Запитаймо в КС
06/23/2003 | Спостерігач
http://www.grani.kiev.ua/2003/22/Pogorelova39L_ukr.htm
Запитаймо в КС
Ірина Погорєлова
19 червня 280 голосами Верховна Рада обрала Ніну Карпачову своїм уповноваженим з питань прав людини на другий термін. Десь біля 70 “більшовиків” віддали за неї свої бюлетені, розуміючи, що завалити цю кандидатуру, а потім ще й домовлятися щодо будь-якої іншої, особливо висунутої з Банкової, з чотирма фракціями опозиції абсолютно неможливо. В цьому питанні, що надто яскраво висвітлює не лише всередині країни, а й, головне, на міжнародній арені позицію кожної політичної сили — “підкилимні” торги практично неможливі. Завалити Н.Карпачову з її високим авторитетом омбудсмена означало б дати однозначний сигнал світові, що в країні готуються до масових порушень прав людини і не бажають, аби бодай хтось про це офіційно свідчив. Такого скандалу нині не може дозволити собі ніхто, і перш за все — президент, якому дуже потрібна тиша для маніпуляцій в іншій площині. З іншого боку, саме авторитет об’єктивного та політично незаангажованого омбудсмена дозволяє в майбутньому навіть теперішнім прибічникам президента розраховувати на те, що коли з ними трапиться біда переходу в опозицію або їх просто наздожене “справедливість” теперішнього режиму, що першими утилізує саме своїх виконавців, — їм буде забезпечено неупереджений захист. Цим, мабуть, і треба завдячувати тому, що сам спікер Литвин зробив дуже важливу справу: він не дав зареєструвати конкурентом Карпачової іншого кандидата, оскільки підписи за нього були зібрані із запізненням щодо норм процедури. Дотримавши регламенту, спікер вчинив подвиг, залишивши Карпачову єдиним кандидатом: в разі наявності двох кандидатів “більшовики” могли б зіграти в свою гру і обрати того ж таки пана Костицького...
Втім, вітаючи пані Ніну, доводиться висловити співчуття їй і собі в зв’язку з тим, що роботи в омбудсмена скоро значно побільшає. Зусиллями парламентської більшості та фракції КПУ ухвалено президентські поправки до законів про правоохоронні структури, завдяки чому СБУ остаточно легалізувала своє право порушувати права громадян за підозрою щодо тероризму. Загроза тероризму в Україні наразі, допоки виборчий процес не набрав реальних обертів, залишається примарною: навіть віртуальні погрози начебто самого С.Хусейна розправитись із тими, хто підтримує окупацію США проти Іраку, не викликали в офіційних осіб нашої держави жодних публічних реакцій. Чи навіть були заспокійливі репліки. Та й випадок із кримінальним здирником-терористом у Вінниці — не виглядав переконливою підставою. А от щодо “тероризму” суто політично-передвиборчого... Згадати хоч би криворізький теракт минулої президентської кампанії: якби його СБУ тоді упередила, може, Кучма й не був би нині президентом. Ні, щось тут не зв’язується, як казав Штірліц. Тому нічого не залишається, як визнати: комуністи допомагають озброювати нинішній режим напередодні найважливішої виборчої кампанії. І якщо це не називається “підносити патрони”, то як же іще? Адже саме такі засоби, що їх використовують проти опонентів або не достатньо лояльних громадян владні силові структури — це й є знаряддя, завдяки якому “вкрадено” перемогу у опозиції після останніх парламентських виборів, збільшено склад так званої більшості, виграно владою довибори в Чернігові та вибори мерів в Сумах, Запоріжжі тощо... Це той інструмент, завдяки якому “більшовики” завжди голосують так, як їм скаже Кучма, навіть коли це голосування відверто суперечить їхнім інтересам. Але на питання, чому вони так роблять, завжди лунає розпачлива відповідь: ну, ви ж розумієте. Та ми-то розуміємо, але ось, скажімо, голова парламентського комітету з оборонної політики пан Г.Крючков не розуміє. На питання, навіщо комуністам цей закон, що остаточно розв’язує руки силовикам, він досить роздратовано відповідає: ви що, терористи, що боїтесь цього закону? Пан Крючков вже забув, скільки років його власна партія (КПУ-КПРС) вважалася в Україні антидержавною та прихильницею ГКЧП, і скільки зусиль, а головне — політичного конформізму знадобилося КПУ, аби реабілітуватися в очах теперішнього режиму... Не згадали комуністи під час цього голосування і про “стариків-грибників”, які, здається, нібито діяли під комуністичними гаслами. Що, тоді з “тероризмом” боролися інші люди? Не Марчук з Радченком, а Деркач, і це так принципово? Нині не лише старого, а й малого Деркача Кучма турнув, — так це означає, що “наші прийшли” і їм можна дати в руки те, чого не можна було давати “не нашим”?
Схвалення фракцією КПУ закону про посилення “охранки” Кучми, втім, відбулося досить тихо й майже непомітно, і знову в режимі масового голосування в парламенті, проти якого, очевидно, таки недаремно виступила фракція БЮТ, вимагаючи повернення до голосування кожного пленарного дня одразу після обговорення законів. Щоправда, і БЮТ з цією вимогою дещо спізнилася, оскільки навіть самі дебати щодо цього питання як наприкінці поточної сесії, так і на початку нової, дуже небезпечні: можуть призвести до парламентської кризи, яка буде на руку знову таки виключно Кучмі. Він кризу парламентську вже планує в інший спосіб, і допомагати йому в цьому під будь-яким приводом можна лише маючи гарантії позапарламентського існування, якими вже хто-хто, а БЮТ похвалитися аж ніяк не може...
Втім, складається враження, що період надто вже складних ігор, прихованих від виборців розмаїттям позицій в опозиційному та провладному таборах, доходить краю. Скоро все буде набагато прозоріше та простіше, бо нарешті визначатиметься реальний розклад сил: хто з ким і проти кого. Зокрема, оголошення П.Симоненка про те, що КПУ більше не є опозиційною силою, а, як колись “Наша Україна”, відтепер стає “альтернативою курсу”, свідчить про бажання відмежуватись від опозиції, себто не мати зобов’язань перед іншими опозиційними силами робити конкретні кроки, спрямовані проти президента Кучми і провладної більшості. Це — з одного боку, і з другого — намір зіграти на такій самій демагогії, якою нещодавно користався В.Ющенко, коли треба було виправдати спілкування з владою. Це означає як мінімум дві практичні речі. Перша: комуністи більше не виводитимуть своїх виборців на акції протесту — а це, за умов наближення повного колапсу в продовольчій сфері, буде чи не найдорожче цінуватися президентом. Друге: комуністи зможуть ще більш відверто голосувати в парламенті разом із олігархами, в першу чергу — стосовно конституційної реформи.
