Відповіді

• 2003.07.13 | Чучхе

  А комуністи прийняли дебільну заяву

  В якій вона висить на http://www.kpu.kiev.ua/) ні словом не згадано про АК чи взагалі про польський націоналізм, який очевидно менш страшний ніж український націоналізм. Принаймні, Пілсудський із задоволенням би підписався під цією заявою -- це точно
  
  
  ДО ПОРОЗУМІННЯ ЧЕРЕЗ ПРАВДУ
  
  ЗАЯВА
  Президії ЦК Компартії України з приводу 60-ї річниці Волинської трагедії
  
  У липні цього року виповнюється 60-а річниця Волинської трагедії, яка забрала життя десятків тисяч польського та українського населення.
  
  Події на Волині шестидесятилітньої давності стали однією із драматичних сторінок українсько-польських стосунків і потребують сьогодні правдивої і неупередженої оцінки, аби не зашкодити подальшому розвитку добросусідських, партнерських міждержавних відносин між нашими країнами.
  
  Це вимагає від обох сторін державної і політичної волі, виваженості, вимагає не приховувати та не викривляти історичні факти, не перекладати відповідальність одне на одного, не виправдовувати справжніх винуватців волинської різанини.
  
  Для усього світу є очевидним і давно доведеним історичним фактом: вина та відповідальність за масове знищення польського та українського мирного населення на Волині у роки війни цілком та повністю лягає на Організацію українських націоналістів (ОУН) та керовану нею Українську повстанську армію (УПА).
  
  Одночасно ми не маємо права замовчувати винищувальні акції польських збройних загонів проти українського населення. Тисячі українців, які загинули від рук польських екстремістів, нічим не завинили перед польським народом. Тому на такому же рівні, як вшанування жертв Волинської трагедії, слід домовитись на державному рівні щодо проведення скорботних заходів пам’яті українських громадян.
  
  Сьогодні ми можемо констатувати, що до справжньої братовбивчої війни між сусідніми народами привела доведена до абсурду з обох боків націоналістична ідея.
  
  Націоналістично орієнтовані політики в Україні, прагнучи виправдати у очах власного народу та світової громадськості злочинний бандерівський терор, старанно замовчують, що вся ідеологія та практика політичної діяльності ОУН-УПА були просякнуті людиноненависництвом та аморальністю. Ще задовго до Другої світової війни українські націоналісти планували проведення етнічних чисток на західноукраїнських землях, перетворення їх на моноетнічний реґіон.
  
  А спланована оунівцями волинська антипольська “очищувальна акція” – це цілеспрямована реалізація подібних фашистських ідей, і документальних свідчень про це більш ніж достатньо.
  
  Проте слід підкреслити, що весь український народ не несе відповідальності за це кровопролиття, бо ОУН ніколи не відображала його волю, і народу України нема у чому каятись та просити пробачення. Адже від рук “боївкарів” УПА загинули не лише десятки тисяч поляків, але й тисячі українців, які засуджували терор ОУН-УПА, підтримували радянських партизан, були прихильниками Радянської влади, рятували своїх сусідів-поляків або просто відмовлялися брати участь у злочинах бандерівських “різунів”.
  
  Тому і вибачення Президента України від імені українського народу за криваві події на Волині у воєнний період перед польським народом, як того хотіли б сьогоднішні новоявлені необандерівці, видаються не просто надуманими, а й недоречними.
  
  Виражаючи волю комуністів України, з розумінням ставлячись до позиції польської сторони, Президія ЦК Компартії України вважає, що українська сторона на рівні Верховної Ради, Президента та Уряду України має офіційно визнати здійснену на Волині загонами ОУН УПА акцію масової “екстермінації” фактом геноциду польського народу, засудити цей злочин, відмежуватись від дій українських націоналістів та висловити співчуття жертвам волинської трагедії з обох боків.
  
  Ми глибоко переконані, що відкрите визнання та засудження бандерівських злочинів буде сприйнято у Польщі, котра у свій час зробила подібне стосовно операції “Вісла”, як вияв політичної мужності і мудрості української сторони, сприятиме зміцненню міжнародного авторитету України та піднесенню національної гідності її народу, сприятиме поліпшенню порозуміння і довіри між українським і польським народами та розчищенню історичних завалів на шляху до їхньої дружби і співробітництва.
  
  Президія ЦК Компартії України
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2003.07.13 | Галаган

    Комуністи в свойому стилі. Забули пригадати про 44-45. (-)

    Іноді складається враження, що в Україні існує два фронти : фашисти та комуністи.
    
    
    
    
    Галаган.

  • 2003.07.14 | len

    Re:Все верно и правильно !

    Вельмишановный пан Чучхе. Обсуждение Волынской трагедии напоминает на Украине советскую песню: "КОЕ ГДЕ И КОЕ КТО у нас ПОРОЮ".
    Так и многие "историки" описывают волынскую трагедию как деятельность неизвестных науке существ. Резню поляков совершили какие это непонятные пришельцы без фамилий, без званий. Совершили по наитию без организаций. Совершили и куда то испарились! Коммунисты ясно и четко говорят: резню поляков совершила УПА, резню украинцев -АК.
    Ясно и четко сказано коммунистами - инициатором, организатором и вдохновителем резни была УПА. КПУ - в своих изданиях приводит конкретные фамилии "героев", а точнее бандитов.
    Вы в своем постинге обозвали коммунистов дебилами но не привели ни одного факта. С уважением Len 14 июля 2003 года.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2003.07.14 | Габелок

      Re:Чи має моральне право АК засуджувати УПА?

