07/02/2003 | Мирослава Свистович

Я рідко пишу на форум, оскільки більше зайнята реал-політикою. Але сьогодні ми з чоловіком помінялися місцями, бо в нас “полетіли” обидва комп”ютери, і він займається їх відновленням. Обіцявся з”явитися під вечір, але досі його немає.

Я закликаю вас долучитися до дуже конкретної справи. А саме – до ірпінської боротьби. Шкірою відчуваю, як дехто вже відмахується від такої “дрібниці”. Але гляньте правді у вічі – обговорюючи тут глобальні проблеми, ви мало впливаєте на їх вирішення. А 100 тисяч мешканців Приірпіння – це не так вже і мало в масштабах України. Якби кожен опозиційний медіа-ресурс (інтернет-сайт чи газета накладом, співрозмірним з відвідинами Майдану) зосередила свої зусилля на такому регіоні, то вся Україна вже б була наша.

Я не прошу багато. Нам треба швиденько перекласти на англійську одну сторінку тексту, який з”явиться завтра, та кілька гасел. Переклад потрібен до вечора, щоб у п”ятницю зранку ми встигли його підписати та завезти до шведського посольства. Для чого це потрібно, можете дізнатися з новини на першій сторінці (я не вмію робити пряме посилання синім кольором).

А зараз, оскільки до Ірпеня вже приїздили двоє читачів Майдану з інших регіонів, щоб перейняти досвід, я хочу поділитися цим досвідом з усіма.

На жаль, в нас немає в Ірпені інтернету, тому ірпінські новини з”являються з запізненням. Добралася до Києва лише сьогодні, щоб поставити.

Зараз в нас саме гаряча пора. Нарешті намітився певний прорив, і ми добилися певних успіхів, через що нам повірив народ. Якщо раніше ми раділи, коли кількість наших активістів збільшувалася зі швидкістю одна людина на місяць, то у ці вихідні до нас приєдналося 17 осіб (!). Цим не може похвалитися зараз жодна партія в масштабах України, бо все кругом мовчить. Зате в Ірпені політична активність буяє. А ще вперше за 5 років роботи з людьми в нас спостерігались окремі спалахи ажіотажного попиту на наші агітаційні матеріали, тому ми і прийняли рішення віддати на них останні гроші. Це – дивина (не гроші, а активність), оскільки народ у нас досить інертний. Однак розхитати його все ж таки можна.

Такий спалах активності пояснюється дуже просто: ми вперше добилися хоч і маленьких, але видимих для всіх успіхів. По-перше, влада змушена була відкрити роздаточний пункт молочної кухні, який закрила напередодні першої хвилі наших протестів. По-друге, вона досі не перенесла з центру на окраїну дитячий стоматологічний пункт, хоча збиралась це зробити ще місяць тому. По-третє, харчування на одну дитину в ірпінських садочках збільшилось з 2,90 грн. до 4 грн. По-четверте, вперше за останні років 10 садочки не закрились на літо. Ми також протестували проти перенесення на окраїну дитячої поліклініки, але тут успіх неповний, оскільки влада заявила, що не збиралась її переносити. Ми точно знаємо, що такі плани були, однак не можемо стверджувати, що її збиралися перенести негайно. У всякому разі багато хто вважає, що її не перенесли завдяки протестам, а ми самі вбачаємо позитив у тому, що тепер владі, якщо вона захоче перенести поліклініку, буде важче це зробити після привселюдної вищеописаної заяви.