Чому саме зараз КПУ зробила цей крок? Все ж таки до виборів ще є час, та й в тім, що Симоненко протистоятиме Ющенку разом із кандидатом від влади, ніколи ні в кого сумнівів не було. Можливо, в комуністів у парламенті саме нині відкрилася нова перспектива? Ну, наприклад, у зв’язку із “кризою” О.Зінченка в СДПУ(о), через що він може бути відкликаний з посади віце-спікера, яку треба буде комусь віддати? Можливо, П.Симоненко розраховує на цю посаду для, скажімо, того ж А.Мартинюка, тим більше що в кулуарах ВР не без участі тих самих комуністів вже обговорюють нову інтригу про осінню урядову кризу, внаслідок якої прем’єрську посаду обійме... В.Ющенко. Розмови про Ющенка-прем’єра — це непогане тло для власних кроків КПУ назустріч владі. Хоча віднині статус “альтернативи” позбавить комуністів потреби весь час посилатись на “месію”. А щодо посад і співпраці з Кучмою... А чому б і ні? Комуністичний електорат — це такий собі специфічний ресурс, який ані зменшується через тактичні ігри своїх лідерів із владою, ані збільшується завдяки участі верхівки КПУ в опозиційних діях. Перевірено досвідом. Тому Симоненко не побоюється втратити довіру своїх виборців, а більше йому нема чого втрачати, лише здобувати. Тож посада віце-спікера могла би стати достойною платнею для його фракції. Оскільки 60 голосів КПУ — це саме те, чого не вистачає теперішній більшості для запровадження тої конституційної системи, яку бажає бачити Кучма, включно із перенесенням термінів виборів. Особливо після того, як “Наша Україна” проголосила мораторій на реформу...
“Ну, оце вже брехня!”, — скаже будь-хто з керівництва КПУ, дочитавши до цього місця. — “Фракція комуністів виступає категорично проти суміщення термінів виборів, а на останньому з”їзді П.Симоненко навіть підкреслив, що вимушена згода на це не раніше як в 2006 році, і то після обрання нового президента в 2004-му, — це лише спроба комуністів створити запобіжник проти пролонгації повноважень Кучми на випадок, якщо інші парламентські фракції таки протягнуть суміщення через ВР”. На жаль, всі ці аргументи КПУ знову непереконливі. Про те, хто і що тут може протягти, вже йшлося: без когось із опозиції це в принципі неможливо, а після проголошення “Нашою Україною” мораторію на внесення змін до Конституції аж до 2006 року — тим більше. Але є й інші проблеми. Річ в тім, що в новому варіанті президентського проекту змін до Конституції пункт про суміщення термінів виборів (до речі, не пункт, а пункти, оскільки проблема абсолютно грамотно прибрана з ІІІ розділу, що потребує референдуму, і перенесена в розділи про кожну з гілок влади, як і є в діючому Основному законі) знову є не головним. Він так само, як і в попередньому проекті двопалатний парламент та референдум прямої дії — не більше, ніж відволікаючий момент, баласт, призначений на чергову “здачу”, яку Кучма знову назве “поступкою”.
Головні в цьому “новому” проекті — умови розпуску парламенту, які Кучма не скоротив в порівнянні з попереднім проектом. І умов цих — не три, як перелічено в окремому розділі, а не менш як п’ять. Два з яких — досить добре приховані і звуться а) добровільною відставкою уряду і б) недовіра до уряду, висловлена ВР. Добровільна відставка уряду, яка потім тягне за собою парламентську кризу та розпуск ВР, може відбутися, за цим проектом, коли парламентська більшість не схвалить будь-який поданий урядом закон буква в букву. Взагалі ця норма повністю позбавляє парламент власного законотворчого права, перекреслюючи як таку саму ідею парламентсько-президентської форми правління. І це зайвий раз підкреслює, який сенс вкладає в реформу Кучма. Але тут не про це. Вотум недовіри урядові з боку парламенту — це норма й теперішньої Конституції, але за нових умов буде використовуватись по-новому. Бо слідом за урядовою кризою, створеною за всіма можливими сценаріями, йде криза парламентська, базована завжди на одному й тому принципі — недієздатності депутатів та їхніх політичних угруповань. Причому ця недієздатність за відсутності суто пропорційної виборчої моделі легко забезпечуватиметься адмінресурсом і під час виборів, і при спекуляції процедурою формування уряду. Відтак, запровадження реформи, де буде ключовим принцип формування уряду парламентом, але не забезпечений виборчою системою та запобіжниками від спекуляцій, — вважається засобом перш за все просто призвести до парламентської кризи вже нинішнього складу ВР. І поспіх із впровадженням цієї реформи пов’язаний з тим, що потреба провести дострокові парламентські вибори дедалі більше охоплює провладні структури. Щоправда, зараз досить важко уявити, що добровільною жертвою погодиться стати уряд Януковича, відтак у декого і з’явилася ідея змінити його ще до реформи, допоки повноваження відправляти уряд у відставку ще має президент. Але нині урядова криза не тягне за собою розпуску ВР. В умовах же нових, після реформи, все буде навпаки: створити урядову кризу можна буде виключно через бажання самого уряду або через недовіру ВР, а вже президент докладатиметься до розгону парламенту. Звідси, очевидно, і чутки про термінову заміну Януковича саме на Ющенка: якщо хочеться поховати обох, то будь ласка, треба поспішати...