      Я не думаю, що комуністи, руки яких є по лікті в крові мільйонів безневинних людей, мають моральне право засуджувати ОУН, УПА чи АК. Якщо вони хочуть засуджувати когось, то мусять почати з визнання своїх злочинів проти людства, й покаяння перед народами, яких вони винищували та тримали у ярмі кілька десятиліть. Доки вони того не зробили, най краще засунуть свого язика у свою срацю (пардон мою французьку!).

    • 2003.07.14 | Чучхе

      Дурниці порете

      len пише:
      Совершили и куда то испарились! Коммунисты ясно и четко говорят: резню поляков совершила УПА, резню украинцев -АК.
      
      НІ
      Достатньо вернутись до тексту заяви і ви побачите, що там є достобіса про УПА (хоч дуже дивно, як це Бандера сидячи ще в концтаборі керував різаниною поляків) і жодного слова на адресу АК, не кажучи вже про польські власті, Пілсудського, політику пацифікації тощо, таке враження, що нічого цього не було. Я вважаю, що в таких заяваях потрібно видавати на горіхи обом сторонам. Говорив з кількома співробітниками керівного апарату КПУ, вони теж кажуть, що заява не в тему і з нею навіть в партії не всі згодні.
      
      А взагалі це я перший і мабуть останній раз висказуюсь з волинської проблеми, то в двох словах зупинюсь на моїх поглядах. Менше всього в світі мене цікавлять кістки людей, що їх забили п"ятдесят, п"ятсот чи п"ять тисяч років тому. Поставити тре на них пам"ятник написати щось на ктшталт "людям, що вирізали самі себе в самій безглуздій в світі різанині" і квит. Можна й німцям поставити пам"ятник з написом "Молодим захисникам Райху", не знаю тільки наскільки це буде етично.

    • 2003.07.14 | Галаган

      Товаришу Лен !

      Ви колись чули притчу про "Бревно в оці" ? Хоча розумію, буржуазно-опіюмні інсінуації не для справжнього ленінца.
      
      
      Галаган.

    • 2003.07.14 | пан Roller

      Памятник Сусанину на Волыни.

      len пише:
      > Вельмишановный пан Чучхе. Обсуждение Волынской трагедии напоминает на Украине советскую песню: "КОЕ ГДЕ И КОЕ КТО у нас ПОРОЮ".
      > Так и многие "историки" описывают волынскую трагедию как деятельность неизвестных науке существ. Резню поляков совершили какие это непонятные пришельцы без фамилий, без званий. Совершили по наитию без организаций. Совершили и куда то испарились!
      
      Велмишановный пан Лен, я часто с любопытством узнаю исторические подробности из ваших постингов. Сказать честно сказать что для меня явилось большой новостью сообщение о числе жертв трагедии геноцида, как бы я его назвал.
      
      Парадокс заключается еще и в том, что для меня западная Украина ассоциируется каким-то образом не с чисто украинской, православной атрибутикой, а скорее где-то с Польской.
      
      Характерны и обычаи, польский новый год, как его называют в Яремче, католическое рождество. И так далее. Многие выходцы с западной Украины, среди моих знакомых, имеют родственников в Польше, Чехословакии. И когда говорят о себе оказывается , то они наполовину поляки или чехи. То есть не считают себя чисто этническими украинцами. И вот тебе на.
      
      Я понимаю, что простой народ не мог уничтожить такое количество себя самих. Причем детей и женщин. Даже фашисткая Германия в и Сталинская Россия в этом плане была милосердней. Да могли выселить, отправить в зону в концентрационный лагерь на работы в Германию. Ну, на крайний случай, организовано в бабий яр. Но всему этому соответствовала какая-то идея. В данном случае официальной идеи, идеи украинской стороны о ее планах по геноциду я просто не слышу.
      
      Я слышу, что организуются общие поиски правды, как ее называют. Видимо правда спрятана так глубоко, что ее не хорошо видно.
      
      Но я так же слышал высказывание одного видного деятеля сейма , сразу после голосования в парламенте ВР о том, что Украинская сторона признала свое участие в геноциде.
      
      Так ли это? Ведь до сих пор было принято обвинять клятых москалей в геноциде, вернее в голодоморе. А теперь оказывается и от самих украинцев можно ожидать не менее трагических действий. Или в польской резне виноваты опять москали. Может быть это они организовали хитро трагические события.
      
      Потом я слышу обвинения в адрес УПА, ОУН. Но я вижу что УПА или ее последователи сегодня проводят акции помощи Украине. Они с любовью относятся к Украине. И хотя их заслуги в во второй мировой войне на стороне фашисткой Германии до сих пор не нашли должного понимания в ВР, есть уверенность , что когда-то это произойдет.
      