Звичайно, це дрібниці у порівнянні з тим, що народ втрачає. Бо влада зараз підвищила тарифи на водопостачання і водовідведення, також були масово відключені ліфти. Тому вона й пішла на деякі поступки, бо в Ірпені зараз складається ситуація, коли до нас вже звертаються не окремі громадяни, а цілі трудові колективи і цілі будинки. Зокрема, ми зустрічалися з активістами одного з будинків у Коцюбинському, тут же утворили своєрідний комітет, розповіли їм як боротись, пообіцяли їм свою підтримку, а через тиждень ці мешканці, озброєні рішучістю та знаннями, не дали владі встановити на даху свого будинку якийсь передавач. До них підключилися прихильні до нас депутати селищної ради. Не допомогли ні міліція, ні селищний голова. Люди і депутати вимагають, щоб їм показали документи про нешкідливість цієї антени, влада їх не має, а депутати до того ж обурились, чому вони нічого не знали про встановлення передавача, чому це вирішує сам голова.

Взагалі ми вимагали значно більшого. І, коли вимоги нашого мітингу 29 травня не були внесені до порядку денного сесії, я разом з одним депутатом міської ради подала до суду на міського голову. А на підході були ще сім мам, які також готові були судитися, але ми їх притримали, щоб, якщо нам суд відмовить, подати вже їхні скарги, врахувавши помилки.

Ше ми провели колосальну роботу серед виборців, нацькувавши їх на депутатів. Виявилося, що коли депутата кілька разів перестрінуть виборці на роботі чи на вулиці, і скажуть “Що ж ти, падлюка, так голосуєш”, то це діє. Не чекаючи судового засідання (суд навмисно призначив його після відкриття сесії), міський голова спробував відмовити нам вже голосами депутатів. Однак ми запросили на цю сесію виборців, і депутати вперше не проголосували так, як цього хотів міський голова. Вони, правда, внесли наші питання поки що на розгляд профільних комісій, але і це вже є великим проривом. Тепер ми через виборців давитимемо на членів цих комісій, щоб вони таки внесли ці питання на наступну сесію.

Ще 10 червня виконком прийняв рішення про підвищення тарифів на водопостачання та водовідведення до 2 грн. 41 коп. за кубометр (1 грн. 03 коп. – водопостачання і 1 грн. 38 коп. – водовідведення). Раніше такі рішеня завжди затверджували депутати, тому міський голова й не підписував його, чекаючи сесії (вона відбулася 19 червня). Але, побачивши реакцію депутатів, їх страх перед оприлюдненням з нашого боку перед виборцями їх позиції, голова не ризикнув винести питання на голосування, а просто вустами начальника Виробничого управління водопровідно-каналізаційного господарства проінформував їх про таке підвищення.

Майже ніхто не обурився, депутати скосили під дурників, мовляв. Це не ми, це виконком, що ж поробиш. На жаль, ми ще не дійшли у своєму тиску на них до того, щоб вони не могли “косити”, але це ще попереду.

Начальник Виробничого управління водопровідно-каналізаційного господарства О. Калашніков прийшов на сесію не просто з нервовим виступом про необхідність підвищення плати за воду, лякаючи всіх дизентерією та гепатитом через погані труби, а й з висновками необхідних компетентних органів, які повинні були підтвердити цю необхідність, щоб відразу позбавити будь-яких аргументів імовірних опонентів. Але ж ми живемо в країні, яка займає третє в світі місце по корупції, і в якій отримання необхідного документу є справою, не важчою ніж придбання хлібини у гастрономі.

Цим я хочу сказати лише одне: поки сама не перевірю кожну цифру, яка стала складовою нового тарифу, ніколи не повірю в необхідність цього підвищення. Адже вимога підвищити тариф до 2 грн. 41 коп. (1 грн. 03 коп. – водопостачання і 1 грн. 38 коп. – водовідведення) виглядає знущанням над ірпінчанами на фоні одеських подій. На Одещині, де водних ресурсів обмаль, до 1 січня 2003р. кубометр води коштував 80 коп. (43 коп. – водопостачання і 37 коп. – водовідведення), а новий тариф 1 грн. 12 коп. за куб. м. (63 коп. – водопостачання і 49 коп. – водовідведення) визнано завищеним тим же Антимонопольним комітетом, який успішно все погодив ірпінському водоканалу, тоді як навіть нині діючі в Приірпінні ще з 2000 року тарифи – 1 грн. 40 коп. (48 коп. – водопостачання і 92 коп. – водовідведення) – вищі за нові одеські.

