07/04/2003 | Shooter

Бійка 3 липня – провал першого кроку до пролонгації Кучми?

Леонід Амчук, УП , 4.07.2003, ОНОВЛЕНО о 9:45

У четвер парламент, можливо, поклав товсту шпалу поперек рейок політичної реформи Кучми. Опозиція вважає, що так їм вдалося попередити чи принаймні відстрочити кілька хитророзумних планів "гаранта". Які всі врешті решт показують справжню мету реформи Кучми – пролонгація його президентства.

При цьому поведінка більшовиків не зовсім зрозуміла. І це демонструє, що підозри антикучмістів не безпідставні. Хоча спікер Володимир Литвин вважає цю ситуацію "тупим, цинічним блокуванням роботи парламенту – бо частина опозиційних сил не хоче міняти систему влади".

У четвер політреформа забуксувала на процедурних питаннях.

Як відомо, за Конституцією, щоб почати розглядати зміни до Основного закону, свій вердикт має винести Конституційний суд. Законопроекти до КС направляє парламент. Але як саме це має бути зроблено? Саме на цій темі зійшлися у протистоянні кучмісти й антикучмісти.

План Банкової – проголосувати у залі за направлення до КС законопроекту Кучми і не голосувати законопроект депутатів, який тепер точніше можна назвати ініціативою опозиції (хоча свого часу за нього голосувала спецкомісія парламенту).

Таким чином влада у ембріоні намагається задушити законопроект опозиції, який містить головну відмінність від кучміного законопроекту: там немає одночасних виборів, отже, немає пролонгації.

На перший погляд поведінка влади видається не зовсім зрозумілою – адже у опозиції все рівно немає 300 голосів за її законопроект. І, для того, щоб продемонструвати відкриті обійми, Банкова могла б піти м'яким шляхом – наприклад, голосувати за обидва законопроекти в пакеті або направити, знову ж таки, обидва законопроекти до КС за підписом Литвина. Не голосуючи.

Але…

Голосувати у пакеті більшовики відмовилися. За словами Кравчука, це різні законопроекти, внесені різними суб'єктами (Кучмою і депутатами), тому і голосуватися вони мають порізно.

Шуфрич, якого тепер прийнято називати "телефоном" Медведчука у парламенті, каже інакше: "Законопроект опозиції зареєстровано лише напередодні, і ми навіть не знаємо, що в ньому".

Цікаво, але ж насправді і не треба знати, що всередині. Це голосування – це не схвалення законопроектів, а лише направлення його до Конституційного суду! Голосування у першому і другому читаннях має відбутися лише після вердикту КС.

"Не голосувати за направлення одного із цих проектів закону до КС – це значить, що обмежити право одного із суб'єктів законодавчої ініціативи, депутатів", - вважає Головатий.

"Давайте ситуацію навпаки. Якби у парламенті була антикучмівська більшість, і вона раптом відмовилася б направити його законопроект до КС. Але яке б вона мала право це робити? Йому, Кучмі, належить право законодавчої ініціативи, і він повинен одержати висновок, щоб представити законопроект по суті".

Але більшовики цих аргументів не чують.

Можливий і другий варіант – аби два законопроекти направити до КС за підписом спікера.

У 1998 році Конституційний суд виніс вердикт, що тільки Верховна Рада подає до КС законопроекти змін до Основного закону. Але форма і процедура цих подань має бути врегульована законодавчо.

Тобто що таке "Верховна Рада подає…", невідомо. Найцікавіше, що у минулому скликанні все це було врегульоване в законі депутатів Медведчука (!) і Крючкова "Про конституційне подання". Але Кучма закон ветував. Тобто процедура залишилася так і не визначеною.

Щоб зараз піти шляхом надання права Литвину направити законопроекти до КС, треба було поморочитися. Але саме цього домагалися опозиціонери. Спочатку слід було внести зміни до порядку денного четверга, щоб там з'явилося питання процедури (саме процедури) направлення законопроектів до КС. Після цього мало б бути проголосована і сама пропозиція – доручити Литвину за своїм підписом віддати документи у Конституційний суд.

Литвин начебто погодився – але погодився теж хитро. Він запропонував заслухати всіх доповідачів. Спочатку Матвієнка, який пропонував проголосувати за доручення спікеру самому направити документи до КС, потім заслухати Лавриновича, який мав представляти законопроект Кучми, потім Мусіяку, який би представляв законопроект опозиції. І після заслуховування всіх проголосувати три питання поспіль.

