“Воля народам! Воля людинi!”
06/06/2003 | Володимир В’ЯТРОВИЧ
Керiвництво воюючої України в 1942 році пропонувало платформу для унормування вiдносин мiж сусiднiми народами укпаїнцями і поляками - побудова незалежних нацiональних держав всiх поневолених народiв у межах їх етнографiчних теренiв. Вважалося, що пiсля 1939 року, iз втратою власної незалежностi саме поляки разом з українцями становитимуть основу фронту поневолених народiв, який протистоятиме тоталiтарним системам Москви та Берлiна. Гасло “Воля народам! Воля людинi!” мало стати альтернативою гiтлерiвськiй “новiй Європi” та сталiнському “комунiстичном раю”. Проте польська полiтична елiта, навiть опинившись на одному щаблi з українською, не втрачала своїх iмперських зазiхань. Українським пiдпiллям зроблено безлiч спроб припинення взаємного конфлiкту, який, на їхню думку, був “ламанням революцiйного фронту європейських народiв, якi борються проти iмперiалiстичних загарбникiв за вiльнi нацiональнi держави, побудованi на етнографiчному принципi” (з постанов III Конференцiї ОУН 17-21 лютого 1943 р.). У час найбiльшого розпалу конфлiкту в липнi 1943-го було видано звернення до полякiв, у якому читаємо: “Спiльна доля, яка нас поєднала, i наша боротьба проти завойовникiв Берлiна та Москви за власнi держави вимагають порозумiння обох народiв. Український народ завжди готовий до такого порозумiння. Не маємо жодних планiв до польського народу й не хочемо жодної п’ядi польської землi. Визнаємо право кожного народу на самовизначення, на власну державу. Наш стосунок до польського народу опертий на приязнi й бажаннi спiвпрацi”.
Слiпота польської полiтичної елiти того часу особливо вражає, коли ознайомитися з протоколами переговорiв їх представникiв з українським рухом. Уже в другiй половинi 1945 року, коли проблема кордонiв Польщi була остаточно вирiшена Сталiним разом з Великобританiєю, на яку так покладалися польськi урядовi кола, вони й далi розраховували на якийсь реванш i наполягали на передвоєнному “статус-кво”. Така поведiнка цiєї елiти i призвела до втрат серед польського населення. Вона закликала його залишатися у будь-якому випадку на мiсцi, це населення мало стати опорою для антиукраїнського по своїй сутi збройного руху, а вiдтак пiсля його перемоги i основою для формування на цих теренах польської держави. Отже, вiдповiдальнiсть за розпалювання конфлiкту лежить на керiвництвi польського емiграцiйного уряду, який намагався використати власний народ як iнструмент своєї iмперської полiтики. Врештi конфлiкт перерiс, по сутi, в польсько-українську вiйну. Зi всiма важливими воєнними регалiями, зокрема з жорстокiстю, втратами серед невинного цивiльного населення з обох сторiн. Але масштаби цiєї вiйни є значно бiльшими, нiж намагаються зобразити певнi польськi кола. Територiально вона охопила не лише Волинь, а й Галичину та Закерзоння, хронологiчно вона анi не почалася у 1943, анi не закiнчилася того року. Мiж iншими її етапами були i знищення представникiв української елiти на Холмщинi в 1941-42 роках, i масовi винищення українських сiл Закерзоння. Завершальним її акордом стала депортацiя 150 тисяч українцiв з їх рiдних земель над Сяном пiд час сумнозвiсної акцiї “Вiсла”.
Так само не можна зводити мотивiв цiєї вiйни до конфлiкту на нацiональному грунтi. Не слiд забувати, що для українських селян польськi колонiсти були не тiльки нацiональними гнобителями, а й соцiальними визискувачами. У довоєннi роки вони, користаючи з державної пiдтримки, збiльшували свої матерiальнi статки, утверджувалися у суспiльствi часто коштом своїх сусiдiв-українцiв, яких польська влада навпаки всiляко упослiджувала. Тому й не дивно, що в 1943 роцi збройне українсько-польське протистояння вибухнуло залпом селянського повстання. Факти використання сiльськогосподарських знарядь як зброї, якими так люблять смакувати деякi польськi дослiдники, є якраз свiдченням вiдчаю, до якого були доведенi українськi селяни, що, навiть не маючи засобiв, розпочали вiдчайдушну боротьбу з поневолювачами.