Втім, як би не розігрувати долю прем’єра чи прем’єрів, а парламентські аналітики дійшли остаточного висновку, що метою теперішньої “реформи” Кучми і є виключно дострокові парламентські вибори на змішаній основі, після яких олігархи, користуючись вже відпрацьованими технологіями і засобами силового тиску, планують остаточно витіснити з майбутнього складу ВР опозицію (окрім комуністів, звісно) і тоді вже обіцяють схвалити 300 голосів будь-яку потрібну Кучмі пролонгацію. Зокрема, депутат від “Нашої України” Б.Беспалий, виклавши для “Граней-плюс” вищенаведені механізми, закладені в “реформу”, так прямо й заявив: хоча він і сподівається на зворотнє, але якщо опозиційні сили, що голосуватимуть чи то за президентський, чи то навіть за парламентський проект, пропустять норму про розпуск парламенту за нездатність протягом 60 днів сформувати новий уряд, — то це означатиме, що або Кучма зумів “кинути” всю опозицію, чи лідери опозиції свідомо зрадили своїх виборців... Сподівання пана Беспалого на уважність опозиції, на щастя, виправдались: секретар парламентської конституційної комісії пан В.Мусіяка повідомив “Грані-плюс”, що разом із співголовою комісії паном О.Морозом вони вже розробляють перехідні положення до свого проекту, аби виключити можливість спекулювати на механізмі штучного створення парламентської кризи за нової системи влади. А от пан С.Головатий взагалі нагадав, що теперішній склад парламенту за будь-яких змін до Конституції розпустити не можна: обраний за діючою Конституцією, він, як і кожен депутат, має мандат від виборців на чотири роки, і жодні урядові кризи за новими поправками до Основного закону на нього не розповсюдити. Є лише можливість вчинити парламентську кризу через 30 днів зриву сесії, чи добровільна здача мандатів депутатами, аби весь склад ВР не становив конституційного складу в 300 мандатів. Інших легітимних варіантів вкоротити віку цій Верховній Раді просто не існує. Офіційно це має нагадати президентові Конституційний суд, коли розглядатиме його проект, як, власне, й парламентський. Хоча в парламентському це, очевидно, буде записано безпосередньо в перехідних положеннях. Та, на жаль, подальше вдосконалення парламентського проекту, як видається, взагалі може виявитись марним, бо навіть якщо його до КС надішлють разом із президентським, — все одно першим до ВР звідтам повернеться тільки той, що ініціює Кучма. Так точно було після референдуму 2000 року, а законопроект, на базі якого працювала конституційна комісія, пролежав два роки. От лишень тоді комуністи не погоджувались голосувати за президентську імплементацію, а нині обставини значно змінилися...
Втім, незважаючи на очікувані великі перспективи президентського проекту, нагадування про мандат теперішнього складу ВР, який фактично перекреслює всі зусилля, закладені в поправках до Конституції з боку Кучми та його оточення, дещо збентежило одного відомого юриста, який нині опікується реформою від імені президента в парламенті. Він спочатку ніби не зрозумів, потім аж хвилину думав, після чого кинув: ну, а хто вам сказав, що ми не можемо зірвати пленарні засідання протягом місяця? Оце вже щиро. І прозоро: дочасні парламентські вибори — понад усе! І саме поперед президентських, бо після них олігархам стане майже неможливо зберегти свої позиції, а тим більше — посилити їх. Ну, за Ющенка — це зрозуміло. А от якщо Кучма в той чи інший спосіб залишиться на посаді, — навіщо йому тоді будуть і той же Медведчук, і той же Янукович, особливо в парламенті? Він правитиме, дедалі більше спираючись на силовиків. Український Путін — це саме він, Кучма. Про це, до речі, свідчить й текст вже нового проекту його змін до Конституції. Відсутність двопалатності та референдумів прямої дії, а тим більше — та форма “коаліційного уряду” і умови його існування разом із парламентом — зовсім не послаблюють позицій президента. Навпаки, і — не лише завдяки збереженню в його руці долі силовиків. Ну, наприклад, там сказано, що ВР, обрана після дострокового розпуску, протягом року не може бути розігнана. Здавалося б, такий собі імунітет саме для парламентарів. Але що в цей час відбувається з урядом? Протягом всього цього року країною керує виконувач обов’язків прем’єра та відповідні міністри, позбавлені довіри? Потім, через рік — знову змінюються депутати, але уряд все ще не можуть сформувати, і знову на чолі виконавчої влади — виконувач обов’язків... Маячня якась. Ні, не маячня, а чіткий розрахунок. Адже в цей час в країні є президент із підпорядкованими йому силовиками, відтак, за недієздатного уряду та парламенту, — країною править саме він. В проекті немає жодної вказівки на те, що президент позбавляється права видавати укази такого ж змісту, які видає нині. Нічого не передбачається і стосовно його адміністрації, РНБО тощо... Та за цих умов Кучма просто сформує указом якусь там нову раду чи комітет держсекретарів, народних комісарів або як він там їх назве, надасть їм повноваження виконавчих структур, примусивши вертикаль виконувати їхні розпорядження, — і все! Або й просто доручить виконавчі повноваження АП чи РНБО. Яке тоді матиме значення, чи є в Медведчука та Януковича свої партії чи колишній вплив в регіонах? Це зараз вони себе “боярами” вважають, а тоді Кучма собі справжніх опричників набере, нових, і старі — на вихід з речами. Далі — знову, знову, знову... І кожні дострокові парламентські вибори за умов використання виключно президентського адмінресурсу приводитимуть до Верховної Ради дедалі дрібніших і недієздатніших. І все — в межах Конституції, західним друзям не буде до чого пристібатися, а вже росіянам — так просто щастя: закінчаться всі ці дурні ігри то з одним, то з іншим українським псевдокерманичем, все буде, як з Лукашенком чи Назарбаєвим — просто і зрозуміло...
Ні, цю ідею пани олігархи дуже добре розуміють, тому їм дострокові вибори перед президентськими, під обіцянку Кучмі щодо запровадження вже потім пролонгації його правління — потрібні як повітря. Чи вони, якщо так станеться, Кучмі потім щось пролонгують — це велике питання. Але він має зараз вірити, ніби дочасні вибори в інтересах олігархів, — це й його власний інтерес. А вже формувати списки тих, кого привести до нового парламенту, хоч спробують вони самі. Не партійні, звісно, списки, бо хоча Кучма пише в проекті змін до Конституції про пропорційні вибори, але має на увазі, як відомо, по суті мажоритарний закон. До речі, окрім проекту С.Гавриша, каже сам пан Гавриш, в АП ніби готується ще більш мажоритарний, так званий “британський” варіант. Тож навіть самим олігархам ще доведеться поборотися за те, аби мати змогу хоч би нині якось впливати на формування складу нового парламенту... Але це тим більше їх має підганяти. Тому, якщо ухвалення змін до Конституції дострокових парламентських виборів не забезпечить, — доведеться “саморозпускатися” за найбільш “надійним” способом: як каже і діюча, і майбутня нова Конституція — здачею мандатів чи невідкриттям сесії. Яка там у нас на черзі? Осіння? Ну, в запасі є ще весняна 2004 року... Адже якщо “саморозпуститися” більшовики наважаться вже восени — хто провадитиме президентську реформу? Отже, все має статися влітку наступного року, і вибори парламентські призначити буквально за кілька місяців до президентських. Але в цьому випадку нова, олігархічна Верховна рада просто фізично не встигне ще раз змінити Конституцію в одному пункті, де йшлося б про довічне правління Кучми. Мабуть, тому в новому проекті реформи Кучма записав, що терміни виборів має визначати закон, а не Конституція. Тут справа навіть не в кількості голосів, як всі подумали, а в строках: простий закон про терміни виборів нова Верховна Рада, обрана вже аж влітку-восени 2004 року, змогла би схвалити буквально за день до президентських виборів і так відкласти їх, а нові конституційні поправки все одно потребують двох сесій... Щодо 300 голосів, то вони конче необхідні Кучмі та більшовикам лише для теперішніх змін до Конституції, в яких записано, що терміни виборів визначаються спеціальним законом. І все одно: висить цей пункт про відтермінування президентської кампанії на волоску, хоч як намагаються автори прилаштувати свої інтереси до кучмових і підігнати до виконання частину опозиції... Може не скластися. А головне — як не вірив Кучма нікому, так і не вірить...
