролі реального, чесного й мотивованого контролера влади. Ми наполягаємо на тому, аби надати опозиції статусу державного інституту, статусу окремої гілки влади. Гілки влади, наділеної необхідними для цього правами й механізмами — універсальними й ефективними.
На нашу думку, було б розумним надати парламентській опозиції можливість ухвалювати рішення про призначення керівників не лише низки ключових парламентських комітетів, а й, приміром, Рахункової палати. І при цьому істотно розширити повноваження самої палати.
Кажу про ці вимоги не тому, що ми — в опозиції. А для того, щоб стало зрозуміло, що робитимемо, коли прийдемо до влади.
ДТ: Давайте підсумуємо. По-перше, ви вважаєте, що главою виконавчої влади повинна бути особа, яка обирається всенародно, а не депутатським корпусом?
Ю.Т.: Нині — так.
ДТ: По-друге, ви не вважаєте, що негайна конституційна реформа необхідна?
Ю.Т.: Я вважаю, що негайна конституційна реформа можлива. Я б щиро хотіла, аби ця реформа відбулася сьогодні. І щоб вона встановила в Україні ідеальну модель влади. Проте влада й опозиція по-різному дивляться на цю реформу, їхні цілі діаметрально протилежні. Опозиція — за контроль і відповідальність. Влада — за безвідповідальність і безконтрольність. Сил на те, щоб змінити Конституцію самостійно, не вистачить ні в них, ні в нас. А в результаті поспішного схрещування двох антагоністичних проектів може народитися не реформа, а лише чергове потворне дитя.
ДТ: Тобто ви за те, щоб Конституцію поки що не чіпати?
Ю.Т.: Принаймні до закінчення президентських виборів.
ДТ: А у вас не виникає відчуття, що новий Президент (хоч би хто ним був) зробить усе від нього залежне, щоб будь-якої конституційної реформи не було ще як мінімум років десять?
Ю.Т.: У мене немає такого відчуття. Якщо, зрозуміло, до влади сумнівним шляхом не прийде якийсь наступник Леоніда Даниловича. Але опозиція, якщо вона буде єдиною, має всі шанси перешкодити цьому. Як і спробі Президента продовжити свої повноваження за допомогою Верховної Ради.
ДТ: Ви справді вірите, що у вітчизняному парламенті можна відшукати три сотні політичних самогубців, готових проголосувати за продовження повноважень Леоніда Кучми?
Ю.Т. Я щиро сподіваюся, що у вітчизняному парламенті не знайдеться три сотні політичних самогубців. І все-таки небезпека того, що Президенту вдасться здійснити задумане, існує, адже ставка досить висока.
Нам із вами відомі випадки, коли представники опозиційних фракцій голосували за рішення, нав’язані парламенту владою. Або ж переходили в пропрезидентські депутатські об’єднання. У влади завжди знаходилися необхідні «аргументи» і «стимули». У цій ситуації аргументи будуть як ніколи переконливими, а стимули як ніколи привабливими.
ДТ: Втім, можна навести й інший приклад — кількаразові, але незмінно марні спроби Президента імплементувати результати всенародного референдуму трирічної давнини. Тоді ні погрози, ні обіцянки не допомогли Банковій заручитися підтримкою трьохсот народних обранців. А сьогодні ціна парламентської поступки набагато вища. Хіба немає відчуття, що депутати відверто втомилися від Леоніда Даниловича і пов’язують з новими президентськими виборами цілком певні очікування? Який же їм сенс добровільно відсувати планку власних очікувань?
Ю.Т.: Справді, багато депутатів від опозиції сподіваються (і, мабуть, небезпідставно), що із закінченням епохи Кучми життя в країні налагодиться. Та хіба не можуть деякі сьогоднішні опозиціонери побажати, щоб життя налагодилося спочатку особисто для них? І не в 2004-му, а вже завтра?
Повторю, у Банкової сьогодні є додаткові і причини, і можливості «стимулювати» парламентаріїв як ніколи активно і як ніколи щедро.