      Когда? И есть ли этому исторические предпосылки. Думаю, да.
      
      Никому не треба напоминать героический образ Ивана Сусанина. Ведь он тоже боролся против захватнических действий поляков. Правда он боролся не против мирного населения. Тем не менее , он заслуживает себе памятника на Волыни, а так думаю. Это послужило бы примирительной тезой в духе военного патриотизма.
      
      И вот еще что. Как в этом смысле правильно оценивать диаспору. У меня возникают некоторые сомнения в связи с названиями обществ, которые носят имена и некоторые названия. Как, например, в постинге ниже.
      Из личного общения я не прихожу к выводу, что эти люди, на сегодня, опасны. Но это сегодня. История, теперь, свидетельствует совсем о другом.
      
      И самое хреновое, что теперь меня смогут обвинять не только в геноциде против украинского народа, но и в геноциде украинского народа. Ужас.
      
      Кто там станет в чем разбираться, если что нибудь когда?
      Не знаешь конкретно за что лучше отдать свою жизнь.
      За свободу Украины, или за освобождение ее. И от кого не знаешь тоже, теперь не знаешь.
      
      Заранее благодарен.
      
      Brgds
      Пан Roller
      -----------
      
      13-07-2003 09:43, пан Roller
      ПОДЯКА стр179
      
      
      
      
      ПОДЯКА
      
      Хочу висловити сердечну под'яку слідуючим особам та організаціям, які уможливили мою другу поїздку в Україну: а саме:
      
      Панство ВОЛОДИМИР й ОРІЯНА Літинські
      Панство Фітяк
      Іван Розквас
      Спілка Української Молоді, Осередок ім. Т. Чупринки в Сіднеї
      Парафія УАПЦ ім. св. Афанасія Лубенського в Ґренвіл
      Парафія УАПЦ - Свято Приображенська в Блектавні
      Управа Української Громади Кабрамата — Ферфілд
      Українська Центральна Інформаційна Служба (УЦІС) - Сідней
      Українська Громада Ст. Меріс
      
      
      
      
      
      
      
      Вірш якого написав артист львівського театру імені Марії Заньковецької - Євген Федорченко. Читав його по радіо СБС в Сіднеї й у Львові.
      
      
      МАРІЧКА ЧИГРИН
      
      Якась вона нестримна і незламна,
      В її руках робота вся горить.
      Коли ж вона, скажіть, відпочиває?
      І чи присіла хоч на мить?
      
      Зустріти братів з великої України,
      Допомогти, розумну раду дать,
      І з ними разом горе поділити,
      І щось веселе розказать…
      
      Летить з вітрами, як лелека,
      Як днів й часу швидкий плин,
      Знайомтесь - наша сестра далека -
      Невтомна й працьовита
      
      МАРІЧКА ЧИГИРИН
      
      СІДНЕЙ, Австралія - неділя 28 - го березня 1991 року
      
      
      // переглядів: 16 // URL: http://maidan.org.ua/n/culture/1058078607

    • 2003.07.14 | пан Roller

      Памятник Ивану С. на Волыни, нужнее. (Re: Сусанин)

      len пише:
      > Вельмишановный пан Чучхе. Обсуждение Волынской трагедии напоминает на Украине советскую песню: "КОЕ ГДЕ И КОЕ КТО у нас ПОРОЮ".
      > Так и многие "историки" описывают волынскую трагедию как деятельность неизвестных науке существ. Резню поляков совершили какие это непонятные пришельцы без фамилий, без званий. Совершили по наитию без организаций. Совершили и куда то испарились!
      
      Велмишановный пан Лен, я часто с любопытством узнаю исторические подробности из ваших постингов. Сказать честно сказать что для меня явилось большой новостью сообщение о числе жертв трагедии геноцида, как бы я его назвал.
      
      Парадокс заключается еще и в том, что для меня западная Украина ассоциируется каким-то образом не с чисто украинской, православной атрибутикой, а скорее где-то с Польской.
      
      Характерны и обычаи, польский новый год, как его называют в Яремче, католическое рождество. И так далее. Многие выходцы с западной Украины, среди моих знакомых, имеют родственников в Польше, Чехословакии. И когда говорят о себе оказывается , то они наполовину поляки или чехи. То есть не считают себя чисто этническими украинцами. И вот тебе на.
      
      Я понимаю, что простой народ не мог уничтожить такое количество себя самих. Причем детей и женщин. Даже фашисткая Германия в и Сталинская Россия в этом плане была милосердней. Да могли выселить, отправить в зону в концентрационный лагерь на работы в Германию. Ну, на крайний случай, организовано в бабий яр. Но всему этому соответствовала какая-то идея. В данном случае официальной идеи, идеи украинской стороны о ее планах по геноциду я просто не слышу.
      
      Я слышу, что организуются общие поиски правды, как ее называют. Видимо правда спрятана так глубоко, что ее не хорошо видно.
      
      Но я так же слышал высказывание одного видного деятеля сейма , сразу после голосования в парламенте ВР о том, что Украинская сторона признала свое участие в геноциде.
      
