Фобії українського демоса
07/17/2003 | Спостерігач
Фобії українського демоса
Євген Магда, для «Главреда» - 17/07/03
За роки незалежності в Україні якось звикли голосувати і діяти за принципом «Аби не було гірше». Зазначимо, що практично у всіх інших пострадянських країнах діють за принципом «Аби не було війни». Ми поки що не знаємо, які заготовки знаходяться в арсеналах політтехнологів, але приблизно уявляємо, чого бояться наші співгромадяни у випадку приходу до влади того чи іншого претендента на президентське крісло.
Віктор Ющенко. Усі насаджувані страхи і фобії, пов'язані з лідером «Нашої України», можна умовно розбити на дві групи – простонародні й елітарні. Далеким від політики співгромадянам не без допомоги популярних телеканалів вбивається в голову, що у випадку приходу Ющенка до влади чи то Східну Україну наводнять вихідці з Західної, чи то американським фермерам продадуть усю нашу землю, що так досі і не стала повноцінною приватною власністю. Є ще варіант – нібито нерішучий Президент, любитель бджіл і старожитностей, приведе країну до того, що від України відвернуться росіяни, а російська мова на вулицях наших міст і сіл перестане звучати взагалі. Залежність між рейтингом популярності і ступенем демонізованості виявляється прямо пропорційною. Звичайно, Марк Твен мав рацію, що будь-яке згадування в пресі, крім некролога, позитивне, але не до такої ж міри.
Природа елітарних страхів базується на розмірах фракції «Наша Україна» і кількісному потенціалі підбадьорених Ющенком націонал-демократичних сил. Уже неодноразово вашому покірному слузі доводилося чути від помірних центристів: «От оберуть Ющенка – і вся система влади в країні зазнає кадрової революції, аж до дільничних інспекторів і начальників ЖЕКів». Перебільшення в даному випадку помітно неозброєним оком, як і прагнення частини наближених Віктора Андрійовича зруйнувати все «до основанья – а затем...». З не меншою зловтіхою парламентські більшовики говорять про прийдешній переділ власності. Часто, утішаючи себе, натякають, що більше за всіх постраждають товариші з «квіткової» партії, які чимало попсували крові головному «нашеукраїнцю».
Петро Симоненко.
У цьому випадку йдеться про побоювання, пов'язані не з особистістю, а з ідеологією, яку вона сповідує. Чого гріха таїти – у багатьох з нас ще живе насаджений під час кампанії 1999 року негатив стосовно КПУ. Мовляв, «комуністам вірити не можна, розраховувати можна тільки на себе». Переломити ситуацію комуністи могли тільки за допомогою масованої інформаційної атаки, але для неї в них немає коштів і медіа-можливостей. Тому їм найчастіше доводиться демонструвати залізобетонну принциповість у питаннях, де можна було б вчинити гнучкіше.
Сьогодні парламентські лідери лівого флангу не заперечують багатоукладності економіки, так само як і не ратують за тотальну реприватизацію. Слідом за партнерами з КПРФ КПУ поступово буде дрейфувати до ідеології класичної лівої сили західноєвропейського зразка. От тільки занадто швидкого переходу не вийде – комуністи не хочуть утратити свій електорат.
Віктор Янукович. Подальший кадровий ріст цього політика є страшним сном багатьох націонал-демократів і досить серйозних бізнесменів. Перші готові простити прем'єру дві судимості, але з явним невдоволенням дивляться на позиції української мови в Донбасі. Ведмежу послугу Вікторові Федоровичу роблять його «регіональні» партайгеноссе, що говорять такою моторошною українською, що починаєш вірити, начебто споріднення східнослов'янських мов – не більше, ніж придуманий у роки СРСР міф. З бізнесом ситуація ще складніше, адже донецькі «прості правила» його ведення поступово починають виходити за межі регіону. Важко сказати, чи упаде столиця під натиском «регіоналів», але говорять, що потяг Київ – Донецьк відправляється вже з першої колії.