ДТ: Однак я мав на увазі не тільки і не стільки супротивників влади, скільки її формальних захисників. Складається враження, що окремі парламентські «більшовики» втомилися від Президента не менше, а, можливо, і більше, ніж опозиціонери. Зрозуміло, в їхніх інтересах терпіти і навіть захищати Кучму до 2004-го, але терпіти і захищати його після 2004-го саме не в їхніх інтересах. Багато політиків, які представляють провладні сили, з цим роком пов’язують свої плани, політичні й економічні. І ці плани не збігаються ні з планами опозиції, ні з планами Леоніда Даниловича.
Ю.Т. У разі підтримки антиконституційних ініціатив Кучми багато депутатів із так званої більшості справді ризикують завтра втратити чимало. Але якщо вони відмовляться підтримати ці ініціативи, то ризикують втратити все і сьогодні. «Медяник» Президента нині обіцяє бути особливо солодким, а «батіг» — особливо нещадним.
ДТ: Ну а якщо в парламенті виявиться занадто багато людей з алергією на солодке і зі зниженим больовим порогом, що, на вашу думку, робитиме Президент?
Ю.Т.: А він уже зараз робить: наявність програми-максимум не означає відсутність програми-мінімум, що передбачає пошук наступника. Патологічна недовірливість Леоніда Даниловича значно ускладнює його роботу. Але цілком можливо, що хтось із стратегічних партнерів України може підказати йому напрям пошуку. Або вже підказав.
ДТ: На підставі чого ви зробили такий висновок?
Ю.Т.: Серед іншого на цю думку мене наштовхнули результати так званого всенародного обговорення президентських ініціатив. Виявилося, що народ його ідей не підтримує. Причому особливо не в пошані у населення саме ті нововведення, за які Леонід Данилович найбільше боровся.
Для мене є абсолютно очевидним, що нормального обговорення при нинішньому режимі бути не могло: «думка народу» формується на Банковій. Чому ж думка Банкової раптом змінилася? Можливо, тому, що нарешті знайшлася людина, яка погодилася гарантувати чинному Президенту недоторканність і цілість капіталів? А в цієї людини, у свою чергу, знайшовся авторитетний зовнішньополітичний поручитель?
ДТ: У вашій гіпотезі є деякі невідповідності. Ви самі стверджували, що Президент не вірить ні в наступників, ні в гарантії. Що він буде зі шкури лізти, щоб домогтися рішення конституційної більшості про продовження терміну свого перебування при владі. І відразу ви припускаєте наявність якихось домовленостей із якимось наступником, припускаєте, що Леонід Кучма добровільно відмовляється від ініціатив, з якими пов’язував стільки планів.
Знову ж таки, якщо припустити, що глава держави має намір знайти наступника, а також має можливість фальсифікувати результати всенародного обговорення, то він поводиться нелогічно. В його інтересах було б продемонструвати загальну підтримку всіх президентських починань — це послужило б додатковим козирем у торгівлі з майбутнім наступником.
Ю.Т.: Почнемо з того, що жоден серйозний політик у загальну підтримку просто не повірив би...
ДТ: Однак дотепер Леоніда Даниловича це анітрохи не турбувало...
Ю.Т.: Усе могло виглядати приблизно так. Повноважні представники якоїсь впливової країни могли наполегливо рекомендувати Президенту певну особу як наступника, і той не визнав за можливе відмовитися. Ця сама особа могла пообіцяти Президенту все, що той побажає, в обмін на дві послуги — підтримку на президентських виборах (гласну або негласну) і відмову від проголошеної Леонідом Даниловичем реформи. Що в цій ситуації може зробити Кучма? Дати свою згоду. Відмовитися від фальсифікації результатів обговорення, демонструючи у такий спосіб, що він додержується узятих на себе домовленостей. І при цьому, я впевнена, Леонід Данилович продовжуватиме гнути свою лінію. Якщо йому вдасться опанувати парламент і фактично узаконити продовження президентських повноважень, з цим будуть змушені рахуватися всі. І в Україні, і за її межами. І старі домовленості будуть забуті.
