Про незнищимість вільного духу (/)
06/27/2003 | LLM
Про незнищимість вільного духу
Листи до газети
НОРИЛЬСЬК... Тут щодня, щогодини помирали від свавільних пострілів конвою, від побоїв п’яненьких наглядачів і кримінальних злочинців, від голоду та спраги ще зовсім молоді, худенькі як вербовий пагінець, українці... Помирали з останнім подивом у небо – не рідне, чуже небо, що десь далеким синім крилом торкається України.
П’ятдесят років тому шість політичних зон (шоста – жіноча) оголосили страйк, відомий як Норильське повстання. Проти беззахисних в’язнів було кинуто озброєні до зубів “внутрішні війська”. Може, колись будуть глибокі історичні дослідження та вражаючі фільми на базі спогадів учасників цього повстання (ба, але для таких спогадів, як, наприклад, фундаментальна праця І.Кривуцького, не знаходиться місця в книжкових оглядах сучасних мас-медіа України)... Може, в роки круглих дат на честь Норильського повстання (правнуки? праправнуки?) вивішуватимуть державні прапори, а журналісти розповідатимуть про незнищимість вільного духу людини... Може буде пам’ятник, монумент... Може... А поки що живі учасники повстання – ті, які чудом (або ж як інакше?) вижили на покосі смерті, зібралися у залі палацу на площі Петрушевича у Львові (21 червня – “ЛГ”). Самі для себе, самі з собою. І від хвилювання зупинялися (швидка не чатувала напоготові, її викликали) серця жінок – давалося взнаки пережите. Адже тут – такі довгождані зустрічі, стрибок у молодість, сторч головою, аж до терпкого: ми є? Ми живі?!... Привітання життя в усе ще тривожному відчутті несправжності омріяної свободи. В їхню честь не гриміли салюти, юні “кашовари” не несли їм квітів, президент незалежної країни не вручав їм орденів і медалей, цього дня звиклими нудними новинами заціпило всі радіо й телебачення, а з ними й всюдисущих верховнорадівців – ніхто й не муркнув “вітаємо нескорених учасників Норильського повстання”. На урочистому засіданні були лише голова обласної ради М.Сендак і заступник голови ОДА В.Мельник.
...А вони згадували – коротко, майже півсловом, немов боялися розворушити безодню болю, яку неможливо перебути навіть в уяві. “Ми тоді тримали голодівку десять днів”, – шепоче старенька жінка, така вродлива, з молодечим зблиском очей, що мимоволі бачиш її юною і поривною, як п’ятдесят років тому. Голодівку? Господи, голодні, до краю виснажені люди тримали голодівку... Але кому це нині треба? Тим молодим, які шукають “смажених фактів”? Бо ось, хтось там кинув якусь пляшку в “Дім російської книги”. Оце подія! Оце сенсація! А фактично – стара до нудоти провокація. Хоч би щось нове вигадали “братіки”-україножери, бо й у подарований українцями російському “обществу” будиночок (а де, коли, кому, в якій країні отак, навіть не за “спасибі” будиночки дарують?) летіла якась “пляшка”, щоб розлетітися дзвоном-гавкотом на цілий світ про “клятих націоналістів”.
А “кляті націоналісти”, припорошені літами, сиділи в залі, тамуючи подих, тішилися своєю осінню. І нічого ні в кого не просили – ні пенсій, ні надбавок, ні почестей. Бо вони не раби – вони Люди у найвищому звучанні цього слова. І ще – вони не хочуть (бо вони за це життя покладали), щоб принаймні дещицю тих мук, які випали на їхню долю, зазнало нинішнє покоління. Те, яке здвигає плечами: “І, не надо... Вони ж не по заграницях у наймах гнулись, а в себе на родіні... Тайга, лісоповали – ну й що?” Здеградоване покоління із замороженою совістю. Його не болить ніщо, як би там не йойкав пан М-ло (скорочення “ЛГ”), запевнюючи, що його покоління зацікавиться українською книжкою про сучасних заробітчан. Те, яке й оком не моргнуло, й вухом не повело, й чути не захотіло про книжку Б.Когута “Під чорними вітрами” – живішу, майстернішу, правдивішу, ніж “Архіпелаг ГУЛАГ” Солженіцина? Та цьому поколінню – про путан подавай, марінінську словесну патоку з античеченським присмаком... Оце класне чтиво!
