Дуже рекомендую всім волиностурбованим
07/26/2003 | Shooter
Поки-що найкраща дискусія на академічному рівні, яку довелося бачити.
Цілий номер часопису "Ї".
ВОЛИНЬ 1943. БОРОТЬБА ЗА ЗЕМЛЮ.
http://www.ji.lviv.ua/n28texts/N28-volyn.htm
Наведу лише передмову.
Переднє слово
У 1943 році на територіях окупованої нацистськими військами Волині вибухнув кривавий українсько-польський конфлікт, під час якого найбільше постраждало польське населення. Воно просто перестало існувати - частина була знищена, а частина втекла.
З одного боку це конкретний, чітко артикульований науковцями факт - у 1943 році пролилася ріка крови як військових, так і мирного населення Волині. Великих втрат зазнали обидва народи, але найбільше польська меншина, що мешкала у реґіоні, переважно заселеному українцями. З иншого - це був епізод великого, непримиренного українсько-польського протистояння першої половини та середини ХХ століття. Ненависть старанно підживлювалась як внутрішньою політикою ІІ Речі Посполитої, так і гаслами борців за Українську Державу. Відомо: чим більший гніт тим страшніша відсіч. Проте, боронь Боже, сприйняти це як виправдання жахливих подій.
Нема виправдань злочинам, але можливі пояснення людської поведінки у контексті історичних передумов та обставин, про які нехай сперечаються історики. Ми ж через 60 років можемо давати оцінки лише з моральної точки зору.
Волинський конфлікт не зведеш лише до національних порахунків - було й соціяльне підґрунтя. На національно-конфесійний поділ суспільства наклалася соціяльна стратифікація. Кров проливав селянин, що грабував маєток колоніста. Селянин не мислить світу без землі, яка важливіша для нього і за ідею в усіх її формах та проявах, і за інтеґральний націоналізм Дмитра Донцова, творів якого він ніколи не читав, і за побудову самостійної держави. Абсурдно припускати, що люди, які нерідко прагнули заволодіти майном та землею сусіда, керувались бодай якимись високими принципами. За землю селянин часто готовий вести війну з ближнім, і деколи, на жаль, дійти до крайнощів. Так сталося на Волині 1943 року.
Водночас, очевидними є участь членів українських та польських націоналістичних організацій, а також вплив на ситуацію провокацій совєтів та нацистів. Кожен з учасників конфлікту розглядав територію Волині як зону своїх стратегічних та національних інтересів. Звідси і непримиренність сторін та кривавість конфлікту. У ситуації війни достатньо лише іскри, щоб вибухнуло полум'я. Спроби різних політичних структур контролювати стихійні процеси були невдалими і робилися виключно для використання конфлікту у свої цілях. Проблемою залишається і розмежування позицій двох різних організацій-ОУН як політичної організації та УПА - як військової, що нерідко суперечили одна одній на різних етапах розгортання конфлікту.
Навіть така суто інструментальна річ, як можливі розбіжності у науково-історичній термінології („волинська різанина" чи „українсько-польський конфлікт на Волині"), иноді стає причиною не лише банальних непорозумінь поміж фахівцями, а викликає цілу хвилю асоціативних нашарувань і стереотипів. Нам важко прийняти у сучасного польського автора визначення „Східна Малопольща" та „креси" щодо Західної України. (Принагідно хочемо зауважити, що у частині текстів ми зберігаємо автентичну термінологію, з якою можемо не погоджуватися. Водночас, у певних перекладних текстах редакція залишає за собою право оперувати прийнятою нею термінологією).
Не можна зміряти глибин людського горя, безодню людського страждання. Не поясниш, за що вбито десятки людей - поляків і українців, старих і дітей, жінок і чоловіків.