А якщо план провалиться, Кучма завжди може повернутися до проекту «Наступник». У цьому разі свою активність у парламенті він пояснюватиме прагненням зберегти політичне обличчя.
ДТ: Хто, на вашу думку, міг бути цим таємничим наступником? І відкіля він — із провладного табору або зі стану опозиції?
Ю.Т.: Я висловила припущення, не більше. Жодних конкретних імен називати просто не можу. Що ж стосується можливості пошуку наступника в рядах опозиціонерів, то я надто вірю в порядність своїх політичних партнерів, щоб запідозрити таке.… І потім, навіщо опозиціонеру влада, добута таким шляхом? І навіщо йому тоді влада взагалі? Статус гаранта Кучми позбавляє його реальної можливості щось змінити в цій країні після виборів — він перетвориться на охоронця грошей і наглядача інтересів руйнівника держави.
Нарешті, змова з владою нині просто не має сенсу. Якесь виправдання такій угоді можна було б знайти, якби йшлося про ситуацію, тупикову для опозиції. Адже нині у глухому куті перебуває саме Президент. У нього немає жодних шансів ні реалізувати програму-мінімум, ні, тим більше, програму-максимум, якщо опозиція буде єдиною, послідовною й активною.
ДТ: До речі, про єдність і послідовність опозиції. Не дуже давно ви разом із Віктором Ющенком й Олександром Морозом відвідували Німеччину. Незабаром після цього один із лідерів «Нашої України» Юрій Костенко заявив, що Мороз і Тимошенко висловили готовність взяти участь у формуванні єдиної передвиборної коаліції і висуванні єдиного кандидата в президенти. Причому (за словами Костенка) цим кандидатом має стати Віктор Ющенко.
Минає кілька днів, і Микола Бойко, керівник вашої громадської приймальні у Львові, повідомляє: Юлія Тимошенко, поза будь-яким сумнівом, візьме участь у президентських виборах і переможе. Як би ви прокоментували цю заяву?
Ю.Т.: По-перше, ні для кого не секрет: члени політичних команд живуть обгрунтованою надією, що саме їхній лідер прийде до влади, і я нічого порочного в цьому не бачу. По-друге, Костенко абсолютно правий: давно назріла необхідність (про це всі вже втомилися говорити) провести консультації на рівні лідерів різних опозиційних сил. Давно назріла необхідність досягти елементарного порозуміння і домовитися про елементарну взаємодію. На превеликий мій жаль, у Німеччині така розмова не відбулася. Я не стомлююся запитувати Віктора Андрійовича, коли ми приступимо до повноцінних переговорів. Ми максимально готові до консолідації опозиційних сил, максимально готові до висування єдиного кандидата.
ДТ: А не можна сприймати заяву Бойка як якийсь здоровий політичний шантаж, своєрідний метод тиску на політичного партнера з метою виведення його зі сплячки?
Ю.Т.: Подібні провокації можуть організовувати лише ті лідери, які є політично неконкурентоспроможними і не вірять у власну перемогу. По-моєму, це не той випадок, чи не так? Так що жодної провокації не було.
ДТ: І все ж: чи буде Юлія Тимошенко брати участь у найближчих президентських виборах?
Ю.Т.: У тому разі, якщо переговори між опозиційними силами (які ми намагаємося ініціювати) таки не відбудуться, наша команда буде змушена розглядати питання про участь у виборчій кампанії-2004.
ДТ: Якщо я вас правильно зрозумів, заява Миколи Бойка про ваше майбутнє висування була його власною ініціативою?
Ю.Т.: Звісно.
ДТ: І ви покараєте його за надмірну ініціативність?
Ю.Т.: Ну що ви, хіба можна карати людину за щиру віру у свого лідера?