Для горстки колишніх політв’язнів, які зібрались у залі на площі Петрушевича, це покоління – все ще діти, яких треба берегти, леліяти, не тривожити, зболеною до нестями правдою. І в цім біда! Бо тридцяти-сорокалітні бевзі користаються тим. І ходить довкола підстаркуватий і безвідповідальний “дитячий садок”, шукає винних серед “стареньких ортодоксів”, які, ох, як заважають жити! Не пустили ж, бач, 9 травня у Львові бідних “вєтєранов” до рідних енкаведистських могил, а це ж – ай-яй-яй, бідний Кучма, що оце тільки з могили батька приїхав, побачив на всіх телеканалах. І заболіло його те, так тяжко заболіло! Яке вирозуміння, яка співчутливість? А нас не має права боліти ніщо – ні мільйони жертв, закатованих енкаведистами (тими ж енкаведистами, що нині є “вєтєранами органов внутрєнніх дєл”), ні наші рідні, наші друзі-побратими, чиї могили досі в мерзлоті сибірів? Кажете, що заважаємо вам Україну будувати? Та будуйте вже нарешті! Однак сумніваюсь, чи можуть бодай щось збудувати раби. Тому й лине на всі ефіри здебілілий лепет, манкуртить несформовану пам’ять, виколисуючи віковічне хамство безбатченків.
Ірина Калинець, письменниця, громадська діячка, мешкає у Львові
Листи до газети
НОРИЛЬСЬК... Тут щодня, щогодини помирали від свавільних пострілів конвою, від побоїв п’яненьких наглядачів і кримінальних злочинців, від голоду та спраги ще зовсім молоді, худенькі як вербовий пагінець, українці... Помирали з останнім подивом у небо – не рідне, чуже небо, що десь далеким синім крилом торкається України.
П’ятдесят років тому шість політичних зон (шоста – жіноча) оголосили страйк, відомий як Норильське повстання. Проти беззахисних в’язнів було кинуто озброєні до зубів “внутрішні війська”. Може, колись будуть глибокі історичні дослідження та вражаючі фільми на базі спогадів учасників цього повстання (ба, але для таких спогадів, як, наприклад, фундаментальна праця І.Кривуцького, не знаходиться місця в книжкових оглядах сучасних мас-медіа України)... Може, в роки круглих дат на честь Норильського повстання (правнуки? праправнуки?) вивішуватимуть державні прапори, а журналісти розповідатимуть про незнищимість вільного духу людини... Може буде пам’ятник, монумент... Може... А поки що живі учасники повстання – ті, які чудом (або ж як інакше?) вижили на покосі смерті, зібралися у залі палацу на площі Петрушевича у Львові (21 червня – “ЛГ”). Самі для себе, самі з собою. І від хвилювання зупинялися (швидка не чатувала напоготові, її викликали) серця жінок – давалося взнаки пережите. Адже тут – такі довгождані зустрічі, стрибок у молодість, сторч головою, аж до терпкого: ми є? Ми живі?!... Привітання життя в усе ще тривожному відчутті несправжності омріяної свободи. В їхню честь не гриміли салюти, юні “кашовари” не несли їм квітів, президент незалежної країни не вручав їм орденів і медалей, цього дня звиклими нудними новинами заціпило всі радіо й телебачення, а з ними й всюдисущих верховнорадівців – ніхто й не муркнув “вітаємо нескорених учасників Норильського повстання”. На урочистому засіданні були лише голова обласної ради М.Сендак і заступник голови ОДА В.Мельник.
...А вони згадували – коротко, майже півсловом, немов боялися розворушити безодню болю, яку неможливо перебути навіть в уяві. “Ми тоді тримали голодівку десять днів”, – шепоче старенька жінка, така вродлива, з молодечим зблиском очей, що мимоволі бачиш її юною і поривною, як п’ятдесят років тому. Голодівку? Господи, голодні, до краю виснажені люди тримали голодівку... Але кому це нині треба? Тим молодим, які шукають “смажених фактів”? Бо ось, хтось там кинув якусь пляшку в “Дім російської книги”. Оце подія! Оце сенсація! А фактично – стара до нудоти провокація. Хоч би щось нове вигадали “братіки”-україножери, бо й у подарований українцями російському “обществу” будиночок (а де, коли, кому, в якій країні отак, навіть не за “спасибі” будиночки дарують?) летіла якась “пляшка”, щоб розлетітися дзвоном-гавкотом на цілий світ про “клятих націоналістів”.