Саме тому знову з’явилася в олігархічному оточенні ідея можливої участі Кучми в президентських виборах 2004 року в якості кандидата: як підказка гарантові, що подбати про продовження своїх повноважень йому доведеться самому, бо інакше не виходить. Пан М.Оніщук, який засвітив саме зараз цю зовсім не нову ідею, — пояснює це необхідністю знати всі варіанти майбутньої гри. Він навіть зробив певну підказку Конституційному суду, в який спосіб звільнити президента від загального правового положення про те, що закон, в даному випадку — заборона більш ніж двічі балотуватися на посаду президента одній і тій самій особі, не має зворотньої сили. Так от, пан Оніщук вважає, що ця норма про “незворотність” існує за колись ухваленим рішенням того ж КС виключно для осіб фізичних, а президент — це, мовляв, інститут, тож чи не можна його розглядати як особу юридичну... Коли це прочитав В.Мусіяка, він був в шоці, про що й розповів “Граням-плюс”, зокрема, і про згадуване рішення КС, яке стосувалося... податкових пільг для СП. Так, дійсно, дивне порівняння президента із імпортерами курячих стегенець. Втім, навіть не юристу зрозуміло, що в Конституції записано щодо кандидатів в президенти — саме про фізичну особу, яка має прізвище, ім’я та по батькові, вік та віковий ценз, адресу та часовий ценз проживання в Україні тощо...
Але наразі цікаве навіть не юридичне рішення, яке, попри будь-які міркування юристів, має право ухвалити як офіційне лише Конституційний суд. Річ в тім, що пан Оніщук, який представляє ПППУ у фракції “Трудова Україна”, зовсім не збирається разом із своєю політичною силою звертатися до КС по тлумачення права президента балотуватися. Так, просто нагадали — і все. А Кучма якщо хоче — може з’ясовувати, коли вичерпає пошуки єдиного кандидата від влади... Дивні люди, ці олігархи, невже вони сподіваються, що Кучма подасть їм сигнал, спрямує до КС запит, — і всі будуть знати про його наміри. Ніби й без того вони, ці наміри, не відомі. Ніби Кучма (і “Грані” писали про це давним-давно) не може безпосередньо під час виборчої президентської кампанії висунути свою кандидатуру, а тоді на запит ЦВК КС негайно й відповість — все нормально... От тільки конкурентам Кучми вже не буде часу навіть влаштувати кампанію проти цього рішення КС і звернутися хоч би до світових структур... Тому слід вважати хоча й не досить вчасною, але принаймні не надто запізнілою ініціативу фракцій опозиції поспитати КС про кучмів третій термін. Колись “Наша Україна” правильно ініціювала цей процес, але потім, аби “не накликати”, припинила його. Інші, на питання, чому вони не звертаються до КС — знизували плечима: хіба невідомо, що цей Суд відповість? Та, звісно, відомо, але нехай все ж таки відповість, бо тоді вся картина виглядатиме набагато прозоріше. Хоча й тепер вона вже виглядає так само непривабливо, як гола правда. Перевіримо ще раз?
Отже. КПУ допомогла владі підсилити адмінресурс, який буде спрямовуватись проти “Нашої України”. “Наша Україна”, бойкотуючи конституційну реформу, захистити діючу Конституцію від наруги з боку Кучми не зможе, але умови для свого кандидата в президенти все одно погіршить, бо не відверне і одночасних виборів на хвилі адмінресурсу. Янукович таки потрапить до опозиції, але запізно для того, щоб будувати на цьому наступне відродження у владі. Владі ж в особі Кучми та Медведчука залишається восени ще правильно змінити склад ЦВК і перечекати вересневі слухання українського питання в Страсбурзі. А до штучної парламентської кризи вона, влада, матиме ще й час попрацювати з мажоритарниками, аби відібрати або відкупити в них два роки перебування в цьому складі парламенту. До речі, для створення штучної, але єдино можливої для цього складу ВР парламентської кризи потрібно лише, аби здали мандати 151 депутат, не більше. І якщо на це не погодяться ті ж донецькі, без згоди яких не можна зірвати відкриття сесії, — то знайдуться за відповідну ціну бажаючі й без них... Медведчук шукатиме й знайде. Як знайшов комуністів, аби проголосували за президентську реформу...
Далі все майже без проблем: новий склад парламентської більшості (в ролі опозиції там виступатимуть, звісно, самі комуністи) буде здебільшого есдеківським, бо в їхнє розпорядження переходить нині й армія. Як це відіб’ється на військовій реформі, курсі до НАТО чи навіть участі в оборонному блоці СНД, — невідомо, але до виборів скорочувати їхній склад тепер не будуть, і голосуватимуть всі бійці та офіцери виключно за СДПУ(о). Ну, а решта адмінресурсу вже, здається, у них в руках: міністр освіти — есдек? Есдек. Міністр охорони здоров’я? Так само. Залишаються тюрми, і після цієї кадрової перестановки майбутній парламент можна буде вважати майже сформованим. Хто вирішить цю проблему з тюремним начальством? Пан Марчук? Пані Колінько?..
Таку картину лише й може завершити останнє протистояння Ющенка виключно з Кучмою. Логічне завершення драми, про деталі якої, які вже розгортаються в уяві учасників та спостерігачів, не варто наразі й говорити. Варто лише спитати, чи не злякається Ющенко. На жаль, дізнатися про це неможливо навіть в Конституційного суду.