      Так ли это? Ведь до сих пор было принято обвинять клятых москалей в геноциде, вернее в голодоморе. А теперь оказывается и от самих украинцев можно ожидать не менее трагических действий. Или в польской резне виноваты опять москали. Может быть это они организовали хитро трагические события.
      
      Потом я слышу обвинения в адрес УПА, ОУН. Но я вижу что УПА или ее последователи сегодня проводят акции помощи Украине. Они с любовью относятся к Украине. И хотя их заслуги в во второй мировой войне на стороне фашисткой Германии до сих пор не нашли должного понимания в ВР, есть уверенность , что когда-то это произойдет.
      
      Когда? И есть ли этому исторические предпосылки. Думаю, да.
      
      Никому не треба напоминать героический образ Ивана Сусанина. Ведь он тоже боролся против захватнических действий поляков. Правда он боролся не против мирного населения. Тем не менее , он заслуживает себе памятника на Волыни, а так думаю. Это послужило бы примирительной тезой в духе военного патриотизма.
      
      И вот еще что. Как в этом смысле правильно оценивать диаспору. У меня возникают некоторые сомнения в связи с названиями обществ, которые носят имена и некоторые названия. Как, например, в постинге ниже.
      Из личного общения я не прихожу к выводу, что эти люди, на сегодня, опасны. Но это сегодня. История, теперь, свидетельствует совсем о другом.
      
      И самое хреновое, что теперь меня смогут обвинять не только в геноциде против украинского народа, но и в геноциде украинского народа. Ужас.
      
      Кто там станет в чем разбираться, если что нибудь когда?
      Не знаешь конкретно за что лучше отдать свою жизнь.
      За свободу Украины, или за освобождение ее. И от кого не знаешь тоже, теперь не знаешь.
      
      Заранее благодарен.
      
      Brgds
      Пан Roller
      -----------
      
      13-07-2003 09:43, пан Roller
      ПОДЯКА стр179
      
      
      
      
      ПОДЯКА
      
      Хочу висловити сердечну под'яку слідуючим особам та організаціям, які уможливили мою другу поїздку в Україну: а саме:
      
      Панство ВОЛОДИМИР й ОРІЯНА Літинські
      Панство Фітяк
      Іван Розквас
      Спілка Української Молоді, Осередок ім. Т. Чупринки в Сіднеї
      Парафія УАПЦ ім. св. Афанасія Лубенського в Ґренвіл
      Парафія УАПЦ - Свято Приображенська в Блектавні
      Управа Української Громади Кабрамата — Ферфілд
      Українська Центральна Інформаційна Служба (УЦІС) - Сідней
      Українська Громада Ст. Меріс
      
      
      
      
      
      
      
      Вірш якого написав артист львівського театру імені Марії Заньковецької - Євген Федорченко. Читав його по радіо СБС в Сіднеї й у Львові.
      
      
      МАРІЧКА ЧИГРИН
      
      Якась вона нестримна і незламна,
      В її руках робота вся горить.
      Коли ж вона, скажіть, відпочиває?
      І чи присіла хоч на мить?
      
      Зустріти братів з великої України,
      Допомогти, розумну раду дать,
      І з ними разом горе поділити,
      І щось веселе розказать…
      
      Летить з вітрами, як лелека,
      Як днів й часу швидкий плин,
      Знайомтесь - наша сестра далека -
      Невтомна й працьовита
      
      МАРІЧКА ЧИГИРИН
      
      СІДНЕЙ, Австралія - неділя 28 - го березня 1991 року
      
      
      // переглядів: 16 // URL: http://maidan.org.ua/n/culture/1058078607

  • 2003.07.14 | Габелок

    Досить було поклику на блювотину, навіщо наводити блювотину?(-)

• 2003.07.14 | Анатолій

  Президенти задекларували, а чи задекларує народ!

  Вже неодноразово комуняки переводили стрілки, щоб обілити себе. Гадаю тут саме такий випадок. Згадайте но, вони не винні у голодоморі, бо був неврожай. Вони не винні у смертях людей, коли окупувалиЗахідну Україну. Вони не винні у розстрілах що у Биківні. Вони не винні, що підірвали церкву у Лаврі. Вони не винні, що підірвали будинки на Хрещатику, вони не винні, коли КГБешні зхагони, переодягнені у бійців УПА чинили смерті у Зах. Україні.
  Панове, Ви коли небуть чули, щоб комуністи покаялися і у голос заявили про свою вину. Не було такого. От і зараз, перший секретар райкому КПРС при заводі Південмаш щось там підписав, і знову хтось винен.
  Анатолій
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2003.07.14 | Галаган

    Перший раз, пане Анатолій, я з Вами згоден :) (-)