Вiйна призвела до значних втрат з обох сторiн, а скористав нею, як i передбачали керiвники українського визвольного руху, росiйський iмперiалiзм. Вiн зумiв вiдвернути енергiю польського народу на боротьбу зi своїм сусiдом по неволi. У результатi польське пiдпiлля фактично виявилося не здатним протистояти радянськiй тоталiтарнiй системi й незабаром пiсля вiйни припинило збройний опiр, вiддавши свою державу на поталу комунiстам, що перетворили Польщу на вiрного сателiта СРСР.
Та повернемося до сьогодення, яке, хочемо ми того чи нi, несе на собi вiдбиток минулого. У цьому, вочевидь, немає нiчого страшного, якщо це минуле не спотворювати зумисне чи переробляти на догоду сучаснiй полiтичнiй кон’юнктурi задля потрiбних комусь у даний момент орiєнтацiй на захiдного чи схiдного сусiда. Тому дивно чути вимоги з польського, а особливо з українського боку, про вибачення українцiв за наслiдки польсько-української вiйни. Чи ми повиннi вибачатися за те, що не дали винищити себе на своїй власнiй землi? Чи ми повиннi називати злочинцями тих, що стали на захист свого народу в лавах УПА? Досить того, що це тавро тяжiло на їх пам’ятi довгих п’ятдесят рокiв панування радянського режиму. Блюзнiроством i святотатством буде, якщо цю ганебну естафету шельмування українських героїв перейме незалежна Україна, за створення якої поклали своє життя сотнi тисяч повстанцiв. Чому, даючи оцiнку дiяльностi ОУН та УПА, українська влада оглядається на заяви наших сусiдiв - росiян та полякiв? Чи повиннi ми вiдмовитися вiд героїчної доби Хмельницького на догоду полякам чи називати нам далi Мазепу зрадником, щоб бува не образити почуття росiян? Українцi повиннi мати власну позицiю й не оглядатися довкола в пошуках пiдтримки. Усi iншi нав’язливi оцiнки та судження про окремих iсторичних осiб, структури чи цiлi перiоди нашого минулого, особливо висловленi чиновниками сусiднiх держав, необхiдно сприймати, як втручання у внутрiшнi справи нашої держави. Визнання боротьби українських повстанцiв нацiонально-визвольною - це не просто необхiднiсть, це обов’язок усiх тих, хто намагається будувати справдi Українську державу.
Відповіді
2003.06.06 | Ігор
БИТВА ЗА ІСТОРІЮ – ЦЕ ВІЙНА ЗА МАЙБУТНЄ
Упродовж останніх ста років поляки двічі зраджували інтересам України: у 1921 році Ризьким договором з більшовиками про розподіл України та у 1943 році, вирізуючи українські села. Двічі це обернулося для нашого народу великим лихом і втратою державності. Тому значне занепокоєння викликає нинішнє мусолення поляками на політичному рівні проблем, вичитаних зі спільних сторінок історії, що може призвести до нового конфлікту. Історія взаємодії українців з поляками наочно демонструє, що попри зміну поколінь характер народу та його настрої не змінюються. І якби не прагнення Польщі вступити до ЄС, то цьогорічна кампанія проти українців, я переконаний, була б удвічі, тричі скандальнішою.Польський генерал Мар’ян Голембійовський, безпосередній учасник подій т. зв. “волинської трагедії” згадує, що після арешту творців Акту незалежності України в керівних колах ОУН дійшли висновку, що «єдиним союзником у боротьбі за вільну Україну може бути тільки Польща» і тому шукали засобів налагодження польсько-українських взаємин, але не зустріли порозуміння польської сторони. У серпні 1942 року польський генерал Сікорський на запитання про його бачення польсько-українських відносин відповів так: «Українців передам Сталіну», зрозуміло, що без території. Такою ж була й позиція керівництва АК, зокрема 27 Волинської дивізії, що й зумовило «варту жалю польсько-українську боротьбу» та «страшні взаємні вбивства.., якими були задоволені та мали користь Німеччина і СРСР». Саме у той час виринув польський клич: «Українців - за Збруч!»