Юлія Тимошенко. У ситуації з лідером БЮТ можна говорити скоріше про превалювання елітарних страхів. Виборцям подобається тендітна жінка, що зробила опозиційність своєю роботою, яка часто, багато і зі смаком критикує владу. У її діях виборці часто бачать відображення власних таємних бажань протестувати і втілювати в життя традиційно дороге українцям гасло «анархія – мати порядку». Тут хотілося б застерегти, оскільки Юлія Володимирівна, звичайно, опозиціонер, але ніяк не прихильниця анархії. Інакше їй не вдалося б свого часу не вибудувати ні могутню бізнес-структуру, ні невелику, але горду опозиційну фракцію. Схоже, пані Тимошенко досить чітко знає, що б вона зробила, ставши першою в історії країни жінкою-президентом, і це змушує її опонентів нервувати. Характер Юлії Володимирівни припускає прикрашання у випадку перемоги її кабінету хоча б віртуальними скальпами ворогів, яких вистачає не тільки серед можновладців. Вони про це, до речі, теж знають.
Віктор Медведчук. Лідер есдеків належить до тієї нечисленної на пострадянському просторі категорії політиків, яких і поважають, і бояться. Та й сам Віктор Володимирович схильний до того, щоб своїми діями часом підігрівати відповідні настрої. Після його заяви про те, що з об'єднаними соціал-демократами воює вся країна, останній чомусь не хочеться здаватися на милість переможця. Нині зосереджені в руках глави АП медійний, фінансовий і адміністративний ресурси змушують припустити: після перемоги на виборах Медведчук навряд чи стане сповідати принцип «Справедливість для всіх». Що, власне кажучи, і лякає. Тому велика імовірність консолідації політиків за принципом «усі дружать проти одного», щоб не допустити приходу «п'ятирічки соціал-демократії» в Україні.
Олександр Мороз. Лідер соціалістів непогано вписався в образ високоморального політика, тому його можливе президентство викликає стурбованість тільки серед нинішніх можновладців. Свого часу знайти компромат на Сан Санича не вдалося, але це не означає, що він не буде грати в подібні ігри. Зрештою «плівки Мельниченка» в інформаційний простір країни і світу запустив саме Олександр Мороз. Тому-то і страхи відповідні – фігуранти записів не хотіли б, щоб їхні слова в аудіоформаті стали причиною для карного переслідування, а інші громадяни, схоже, проти того, щоб докази, зібрані подібним чином, використовувалися в суді.
Сергій Тігіпко і Володимир Литвин. Оскільки сьогодні шанси цих політиків зайняти президентське крісло невеликі, доцільно звести пов'язані з ними страхи в один пункт. Власне кажучи, спортсмена, комсомольця і банкіра Тігіпка і громадяни, й еліта не дуже побоюються – він зусиллями політтехнологів створив собі дуже правильний імідж, такого, за чутками, навіть у природі в чистому вигляді не буває. Тому Сергій Леонідович загалом не страшний. Ну, хіба тільки захоче у випадку президентства власноручно розписатися на всіх гривневих купюрах, що знаходяться в кишенях і гаманцях співгромадян.
Зате від Литвина можна чекати більшого. Спікер виявився не так простим, яким здавався на посаді глави АП, у ньому прокинулися схильність до багатоходових комбінацій і посередництва в широкому розумінні цього слова. Тому-то логічним наслідком його можливого президентства може стати введення для вивчення у вузах курсу «Новітня політична історія України», визнаним дослідником, а тепер і творцем якої є Володимир Михайлович.
Замість післямови. Звичайно, говорячи про електоральні страхи і побоювання, не можна упустити образ ідеального кандидата. Як свідчать дані опитування, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» і компанією «Тейлор Нельсон Софрез Україна» позитивний баланс довіри – недовіри в 27% має тільки церква, нейтральний – Збройні Сили України. Якщо сліпо вірити соціології, виходить, що ідеальним кандидатом у Президенти був би священик з офіцерським минулим, хоча, з іншого боку, баланс церкви за останні півроку погіршився на 9%...
http://www.glavred.info/ukr/
Євген Магда, для «Главреда» - 17/07/03
За роки незалежності в Україні якось звикли голосувати і діяти за принципом «Аби не було гірше». Зазначимо, що практично у всіх інших пострадянських країнах діють за принципом «Аби не було війни». Ми поки що не знаємо, які заготовки знаходяться в арсеналах політтехнологів, але приблизно уявляємо, чого бояться наші співгромадяни у випадку приходу до влади того чи іншого претендента на президентське крісло.