У мене відразу виникло до пана Калашнікова низка запитань, але я не депутат міської ради і можу брати участь в її роботі лише в ролі спостерігача, тому задати їх змогла тільки в індивідуальному порядку в перерві. А на сесії, скориставшись нагодою, не стільки задала питання, скільки передала прохання від людей, які живуть у приватному секторі та користуються водою для поливу городів: “Чому ви не берете гроші з людей за полив городів? Приватний сектор готовий укладати угоди і платити за кожну политу сотку”. Відповідь О. Калашнікова була про те, що в нього не вистачає людей, що в нього тільки одна бригада, яка не встигає штрафувати всіх поливальників…

Прикидатися невідомо ким – це звичайна тактика наших керівників, але залишаючи шанс на те, що пан Калашніков все-таки просто не зрозумів мого запитання, я підійшла до нього в перерві, щоб з’ясувати цю та кілька інших проблем.

Зокрема мене цікавило, чи знає начальник водоканалу, що будь-яке підприємство, яке має потребу в коштах для реконструкції чи модернізації виробництва користується кредитом, якщо у нього бракує власних грошей? “Але кредит, – відповів О. Калашніков – теж потрібно закладати в тариф”. Я пояснила йому, що це зовсім не обов’язково. Просто у нього типова психологія монополіста. Підприємство ж, яке працює в умовах конкуренції, ніколи в подібному випадку не піде на підвищення цін, а, вдосконаливши своє виробництво, зробивши його більш ефективним за рахунок інвестицій, почне отримувати більші прибутки, що дасть йому можливість повернути кредит. На що пан Калашніков відповів мені, що він працює без прибутків.

Не знаю, наскільки прибутковим на сьогодні є водопровідно-каналізаційне господарство, але те, що до тарифу, за яким ми сплачували за воду до сьогодні, закладена певна норма прибутку (рентабельності), знаю стопроцентно, бо пам’ятаю, як я в 2000 р сперечалася з членами комісії з перевірки обґрунтованості підвищення тарифів на воду, які доводили, що там усе нормально, бо норма прибутку закладена середня, а не максимальна, а я говорила, що потрібно не величину норми прибутку досліджувати, а те, як і з чого формується собівартість. То ж, щоб уточнити, що має на увазі О. Калашніков, я перепитала: “У вас до тарифу закладена нульова норма прибутку?” – “Так, ось дивіться”, – відповів начальник водоканалу, переможний вигляд якого все більше змінювався на вигляд людини нервуючої. При цьому він став показувати мені висновки Антимонопольного комітету про те, що в новий тариф закладено лише 60% від потреб в інвестиціях.

Я йому кажу: “Мені не треба висновки, покажіть мені цифри...”, а він нервує і намагається втекти (якийсь дитячий садок!). Тому я вирішила, поки є можливість, вияснити питання, яке задала під час сесії: “Чому Ви не хочете укласти угоди з людьми і брати гроші за полив води?” Мені здавалося, що моє питання поставлене досить чітко, щоб начальник водоканалу зрозумів, що я маю на увазі не штрафи, а плату за воду, але він знову почав говорити про одну бригаду, про низькі зарплати (350 грн.) у його робітників і про те, що нарешті йому ні Адміністративний, ні Кримінальній кодекс не дає права брати з людей гроші. А далі відбувся такий діалог:

- Я кажу не про штрафи, люди хочуть платити за воду якою вони поливають городи.

- Ми не дозволимо поливати городи питною водою.

- Але люди все одно будуть їх поливати, бо на вулиці спека і все горить. І ви самі кажете, що всіх не в змозі переловити й оштрафувати, а тому втрачаєте на цьому величезні кошти. Чому ж не укласти з ними угоди і, навпаки, не заробити тут купу грошей? А потім за зароблені кошти прокласти труби і подавати для поливу непитну воду. Це ж шалений заробіток на рівному місці?