30 липня 1943 у підпільній газеті «Naszi Ziemie Wschodnie» було опубліковано «Відозву до українського народу». У ній значилося наступне: «Розуміємо та оцінюємо прагнення українського народу створити незалежну Україну, одначе заявляємо, що не відмовимося від східних земель Речі Посполитої.” Таким чином прагнення ОУН боротися з німецькою окупацією спільно з поляками не зустріло підтримки в останніх. Більше того, поляки незабаром стали страшнішим ворогом, ніж німці.
Зі здобуттям Україною незалежності в серпні 1991 року українці знову вирішили, що єдиним союзником у зміцненні позицій нашої держави та просуванні її до Європи є Польща. Проте в 2003 році несподівано посмішка друзів з-над Вісли обернулася оскалом, а тематика “східних кресів” настільки часто почала мусолитися в польській містечковій та республіканській пресі, що фактично її можна було сприймати за офіційну. Звичайно, поляки свідомі того, що Галичини й Волині їм поки що не бачити як своїх вух. Та вони бажають моральної компенсації, чергового підтвердження того, що це їхні національні землі, хоча і під “чужим” (тобто українським) пануванням.
Навесні польська преса полюбляла тиражувати слова Президента України стосовно дій ОУН-УПА, сказані ним 13 лютого в Гуті на Івано-Франківщині після зустрічі з президентом Польщі. У викладах польських ЗМІ український лідер заявив: “злочини проти людства не можна виправдати”, тобто назвав своїх співвітчизників злочинцями, які здійснювали злочини проти людства, а події на Волині 1943 року прирівняв до етноциду. Під польську дудку підтанцьовував і Медведчук... Проте завдяки зусиллям народних депутатів із фракції “Наша Україна” та інших політиків, істориків і громадських діячів принизити українців перед усім світом ні Президенту України, ні Голові його Адміністрації так і не вдалося.
Відтоді, як розпочався серйозний спротив українців польському натиску з двох фронтів: політичного та інтелектуального, минуло вже майже півроку. Можна стверджувати, що ми виграли цю боротьбу. Поляки так і не зуміли використати свої наукові конференції, щоб змусити більшість українських науковців до ренегатства, хоча витратили на це чимало коштів. Більше того, виявилося, що поляки займаються маніпулюванням заздалегідь неправдивої інформації про кількість жертв, штучно збільшуючи втрати однієї та применшуючи втрати іншої сторони, що є неприпустимим і аморальним.
Квітневі події в Острозі та активний спротив української молоді дещо охолодили запал Варшави. Наступним нашим переможним кроком стало рішення Луцької міської ради, що заборонила встановлювати в Луцьку пам’ятник жертвам “волинської різні”. Не пішовши на повідку у своїх найближчих сусідів, Лучани цим виявили неабияку політичну далекоглядність. Не вдалося Варшаві й змусити більшість українських політиків до публічних вибачень перед поляками. Навіть Кучма, зрозумівши, куди дме вітер, і що українська спільнота не бачить необхідності стати перед мазурами на коліна, змінив власну риторику стосовно цієї делікатної проблеми.
Залишилося головне: змусити Президента України до 11 липня видати й оголосити в Луцьку Указ про відновлення історичної справедливості стосовно національно-визвольної боротьби УПА проти всіх окупантів на власній території. А всім українським патріотам - поїхати до Луцька, щоб цей Указ почути.
ГОШОВСЬКИЙ
2003.06.06 | гамерикос
Поміркована польська позиція + польські жертви Голодомору
Читайте (якщо не прочитали) інтерв'ю Ростилава Крамар з шефом бюра польською нацбезпеки Мареком Сівцем на правді.com.ua:Ростислав Крамар, Варшава, для УП , 4.06.2003, 16:30
[ ... ]
Отже, про старі рани та нові реалії у польсько-українських стосунках розповідає глава Бюро нацбезпеки Польщі Марек Сівец.