• 2003.07.14 | Iгор

  НІКОЛИ БІЛЬШЕ - НІГДИ ВЄНЦЕЙ

  У засобах масової iнформацiї Польщi та України вже не перший мiсяць поспiль обговорюється iсторична подiя, 60-рiччя якої виповнюється цього року. Найчастiше кожна iз сторiн згадує взаємнi образи, яких накопичилося чимало в довгiй iсторiї українсько-польських вiдносин, i вiдстоює свою правду. Одну i ту ж подiю висвiтлюють так, що одна iз сторiн виглядає виключно свiтлою, iнша - лише темною. Проте iсторична правда була набагато складнiшою. Iнколи одна деталь, яку випускає недосконала людська пам'ять, може багато пояснити у тому, що вiдбувалося декiлька десятилiть тому.
  Скiльки вже сказано українцями про трагедiю села Павлокоми, населення якого у бiльшостi своїй було вирiзано поляками, а село - спалено! Постраждали абсолютно невиннi люди, в тому числi дiти та старi. Але майже нiхто не згадує, що цивiльнi поляки, якi з косами i вилами йшли вбивати українцiв - це бiженцi з Волинi, родини яких були вирiзанi сусiдами-українцями. На жаль, нинiшнi публiцисти головним чином ведуть суперечку на тему: хто першим почав рiзанину - українцi чи поляки, замiсть того, щоб вiдповiсти на головне питання - чому взагалi почалося взаємне знищення. Шукають iсторичнi коренi й у Хмельниччинi, й у шовiнiстичнiй полiтицi мiжвоєнної Польщi, замiсть того, аби уважно проаналiзувати умови Другої свiтової вiйни, коли спалахнула страшна рiзанина. А ключ до розумiння подiй лежить у тiй епосi, коли за допомогою брутального насильства сильнi свiту цього намагалися вирiшити всi складнi проблеми, створенi iсторiєю.
  Широкомасштабне фiзичне знищення людей лише за їхнє етнiчне походження у перiод вiйни розпочали не українцi чи поляки, а гiтлерiвцi. Окупувавши Польщу та Україну, вони розгорнули тут масове знищення євреїв, залучаючи до геноциду i частину мiсцевого населення. Тоталiтарнi режими взагалi намагалися силою ламати все, що їх не влаштовувало у цьому життi. Гiтлер звинувачував євреїв у всiх бiдах, якi iснують у свiтi, й вимагав "остаточного вирiшення єврейського питання". Жертвами такого "вирiшен-ня" стали близько шести мiльйонiв европейських євреїв, у знищеннi яких брали участь не лише есесiвськi зондеркоманди чи персонал гiтлерiвських таборiв смертi, але полiцаї з мiсцевого населення окупованих країн i навiть певна кiлькiсть цивiльних людей, що органiзовували погроми або здавали євреїв нiмецьким властям. Знищувалися також цигани, а в плани Гiтлера входило i винищення слов'ян. Нацистам було вигiдно, коли такi плани виконувалися руками самих слов'ян - полякiв та українцiв, хорватiв та сербiв...
  Людську свiдомiсть було отруєно жахливою iлюзiєю про те, що важкi iсторичнi проблеми можна вирiшити простим методом - знищенням всiх, кого вважають ворогами. Не лише гiтлерiвський тоталiтаризм пропо-вiдував таку людожерську фiлософiю. Досить згадати знамените сталiнське: "Єсть чєловек - єсть проблема. Нєт чєловєка - нєт проблеми". В умовах Другої свiтової вiйни пiд впливом подiбних антигуманних iдей спалахували страшнi мiжетнiчнi конфлiкти, якi перетворювалися у винищення цiлих народiв.
  Хорватськi усташi вирiзали серб-ське населення, а сербськi четники у вiдповiдь знищували тисячi мирних хорватiв, заодно вбиваючи i боснiйських мусульман. Албанськi великодержавники масово знищували сербiв, чорногорцiв та македонцiв, намагаючись "етнiчно очистити" великi територiї на Балканах для утворення своєї держави, населення якої складалося б виключно з албанцiв.
  На фонi таких подiй українсько-польське протистояння не виглядає чимось унiкальним - воно вписувалося у загальний контекст тих страшних часiв. Примари минулого можуть воскреснути - бiда тодi нинi живим. Коли на Балканах дванадцять рокiв тому, коли серби i хорвати, як по командi, почали звинувачувати один одного в геноцидi часiв Другої свiтової вiйни, то справа завершилася новою вiйною i новим геноцидом. Навряд чи сучаснi поляки або українцi прагнуть такого перебiгу подiй. Тому необхiдно зупинитися вчасно i вiдiйти вiд емоцiйного накалу сучасних дискусiй. Взаємнi вимоги вибачень за трагедiю Волинi (а криваве протистояння вiдбувалося не лише там, воно охопило всi райони спiльного проживання полякiв та українцiв) нi до чого доброго не приведуть. Покаяння є актом iндивiдуальним, людина сама повинна прийти до нього. У власних грiхах повиннi каятися тi, хто їх чинив. Вимагати ж покаяння вiд цiлої нацiї не можна, бо це веде до ви-знання групової вiдповiдальностi. Весь польський народ не вiдповiдає за вбивства мирних українцiв, так само, як весь український народ не повинен нести вiдповiдальностi за знищення мирних полякiв.
