07/07/2003 | Михайло Свистович

Оскільки щойно виявилось, що мушу сидіти дві години нерухомо, а робити більше нічого (всі плани на сьогодні були в реалі, тому не взяв ні дискет, ні паперів), то в продовження теми, як збирати народ, опишу, як ми збирали людей на сьогоднішню акцію.

Взагалі, ми плануємо, коли трохи розгребемося, описати взагалі наш досвід роботи з людьми, як ми починали, що робили тощо. Бо мені сказали, що хтось на цьому форумі описав свій негативний досвід, розчарувався і т.д. Може я помиляюсь, сам не читав, не маю часу читати всі повідомлення, особливо у великих гілках, де перескакують з теми на тему.

Я вже писав, що в минулу неділю ми провели мітинг-нараду кількістю у 250 чоловік, яким сказали, де і коли буде наступна акція.

За 1-2 дні до акції ми розклеїли по місту надруковані моєю рідною партією оголошення, де великими літерами написали дату і місце сьогоднішнього мітингу. Загалом оголошень було десь 400 шт.

Взагалі з розклейкою оголошень є велика проблема, бо люди клеять їх неохоче. Вони комплексують, що хтось помітить, скаже криве слово, двірник, міліціонер чи просто якийсь придурок насвариться тощо. Їм набагато легше роздавати агітки разом з гуртом однодумців чи непомітно розкидати їх по скриньках чи позасовувати до ручок дверей.

До ручок дверей це робити довше ніж по скриньках. А по скриньках - довше ніж роздавати у людних місцях. Місяць тому я попробував і до ручок, і по скриньках, а потім довго матюкався.

Справа в тому, що ми дійшли вже до того, що народ почав значно краще ставитись до нас, бо ми підіймаємо питання, які безпосередньо хвилюють людей. Тому роздавати агітки в людних місцях легше і приємніше ніж колись це було. Правда, цього не розуміють багато наших людей, продовжуючи комплексувати, згадуючи минулі роки.

Я давно не клеїв оголошень, але цього разу, побачивши, що люди комплексують і часто не клеять їх в самих людних місцях, за день до мітингу пішов їх клеїти сам. І зі здивуванням помітив, що наші оголошення ніхто не зриває: ні недоброзичливці, ні двірники. Навіть старі оголошення висять (постійно бігаючи, як собака, я просто не звертав на це увагу). Влада завжди зривала наші агітки, але тут, мабуть, маємо справу із саботажем її розпоряджень, бо все більше бюджетних працівників шепочуть нам на вушко: "Ми з вами".

Люди, які бачили, що я клею, нічого мені не казали або дякували. Жодного кривого слова на свою адресу я не почув.

Потім ми роздали за 1-2 дні до мітингу надрукованих Жовтяком 5 тисяч листівок розміром А4. З одного боку був розклад трьох наших акцій (великими літерами), з другого - 9 антинародних кроків влади (теж достатньо великими літерами) по одному короткому реченню на один крок.

До речі, короткі листівки народ бере значно гірше ніж багатосторінкові агітки.

І знову мене вбив наш народ. Бере людина листівку, при тобі читає, обличчя сяє, кладе в кишеню, обіцяє прийти, а через три хвилини біжить назад: "Так коли і де це буде?" І так кожен третій, кого ми бачимо на мітингу. І сміх, і гріх.

Ще виявилось, що народ, особливо пенсіонери, дуже мало читають, що написано в оголошеннях навіть на під"їздах, бо їх не цікавить реклама, якою обклеєні всі стовпи та стіни. А на мітинги в основному ходять пенсіонери. І жменьку молодих облич (до 30), яких я бачив сьогодні, я вважаю великим нашим проривом. Бо раніше молоді зовсім не було.

Після роздачі листівок ми почали обдзвонювати прихильників, щоб вони сказали сусідам, ті радо відгукувалися, але задавали питання: "А хіба на 11.00? В нас на під"їзді висить на 10.00, на 14.00". Пішов - подивився. Висить на 11.00. Величезними літерами, не високо.

Мені продавець один на базарі лаконічно пояснив причину: "Що ти хочеш? Народ задрочений. Люди виживають, в них стільки проблем, що не пам"ятають власних імен". Мабуть, так воно і є. Бо ми самі зараз живемо на грані не лише фінансового, але й просто фізичного виснаження. Просто на автопілоті. Відчуваєш себе як у дірявому човні. Треба б було зробити інший човен, але нема коли - необхідно вичерпувати воду з дірявого, бо потонеш.

Оце нещодавно сварилися ми з Жовтяком. Сильно сварилися, а потім побачили, що він також так живе. І помирилися.

Ситуація - абзац! Величезні зусилля даютьмалий ефект. Якби були якісь імпульси від опозиції згори, якби люди знали і відчували, що ті відстоюють їх інтереси, то наші б зусилля давали у 5 разів більший ефект. Для них же. Не для нас. Бо їм ставати президентами з прем"єрами та міністрами.

Ще така проблема. В нас левова частка нашої активності зосереджена на Ірпені (40 тис. населення), а до селищ руки особливо не доходять. Частково доходять до Бучі (32 тис.), є перспективи роботи і вже почали трохи працювати у Коцюбинському (11 тис.), але зовсім мало у Гостомелі (12 тис.) та Ворзелі (5 тис.).

Специфіка нашого маразматичного адміністративного утворення під назвою місто Ірпінь, полягає в тому, що кожен населений пункт живе ніби сам по собі. Бучанців не цікавить, що діється навіть в Ірпені, не те що в Коцюбинському, ірпінців не цікавлять Буча і Гостомель тощо. В підсумку стоїмо перед ділемою - де роздавати листівки. Припустимо, що на мітинг в Ірпені приходить одна людина з 20, які отримали листівки. А в Бучі це вже буде 1 зі 100, бо ж виконком знаходиться в Ірпені, а не в Бучі. Листівок мало. Вигідніше їх всі роздати в Ірпенію Але, якщо не розповсюджувати їх по всьому регіону, то селища зовсім нічого не знатимуть.

Ось иак і живемо.

І останнє. Наші активісти. Вони у нас більше підходять до повстання ніж до виборів. Он навіть сьогодні з кулаками кидалися на чиновників, залізницю поривалися перекривати, бо не було озвучки, а чекати було нудно.

В більшості ці активісти - пенсійного чи передпенсійного віку й середнього інтелекту. Вони можуть підписи зібрати, оголосити по будинку збір на мітинг. І це добре. Але прийдуть вибори. І кого ми пошлемо у комісії? Молоді серед наших неофітів - жменька.