- До відзначення 60-річчя волинської трагедії залишився місяць. Що нині можна сказати про остаточний її план?
- Остаточний план через тиждень складатимемо разом з українською стороною у Києві. Уже визначене місце відзначення – Павлівка, передвоєнний Порицьк на Волині. Президенти обох країн мають намір зустрітися у цій місцевості, де є три старі кладовища – римо-католицьке, православне та єврейське.
- Як зорганізувати ці відзначення, аби не повторилася ситуація зі львівським цвинтарем Орлят, де справа дотепер невирішена? А одного Личакова у наших стосунках, здається, предостатньо...
- Усе те, що стосується відзначень на Волині з самого початку сприймається українською стороною. Сприймається також місцевою владою, я був у Луцьку, розмовляв із губернатором, із місцевою елітою. Гадаю, є згода на вшанування цієї річниці. Ми не хочемо влаштовувати якихось великих урочистостей, хочемо тільки віддати у той день шану замордованим.
- Чи не припускаєте Ви, що спорудження "волинського" пам'ятника у Варшаві з контроверсійним написом може викликати польсько-українську "війну пам'ятників"?
- Я противник такої війни. Якщо українська сторона хоче спорудити пам'ятник волинським жертвам, то це її добра воля. Якщо в Польщі є приватні ветеранські середовища, котрі хочуть ставити пам'ятник у Варшаві, то вони теж мають на це право. Ані президент Кваснєвський, ані президент Кучма не редагують написів на пам'ятниках. Та якби до такого конфлікту пам'ятників дійшло, влада була би до цього не причетна.
- Нині маємо час, аби дати моральну оцінку драматичному минулому, але чи прийшла зараз, після 60 років, пора притягати людей до суду?
- З польського боку була така ініціатива, щоби до певних злочинів, вчинених на території сучасної України, підійти з точки зору права, кодексу, міжнародних принципів, і спільно розслідувати такі злочини. Та з українського боку зацікавлення цим не було. У свою чергу ми маємо обов'язок, таке є польське право, формалізувати випадки злочинів вчинених проти польського народу.
Я до цієї процедури підходжу таким чином: це частина культури реагування на злочин. Не вірю в те, щоби виконавці злочинів на Волині були схоплені й засуджені. Не вірю. Занадто багато часу з тих пір минуло. Отож, якщо котрась інституція має обов'язок розпочати якісь правові акти, то нехай це робить. Та це не матиме впливу на характер відзначення цієї річниці.
- А якщо це викличе відповідну реакцію з українського боку – почнуться пошуки винних за злочини, вчинені поляками проти українців?
- Але не треба ставитися до цього, як до реакції. Це потрібно розглядати як нормальну процедуру. Якщо українська сторона хоче розпочати розслідування щодо осіб, які вчинили злочини проти українців (говоримо ж бо про це, знаємо, що так було), то обов'язок польської сторони допомогти в цій справі.
====
В США, українці поширюють слідуючий текст між польською громадою, з метою залучення ій підтримку в капмпанії Дюрантей. Однак виникаю питання: Якщо підчас Голодомору загинуло 150,000 поляків, чому б цим жертвам не поставити пам'ятник у Варшаві, та засудити на віки чекістів-сталіністів? Чи це подвійні стандарти?
Long ignored and largely forgotten is the historical fact that among the victims who died during the forced collectivization of agriculture in the USSR in the 1928-1934 period were more than 150,000 ethnic Poles. Most Poles who had remained within the borders of the Soviet Union were independent and moderately prosperous farmers. They were thus among those first targeted and most harshly treated in the Soviet government's move to take control of the agricultural wealth of the country. The millions of Ukrainians who died during 1933 at the peak of the famine that was artificially created to break the continuing resistance to the collectivization comprised the vast majority of those who were killed in the Soviet atrocities of this period. However, relative to their population in the USSR , ethnic Poles suffered a higher proportion of deaths during the entire forced collectivization period than any other group specifically identifiable in the available statistics.