  Роз'ятрювати старi рани, посипати їх сiллю нинi нема жодного сенсу. Iсторiю треба пам'ятати, проте не варто поринати у неї з головою, бо можна втратити майбутнє. Не дивно, що у польському суспiльствi такого значення надають 60-й рiчницi волинської трагедiї, а не, скажiмо, 50-рiчному ювiлеєвi тих подiй. Десять рокiв тому поляки лише обирали свiй шлях у майбутнє і їхнє суспiльство займалося важкою справою будiвництва европейської Польщi. Нинi вибiр зроблено i невдовзi країна стане повноправним членом Европейського Союзу. Але вступ до ЕС принесе полякам не лише те, про що вони мрiяли в соцiалiстичнi часи. Можливi й прикрi несподiванки. Тут стануть дiяти европейськi норми, в тому числi й принцип поваги до приватної власностi. А значна частина сучасної Польщi - це колишня Нiмеччина, так званi "Возз'єднанi землi" (Вроцлав, Ґданськ тощо). Вiдразу пiсля вiйни звiдти було виселено нiмцiв, причому робилося це дуже грубими методами. Не виключено, що цi люди та їх нащадки у нових умовах поставлять питання про своє повернення на землi, де вони народилися, де стоять будинки, що їм колись належали, i розкинулися поля, политi потом їхнiх предкiв. А куди дiватися полякам, котрi зараз мешкають в понiмецьких кам'яницях?
  На захiднi землi Польщi, подарованi їй переможцями у Другiй свiтовiй вiйнi замiсть захiдноукраїн-ських та захiднобiлоруських земель i Вiленського краю, котрi вiдiйшли до СССР, головним чином переселялися поляки з територiй, що стали совєтськими. Якщо їх та їхнiх нащадкiв виселять з нинiшнього житла нащадки колишнiх власникiв, то куди ж забиратися цим людям? Лише туди, де народилися вони чи їхнi батьки, тобто в сучасну Україну, Бiлорусь та Литву. Страх перед таким розвитком подiй живе у багатьох полякiв, що живуть на "Возз'єднаних землях". Саме цей страх i стимулював нинiшню кампанiю навколо давнiх волинських подiй. На жаль, Европейський Союз ще чiтко не ґарантував новим своїм членам, що подiбний розвиток подiй повнiстю ви-ключений. Мова йшла лише про недоторканiсть кордонiв, встановлених у результатi Другої свiтової вiйни. А тут йдеться про iнше - в рамках ЕС насамперед пошановується власнiсть громадян, незалежно вiд того, в якiй державi вона знаходиться.
  Тому й згадалися кривди, заподiянi полякам у далекi 40-i роки минулого столiття. Згадали у Польщi, доки нiмцi не почали на весь голос розповiдати свiтовi, що з ними виробляли польськi переселенцi у 1945-1946 роках, вбиваючи i грабуючи мирне нiмецьке населення. А мiльйони та мiльйони людей у рiзних країнах у вiдповiдь згадають всi звiрства нiмецьких окупантiв, вчиненi у роки вiйни, i тим розбудять кровожерливих духiв минулого. Щоб цього не сталося, необхiдно вчасно зупинитися. Досить взаємних звинувачень - нiчого доброго вони не принесуть сусiднiм народам. Хай iсторики вивчають документи, записують свiдчення очевидцiв, пiдраховують кiлькiсть жертв. А звичайним українцям з пересiчними поляками треба жити по-сусiдськи, допомагаючи один одному. Зайва емоцiйнiсть завжди нам шкодила - українцям традицiйно не вистачало елементарної прагматич-ностi, чим i користалися iншi для досягнення своїх цiлей. Нав'язуючи нам дискусiю навколо давнiх подiй, певнi кола сусiдньої держави переслiдують цiлком конкретну мету. Офiцiйнi вибачення українських властей потрiбнi їм для того, щоб згодом поставити питання про повернення власностi польських бiженцiв та вимушених переселенцiв, або ж отримання компенсацiї за цю власнiсть.
  Чим бiльше емоцiй вируватиме навколо давно минулих подiй, тим легше досягти такої мети. Нашi люди повиннi це знати. Не варто вимагати офiцiйних вибачень вiд лiдерiв тiєї чи iншої держави - треба зовсiм iншого. Українцi та поляки, оглядаючись на страшнi факти iсторiї, мають зрозумiти - внаслiдок протистояння багато втратили обидва народи. Минуле не можна переграти, але його варто пам'ятати, щоб не повторювати колишнiх помилок, тим бiльше - злочинiв. Українськi та польськi керiвники повиннi урочисто сказати вiд iменi своїх народiв, що нiколи бiльше не повториться така трагедiя, яка нанесла нам усiм величезної шкоди. Нiколи бiльше - Нiгди вєнцей.