"Дзеркало тижня", 31.05.03 31.05.2003 02:16
http://www.zn.kiev.ua/ie/show/445/38696/
Заява представника команди Юлії Тимошенко про те, що лідер БЮТ візьме участь у найближчих президентських виборах, стало однією з головних політичних новин минулого тижня. Тим більше, що на кілька днів раніше представник «Нашої України» Юрій Костенко повідомив про готовність Тимошенко й Мороза підтримати кандидатуру Віктора Ющенка. Заслуговували на увагу й відомості про те, що фракція, очолювана Юлією Володимирівною, не має наміру підтримувати проект про внесення змін до Основного Закону, підготовленого Олександром Морозом. І це при тому, що не дуже давно лідери опозиційної «четвірки» домовилися узгоджувати свої дії стосовно конституційного реформування. «ДТ» вирішило поцікавитися планами БЮТ і його лідера безпосередньо в Юлії Володимирівни.
ДТ: Реформаторські ініціативи Леоніда Кучми викликали неоднозначну реакцію в політичних колах. Одні побачили в цьому єзуїтський план, спрямований на пролонгацію повноважень чинного Президента. Інші — тактичний прийом, здатний дезорієнтувати опозицію чи навіть розколоти її. Треті — щире прагнення модернізувати систему влади. Четверті — технологію приведення до влади свого наступника. Якої з цих точок зору дотримуєтеся ви?
Ю.Т.: Я гадаю, Кучма обрав поліваріантний план. Головне завдання — це, безумовно, пролонгація своїх повноважень. Саме тому Леонід Данилович заговорив про можливість одночасного проведення парламентських і президентських виборів, можливо, навіть 2007 року. Отримавши згоду конституційної більшості Верховної Ради, Кучма не просто залишився б главою держави ще на три роки. Він виграв би час, необхідний йому для пошуку нового способу, який дозволив би продовжити свою владу (чи принаймні свій вплив на владу) настільки, наскільки це можливо.
Хоч як би кумедно це виглядало, але Президент, здається, не відмовився й від ідеї йти на третій термін. Це не занадто надійний для нього варіант, і не лише тому, що він вимагає схвалення Конституційного суду. Цей варіант пов’язаний із формуванням необхідної громадської думки в Україні та за її межами. І (найголовніше) він пов’язаний із виборами, причому шанси на перемогу в Кучми мізерно малі. Але навіть цей, важкий для нього сценарій, Президент не відкидає.
Якщо домогтися задуманого не вдасться, Леонід Данилович спробує підготувати плацдарм для свого наступника. Із цього погляду його ініціативи можна розглядати водночас і як метод розколу опозиції, і як засіб шантажу всього парламенту, і як інструмент вибивання гарантій. Але цей варіант він припас лише на найкрайніший випадок. Бо він не хоче ніяких гарантій і ніяких наступників. Він вірить лише собі й хоче залишатися власним гарантом і надалі.
Президент використовуватиме всі важелі впливу для того, щоб усе-таки відшукати в парламенті 300 голосів, необхідних для внесення в Конституцію запропонованих ним змін. Відповідні переговори вестимуться з народними депутатами дуже «системно», і «аргументи» пропонуватимуться дуже переконливі й у великій кількості. Водночас Леонід Данилович спробує домовитися з Москвою й Вашингтоном. Без згоди Кремля й Білого дому піти на те, аби продовжити свої повноваження будь-що, Кучмі буде нелегко.
Ніяких інших цілей Президент не переслідує. Інші цілі є в глави його адміністрації, котрий розпочинає невтомні спроби виліпити з України парламентську республіку руками свого шефа. Віктор Володимирович вважає, що в такий спосіб він полегшить собі шлях до абсолютної влади.
ДТ: У перемогу Віктора Медведчука на президентських виборах ви не вірите?
Ю.Т.: Він переможе лише в тому випадку, якщо народ підмінять. Віктор Володимирович — політик прагматичний, він це не може не розуміти. І тому є таким затятим прибічником зміни політичної системи. Але парламентська республіка непотрібна Кучмі. Та й у парламенті її прихильників не так багато.