Віктор Ющенко. Усі насаджувані страхи і фобії, пов'язані з лідером «Нашої України», можна умовно розбити на дві групи – простонародні й елітарні. Далеким від політики співгромадянам не без допомоги популярних телеканалів вбивається в голову, що у випадку приходу Ющенка до влади чи то Східну Україну наводнять вихідці з Західної, чи то американським фермерам продадуть усю нашу землю, що так досі і не стала повноцінною приватною власністю. Є ще варіант – нібито нерішучий Президент, любитель бджіл і старожитностей, приведе країну до того, що від України відвернуться росіяни, а російська мова на вулицях наших міст і сіл перестане звучати взагалі. Залежність між рейтингом популярності і ступенем демонізованості виявляється прямо пропорційною. Звичайно, Марк Твен мав рацію, що будь-яке згадування в пресі, крім некролога, позитивне, але не до такої ж міри.
Природа елітарних страхів базується на розмірах фракції «Наша Україна» і кількісному потенціалі підбадьорених Ющенком націонал-демократичних сил. Уже неодноразово вашому покірному слузі доводилося чути від помірних центристів: «От оберуть Ющенка – і вся система влади в країні зазнає кадрової революції, аж до дільничних інспекторів і начальників ЖЕКів». Перебільшення в даному випадку помітно неозброєним оком, як і прагнення частини наближених Віктора Андрійовича зруйнувати все «до основанья – а затем...». З не меншою зловтіхою парламентські більшовики говорять про прийдешній переділ власності. Часто, утішаючи себе, натякають, що більше за всіх постраждають товариші з «квіткової» партії, які чимало попсували крові головному «нашеукраїнцю».
Петро Симоненко.
У цьому випадку йдеться про побоювання, пов'язані не з особистістю, а з ідеологією, яку вона сповідує. Чого гріха таїти – у багатьох з нас ще живе насаджений під час кампанії 1999 року негатив стосовно КПУ. Мовляв, «комуністам вірити не можна, розраховувати можна тільки на себе». Переломити ситуацію комуністи могли тільки за допомогою масованої інформаційної атаки, але для неї в них немає коштів і медіа-можливостей. Тому їм найчастіше доводиться демонструвати залізобетонну принциповість у питаннях, де можна було б вчинити гнучкіше.
Сьогодні парламентські лідери лівого флангу не заперечують багатоукладності економіки, так само як і не ратують за тотальну реприватизацію. Слідом за партнерами з КПРФ КПУ поступово буде дрейфувати до ідеології класичної лівої сили західноєвропейського зразка. От тільки занадто швидкого переходу не вийде – комуністи не хочуть утратити свій електорат.
Віктор Янукович. Подальший кадровий ріст цього політика є страшним сном багатьох націонал-демократів і досить серйозних бізнесменів. Перші готові простити прем'єру дві судимості, але з явним невдоволенням дивляться на позиції української мови в Донбасі. Ведмежу послугу Вікторові Федоровичу роблять його «регіональні» партайгеноссе, що говорять такою моторошною українською, що починаєш вірити, начебто споріднення східнослов'янських мов – не більше, ніж придуманий у роки СРСР міф. З бізнесом ситуація ще складніше, адже донецькі «прості правила» його ведення поступово починають виходити за межі регіону. Важко сказати, чи упаде столиця під натиском «регіоналів», але говорять, що потяг Київ – Донецьк відправляється вже з першої колії.