Запитаймо в КС
Ірина Погорєлова
19 червня 280 голосами Верховна Рада обрала Ніну Карпачову своїм уповноваженим з питань прав людини на другий термін. Десь біля 70 “більшовиків” віддали за неї свої бюлетені, розуміючи, що завалити цю кандидатуру, а потім ще й домовлятися щодо будь-якої іншої, особливо висунутої з Банкової, з чотирма фракціями опозиції абсолютно неможливо. В цьому питанні, що надто яскраво висвітлює не лише всередині країни, а й, головне, на міжнародній арені позицію кожної політичної сили — “підкилимні” торги практично неможливі. Завалити Н.Карпачову з її високим авторитетом омбудсмена означало б дати однозначний сигнал світові, що в країні готуються до масових порушень прав людини і не бажають, аби бодай хтось про це офіційно свідчив. Такого скандалу нині не може дозволити собі ніхто, і перш за все — президент, якому дуже потрібна тиша для маніпуляцій в іншій площині. З іншого боку, саме авторитет об’єктивного та політично незаангажованого омбудсмена дозволяє в майбутньому навіть теперішнім прибічникам президента розраховувати на те, що коли з ними трапиться біда переходу в опозицію або їх просто наздожене “справедливість” теперішнього режиму, що першими утилізує саме своїх виконавців, — їм буде забезпечено неупереджений захист. Цим, мабуть, і треба завдячувати тому, що сам спікер Литвин зробив дуже важливу справу: він не дав зареєструвати конкурентом Карпачової іншого кандидата, оскільки підписи за нього були зібрані із запізненням щодо норм процедури. Дотримавши регламенту, спікер вчинив подвиг, залишивши Карпачову єдиним кандидатом: в разі наявності двох кандидатів “більшовики” могли б зіграти в свою гру і обрати того ж таки пана Костицького...
Втім, вітаючи пані Ніну, доводиться висловити співчуття їй і собі в зв’язку з тим, що роботи в омбудсмена скоро значно побільшає. Зусиллями парламентської більшості та фракції КПУ ухвалено президентські поправки до законів про правоохоронні структури, завдяки чому СБУ остаточно легалізувала своє право порушувати права громадян за підозрою щодо тероризму. Загроза тероризму в Україні наразі, допоки виборчий процес не набрав реальних обертів, залишається примарною: навіть віртуальні погрози начебто самого С.Хусейна розправитись із тими, хто підтримує окупацію США проти Іраку, не викликали в офіційних осіб нашої держави жодних публічних реакцій. Чи навіть були заспокійливі репліки. Та й випадок із кримінальним здирником-терористом у Вінниці — не виглядав переконливою підставою. А от щодо “тероризму” суто політично-передвиборчого... Згадати хоч би криворізький теракт минулої президентської кампанії: якби його СБУ тоді упередила, може, Кучма й не був би нині президентом. Ні, щось тут не зв’язується, як казав Штірліц. Тому нічого не залишається, як визнати: комуністи допомагають озброювати нинішній режим напередодні найважливішої виборчої кампанії. І якщо це не називається “підносити патрони”, то як же іще? Адже саме такі засоби, що їх використовують проти опонентів або не достатньо лояльних громадян владні силові структури — це й є знаряддя, завдяки якому “вкрадено” перемогу у опозиції після останніх парламентських виборів, збільшено склад так званої більшості, виграно владою довибори в Чернігові та вибори мерів в Сумах, Запоріжжі тощо... Це той інструмент, завдяки якому “більшовики” завжди голосують так, як їм скаже Кучма, навіть коли це голосування відверто суперечить їхнім інтересам. Але на питання, чому вони так роблять, завжди лунає розпачлива відповідь: ну, ви ж розумієте. Та ми-то розуміємо, але ось, скажімо, голова парламентського комітету з оборонної політики пан Г.Крючков не розуміє. На питання, навіщо комуністам цей закон, що остаточно розв’язує руки силовикам, він досить роздратовано відповідає: ви що, терористи, що боїтесь цього закону? Пан Крючков вже забув, скільки років його власна партія (КПУ-КПРС) вважалася в Україні антидержавною та прихильницею ГКЧП, і скільки зусиль, а головне — політичного конформізму знадобилося КПУ, аби реабілітуватися в очах теперішнього режиму... Не згадали комуністи під час цього голосування і про “стариків-грибників”, які, здається, нібито діяли під комуністичними гаслами. Що, тоді з “тероризмом” боролися інші люди? Не Марчук з Радченком, а Деркач, і це так принципово? Нині не лише старого, а й малого Деркача Кучма турнув, — так це означає, що “наші прийшли” і їм можна дати в руки те, чого не можна було давати “не нашим”?
Схвалення фракцією КПУ закону про посилення “охранки” Кучми, втім, відбулося досить тихо й майже непомітно, і знову в режимі масового голосування в парламенті, проти якого, очевидно, таки недаремно виступила фракція БЮТ, вимагаючи повернення до голосування кожного пленарного дня одразу після обговорення законів. Щоправда, і БЮТ з цією вимогою дещо спізнилася, оскільки навіть самі дебати щодо цього питання як наприкінці поточної сесії, так і на початку нової, дуже небезпечні: можуть призвести до парламентської кризи, яка буде на руку знову таки виключно Кучмі. Він кризу парламентську вже планує в інший спосіб, і допомагати йому в цьому під будь-яким приводом можна лише маючи гарантії позапарламентського існування, якими вже хто-хто, а БЮТ похвалитися аж ніяк не може...
Втім, складається враження, що період надто вже складних ігор, прихованих від виборців розмаїттям позицій в опозиційному та провладному таборах, доходить краю. Скоро все буде набагато прозоріше та простіше, бо нарешті визначатиметься реальний розклад сил: хто з ким і проти кого. Зокрема, оголошення П.Симоненка про те, що КПУ більше не є опозиційною силою, а, як колись “Наша Україна”, відтепер стає “альтернативою курсу”, свідчить про бажання відмежуватись від опозиції, себто не мати зобов’язань перед іншими опозиційними силами робити конкретні кроки, спрямовані проти президента Кучми і провладної більшості. Це — з одного боку, і з другого — намір зіграти на такій самій демагогії, якою нещодавно користався В.Ющенко, коли треба було виправдати спілкування з владою. Це означає як мінімум дві практичні речі. Перша: комуністи більше не виводитимуть своїх виборців на акції протесту — а це, за умов наближення повного колапсу в продовольчій сфері, буде чи не найдорожче цінуватися президентом. Друге: комуністи зможуть ще більш відверто голосувати в парламенті разом із олігархами, в першу чергу — стосовно конституційної реформи.