ДТ: Ви до них, наскільки я розумію, не належите?
Ю.Т.: Із погляду сьогоднішніх українських реалій ця політична модель не виглядає ні досконалою, ні своєчасною. Навпаки, вона істотно розширить поле для махінацій, фальсифікацій і брудних технологій.
ДТ: Юліє Володимирівно, у квітні ви, разом із лідерами трьох інших опозиційних фракцій, підписали меморандум про політичну реформу. У ньому закріплено намір здійснити конституційну реформу, спрямовану на обмеження повноважень Президента, розширення повноважень Кабінету й посилення відповідальності парламенту. А вже в травні лідер БЮТ заявляє про те, що перехід до парламентсько-президентської форми правління поки що неактуальний…
Ю.Т.: Я не надавала б такого великого значення термінології. Важливо не те, як саме називається модель управління, важливо, як розподілено владні повноваження, як встановлено систему контролю над владою. Принципове питання: хто має бути справжнім керівником виконавчої влади в країні? Чи Президент, котрий обирається народом і має всі необхідні владні повноваження для виконання обіцянок, даних цьому народові? Чи прем’єр, обраний парламентом? Чи Президент, наділений довірою виборців? Чи прем’єр, котрий цієї довіри не має. А має лише карт-бланш від частини депутатського корпусу. І ця частина виступатиме в ролі посередника між суспільством і керівництвом країни. Причому інтереси суспільства і цих посередників можуть збігатися далеко не завжди. Народ буде ще більше віддалений від механізму ухвалення рішень.
ДТ: Ну тоді давайте підтримаємо пропозицію Президента про те, щоб народ сам приймав закони.
Ю.Т.: Це різні речі.
ДТ: Але хіба немає логіки в тому, що уряд і парламент урешті-решт отримають шанс налагодити ефективну взаємодію? Що в країні врешті-решт з’явиться реальна політична сила, готова взяти на себе політичну відповідальність за ухвалення законів і за їхнє виконання? Хіба немає логіки в тому, що люди, обрані народом у законодавчу владу, вибиратимуть владу виконавчу?
Ю.Т.: У країнах, які сповідують класичну парламентську модель, населення насправді обирає не лише парламент, а й главу виконавчої влади. Якщо, приміром, німецький народ голосує за СДПН, то він знає, що він голосує ще й за канцлера Шрьодера. Тобто, майбутній керівник виконавчої влади, його партійна приналежність заздалегідь відомі суспільству. І канцлер підконтрольний і відповідальний перед суспільством, є реальні механізми здійснення контролю й реалізації відповідальності. Ось саме цих механізмів я й не бачу в жодному з проектів конституційних змін.
ДТ: Знову дозволю собі з вами не погодитися. У одній із версій проекту тимчасової парламентської комісії якраз і пропонується, аби прем’єр-міністром ставав лідер тієї політичної сили, яка виявиться першою на парламентських виборах. Робота над проектом триває, у вас є можливість відстояти свою точку зору в дискусії з колегами.
Ю.Т.: По-перше, у нас не такі вже сильні політичні партії й не таке вже структуроване суспільство. Сьогодні жодна політична сила не має реальної можливості на парламентських виборах заручитися підтримкою бодай половини виборців. Отож ніхто не застрахований від повторення пройденого — пригадайте останні парламентські вибори, коли перемогли одні, а коаліцію формували інші.
По-друге, я не виступаю категорично проти змін, я лише кажу, що цьому має передувати довга, копітка, вдумлива робота. Будь-яке нововведення має відповідати вимогам суспільства. Але при цьому необхідно терпляче й дохідливо пояснити людям, який практичний зміст вкладається в ту чи іншу пропозицію. І лише потім уже запитувати їхню думку.