• 2003.07.14 | Софія СОСНЯК

  ЛИСТ ДО ВІКТОРА ЮЩЕНКА У СПРАВІ ВОЛИНІ

  Дорогий Вікторе Ющенко!
  Пишу цього листа під свіжим враженням від прочитаного Вашого листа до Адама Міхніка у польській "Ґазеті".
  Перед моїми очима постала картина, про яку розповідала моя мама. 1942 рік. Українське село Павлокома. Національно свідоме: читальня "Просвіти", Братство Тверезості, Товариство Апостольської молитви, молочарня. Навчали дітей української мови, української молитви.
  7 липня 1942 року. На подвір'я Івана Вацяка ввірвалися німці. Ні, не самі вони прийшли. Привели їх ви-служники - поляки. У вдівця Івана Вацяка було четверо дітей: Юліян, одружений, Степан, Ярослав і наймолодша Ольга. Не німці питали, де сини, а поляки. "Юліян у себе вдома, а ті два кудись пішли, може до дівчат", - відповів Іван. Та не до дівчат пішли хлопці, а крізь вікно вискочили і зникли у кукурудзі, бо побачили, хто по них прийшов. Це був останній день Ярослава у рідній хаті. Він пішов до Української Повстанської Армії. Поляк наказав збиратися Ользі, бо її забирають із собою. Батько заступився за дочку, бо ж їй ішов тільки чотирнадцятий рік! Та "господарями" життя українців показувалися поляки. Били Івана Вацяка прикладами автомата, і він, закривавлений, повалився на землю. Ольгу забрали. Забрали куди? До Авшвіцу! Туди, куди й Вашого батька. Хто знає, може там, у таборі смерті, вони і зустрілися б, але щастя чи нещастя хотіло, щоб люди, яких везли до Німеччини, захворіли на тиф. Вагони затримали. Трупів повикидали, доходяг забрали до лікарень, а тих, хто ще стояв на своїх ногах - повезли далі. Та тим разом шлях змінили. Ольга Вацяк опинилася у Дрездені. Там її забрали до фабрики порцелянових виробів на вулиці Ляйпціґерштрассе, 6. Босою, взимку і влітку, стоячи на цементі, виконувала рабську працю - носила вмивальники на ґіпсових дошках, по сходах, сушити на стелажах. Раз на день водили її, і таких, як вона, під прицілом пістоля, по їжу - брукву, 20 грамів хліба, часом дві картоплини, завбільшки з горіх. Ішла вона чотири кілометри туди й чотири назад.
  1945 рік. Німеччина скапітулювала й Ольга Вацяк поверталася до рідної Павлокоми. У Переворську зустрілася з односельчанами, які розказали, що Павлокома спалена, людей поляки вирізали і нема чого їй туди йти, бо зустріне там смерть. Але вона йшла, бо куди ж було подітися круглій сироті? По дорозі заночувала в одинокої жінки, якій сказала, що йде до Павлокоми, щоб повідомити про смерть своєї співробітниці з Дрездена. Та виявилася полькою і за польку прийняла Ольгу. Сказала дівчині, що все спалене, тільки "кілька українських свиней повтікало з-під польських ножів". Сказаного вистачило, щоб дорога Ольги пролягла до Львова. По дорозі пережила допити ще одних "визволителів" - совєтських. Де була, що робила, чи не допомагала бандерівцям?..
  Час минав. Ті павлокомівці, яким вдалося втекти із села, опинилися у різних областях України, а господарями Павлокоми стали поляки. Ольга Вацяк вийшла заміж за хлопця із свого села. У подружжя народилося дві дочки. Їх виховувала бабуся, бо родичі працювали від ранку до смеркання на колгоспному полі. Та бабуся і переказала про пережите дітям. Слухайте, пане Ющенко! Я перекажу й Вам. Чому Вам? - Бо Ви відважилися просити прощення у поляків за Волинську трагедію від усіх нас.
  3 березня 1945 року. Ранок. На село сунула частина Армії Крайової з цивільними. З сокирами, вилами, косами, зброєю. Навіть десятилітні діти, хто що міг, несли, як зброю, щоб нею убивати українців. У церкві задзвонили дзвони. Людей зганяли до церкви. По дорозі били по чому попало, а кого застали в хаті - катували, а відтак гнали до церкви. Своєю кров'ю люди скропили дорогу до церкви. У церкві польська банда почувала себе господарями ситуації. Перш за все, стріляли по тризубу, який висів біля царських воріт. Так, пане Ющенко, по тризубу. Як доказ, у мене є фотографія, на якій видніють діри, пробиті кулями. Відтак взялися за жінок, старих, дітей. Здирали з них кращий одяг, дітей з мамами ставили в один бік, а бездітних гнали на цвинтар. Хто мав двоє чи більше малят - ділився з бездітними. Декому не вірили, що це її дитина, і змушували годувати груддю немовля, щоб, борони Боже, не залишилася українка живою. На цвинтар зганяли і чоловіків, яких заставляли самим для себе копати ями. Нещасні копали, а відтак їм стріляли у потилицю і вони падали у ті ями. Так, моя бабуся бачила, як піднімалася земля на місцях масового вбиства, бо між убитими були й тяжко поранені. Священика о. Володимира Лемця вивели з церкви, скинули з нього одяг, обмотали колючим дротом, били ціпком та лили на нього воду, щоб, бува, не зомлів, а чув, як у тіло влізають дротяні колючки. На всі знущання змушували дивитися вагітну дружину священика. Наситившись муками, прив'язали священика до коня і виволокли на цвинтар. У той час разом зі священиком замучили поляки і мого діда Івана - батька Ольги Вацяк.Тоді ж замордували поляки і мого другого діда - Дмитра Федака, й Івана Федака, Дмитрового сина, а мого стрийка, тоді ж помер і Іванів кількамісячний син Володимир, а мій двоюрідний брат, того дня замордовано поляками ближчу і дальшу мою родину, в той день порізано, розстріляно, побито 377 українців. Того дня у селі Павлокома не згинув від рук українців ні один поляк!!!