Чому саме зараз КПУ зробила цей крок? Все ж таки до виборів ще є час, та й в тім, що Симоненко протистоятиме Ющенку разом із кандидатом від влади, ніколи ні в кого сумнівів не було. Можливо, в комуністів у парламенті саме нині відкрилася нова перспектива? Ну, наприклад, у зв’язку із “кризою” О.Зінченка в СДПУ(о), через що він може бути відкликаний з посади віце-спікера, яку треба буде комусь віддати? Можливо, П.Симоненко розраховує на цю посаду для, скажімо, того ж А.Мартинюка, тим більше що в кулуарах ВР не без участі тих самих комуністів вже обговорюють нову інтригу про осінню урядову кризу, внаслідок якої прем’єрську посаду обійме... В.Ющенко. Розмови про Ющенка-прем’єра — це непогане тло для власних кроків КПУ назустріч владі. Хоча віднині статус “альтернативи” позбавить комуністів потреби весь час посилатись на “месію”. А щодо посад і співпраці з Кучмою... А чому б і ні? Комуністичний електорат — це такий собі специфічний ресурс, який ані зменшується через тактичні ігри своїх лідерів із владою, ані збільшується завдяки участі верхівки КПУ в опозиційних діях. Перевірено досвідом. Тому Симоненко не побоюється втратити довіру своїх виборців, а більше йому нема чого втрачати, лише здобувати. Тож посада віце-спікера могла би стати достойною платнею для його фракції. Оскільки 60 голосів КПУ — це саме те, чого не вистачає теперішній більшості для запровадження тої конституційної системи, яку бажає бачити Кучма, включно із перенесенням термінів виборів. Особливо після того, як “Наша Україна” проголосила мораторій на реформу...
“Ну, оце вже брехня!”, — скаже будь-хто з керівництва КПУ, дочитавши до цього місця. — “Фракція комуністів виступає категорично проти суміщення термінів виборів, а на останньому з”їзді П.Симоненко навіть підкреслив, що вимушена згода на це не раніше як в 2006 році, і то після обрання нового президента в 2004-му, — це лише спроба комуністів створити запобіжник проти пролонгації повноважень Кучми на випадок, якщо інші парламентські фракції таки протягнуть суміщення через ВР”. На жаль, всі ці аргументи КПУ знову непереконливі. Про те, хто і що тут може протягти, вже йшлося: без когось із опозиції це в принципі неможливо, а після проголошення “Нашою Україною” мораторію на внесення змін до Конституції аж до 2006 року — тим більше. Але є й інші проблеми. Річ в тім, що в новому варіанті президентського проекту змін до Конституції пункт про суміщення термінів виборів (до речі, не пункт, а пункти, оскільки проблема абсолютно грамотно прибрана з ІІІ розділу, що потребує референдуму, і перенесена в розділи про кожну з гілок влади, як і є в діючому Основному законі) знову є не головним. Він так само, як і в попередньому проекті двопалатний парламент та референдум прямої дії — не більше, ніж відволікаючий момент, баласт, призначений на чергову “здачу”, яку Кучма знову назве “поступкою”.
Головні в цьому “новому” проекті — умови розпуску парламенту, які Кучма не скоротив в порівнянні з попереднім проектом. І умов цих — не три, як перелічено в окремому розділі, а не менш як п’ять. Два з яких — досить добре приховані і звуться а) добровільною відставкою уряду і б) недовіра до уряду, висловлена ВР. Добровільна відставка уряду, яка потім тягне за собою парламентську кризу та розпуск ВР, може відбутися, за цим проектом, коли парламентська більшість не схвалить будь-який поданий урядом закон буква в букву. Взагалі ця норма повністю позбавляє парламент власного законотворчого права, перекреслюючи як таку саму ідею парламентсько-президентської форми правління. І це зайвий раз підкреслює, який сенс вкладає в реформу Кучма. Але тут не про це. Вотум недовіри урядові з боку парламенту — це норма й теперішньої Конституції, але за нових умов буде використовуватись по-новому. Бо слідом за урядовою кризою, створеною за всіма можливими сценаріями, йде криза парламентська, базована завжди на одному й тому принципі — недієздатності депутатів та їхніх політичних угруповань. Причому ця недієздатність за відсутності суто пропорційної виборчої моделі легко забезпечуватиметься адмінресурсом і під час виборів, і при спекуляції процедурою формування уряду. Відтак, запровадження реформи, де буде ключовим принцип формування уряду парламентом, але не забезпечений виборчою системою та запобіжниками від спекуляцій, — вважається засобом перш за все просто призвести до парламентської кризи вже нинішнього складу ВР. І поспіх із впровадженням цієї реформи пов’язаний з тим, що потреба провести дострокові парламентські вибори дедалі більше охоплює провладні структури. Щоправда, зараз досить важко уявити, що добровільною жертвою погодиться стати уряд Януковича, відтак у декого і з’явилася ідея змінити його ще до реформи, допоки повноваження відправляти уряд у відставку ще має президент. Але нині урядова криза не тягне за собою розпуску ВР. В умовах же нових, після реформи, все буде навпаки: створити урядову кризу можна буде виключно через бажання самого уряду або через недовіру ВР, а вже президент докладатиметься до розгону парламенту. Звідси, очевидно, і чутки про термінову заміну Януковича саме на Ющенка: якщо хочеться поховати обох, то будь ласка, треба поспішати...