У нашої партії є власне бачення того, як повинна виглядати схема розподілу владних повноважень. Ми виступаємо за те, щоб саме в Конституції, а не в законі, були закріплені права й обов’язки організованої парламентської опозиції. Тому що вважаємо, що тільки вона може виступати в ролі реального, чесного й мотивованого контролера влади. Ми наполягаємо на тому, аби надати опозиції статусу державного інституту, статусу окремої гілки влади. Гілки влади, наділеної необхідними для цього правами й механізмами — універсальними й ефективними.
На нашу думку, було б розумним надати парламентській опозиції можливість ухвалювати рішення про призначення керівників не лише низки ключових парламентських комітетів, а й, приміром, Рахункової палати. І при цьому істотно розширити повноваження самої палати.
Кажу про ці вимоги не тому, що ми — в опозиції. А для того, щоб стало зрозуміло, що робитимемо, коли прийдемо до влади.
ДТ: Давайте підсумуємо. По-перше, ви вважаєте, що главою виконавчої влади повинна бути особа, яка обирається всенародно, а не депутатським корпусом?
Ю.Т.: Нині — так.
ДТ: По-друге, ви не вважаєте, що негайна конституційна реформа необхідна?
Ю.Т.: Я вважаю, що негайна конституційна реформа можлива. Я б щиро хотіла, аби ця реформа відбулася сьогодні. І щоб вона встановила в Україні ідеальну модель влади. Проте влада й опозиція по-різному дивляться на цю реформу, їхні цілі діаметрально протилежні. Опозиція — за контроль і відповідальність. Влада — за безвідповідальність і безконтрольність. Сил на те, щоб змінити Конституцію самостійно, не вистачить ні в них, ні в нас. А в результаті поспішного схрещування двох антагоністичних проектів може народитися не реформа, а лише чергове потворне дитя.
ДТ: Тобто ви за те, щоб Конституцію поки що не чіпати?
Ю.Т.: Принаймні до закінчення президентських виборів.
ДТ: А у вас не виникає відчуття, що новий Президент (хоч би хто ним був) зробить усе від нього залежне, щоб будь-якої конституційної реформи не було ще як мінімум років десять?
Ю.Т.: У мене немає такого відчуття. Якщо, зрозуміло, до влади сумнівним шляхом не прийде якийсь наступник Леоніда Даниловича. Але опозиція, якщо вона буде єдиною, має всі шанси перешкодити цьому. Як і спробі Президента продовжити свої повноваження за допомогою Верховної Ради.
ДТ: Ви справді вірите, що у вітчизняному парламенті можна відшукати три сотні політичних самогубців, готових проголосувати за продовження повноважень Леоніда Кучми?
Ю.Т. Я щиро сподіваюся, що у вітчизняному парламенті не знайдеться три сотні політичних самогубців. І все-таки небезпека того, що Президенту вдасться здійснити задумане, існує, адже ставка досить висока.
Нам із вами відомі випадки, коли представники опозиційних фракцій голосували за рішення, нав’язані парламенту владою. Або ж переходили в пропрезидентські депутатські об’єднання. У влади завжди знаходилися необхідні «аргументи» і «стимули». У цій ситуації аргументи будуть як ніколи переконливими, а стимули як ніколи привабливими.
ДТ: Втім, можна навести й інший приклад — кількаразові, але незмінно марні спроби Президента імплементувати результати всенародного референдуму трирічної давнини. Тоді ні погрози, ні обіцянки не допомогли Банковій заручитися підтримкою трьохсот народних обранців. А сьогодні ціна парламентської поступки набагато вища. Хіба немає відчуття, що депутати відверто втомилися від Леоніда Даниловича і пов’язують з новими президентськими виборами цілком певні очікування? Який же їм сенс добровільно відсувати планку власних очікувань?
Ю.Т.: Справді, багато депутатів від опозиції сподіваються (і, мабуть, небезпідставно), що із закінченням епохи Кучми життя в країні налагодиться. Та хіба не можуть деякі сьогоднішні опозиціонери побажати, щоб життя налагодилося спочатку особисто для них? І не в 2004-му, а вже завтра?