Юлія Тимошенко. У ситуації з лідером БЮТ можна говорити скоріше про превалювання елітарних страхів. Виборцям подобається тендітна жінка, що зробила опозиційність своєю роботою, яка часто, багато і зі смаком критикує владу. У її діях виборці часто бачать відображення власних таємних бажань протестувати і втілювати в життя традиційно дороге українцям гасло «анархія – мати порядку». Тут хотілося б застерегти, оскільки Юлія Володимирівна, звичайно, опозиціонер, але ніяк не прихильниця анархії. Інакше їй не вдалося б свого часу не вибудувати ні могутню бізнес-структуру, ні невелику, але горду опозиційну фракцію. Схоже, пані Тимошенко досить чітко знає, що б вона зробила, ставши першою в історії країни жінкою-президентом, і це змушує її опонентів нервувати. Характер Юлії Володимирівни припускає прикрашання у випадку перемоги її кабінету хоча б віртуальними скальпами ворогів, яких вистачає не тільки серед можновладців. Вони про це, до речі, теж знають.
Віктор Медведчук. Лідер есдеків належить до тієї нечисленної на пострадянському просторі категорії політиків, яких і поважають, і бояться. Та й сам Віктор Володимирович схильний до того, щоб своїми діями часом підігрівати відповідні настрої. Після його заяви про те, що з об'єднаними соціал-демократами воює вся країна, останній чомусь не хочеться здаватися на милість переможця. Нині зосереджені в руках глави АП медійний, фінансовий і адміністративний ресурси змушують припустити: після перемоги на виборах Медведчук навряд чи стане сповідати принцип «Справедливість для всіх». Що, власне кажучи, і лякає. Тому велика імовірність консолідації політиків за принципом «усі дружать проти одного», щоб не допустити приходу «п'ятирічки соціал-демократії» в Україні.
Олександр Мороз. Лідер соціалістів непогано вписався в образ високоморального політика, тому його можливе президентство викликає стурбованість тільки серед нинішніх можновладців. Свого часу знайти компромат на Сан Санича не вдалося, але це не означає, що він не буде грати в подібні ігри. Зрештою «плівки Мельниченка» в інформаційний простір країни і світу запустив саме Олександр Мороз. Тому-то і страхи відповідні – фігуранти записів не хотіли б, щоб їхні слова в аудіоформаті стали причиною для карного переслідування, а інші громадяни, схоже, проти того, щоб докази, зібрані подібним чином, використовувалися в суді.
Сергій Тігіпко і Володимир Литвин. Оскільки сьогодні шанси цих політиків зайняти президентське крісло невеликі, доцільно звести пов'язані з ними страхи в один пункт. Власне кажучи, спортсмена, комсомольця і банкіра Тігіпка і громадяни, й еліта не дуже побоюються – він зусиллями політтехнологів створив собі дуже правильний імідж, такого, за чутками, навіть у природі в чистому вигляді не буває. Тому Сергій Леонідович загалом не страшний. Ну, хіба тільки захоче у випадку президентства власноручно розписатися на всіх гривневих купюрах, що знаходяться в кишенях і гаманцях співгромадян.
Зате від Литвина можна чекати більшого. Спікер виявився не так простим, яким здавався на посаді глави АП, у ньому прокинулися схильність до багатоходових комбінацій і посередництва в широкому розумінні цього слова. Тому-то логічним наслідком його можливого президентства може стати введення для вивчення у вузах курсу «Новітня політична історія України», визнаним дослідником, а тепер і творцем якої є Володимир Михайлович.
Замість післямови. Звичайно, говорячи про електоральні страхи і побоювання, не можна упустити образ ідеального кандидата. Як свідчать дані опитування, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» і компанією «Тейлор Нельсон Софрез Україна» позитивний баланс довіри – недовіри в 27% має тільки церква, нейтральний – Збройні Сили України. Якщо сліпо вірити соціології, виходить, що ідеальним кандидатом у Президенти був би священик з офіцерським минулим, хоча, з іншого боку, баланс церкви за останні півроку погіршився на 9%...
http://www.glavred.info/ukr/