- Як це зробити? Назвіть мені конкретне прізвище, хто хоче укласти угоду, нехай прийде до мене та укладе.

- Ви що не розумієте, що мова йде не про конкретну людину, а про ваші збитки та сотні тисяч грошей, які ви втрачаєте?
- Ви не пускаєте мене в туалет!...

На цьому закінчилося наше спілкування. Звичайно, я (і, мабуть, кожен з нас), могли б дати відповіді на питання, поставлені начальником водоканалу. Але навряд чи він хоче їх знати. Наприклад, як укласти угоди із споживачами на полив води? Дуже просто: дати оголошення, що всі, хто користується водою для поливу городів, повинні прийти до такого-то числа такого-то місяця і укласти угоду на полив городів згідно плану земельної ділянки. Людей, які поливатимуть городи, не уклавши угоди, бригада буде ловити і передавати справу до суду за крадіжку води.

Не обов’язково навіть, щоб люди приходили укладати угоди. Можна зупинитися на спрощеному варіанті: кожен, хто використовує воду для поливу, повинен просто піти до банку і перерахувати на рахунок водоканалу встановлену суму. Згідно закону “Про захист прав споживачів” квитанція, при відсутності окремої угоди, вважається угодою сама по собі. Відсутність квитанції про сплату буде підставою для передання справи до суду.

Але перший варіант є більш вигідний для водоканалу та зручним для малозабезпечених верств населення. Водоканал матиме реєстр споживачів води для поливу, можливість планування доходів, виходячи із знання загальної площі, яка поливається, а “каральна” бригада буде не просто кататися по Приірпінню, витрачаючи бензин та робочий час, а їздити за конкретними адресами, які “забулися” укласти договір. Для бідних же людей форма угоди вигідна тим, що, якщо з якихось причин вони не змогли заплатити вчасно, то можуть зробити це пізніше, коли у них з’являться кошти.

Всім відомо, що кожен продавець намагається продати якомога більше свого товару. І водоканал нічим не відрізняється від продавця, наприклад, хліба. Тільки замість хліба він продає воду. Але чомусь не хоче заробляти грошей, а прагне їх “здирати” з людей. О. Калашніков казав на сесії, що потрібно міняти старі труби, а на це треба кошти. Я ж йому пропоную спосіб заробити ці кошти, не підвищуючи тарифів. І навіть старих труб не викидати після прокладки нових, а використовувати для подачі непитної води для городів. А потім на зароблені кошти можна поставити всім лічильники. Тоді і угод не треба буде ніяких, і жодна крапля води не залишиться неоплаченою.

Як бачите, все не так уже й складно, якщо є бажання та щире прагнення покращити ситуацію. Відсутність же бажання у керівництва навести порядок у водоканалізаційному господарстві та небажання отримати додаткові доходи, які можна буде спрямувати на ті ж інвестиції, мене особисто наштовхує на думку про зовсім інші причини підвищення тарифів.

Я уже говорила, у своїй статті про тарифи на опалення, що у всіх цивілізованих державах природні монополії на кшталт комунальних підприємств є об’єктом регулювання держави, основне завдання якої полягає в тому, щоб максимально захистити інтереси споживачів шляхом створення таких законодавчих умов для роботи цих підприємств, які б максимально наближували їх до роботи в конкурентному середовищі. В іншому випадку буде робитися те, що ми маємо зараз в Україні повсюди: спочатку все безбожно розкрадається, доводиться до ручки, а потім піднімаються тарифи для того, щоб все це привести до ладу. А, оскільки немає умов, які б примушували ефективно використовувати інвестиційні ресурси, то частина з них знову розкрадається. Таким чином уже вималювалася чітка тенденція до безкінечності цього процесу. Тарифи на комунальні послуги, транспортні та особливо залізничні перевезення підвищуються майже щороку зовсім неадекватно рівню інфляції витрат.