Повторю, у Банкової сьогодні є додаткові і причини, і можливості «стимулювати» парламентаріїв як ніколи активно і як ніколи щедро.
ДТ: Однак я мав на увазі не тільки і не стільки супротивників влади, скільки її формальних захисників. Складається враження, що окремі парламентські «більшовики» втомилися від Президента не менше, а, можливо, і більше, ніж опозиціонери. Зрозуміло, в їхніх інтересах терпіти і навіть захищати Кучму до 2004-го, але терпіти і захищати його після 2004-го саме не в їхніх інтересах. Багато політиків, які представляють провладні сили, з цим роком пов’язують свої плани, політичні й економічні. І ці плани не збігаються ні з планами опозиції, ні з планами Леоніда Даниловича.
Ю.Т. У разі підтримки антиконституційних ініціатив Кучми багато депутатів із так званої більшості справді ризикують завтра втратити чимало. Але якщо вони відмовляться підтримати ці ініціативи, то ризикують втратити все і сьогодні. «Медяник» Президента нині обіцяє бути особливо солодким, а «батіг» — особливо нещадним.
ДТ: Ну а якщо в парламенті виявиться занадто багато людей з алергією на солодке і зі зниженим больовим порогом, що, на вашу думку, робитиме Президент?
Ю.Т.: А він уже зараз робить: наявність програми-максимум не означає відсутність програми-мінімум, що передбачає пошук наступника. Патологічна недовірливість Леоніда Даниловича значно ускладнює його роботу. Але цілком можливо, що хтось із стратегічних партнерів України може підказати йому напрям пошуку. Або вже підказав.
ДТ: На підставі чого ви зробили такий висновок?
Ю.Т.: Серед іншого на цю думку мене наштовхнули результати так званого всенародного обговорення президентських ініціатив. Виявилося, що народ його ідей не підтримує. Причому особливо не в пошані у населення саме ті нововведення, за які Леонід Данилович найбільше боровся.
Для мене є абсолютно очевидним, що нормального обговорення при нинішньому режимі бути не могло: «думка народу» формується на Банковій. Чому ж думка Банкової раптом змінилася? Можливо, тому, що нарешті знайшлася людина, яка погодилася гарантувати чинному Президенту недоторканність і цілість капіталів? А в цієї людини, у свою чергу, знайшовся авторитетний зовнішньополітичний поручитель?
ДТ: У вашій гіпотезі є деякі невідповідності. Ви самі стверджували, що Президент не вірить ні в наступників, ні в гарантії. Що він буде зі шкури лізти, щоб домогтися рішення конституційної більшості про продовження терміну свого перебування при владі. І відразу ви припускаєте наявність якихось домовленостей із якимось наступником, припускаєте, що Леонід Кучма добровільно відмовляється від ініціатив, з якими пов’язував стільки планів.
Знову ж таки, якщо припустити, що глава держави має намір знайти наступника, а також має можливість фальсифікувати результати всенародного обговорення, то він поводиться нелогічно. В його інтересах було б продемонструвати загальну підтримку всіх президентських починань — це послужило б додатковим козирем у торгівлі з майбутнім наступником.
Ю.Т.: Почнемо з того, що жоден серйозний політик у загальну підтримку просто не повірив би...
ДТ: Однак дотепер Леоніда Даниловича це анітрохи не турбувало...
Ю.Т.: Усе могло виглядати приблизно так. Повноважні представники якоїсь впливової країни могли наполегливо рекомендувати Президенту певну особу як наступника, і той не визнав за можливе відмовитися. Ця сама особа могла пообіцяти Президенту все, що той побажає, в обмін на дві послуги — підтримку на президентських виборах (гласну або негласну) і відмову від проголошеної Леонідом Даниловичем реформи. Що в цій ситуації може зробити Кучма? Дати свою згоду. Відмовитися від фальсифікації результатів обговорення, демонструючи у такий спосіб, що він додержується узятих на себе домовленостей. І при цьому, я впевнена, Леонід Данилович продовжуватиме гнути свою лінію. Якщо йому вдасться опанувати парламент і фактично узаконити продовження президентських повноважень, з цим будуть змушені рахуватися всі. І в Україні, і за її межами. І старі домовленості будуть забуті.