At the time, this terrible crime against humanity and the fact that significant numbers of Poles were among the approximately 10 million victims was covered up not only by the Soviet government but also by government officials in countries like the USA who, in naive hopes of future financial benefits from trade with the USSR, consciously disregarded and suppressed information about what was taking place so as not to antagonize what they saw as a potential customer for US exports. However, a cover-up of that magnitude would not have been possible without the collusion of major elements of the US news media. Among the leaders in this deceit was the New York Times and its Moscow correspondent, Walter Duranty. At the same time he was denying that there was a famine taking place in the articles he wrote, and attacking those who attempted to tell the truth as being malicious propagandists, it is documented that Duranty admitted in private conversations with British officials that he estimated that as many as 10 million people had died as the result of the famine.
Even though Duranty was known in the journalistic community even then as an unprincipled liar, he was awarded a Pulitzer Prize for his reporting on the USSR. Seven decades later, with the horrible facts of what actually took place widely known, and now admitted even by former Soviet officials, there is a campaign calling for Duranty's Pulitzer Prize for Journalism to be rescinded. So far, the Pulitzer officials have tried to sidestep the issue by saying that Duranty was awarded the Pulitzer Prize for his reporting on the USSR, and particularly on Soviet industrialization, in the 1929-1931 period, not his allegations of the nonexistence of famine conditions in 1933.
In Duranty's and their Pulitzer committee predecessors' defense they have also claimed that it was difficult to discern the true situation in the USSR at that time. However, the first five year plan and its industrialization was being financed by the forced collectivization's confiscation of agricultural commodities and resources that began in 1928. From the very start the collectivization effort caused widespread and worsening food shortages across wide areas of the USSR and involved gross atrocities against the farming population. That the events and conditions were obvious to anyone inside the USSR, and known outside the country, is well documented. Among such documentation is a dramatic and poignant account of what happened to a family of ethnic Poles living in what is now Belarus, dispossessed of their farm and deported to slave labor camps in the far north. Only the family's teenage son managed to survive and escape to Poland where he wrote of his and his family's ordeal along with the conditions he observed while traversing hundreds of miles of the USSR that was ravaged by ever worsening poverty, hunger, and government instituted terror. That book-length manuscript written by the young Pole, Vladimir Pachamowicz, was obtained by the US military attache in Warsaw, Maj. Emer Yeager, who had it translated into English and sent a copy to US Military Intelligence in Washington, DC in May 1931. Maj. Yeager also unsuccessfully attempted to interest US newspapers in serializing the translated manuscript in the hope of obtaining some income for the young man who was destitute and bereft of family as a result of his ordeal.
Meanwhile though, Walter Duranty's fictitious claims about the great progress and prosperity in the USSR filled the pages of the New York Times. The awarding of the Pulitzer Prize to Duranty gave additional credibility to his false image of conditions in the Soviet Union in the eyes of the public who were limited in their access to sources of information concerning the USSR. That prestigious award also almost certainly caused his more cynical colleagues to conclude that to advance their journalistic careers they needed to support the fictions that the powerful publishers and respected organizations in their field obviously favored. Thus, the Pulitzer Prize going to Duranty in 1932 rewarded deceit while discouraging objective reporting might have led to public outrage in time to have forced actions to be taken that could have saved millions of lives.
Vladimir Pachamowicz's account of conditions and events in the USSR was finally brought to light when a scholar doing research in the US National Archives, Leonard Leshuk, found the copy that had remained hidden for six decades in US Military Intelligence files. Dr. Leshuk subsequently published the entire manuscript, along with other documentary material, in his book DAYS OF FAMINE, NIGHTS OF TERROR: Firsthand Accounts of Soviet Collectivization 1928-1934 (Europa University Press, 2000. Further information at "http://europauniversitypress.co.uk" Available through Barnes and Noble online "http://www.bn.com").
Perhaps it would be most fitting for the current Pulitzer committee to not only rescind Walter Duranty's 1932 Pulitzer Prize, but then to award it posthumously to Vladimir Pachamowicz for his truthful and graphic account of conditions inside the USSR that the US newspapers failed to publish when it was offered to them in 1931.