Можливо, основна помилка - це спроба подати цю трагедію по-казенному поверхово. Вибачень Президентів за акцію "Вісла" чи за "Волинську катастрофу" замало. Попросити прощення і вибачити навзаєм один одному мають народи. Досить шукати у жалобних монументах лише привід для втіхи шовіністичних амбіцій. Цим не розрадиш близьких невинно загиблих. Рівно ж як і приниженням національної гідности иншого народу. Мудріше і далекоглядніше спинити тих, хто сіє насіння ненависти в борозну людського горя, роздмухує напівзгаслий вогонь. Поставити крапку можна буде лише тоді, коли кожен політик, діяч, лідер перед тим, як зробити важливий крок, буде завжди ставити перед собою запитання: хто буде відповідати, якщо політичні ігри чи недалекоглядність призведуть до чергових невинних жертв? Тоді кожен політик усвідомить, що він відповідає не лише за минуле і сьогодення, але й за майбутнє. Можливо після цього рішення стануть виваженими і відповідальними.
У першу чергу це стосується тих сучасних польських і українських державних мужів, що мали б віддати шану жертвам Волині, не перетворюючи поминальні урочистості на демонстрацію шовіністичних амбіцій, поверхових псевдоісторичних поглядів чи взаємних порахунків.
Нам годі приховати емоції, та, мабуть, і не треба. Жодна історична справедливість не вартує невинно пролитої крови і етнічна чистка є злочином, ким би і задля чого б вона не здійснювалася.
Редакція журналу не знає однозначних відповідей на поставлені запитання. Однак ми, як українці, не хочемо йти у майбутнє з тягарем колективного гріха перед сусідами.
Редакція Незалежного культурологічного часопису "Ї"
Цілий номер часопису "Ї".
ВОЛИНЬ 1943. БОРОТЬБА ЗА ЗЕМЛЮ.
http://www.ji.lviv.ua/n28texts/N28-volyn.htm
Наведу лише передмову.
Переднє слово
У 1943 році на територіях окупованої нацистськими військами Волині вибухнув кривавий українсько-польський конфлікт, під час якого найбільше постраждало польське населення. Воно просто перестало існувати - частина була знищена, а частина втекла.
З одного боку це конкретний, чітко артикульований науковцями факт - у 1943 році пролилася ріка крови як військових, так і мирного населення Волині. Великих втрат зазнали обидва народи, але найбільше польська меншина, що мешкала у реґіоні, переважно заселеному українцями. З иншого - це був епізод великого, непримиренного українсько-польського протистояння першої половини та середини ХХ століття. Ненависть старанно підживлювалась як внутрішньою політикою ІІ Речі Посполитої, так і гаслами борців за Українську Державу. Відомо: чим більший гніт тим страшніша відсіч. Проте, боронь Боже, сприйняти це як виправдання жахливих подій.
Нема виправдань злочинам, але можливі пояснення людської поведінки у контексті історичних передумов та обставин, про які нехай сперечаються історики. Ми ж через 60 років можемо давати оцінки лише з моральної точки зору.
Волинський конфлікт не зведеш лише до національних порахунків - було й соціяльне підґрунтя. На національно-конфесійний поділ суспільства наклалася соціяльна стратифікація. Кров проливав селянин, що грабував маєток колоніста. Селянин не мислить світу без землі, яка важливіша для нього і за ідею в усіх її формах та проявах, і за інтеґральний націоналізм Дмитра Донцова, творів якого він ніколи не читав, і за побудову самостійної держави. Абсурдно припускати, що люди, які нерідко прагнули заволодіти майном та землею сусіда, керувались бодай якимись високими принципами. За землю селянин часто готовий вести війну з ближнім, і деколи, на жаль, дійти до крайнощів. Так сталося на Волині 1943 року.
Водночас, очевидними є участь членів українських та польських націоналістичних організацій, а також вплив на ситуацію провокацій совєтів та нацистів. Кожен з учасників конфлікту розглядав територію Волині як зону своїх стратегічних та національних інтересів. Звідси і непримиренність сторін та кривавість конфлікту. У ситуації війни достатньо лише іскри, щоб вибухнуло полум'я. Спроби різних політичних структур контролювати стихійні процеси були невдалими і робилися виключно для використання конфлікту у свої цілях. Проблемою залишається і розмежування позицій двох різних організацій-ОУН як політичної організації та УПА - як військової, що нерідко суперечили одна одній на різних етапах розгортання конфлікту.