Опозиція хитрість розгадала. Зрозуміло, що кучмісти не проголосували б за пропозицію Матвієнка доручити спікеру відправку законопроектів до КС. Але, враховуючи, що питання голосуються по порядку, відразу після цього було б поставлено постанову про направлення до КС законопроекту Кучми. І опозиція, яка б побачила, що їх "кинули", не стигла б заблокувати роботу парламенту.

Щоб застрахуватися від такого кидка, опозиціонери пропонували Литвину відразу після виступу Матвієнка голосувати за його пропозицію. По-перше, опозиціонери б застрахувалися, більшовики б не проголосували, і "кидок" був би викритий ще до того, як він трапився. По-друге, таким чином відпала б взагалі потреба голосувати за направлення законопроектів Кучми і опозиції, бо Литвин їх… правильно, направив за своїм підписом. Але спікер на цей сценарій не погодився.

Ось, власне, і все підґрунтя конфлікту. Саме навколо цих процедурних питань і розгорілася четвергова парламентська війна, внаслідок якої не було прийнято жодного рішення, а депутату Шуфричу накостиляли Червоненко і Ратушняк.

Тут ще слід поговорити про причини такої поведінки Литвина. З одного боку, не можна виключати, він остерігався, що опозиція водить його за ніс, весь час придумує нові причини, а тому він не хотів грати роль "лоха". Тим більше що деякі опозиціонери відкрито визнають, що "валитимуть" будь-яку реформу, бо не зацікавлені у ній.

Але набагато імовірніша інша причина. Литвин хоч і не є членом більшості, але в нього вистачає вух, щоб почути команду Банкової – тільки законопроект Кучми до КС, і тільки голосуванням у залі.

Ця теза є для влади принциповою. Навіть можна написати все слово з великої літери – ПРИНЦИПОВОЮ. Трохи нижче – версія, чому саме. Але ослухатися Литвин не міг. Бо розуміє, що ця вимога настільки принципова, що за її провал він може злетіти зі свого спікерського крісла і приземлитися рядовим позафракційним депутатом на гальорці сесійної зали. Оскільки ініціювати 150 підписів за внесення питання про його відставку до порядку денного та проголосувати його зняття 226 голосами – сьогодні це для більшості не проблема.

Тепер, нарешті, ключове – що допоможе зібрати усю мозаїку.

Отже, у четвер влада була невмолимою у питанні початку реформи – жодних компромісів. Ніяких голосувань за направлення до КС пакетом, і жодних направлень до КС за підписом президента. Треба тільки чисте голосування у залі одного законопроекту – Кучми.

Чому? Причин кілька.

По-перше, для подальшої пропаганди Кучміного законопроекту. Треба, щоб він стояв один біля результату "240 голосів "за". Щоб не було ніяких інших конкурентів-опозиційних законопроектів, які б претендували на цю цифру. І, зрозуміло, якби законопроект Кучми направив Литвин, то взагалі б не грав сценарій із виходом Леоніда Даніловіча до телекамер і словами: "Ініційована мною реформа знайшла підтримку більшості народних депутатів". При якому, звісно, ніхто б не звертав увагу, що проголосоване лише подання до КС, а не законопроект по суті.

Але це лише перший аспект.

Найголовніше друге. Будь ласка, ще кілька абзаців концентрації.

Отже, 226 голосів за направлення законопроекту Кучми до КС є своєрідною ЛЕГІТИМІЗАЦІЄЮ його ініціативи. Звичайно, фальшивою легітимізацією, адже ішлося при голосуванні лише про направлення законопроекту до КС. Але коли реформа буде заблокована (ну немає у "гаранта" 300 голосів), це голосування виконає зовсім іншу функцію – це буде своєрідне підтримання ініціативи президента депутатами.