Тому 29 червня в центральному парку м. Ірпеня ми зібрали людей навіть не на мітинг, а на нараду, щоб порадитись з народом, що робити далі. Прийшли і ледь не впали з подиву! Ми не збиралися у вихідний день влаштовувати багатолюдне зібрання в парку (бо що з того толку), майже не вели агітації, мало хто знав про це зібрання, до того ж падав дощ, але в парку зібралося 250 чоловік.

Ми розповіли їм про владу і опозицію, про тарифи і ціни, пояснили причини їх зростання, закликали не купляти мішками продукти. Ну а потім намітили спільні плани.

По-перше, вирішили застосувати нову форму тиску на депутатів. Згідно законодавства, виборці мають право давати депутатам доручення. От ми і надрукували такі доручення, де виборці вимагають скликати позачергову сесію, внести на неї низку питань і проголосувати “за”. Зараз іде інтенсивний збір підписів, а потім делегації виборців з”являтимуться до депутатів з цими дорученнями, тероризуватимуть їх на вулиці, вдома і на роботі.

Ми також взяли на себе зобов”язання не словом, а ділом забезпечити роботу водоканалу за старими тарифами, якщо нам передадуть його в управління. І ми дійсно готові це зробити. Це – не піар. Також висловили ідею перетворити водоканал на власність територіальної громади (чи то ЗАТ, чи то колективне підприємство, тут треба узгодити з законодавством), де б кожному члену територіальної громади вручалася одна акція чи сертифікат, діяв би принцип “одна людина – один голос”, люди б самі обирали керівника, розподіляли прибуток, якщо такий буде тощо. Можна було б випустити додаткові акції чи сертифікати, які б не давали права голосу, але давали б право на частку прибутку.

Як заробити кошти – я вже писала. Брати з людей гроші за полив городів. Тим більше, що люди готові платити, та й поливають городи все одно. Городників у нас – тисяч 15. З кожної сотки по гривні – це вже понад 100 тисяч на місяць. Але ж брати треба не по гривні (тут потрібно порахувати, та це невелика проблема).

Натомість керівництво водоканалу вважає за краще ловити поливальників і здирати з них штрафи від 10 до 100 гривень за сотку (середній штраф – 20 гривень). Люди погоджуються давіати на лапу половину штрафу, таким чином гроші йдуть у кишеню, а не до бюджету.

На цій нараді, яка переросла у мітинг, ми вирішили скликати мітинг протесту біля Ірпінського міськвиконкому 7 липня, а також організувати 9 липня пікетування засідання робочої групи по впровадженню українсько-шведського експерименту з місцевого самоврядування в м.Ірпені, звернутися до шведського посольства з проханням зустрітися з представниками територіальної громади, які б розповіли шведам правду про відсутність самоврядування в Ірпені.

Справа в тому, що вже років 10 в Ірпені за шведські гроші відбувається якийсь загадковий експеримент, суті якого ніхто не знає. На нього шведи вже витратили 1 млн. доларів, але реальних кроків ніхто не бачив. У складі делегації приїдутьі нардепи, в тому числі й опозиційні. І ми зустрінемо їх всіх плакатами українською та англійською мовами і посланням. Тому нам і потрібна ваша допомога.

А 10 липня ми збираємося пікетувати Київську обласну державну адміністрації та Кабмін.

Таким чином в Ірпені за літо ми сформуємо досить потужну структуру, вже навели зв”язки з різними групами людей, які самотужки збирали підписи під тим чи іншим протестом. Тепер будемо діяти разом.

Всі ці підписні листи – це також величезна база потенційних прихильників, яку ми поступово впорядковуємо на чотирьох комп”ютерах – 2 в Ірпені і 2 в Києві, щоб убезпечити себе від крадіжки.

Сподіваюся на вашу допомогу, адже Ірпінь – це також Україна.

Перепрошую за сумбурність та граматичні помилки, пишу нашвидкуруч.