Навіть така суто інструментальна річ, як можливі розбіжності у науково-історичній термінології („волинська різанина" чи „українсько-польський конфлікт на Волині"), иноді стає причиною не лише банальних непорозумінь поміж фахівцями, а викликає цілу хвилю асоціативних нашарувань і стереотипів. Нам важко прийняти у сучасного польського автора визначення „Східна Малопольща" та „креси" щодо Західної України. (Принагідно хочемо зауважити, що у частині текстів ми зберігаємо автентичну термінологію, з якою можемо не погоджуватися. Водночас, у певних перекладних текстах редакція залишає за собою право оперувати прийнятою нею термінологією).
Не можна зміряти глибин людського горя, безодню людського страждання. Не поясниш, за що вбито десятки людей - поляків і українців, старих і дітей, жінок і чоловіків.
Можливо, основна помилка - це спроба подати цю трагедію по-казенному поверхово. Вибачень Президентів за акцію "Вісла" чи за "Волинську катастрофу" замало. Попросити прощення і вибачити навзаєм один одному мають народи. Досить шукати у жалобних монументах лише привід для втіхи шовіністичних амбіцій. Цим не розрадиш близьких невинно загиблих. Рівно ж як і приниженням національної гідности иншого народу. Мудріше і далекоглядніше спинити тих, хто сіє насіння ненависти в борозну людського горя, роздмухує напівзгаслий вогонь. Поставити крапку можна буде лише тоді, коли кожен політик, діяч, лідер перед тим, як зробити важливий крок, буде завжди ставити перед собою запитання: хто буде відповідати, якщо політичні ігри чи недалекоглядність призведуть до чергових невинних жертв? Тоді кожен політик усвідомить, що він відповідає не лише за минуле і сьогодення, але й за майбутнє. Можливо після цього рішення стануть виваженими і відповідальними.
У першу чергу це стосується тих сучасних польських і українських державних мужів, що мали б віддати шану жертвам Волині, не перетворюючи поминальні урочистості на демонстрацію шовіністичних амбіцій, поверхових псевдоісторичних поглядів чи взаємних порахунків.
Нам годі приховати емоції, та, мабуть, і не треба. Жодна історична справедливість не вартує невинно пролитої крови і етнічна чистка є злочином, ким би і задля чого б вона не здійснювалася.
Редакція журналу не знає однозначних відповідей на поставлені запитання. Однак ми, як українці, не хочемо йти у майбутнє з тягарем колективного гріха перед сусідами.
Редакція Незалежного культурологічного часопису "Ї"
Відповіді
2003.07.26 | Адвокат ...
А Вам не спадало на думку, що усі оті ламання
списів та дурнів навколо подій 1943 року на Волині має на меті лише одну, але "дуже шляхетну ціль",-- якомога на довше відтягти реабілітацію вояків УПА та надання їм статусу учасників ІІ Війни, зрівняння їх у правах із вояками КА, НКВД, тощо?Прикра, злочинна не справедливість щодо людей, які виборювали волю для України,-- була і є,-- чи не останньою никою, що пов'язує нинішнє українське суспільство зі своїм совєцьким минулим. Ненависть до ОУН-УПА,-- один з найцупкіших совєцьких тотемів. За своєю хвеноменальною здатністю ледь змінювати се та й жити далі, це міт пасує лише перед мітом про жидо- масонську змову.
Зрозуміло, що поступу Україні не буде, допоки борці за її волю будуть і надалі чути се, немов у совєцькому концтаборі. А їхні кати,-- й надалі,-- будуть ґероями.
2003.07.26 | Andrij
Re: Безперечно
Адвокат ... пише:> списів та дурнів навколо подій 1943 року на Волині має на меті лише одну, але "дуже шляхетну ціль",-- якомога на довше відтягти реабілітацію вояків УПА та надання їм статусу учасників ІІ Війни, зрівняння їх у правах із вояками КА, НКВД, тощо?