Ось де ключовий момент. І після цього залишається лише очікувати телезвернення Леоніда Даниловича восени-2003 чи весною-2004. Песиків на екрані не буде – бо ітиметься не про поздоровлення, а про антиконституційний переворот:

"Шановні українці! Розпочата мною конституційна реформа підтримана вами – про це свідчать дані обговорення і незалежних соціологічних служб. Політична реформа пройшла схвалення у парламенті! Більшість у парламенті її підтримує! За це 3 липня проголосувало 240 депутатів. Зараз слід набрати 300, але опозиція, яка бачить себе у кріслі президента з необмеженими повноваженнями, свідомо блокує можливість політичної реформи. І саме тому я звертаюся до вас! Влада у руках народу. Хіба суспільство може бути заручником політиканів? Тому після того, як парламент більшістю голосів підтримав мій законопроект, а далі реформа застрягла, я як гарант прав громадян мати краще життя вимушений винести проект змін до Конституції на всеукраїнський референдум (як варіант – Конституційну асамблею). Необхідне обґрунтування правильності мого кроку підтвердив учора Конституційний суд. Строки ж проведення перших одночасних виборів визначить парламент".

Все. Тут – завіса політичного театру і колючий дріт на шляху до елементарної демократії у цій державі.

На користь того, що Кучма іде за таким сценарієм – формулювання у порядку денному засідання Верховної Ради за 3 липня 2003. Там написано не: "Направлення до Конституційного суду". Написано зовсім інше: "Проект закону про внесення змін до Конституції, доповідають міністр юстиції Олександр Лавринович, народний депутат Віктор Мусіяка".

Саме це речення безуспішно намагалася виправити опозиція, і так само вперто Литвин відмовлявся. Чому? Адже ішлося про символічну процедуру.

А тому що коли Кучма винесе свою Конституцію на референдум, то це формулювання буде аргументом, що Верховна Рада попередньо схвалила його законопроект! І нехай таке припущення зараз звучить безглуздо – але коли треба буде необхідне обґрунтування для референдуму, з формальної точки зору буде те, що потрібно: "Проект закону про внесення змін до Конституції підтримали 226 депутатів".

Тобто Кучмі треба максимально далі просунутися по легітимній чи навіть псевдо-легітимній процедурі, щоб пройти як можна коротший відрізок із порушенням закону.

Між цими ланцюгами ще не вистачає однієї ланки. Отже, є необхідність проголосувати в парламенті законопроект Кучми 226 голосами. І є бажання винести його на референдум. Але як це зробити?

Так, у Конституції є цілий розділ ХІІІ – "Внесення змін до Конституції", де говориться, що перекроюванням основного закону займається Верховна Рада. Але! Але є стаття 5 тієї ж Конституції України:

"Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами".

Найважливіше слово – "виключно". Тобто тільки народ може змінювати конституційний лад, і Верховна Рада (згадуваний у статті "орган" держави) не повинна це узурповувати.

Ця стаття 5 Конституції і буде необхідним обґрунтуванням КС для Кучми, коли його політреформа застрягне у парламенті, і він заявить про референдум.

Звичайно, раніше Конституційний суд говорив, що тільки парламент може змінювати основний закон. Але так само зараз КС може виписати і виключення зі свого попереднього вердикту на користь референдуму – адже право народу "змінювати конституційний лад" є "виключним". Так записано в Конституції. І у Основному законі нічого немає про те, що таке ж "виключне право" є й у Верховної Ради.

А рішення Конституційного суду є "обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені" (стаття 150 Конституції).

Коли Кучма вийде за рамки Конституції у проведенні змін до неї, кожна така неузгодженість у фразах чи то Основного закону, чи навіть порядку денного сесії буде на руку Конституційному суду – у підготовці потрібного Кучмі обґрунтування.

Ще один момент – це те, що другий тиждень у темниках всіх центральних телеканалів відпрацьовується тема якогось "Форуму громадських організацій", який має зібратися восени і обговорити шляхи політичної реформи. На перший погляд це схоже на якийсь безглуздя – всенародне обговорення закінчилося 15 травня. Але насправді цей Форум має всі шанси стати тим хором, на який спиратиметься Кучма, виходячи на референдум. "Я ж не хочу, але ви бачите, громадськість вимагає…"

Всі ці розмірковування можуть комусь бути схожі на напад параної. Але для того, щоб розвіяти сумніви у правдивості цих припущень, перевірочна вправа дуже проста. Слід нафантазувати таку картину: Леонід Кучма виходить на середину сцени і потискає руку переможцю виборів. У цієї людини обличчя опозиціонера, а відбувається все у 2004 році. Ви можете таке уявити?