А “кляті націоналісти”, припорошені літами, сиділи в залі, тамуючи подих, тішилися своєю осінню. І нічого ні в кого не просили – ні пенсій, ні надбавок, ні почестей. Бо вони не раби – вони Люди у найвищому звучанні цього слова. І ще – вони не хочуть (бо вони за це життя покладали), щоб принаймні дещицю тих мук, які випали на їхню долю, зазнало нинішнє покоління. Те, яке здвигає плечами: “І, не надо... Вони ж не по заграницях у наймах гнулись, а в себе на родіні... Тайга, лісоповали – ну й що?” Здеградоване покоління із замороженою совістю. Його не болить ніщо, як би там не йойкав пан М-ло (скорочення “ЛГ”), запевнюючи, що його покоління зацікавиться українською книжкою про сучасних заробітчан. Те, яке й оком не моргнуло, й вухом не повело, й чути не захотіло про книжку Б.Когута “Під чорними вітрами” – живішу, майстернішу, правдивішу, ніж “Архіпелаг ГУЛАГ” Солженіцина? Та цьому поколінню – про путан подавай, марінінську словесну патоку з античеченським присмаком... Оце класне чтиво!
Для горстки колишніх політв’язнів, які зібрались у залі на площі Петрушевича, це покоління – все ще діти, яких треба берегти, леліяти, не тривожити, зболеною до нестями правдою. І в цім біда! Бо тридцяти-сорокалітні бевзі користаються тим. І ходить довкола підстаркуватий і безвідповідальний “дитячий садок”, шукає винних серед “стареньких ортодоксів”, які, ох, як заважають жити! Не пустили ж, бач, 9 травня у Львові бідних “вєтєранов” до рідних енкаведистських могил, а це ж – ай-яй-яй, бідний Кучма, що оце тільки з могили батька приїхав, побачив на всіх телеканалах. І заболіло його те, так тяжко заболіло! Яке вирозуміння, яка співчутливість? А нас не має права боліти ніщо – ні мільйони жертв, закатованих енкаведистами (тими ж енкаведистами, що нині є “вєтєранами органов внутрєнніх дєл”), ні наші рідні, наші друзі-побратими, чиї могили досі в мерзлоті сибірів? Кажете, що заважаємо вам Україну будувати? Та будуйте вже нарешті! Однак сумніваюсь, чи можуть бодай щось збудувати раби. Тому й лине на всі ефіри здебілілий лепет, манкуртить несформовану пам’ять, виколисуючи віковічне хамство безбатченків.
Ірина Калинець, письменниця, громадська діячка, мешкає у Львові
Відповіді
2003.06.27 | Крапля
Re: Про незнищимість вільного духу (/)
Дуже потрібна публікація. Занадто мало ми знаємо про Норільський та Воркутинський страйк політв’язнів, які очолювали українські патріоти,здебільшого вояки ОУН-УПА. Дійсно звитяжна сторінка в нашій історії і маловідома. Але... Авторку подкуди заносить у мезантропію та шовінізм. До чого тут російська «попсова» культура? Для чого «наїжджати» на Солженіцина? Він також скуштував чимало гуалгівської баланди. Для чого бризкати слиною на ветеранів-переможців у Великій Вітчизняній(Другій Світові якщо хочете) війні? За вашою версією Червона Армія складалася виключно з НКВД. Помиляєтеся. Не «енкаведешні яструби» роздушили фашистське стерво і підянли прапор Перемоги над рейхстагом, а звичайні піхотинці та танкісти, серед яких були мільйони українців. Їм напевно дуже гірко чути, коли їх ставлять в один ряд з «енкаведістами» - з тими недолюдками, що стояли у «заградотрядах». Та годі про галицький вузьколобий націоналізм. Герої Норільська та Воркути справді варті пам’ятників, якщо не на місці подій(від москалів годі цього чекати), то хоча би тут на Батьківщині у тому ж самому Львові. І це не все. Книжки, спогади - це все речі потрібні. Але є, на мою думку, тут окрім гуманітарного ще й економічний аспект. Продивіться-но на російські бізнес-видання, що рясніють публікаціями про успіхи металургійного гіганта «Норнікель». Так того самого «Норнікеля», побудованого на кістках політв’язнів. Того самого, що своїми нинішніми успіхами чималою мірою завдячує праці політв’янів, серед яких були тисячі наших співвітчизників. Треба вимагати з «Норнікеля» грошові компенсації в’язням ГУЛАГу . Німецькі Siemens, Henkelта інші компанії виплатили чималі гроші колишнім остарбайтерам. Треба закликати «норільскіх» наслідувати цей приклад. Давайте обговоримо, як це зробити.