Маю вас запитати, реабілітацію перед ким? Всі мої знайомі та друзі зі східної України вже 13 років відкрито кажуть "молодці" про бійців ОУН-УПА.
Слава Героям!
2003.07.27 | Адвокат ...
Re: Безперечно
Andrij пише:> Маю вас запитати, реабілітацію перед ким?
Перед Законом.
> Слава Героям!
Слава Україні!
2003.07.27 | Andrij
Re: Безперечно
Адвокат ... пише:> Andrij пише:
>
>
> > Маю вас запитати, реабілітацію перед ким?
>
> Перед Законом.
Із Законом та його виконанням в Україні великі проблеми. Краще почати з реабілітації українських правосуддя та правоохоронців.
2003.07.27 | Адвокат ...
Re: Безперечно
Andrij пише:> Із Законом та його виконанням в Україні великі проблеми. Краще почати з реабілітації українських правасуддя та правоохоронців.
Попри усі перебільшення, в Україні є Закон, є правосуддя, і є правоохоронці. І ніхто з них на охвіційному рівні не зарахований до сумнозвісних "ворогів наріду". Таким чином реабілітація тутечки зайва.
Тут треба інше: вдосконалення та виховання. І в цім контексті реабілітація вояків УПА має,-- окрім сказаного раніш,-- ще й велику виховну ролю.
2003.07.29 | Andrij
Re: "в Україні є Закон, є правосуддя, і є правоохоронці"
Врешті, ми, певно, розуміємо різні речі під "Законом, правосуддям, та правоохоронцями". Як на мене, то їм потрібна величезна ре-абілітація. Тобто, на українській, відновлення дієздатності. Бо вони в Україні на 99.6% не діють.2003.07.29 | Адвокат ...
Якщо українською,
то їм потрібне читке спрямування та жорсткий нагляд з боку спільноти.Ви й самі розумієте, що як треба було Ґеорґієві голову відтяти, або Фельдмана до буцигарні встромити,-- так вони виявили си такі дієздатні, що хоч св'ятих з хати винось!
А латиною, то "корекція" буде.
2003.07.26 | Грек
Ну ви, блін, дайотє!..:)))
Я ж, наївний, думав, що той номер "Ї" там у сусідній гілці вже зачитали від А до Я - так довго тамтешні вумники, з вашого дозволу, "діскусірують":) А вони, виявляється, ні сном ні духом, ісключітєльно бульварну пресу туди тягають:) Виходить, недаремно я не хтів відкривати тієї гілки.Тут, пригадую, якийсь гуманіст заламував руки і цитував, як у змішаній родині знищили польську частину і залишили живими українців. То був хіт. Так ось у журналі можна почитати про те саме у виконанні поляків. Чомусь ніхто не цитує. Для симетрії.
Іще для підвищення рівня дебатів. Визначення "меншини". Бо редакція журналу вживає слово "меншина", тоді як поляки не були в жодному разі класичною меншиною. Так, користуючись їхньою термінологією, можна і до "етнічних чисток", і навіть до "геноциду" договоритися.
Меньшинство (Minority group)
Группа, которая, как правило, находится в численном меньшинстве по отношению к остальной части населения государства, не занимает доминирующее положение; ее члены, как правило, являясь гражданами страны, обладают этническими, религиозными или языковыми отличиями, которые выделяют их среди основной части населения. Обычно членов такой группы объединяют чувство солидарности и желание сохранить свою культуру, традиции, религию или язык.(!!! - поляки хтіли зберегти не традиції, а весь реґіон у складі Польщі) Такая группа может находиться в положении меньшинства, иногда фактически будучи большинством. Статус меньшинства определяется не численностью группы, а наличием отличительных черт, таких как дискриминация. (!!! - з цього погляду меншиною були українці) Основными отличительными характеристиками меньшинства являются:
Члены меньшинства находятся в невыгодном положении по сравнению с другой группой.