Втім, як би не розігрувати долю прем’єра чи прем’єрів, а парламентські аналітики дійшли остаточного висновку, що метою теперішньої “реформи” Кучми і є виключно дострокові парламентські вибори на змішаній основі, після яких олігархи, користуючись вже відпрацьованими технологіями і засобами силового тиску, планують остаточно витіснити з майбутнього складу ВР опозицію (окрім комуністів, звісно) і тоді вже обіцяють схвалити 300 голосів будь-яку потрібну Кучмі пролонгацію. Зокрема, депутат від “Нашої України” Б.Беспалий, виклавши для “Граней-плюс” вищенаведені механізми, закладені в “реформу”, так прямо й заявив: хоча він і сподівається на зворотнє, але якщо опозиційні сили, що голосуватимуть чи то за президентський, чи то навіть за парламентський проект, пропустять норму про розпуск парламенту за нездатність протягом 60 днів сформувати новий уряд, — то це означатиме, що або Кучма зумів “кинути” всю опозицію, чи лідери опозиції свідомо зрадили своїх виборців... Сподівання пана Беспалого на уважність опозиції, на щастя, виправдались: секретар парламентської конституційної комісії пан В.Мусіяка повідомив “Грані-плюс”, що разом із співголовою комісії паном О.Морозом вони вже розробляють перехідні положення до свого проекту, аби виключити можливість спекулювати на механізмі штучного створення парламентської кризи за нової системи влади. А от пан С.Головатий взагалі нагадав, що теперішній склад парламенту за будь-яких змін до Конституції розпустити не можна: обраний за діючою Конституцією, він, як і кожен депутат, має мандат від виборців на чотири роки, і жодні урядові кризи за новими поправками до Основного закону на нього не розповсюдити. Є лише можливість вчинити парламентську кризу через 30 днів зриву сесії, чи добровільна здача мандатів депутатами, аби весь склад ВР не становив конституційного складу в 300 мандатів. Інших легітимних варіантів вкоротити віку цій Верховній Раді просто не існує. Офіційно це має нагадати президентові Конституційний суд, коли розглядатиме його проект, як, власне, й парламентський. Хоча в парламентському це, очевидно, буде записано безпосередньо в перехідних положеннях. Та, на жаль, подальше вдосконалення парламентського проекту, як видається, взагалі може виявитись марним, бо навіть якщо його до КС надішлють разом із президентським, — все одно першим до ВР звідтам повернеться тільки той, що ініціює Кучма. Так точно було після референдуму 2000 року, а законопроект, на базі якого працювала конституційна комісія, пролежав два роки. От лишень тоді комуністи не погоджувались голосувати за президентську імплементацію, а нині обставини значно змінилися...
Втім, незважаючи на очікувані великі перспективи президентського проекту, нагадування про мандат теперішнього складу ВР, який фактично перекреслює всі зусилля, закладені в поправках до Конституції з боку Кучми та його оточення, дещо збентежило одного відомого юриста, який нині опікується реформою від імені президента в парламенті. Він спочатку ніби не зрозумів, потім аж хвилину думав, після чого кинув: ну, а хто вам сказав, що ми не можемо зірвати пленарні засідання протягом місяця? Оце вже щиро. І прозоро: дочасні парламентські вибори — понад усе! І саме поперед президентських, бо після них олігархам стане майже неможливо зберегти свої позиції, а тим більше — посилити їх. Ну, за Ющенка — це зрозуміло. А от якщо Кучма в той чи інший спосіб залишиться на посаді, — навіщо йому тоді будуть і той же Медведчук, і той же Янукович, особливо в парламенті? Він правитиме, дедалі більше спираючись на силовиків. Український Путін — це саме він, Кучма. Про це, до речі, свідчить й текст вже нового проекту його змін до Конституції. Відсутність двопалатності та референдумів прямої дії, а тим більше — та форма “коаліційного уряду” і умови його існування разом із парламентом — зовсім не послаблюють позицій президента. Навпаки, і — не лише завдяки збереженню в його руці долі силовиків. Ну, наприклад, там сказано, що ВР, обрана після дострокового розпуску, протягом року не може бути розігнана. Здавалося б, такий собі імунітет саме для парламентарів. Але що в цей час відбувається з урядом? Протягом всього цього року країною керує виконувач обов’язків прем’єра та відповідні міністри, позбавлені довіри? Потім, через рік — знову змінюються депутати, але уряд все ще не можуть сформувати, і знову на чолі виконавчої влади — виконувач обов’язків... Маячня якась. Ні, не маячня, а чіткий розрахунок. Адже в цей час в країні є президент із підпорядкованими йому силовиками, відтак, за недієздатного уряду та парламенту, — країною править саме він. В проекті немає жодної вказівки на те, що президент позбавляється права видавати укази такого ж змісту, які видає нині. Нічого не передбачається і стосовно його адміністрації, РНБО тощо... Та за цих умов Кучма просто сформує указом якусь там нову раду чи комітет держсекретарів, народних комісарів або як він там їх назве, надасть їм повноваження виконавчих структур, примусивши вертикаль виконувати їхні розпорядження, — і все! Або й просто доручить виконавчі повноваження АП чи РНБО. Яке тоді матиме значення, чи є в Медведчука та Януковича свої партії чи колишній вплив в регіонах? Це зараз вони себе “боярами” вважають, а тоді Кучма собі справжніх опричників набере, нових, і старі — на вихід з речами. Далі — знову, знову, знову... І кожні дострокові парламентські вибори за умов використання виключно президентського адмінресурсу приводитимуть до Верховної Ради дедалі дрібніших і недієздатніших. І все — в межах Конституції, західним друзям не буде до чого пристібатися, а вже росіянам — так просто щастя: закінчаться всі ці дурні ігри то з одним, то з іншим українським псевдокерманичем, все буде, як з Лукашенком чи Назарбаєвим — просто і зрозуміло...
Ні, цю ідею пани олігархи дуже добре розуміють, тому їм дострокові вибори перед президентськими, під обіцянку Кучмі щодо запровадження вже потім пролонгації його правління — потрібні як повітря. Чи вони, якщо так станеться, Кучмі потім щось пролонгують — це велике питання. Але він має зараз вірити, ніби дочасні вибори в інтересах олігархів, — це й його власний інтерес. А вже формувати списки тих, кого привести до нового парламенту, хоч спробують вони самі. Не партійні, звісно, списки, бо хоча Кучма пише в проекті змін до Конституції про пропорційні вибори, але має на увазі, як відомо, по суті мажоритарний закон. До речі, окрім проекту С.Гавриша, каже сам пан Гавриш, в АП ніби готується ще більш мажоритарний, так званий “британський” варіант. Тож навіть самим олігархам ще доведеться поборотися за те, аби мати змогу хоч би нині якось впливати на формування складу нового парламенту... Але це тим більше їх має підганяти. Тому, якщо ухвалення змін до Конституції дострокових парламентських виборів не забезпечить, — доведеться “саморозпускатися” за найбільш “надійним” способом: як каже і діюча, і майбутня нова Конституція — здачею мандатів чи невідкриттям сесії. Яка там у нас на черзі? Осіння? Ну, в запасі є ще весняна 2004 року... Адже якщо “саморозпуститися” більшовики наважаться вже восени — хто провадитиме президентську реформу? Отже, все має статися влітку наступного року, і вибори парламентські призначити буквально за кілька місяців до президентських. Але в цьому випадку нова, олігархічна Верховна рада просто фізично не встигне ще раз змінити Конституцію в одному пункті, де йшлося б про довічне правління Кучми. Мабуть, тому в новому проекті реформи Кучма записав, що терміни виборів має визначати закон, а не Конституція. Тут справа навіть не в кількості голосів, як всі подумали, а в строках: простий закон про терміни виборів нова Верховна Рада, обрана вже аж влітку-восени 2004 року, змогла би схвалити буквально за день до президентських виборів і так відкласти їх, а нові конституційні поправки все одно потребують двох сесій... Щодо 300 голосів, то вони конче необхідні Кучмі та більшовикам лише для теперішніх змін до Конституції, в яких записано, що терміни виборів визначаються спеціальним законом. І все одно: висить цей пункт про відтермінування президентської кампанії на волоску, хоч як намагаються автори прилаштувати свої інтереси до кучмових і підігнати до виконання частину опозиції... Може не скластися. А головне — як не вірив Кучма нікому, так і не вірить...