  Чи мають за що павлокомівські жертви перепрошувати своїх убивць? Чому Ви, пане Ющенко, дієте від їхнього імені? Хто дав Вам право таке робити? Павлокома - "тільки одне місце страждань і смерті великої кількості людей" української національності. "Місце, де смерть зроблено промислом", де людей знищували лише за те, що вони українці. Це місце на якому нема могил, бо порізаних, замордованих людей закопували у ними ж викопані ями, які пізніше було загладжено бульдозерами.
  Чому б Вам чи будь-кому з "Нашої України" не проїхатися по наших землях Лемківщини, Надсяння, Холмщини, щоб на свої очі побачити наші зруйновані церкви, наші спустошені каплички, наші понищені та позаорювані цвинтарі, як недавно сталося в українському селі Гломчі?! Чому б Вам не поговорити з тими, хто повернувся таємно на свої землі і хто не признається своїм сусідам-полякам, що вони українці? Чому вони бояться своїх сусідів?
  Пане Ющенко, Вам тяжко висловити свої почуття про те, що знайшли Ви документи про перебування свого батька у таборі в Авшвіці. Ви співчуваєте стражданням жидів у таборах смерті. Правда Ваша, найбільше і найщиріше будь-якій нації у їхніх нещастях можуть поспівчувати українці. Вони ж бо випили чашу горя до дна! Але чому Ви не згадуєте, що в Авшвіці значна частина в'язнів - українці! Чомусь не згадуєте, що десь, колись і жиди поспівчували нам і згадали про український Голодомор-Геноцид, до якого і їхні каґановичі доклали рук? Напевно, Вам відомо про книгу "Мор" Олеся Волі. Там написано, як "співчували" українським дітям, що мліли від голоду, що вмирали від нього. Чи знаєте Ви, Пане Ющенко, про кількість українофобських книжок, виданих польськими і жидівськими авторами? Ось у них нам "співчувають" і за Голодомори, і за сибірські каторги, і за німецькі концентраційні табори!
  Ми великодушні, ми благородні, ми шануємо всіх, ми повертаємо всіх на свою батьківщину... І все ми та ми... А коли ж чогось подібного діждемося від наших сусідів? Ми не прагнемо повернення на польські, московські, словацькі, білоруські, чеські, мадярські чи румунські землі. Ми прагнемо повернення своїх етнічних територій. Ми прагнемо засудження і відшкодування нам за злочини, заподіяні нашими су-сідами. Це - історична справедливість! Цієї справедливості Ви, Пане Ющенко, який маєте амбіції стати президентом Української держави, повинні домагатися, а не перепрошувати від імені всієї нації за заподіяні нам, на нашій землі, кривди.
  Слушно призналися Ви, Пане Ющенко, що Ви не історик. Однак чомусь не дочекалися висновків істориків, а таки "зайшли на чужу територію".
  Як цитуєте Яцека Куроня: "Нащадки волинських поляків мають право віддавати шану своїм близьким і просто співвітчизникам, убитим у певному місці та певного часу українцями. Таке саме право мають нащадки мешканців, наприклад, Павлокоми та Завадки Морохівської, де вбивцями у певний час були поляки...". Все це дуже гарно на папері. А чому ж тоді співвітчизники пана Куроня спалили Діонізієві Радоневі у Павлокомі стодолу, і це кілька років тому; чому погрожували йому убивством, коли він почав упорядковувати сільський український цвинтар?
  Ви пишете, що операцію "Вісла" засудив "польський Сенат та президент Олександр Квасьнєвский". Так, Сенат, за наполегливими вимогами українців, назвав акцію злочинною. Але ні від польського Сейму, ні від президента Квасьнєвского ніякого засуду не було! За операцію "Вісла" було висловлено жаль президентом Квасьнєвским! І тільки того!
  Пане Ющенко, якщо Ви справді вірите, що Ви, як політик, зможете докласти зусиль для примирення цих двох народів, і Ваші зусилля увінчаються успіхом, візьміть на рахунок Ваших зусиль наступне. Моя дочка - друге покоління, яке народжене на чужині. Вона шанує і знає все, що рідне. У середній школі, де донька вчиться, працює вчитель-поляк, який, мабуть, побачивши у неї на шиї тризуб, перед цілим класом заявив, що всі українці - різуни. І це в Канаді! Не у Польщі! Ось Вам спадкоємці Армії Крайової. Ось Вам і спадкоємці тих, хто не покидає думок про Польщу "від моря до моря". Ось Вам і спадкоємець поручника Юзефа Бісса "Вацлава", на руках якого кров невинних українців з Павлокоми!
  Як сказано у Вашому листі, "Толерантність, опір силі, утискам і націоналізмові, боротьба з шовінізмом і антисемітизмом - це цінності, які, навчені трагічним досвідом минулого, вписали до наших політичних програм". Виходячи з того, тепер краще розумію, чому Вам не важко спілкуватися навіть з Комуністичною партією України.
  А дуже хотілося б, щоб "Наша Україна" і її лідери були таки нашими, були собою!