Меньшинство идентифицируется по отличительным (очевидным) признакам группы.
Меньшинство - это группа, которая осознает себя таковой, с твердой уверенностью в своем своеобразии.
Люди обычно не становятся добровольно членами такой группы; они ими рождаются.
По выбору или в силу необходимости члены меньшинства предпочитают заключать брак с членами своей группы.
СЛОВАРЬ ПО ПРАВАМ ЧЕЛОВЕКА
http://www.hro.org/editions/glossary/12/minority.htm
2003.07.26 | Людмила Коваль
Re: Ну ви, блін, дайотє!..:)))
Грек пише:> Я ж, наївний, думав, що той номер "Ї" там у сусідній гілці вже зачитали від А до Я - так довго тамтешні вумники, з вашого дозволу, "діскусірують":) А вони, виявляється, ні сном ні духом, ісключітєльно бульварну пресу туди тягають:) Виходить, недаремно я не хтів відкривати тієї гілки.
Дивина, не хтів, не відкрива тієї гілки, але думку про неї маю і оцінку дати можу.
Це дуже по-майданіськи.
2003.07.26 | Грек
перепрошую
Людмила Коваль пише:> Дивина, не хтів, не відкрива тієї гілки, але думку про неї маю і оцінку дати можу.
> Це дуже по-майданіськи.
Вибачайте, але я бачив тут попередні дискусії на цю тему. У "вашій" же гілці бачив Роллера, з чого зробив логічний висновок, що з цим учасником нічого цікавого в темі не буде, а буде все те саме, що було:) Знаєте, є дописувачі, здатні будь-яку тему звести до базарного рівня. Вас особисто не мав на увазі, Ви тут людина нова, хоча вже й збагнули, як воно "по-майданівськи":)
2003.07.26 | Людмила Коваль
Re: перепрошую
Грек пише:> Людмила Коваль пише:
>
>
> > Дивина, не хтів, не відкрива тієї гілки, але думку про неї маю і оцінку дати можу.
> > Це дуже по-майданіськи.
>
Вибачайте, але я бачив тут попередні дискусії на цю тему. У "вашій" же гілці бачив Роллера, з чого зробив логічний висновок, що з цим учасником нічого цікавого в темі не буде, а буде все те саме, що було:)
І помилилися. Гляньте це:
http://maidan.org.ua/n/free/1059135505
Здається нам вдалосі зрозуміти більше, ніж часопису "Ї". Редакія закінчила "Переднє слово" так:
"Редакція журналу не знає однозначних відповідей на поставлені запитання. Однак ми, як українці, не хочемо йти у майбутнє з тягарем колективного гріха перед сусідами".
Тож вони не знають, а ми знаємо. І Roller в цьому відіграє не останню роль.
Знаєте, є дописувачі, здатні будь-яку тему звести до базарного рівня.
Знаю. Форум не інститут благородних дівиць. Тут усякої тварі то парі.
Вас особисто не мав на увазі, Ви тут людина нова, хоча вже й збагнули, як воно "по-майданівськи":)
Навряд чи майданівця з майже трьох річним стажем можна назвати новою людиною.
2003.07.26 | Грек
Re: перепрошую
> > Людмила Коваль пише:
>
> І помилилися. Гляньте це:
> http://maidan.org.ua/n/free/1059135505
Я думаю, що українській владі не потрібна згода Роллера на те, щоб "торгуватися" з поляками:). І справа навіть не у відданості цієї влади бандерівським ідеалам, а з чисто прагматичних інтересів. Зараз полякам німці можуть прищемити хвоста, коли вони увійдуть до ЕС (чехам судетське питання вже поставили), а поляки і собі шукають, на кому б відірватися. Українська влада прекрасно розуміє, що за всіма тими закликами до "морального, етичного, духовного" очищення і покаяння стоїть банальне територіальне питання, а територію розбазарювати не буде навіть постсовківська влада - тут державницький інстинкт таки прокльовується.