А якщо план провалиться, Кучма завжди може повернутися до проекту «Наступник». У цьому разі свою активність у парламенті він пояснюватиме прагненням зберегти політичне обличчя.
ДТ: Хто, на вашу думку, міг бути цим таємничим наступником? І відкіля він — із провладного табору або зі стану опозиції?
Ю.Т.: Я висловила припущення, не більше. Жодних конкретних імен називати просто не можу. Що ж стосується можливості пошуку наступника в рядах опозиціонерів, то я надто вірю в порядність своїх політичних партнерів, щоб запідозрити таке.… І потім, навіщо опозиціонеру влада, добута таким шляхом? І навіщо йому тоді влада взагалі? Статус гаранта Кучми позбавляє його реальної можливості щось змінити в цій країні після виборів — він перетвориться на охоронця грошей і наглядача інтересів руйнівника держави.
Нарешті, змова з владою нині просто не має сенсу. Якесь виправдання такій угоді можна було б знайти, якби йшлося про ситуацію, тупикову для опозиції. Адже нині у глухому куті перебуває саме Президент. У нього немає жодних шансів ні реалізувати програму-мінімум, ні, тим більше, програму-максимум, якщо опозиція буде єдиною, послідовною й активною.
ДТ: До речі, про єдність і послідовність опозиції. Не дуже давно ви разом із Віктором Ющенком й Олександром Морозом відвідували Німеччину. Незабаром після цього один із лідерів «Нашої України» Юрій Костенко заявив, що Мороз і Тимошенко висловили готовність взяти участь у формуванні єдиної передвиборної коаліції і висуванні єдиного кандидата в президенти. Причому (за словами Костенка) цим кандидатом має стати Віктор Ющенко.
Минає кілька днів, і Микола Бойко, керівник вашої громадської приймальні у Львові, повідомляє: Юлія Тимошенко, поза будь-яким сумнівом, візьме участь у президентських виборах і переможе. Як би ви прокоментували цю заяву?
Ю.Т.: По-перше, ні для кого не секрет: члени політичних команд живуть обгрунтованою надією, що саме їхній лідер прийде до влади, і я нічого порочного в цьому не бачу. По-друге, Костенко абсолютно правий: давно назріла необхідність (про це всі вже втомилися говорити) провести консультації на рівні лідерів різних опозиційних сил. Давно назріла необхідність досягти елементарного порозуміння і домовитися про елементарну взаємодію. На превеликий мій жаль, у Німеччині така розмова не відбулася. Я не стомлююся запитувати Віктора Андрійовича, коли ми приступимо до повноцінних переговорів. Ми максимально готові до консолідації опозиційних сил, максимально готові до висування єдиного кандидата.
ДТ: А не можна сприймати заяву Бойка як якийсь здоровий політичний шантаж, своєрідний метод тиску на політичного партнера з метою виведення його зі сплячки?
Ю.Т.: Подібні провокації можуть організовувати лише ті лідери, які є політично неконкурентоспроможними і не вірять у власну перемогу. По-моєму, це не той випадок, чи не так? Так що жодної провокації не було.
ДТ: І все ж: чи буде Юлія Тимошенко брати участь у найближчих президентських виборах?
Ю.Т.: У тому разі, якщо переговори між опозиційними силами (які ми намагаємося ініціювати) таки не відбудуться, наша команда буде змушена розглядати питання про участь у виборчій кампанії-2004.
ДТ: Якщо я вас правильно зрозумів, заява Миколи Бойка про ваше майбутнє висування була його власною ініціативою?
Ю.Т.: Звісно.
ДТ: І ви покараєте його за надмірну ініціативність?
Ю.Т.: Ну що ви, хіба можна карати людину за щиру віру у свого лідера?