Саме тому знову з’явилася в олігархічному оточенні ідея можливої участі Кучми в президентських виборах 2004 року в якості кандидата: як підказка гарантові, що подбати про продовження своїх повноважень йому доведеться самому, бо інакше не виходить. Пан М.Оніщук, який засвітив саме зараз цю зовсім не нову ідею, — пояснює це необхідністю знати всі варіанти майбутньої гри. Він навіть зробив певну підказку Конституційному суду, в який спосіб звільнити президента від загального правового положення про те, що закон, в даному випадку — заборона більш ніж двічі балотуватися на посаду президента одній і тій самій особі, не має зворотньої сили. Так от, пан Оніщук вважає, що ця норма про “незворотність” існує за колись ухваленим рішенням того ж КС виключно для осіб фізичних, а президент — це, мовляв, інститут, тож чи не можна його розглядати як особу юридичну... Коли це прочитав В.Мусіяка, він був в шоці, про що й розповів “Граням-плюс”, зокрема, і про згадуване рішення КС, яке стосувалося... податкових пільг для СП. Так, дійсно, дивне порівняння президента із імпортерами курячих стегенець. Втім, навіть не юристу зрозуміло, що в Конституції записано щодо кандидатів в президенти — саме про фізичну особу, яка має прізвище, ім’я та по батькові, вік та віковий ценз, адресу та часовий ценз проживання в Україні тощо...
Але наразі цікаве навіть не юридичне рішення, яке, попри будь-які міркування юристів, має право ухвалити як офіційне лише Конституційний суд. Річ в тім, що пан Оніщук, який представляє ПППУ у фракції “Трудова Україна”, зовсім не збирається разом із своєю політичною силою звертатися до КС по тлумачення права президента балотуватися. Так, просто нагадали — і все. А Кучма якщо хоче — може з’ясовувати, коли вичерпає пошуки єдиного кандидата від влади... Дивні люди, ці олігархи, невже вони сподіваються, що Кучма подасть їм сигнал, спрямує до КС запит, — і всі будуть знати про його наміри. Ніби й без того вони, ці наміри, не відомі. Ніби Кучма (і “Грані” писали про це давним-давно) не може безпосередньо під час виборчої президентської кампанії висунути свою кандидатуру, а тоді на запит ЦВК КС негайно й відповість — все нормально... От тільки конкурентам Кучми вже не буде часу навіть влаштувати кампанію проти цього рішення КС і звернутися хоч би до світових структур... Тому слід вважати хоча й не досить вчасною, але принаймні не надто запізнілою ініціативу фракцій опозиції поспитати КС про кучмів третій термін. Колись “Наша Україна” правильно ініціювала цей процес, але потім, аби “не накликати”, припинила його. Інші, на питання, чому вони не звертаються до КС — знизували плечима: хіба невідомо, що цей Суд відповість? Та, звісно, відомо, але нехай все ж таки відповість, бо тоді вся картина виглядатиме набагато прозоріше. Хоча й тепер вона вже виглядає так само непривабливо, як гола правда. Перевіримо ще раз?
Отже. КПУ допомогла владі підсилити адмінресурс, який буде спрямовуватись проти “Нашої України”. “Наша Україна”, бойкотуючи конституційну реформу, захистити діючу Конституцію від наруги з боку Кучми не зможе, але умови для свого кандидата в президенти все одно погіршить, бо не відверне і одночасних виборів на хвилі адмінресурсу. Янукович таки потрапить до опозиції, але запізно для того, щоб будувати на цьому наступне відродження у владі. Владі ж в особі Кучми та Медведчука залишається восени ще правильно змінити склад ЦВК і перечекати вересневі слухання українського питання в Страсбурзі. А до штучної парламентської кризи вона, влада, матиме ще й час попрацювати з мажоритарниками, аби відібрати або відкупити в них два роки перебування в цьому складі парламенту. До речі, для створення штучної, але єдино можливої для цього складу ВР парламентської кризи потрібно лише, аби здали мандати 151 депутат, не більше. І якщо на це не погодяться ті ж донецькі, без згоди яких не можна зірвати відкриття сесії, — то знайдуться за відповідну ціну бажаючі й без них... Медведчук шукатиме й знайде. Як знайшов комуністів, аби проголосували за президентську реформу...
Далі все майже без проблем: новий склад парламентської більшості (в ролі опозиції там виступатимуть, звісно, самі комуністи) буде здебільшого есдеківським, бо в їхнє розпорядження переходить нині й армія. Як це відіб’ється на військовій реформі, курсі до НАТО чи навіть участі в оборонному блоці СНД, — невідомо, але до виборів скорочувати їхній склад тепер не будуть, і голосуватимуть всі бійці та офіцери виключно за СДПУ(о). Ну, а решта адмінресурсу вже, здається, у них в руках: міністр освіти — есдек? Есдек. Міністр охорони здоров’я? Так само. Залишаються тюрми, і після цієї кадрової перестановки майбутній парламент можна буде вважати майже сформованим. Хто вирішить цю проблему з тюремним начальством? Пан Марчук? Пані Колінько?..
Таку картину лише й може завершити останнє протистояння Ющенка виключно з Кучмою. Логічне завершення драми, про деталі якої, які вже розгортаються в уяві учасників та спостерігачів, не варто наразі й говорити. Варто лише спитати, чи не злякається Ющенко. На жаль, дізнатися про це неможливо навіть в Конституційного суду.