А "торгуватися" про число жертв з обох сторін - так то справа істориків і демографів, бо широкі кола громадськості тут некомпетентні. Поляки свої вже підрахували на основі свідчень очевидців (тепер їх залишилося ще підтвердити документально, скоротивши разів у десять), а українці нарешті і собі прочухалися і починають у цьому напрямку працювати. Нехай між собою розбираються, а потім повідомлять результати.
>
> Здається нам вдалосі зрозуміти більше, ніж часопису "Ї". Редакія закінчила "Переднє слово" так:
> "Редакція журналу не знає однозначних відповідей на поставлені запитання. Однак ми, як українці, не хочемо йти у майбутнє з тягарем колективного гріха перед сусідами".
>
> Тож вони не знають, а ми знаємо. І Roller в цьому відіграє не останню роль.
Однозначних відповідей на подібні питання не існує, бо ж відомо, що в кожного своя правда. У таких справах все вирішує активність тієї чи іншої сторони на цьому напрямку: різноманітні дипломатичні заходи (саме так Польща приєднала була до себе цей реґіон, поставивши світову спільноту перед фактом), публікації у міжнародній пресі на свою користь, формування думки з питання провідних світових істориків і політиків і т.д.
Фраза редакції про однозначні відповіді і невинні жертви - чиста демагогія. Власне, а що вони можуть сказати у такій ситуації? Що жоден нарід не мав права у своїй історії повставати, а коли вже повставав, то мусив відстоювати свої права так, щоб нікого не образити?.. Очевидний нонсенс. Але якщо говорити прямо, то тоді б вони мусили визнати, що таким безкровним шляхом подібні питання, територіальні суперечки майже ніколи у історії не вирішувалися - отже, конфлікт був неминучим. Але хто ж таке скаже на сторінках журналу? Тому і доводиться якось викручуватися і розпатякувати про те, що гуманізм - це однозначно набагато гуманніше, ніж антигуманізм.
Дашкевич: "У сучасному політичному житті - та, в результаті, в історичній науці - далі намагаються зберегти погляд на панівні та пригноблені нації, як на щось об'єктивно обгрунтоване, потрібне, необхідне (це ще далекій відгомін поглядів минулого століття на так звані історичні та неісторичні нації). В результаті - подвійний алгоритм мислення, який застосовується в історичній науці з впертою послідовністю.
Полякам і росіянам боротися з чужоземним поневоленням, наприклад, німецьким, - це героїзм і найвищій приклад патріотизму, українцям боротися з польським, російським та іншими поневоленнями зась...
Керівники національновизвольного чи революційного руху (Ленін, Пілсудский) "мали право" співробітничати з чужоземними розвідками, поєднувати власні інтереси - інтереси власного народу, власної партії з інтересами чужих держав; поневолені нації такого права не мали, в першому випадку про жодну зраду не могло бути й мови; у другому випадку - історію України заповнили довгими рядами зрадників народу...
Застосування масового кривавого державного терору, цілого арсеналу безправних засобів, до етногеноциду, включно, організації штучного голоду, депортації в історіографії панівних націй при менших масштабах дій виправдовуються цілком, при глобальніших просто замовчуються... Пригадаю тут інтерпретацію Хмельниччини, Гайдамаччини, чи хоча б подій 40х рр. на західноукраїнських землях (різанина АК та УПА)"
> Знаєте, є дописувачі, здатні будь-яку тему звести до базарного рівня.
> Знаю. Форум не інститут благородних дівиць. Тут усякої тварі то парі.
Так, але не з усякою варто вступати до дискусії:)
> Навряд чи майданівця з майже трьох річним стажем можна назвати новою людиною.
Тоді ще раз перепрошую - був неуважним. Поза тими ролерами і галаганами вже світу божого не бачиш:)
2003.07.27 | Людмила Коваль
Re: перепрошую
Грек пише:Я думаю, що українській владі не потрібна згода Роллера на те, щоб "торгуватися" з поляками:).
На жаль українській владі взагалі нічиєї згоди не треба.
З усім іншим, що Ви написали погоджуюся повністю.
2003.07.26 | Shooter
Re: Ну ви, блін, дайотє!..:)))
Грек пише:> Я ж, наївний, думав, що той номер "Ї" там у сусідній гілці вже зачитали від А до Я - так довго тамтешні вумники, з вашого дозволу, "діскусірують":) А вони, виявляється, ні сном ні духом, ісключітєльно бульварну пресу туди тягають:)
Якби ж то. Ті ж "умінікі" історію знають на рівні Краткава курса ВКП(б). Не знаючи елементарщини.
Тим не менше: номер "Ї", присвячений українсько(партикулярно західноукраїнсько)-польським стосункам 1914-1948 років, а не ВОЛИНСЬКИМ ПОДІЯМ, вирваним з історичного дискурсу, - поки-що найкраще, що довелось прочитати.
2003.07.26 | Людмила Коваль
Re: Shooter, Ви у розкольники записалися?
Вирішили дискусію по Волині на дві гілки розтягнути?2003.07.26 | Shooter
Пардон, але я не бачив дискусії. (-)
2003.07.27 | Людмила Коваль
Re: Пардон, але я не бачив дискусії.
Почитавши Вашу розмову з Ломарем в темі "Ющенко на Франківщені..." (http://maidan.org.ua/n/free/1058790750), я цілком розумію чому Ви не бачите дискусії в темі "І знову винні українці".2003.07.27 | Неосвічений
Re: Дуже рекомендую всім волиностурбованим
Євген Сверстюк
http://www.radiosvoboda.org/programs/us/uk/2003/07/C0F51CB6-12AC-4950-B77E-510F8175F3F2.ASP
Почнемо з того, що ні в поляків, ні в українців нема тієї суворої правдивості і
самокритичності, яка є в німців. Превалюють емоції. Підняти питання про трагедію
у Єдвабному (а простіше, – антиєврейський погром) – це свідчення національної
зрілості в поляків. Але ж це всі знали і замовчували 60 років. Про що свідчить така
колективна мовчанка?
Поляки можуть вільно у Варшаві говорити про українських бандитів на Волині. Але
коли той же професор заговорить про ті ж самі, як і в Єдвабному, погроми
лемківських сіл, про детермінацію українського населення та руйнування сотень
церков у мирний час, його “затюкають”. Директор Інституту національної пам’яті
жив серед виселених українців у Кошаліні і делікатно говорить про добру душу тих
людей. Але чи міг би він тепер перед польською публікою виступити з лекцією
“Стереотип різуна і правдивий образ українця”?
Нарешті, архівний відділ Інституту містить такі цифри, які не вміщуються в голові
обивателя. Скажімо, 1 млн. поляків співпрацював з німецьким окупаційним
режимом. “Нє до повєдзеня!” Можна, для полегкості на серці, загубити один нуль.
Але “все-рівно” буде 100 тисяч коляборантів. “Нахтіґаль” і дивізія “СС Галичина” –
це сезонні появи, і то якихось 10 тисяч. Ми все ж таки по-донкіхотськи бились і
проти нацистів, і проти большевиків. А що робили ті коляборанти на Волині? Чому
історик не пов’язує елементарних фактів? Поляки в німецьких уніформах, з
німецькою зброєю і акції УПА проти поляків. Адже з того все почалося!
Українці, що були в німецькій поліції, прийшли зі зброєю в УПА. На їх місце пішли
поляки, поставивши під загрозу свої сім’ї, адже це були каральні загони. Нагадаємо,
що українців, що співпрацювали з німецькою окупаційною владою, УПА також
жорстоко знищувало, і то разом із сім’ями.
То чи коректно тут застосовувати термін “геноцид”, як це зроблено в матеріялах
виставки, що експонується в Польському посольстві в Україні.
Прозвучала думка, що велика частина території Волині була під контролем УПА, а
отже, – вона несе адміністративну відповідальність. В пропагандивних матеріалах
ОУН-УПА, може, й говорилося про адміністрацію УПА на всій Волині. Але
насправді УПА діяло конспіративно, а військові зіткнення і бої з німцями біля
якогось села закінчувалися тим, що потім прибувала каральна німецька експедиція
в супроводі танків, а то й літаків, і село повністю спалювали разом із худобою і
людьми, які не встигли втекти.
Так було спалено моє село Сільце Городівського району. Спалювання села разом із
людьми стало нормою часів німецької окупації. Це й називалося “військова
каральна експедиція”. Волинь була охоплена такими акціями і відплатними акціями
з другого боку.
Знищення польських сіл виглядало як орґанізована акція помсти на мирному
населенні. Ця безбожна акція викликала осуд і обурення серед українських селян. Я
не уявляю собі, хто міг би признатися до причетности до акції, яка в очах
українського населення була злочинною (так само, як і тепер у наших очах). Я не
вірю, що десь там на Поліссі брало участь у погромах польських сіл українське
населення. Це могли бути люмпенські елементи, на зразок тих, що їздили в Україні
по селах вкінці 20-х років і розкуркулювали багатих з метою грабунку. Не треба
таких називати українськими селянами.
2003.07.27 | Анатолій
А я не стурбований, бо волину маю... (-)
2003.07.29 | Shooter
Анджей Айненкєль. Політика Польщі стосовно українців (/)
Анджей Айненкєльhttp://www.ji.lviv.ua/n28texts/ajnenkiel.htm
Політика Польщі стосовно українців у міжвоєнний період. Вибрані проблеми
Вступ
Проблема, про яку йдеться, є однією з найважливіших у новітній історії обох наших держав та народів. Навколо неї створено багато міфів та упереджень. У роки Другої Речі Посполитої більшість поляків вважала, що її незалежність без земель, які до поділу належали Речі Посполитій, без Львова, який вписався в історію Польщі та її культуру, є неповною. Ми не помічали, що це земля наших сусідів-українців, з якими ми довго жили в одній державі, що вони теж мають до наших, в минулому спільних теренів, свої права.
Обидві сторони виставляли рахунки кривд, іноді справедливі, що ґрунтувалися на непорозуміннях. Обидві сторони забули, однак, що спільне існування було водночас захистом, який дозволяв зберегти своє місце в тій, не найкраще розташованій, частині Европи. Видатний вчений Оскар Галецький нагадував, що незалежно від усього, так склалось, що українська та білоруська національна свідомість розвинулась та найповніше втрималась на територіях, які до поділів творили Річ Посполиту (пор.: О. Halecki, Polish-Russian Relations. Past and Present. „The Review of Politics", т. 5, № 3 із VII 1943, c. 326-327). Я б додав, перефразовуючи Павла Ясєніцу, що була це Річпосполита не двох, а принаймні трьох народів. Це можна віднести також і до ближчих нам часів.
Характер доповіді дозволяє обговорити лише деякі проблеми, а саме:
– умови формування кордонів після 1918 р., їх правовий статус, із тієї точки зору визначити характер польської влади на територіях, де проживали українці;
– питання національної та релігійної структур;
– виникнення українського парламентарного представництва та його роль в державі;
– проблеми українського шкільництва; питання економічного життя;
– форми та методи правління у зв’язку з існуючою внутрішньою та міжнародною ситуацією;
– висновки.
Кожна з обговорюваних проблем має велику літературу. Про неї йтиметься у наступній доповіді.
Слід пам’ятати, що література, яка була опублікована за радянських часів, піддавалась тиску – обов’язковим у ній було поборювання всіх, крім російського, націоналізмів. Подібне було з літературою, яка видавалась у Польщі після 1945 p. До кінця шістдесятих років було обов’язковим критикувати всі дії так званої “буржуазної польської держави”. Еміґраційна польська та українська літератури діяли за принципом “давати відсіч” комуністам та боронити будь-які дії свого народу. Існує теж багата, але ще не повністю використана, джерельна база. Кожна обговорювана проблема могла б стати темою не однієї, а багатьох конференцій. У доповіді торкнуся лише деяких проблем.
Я усвідомлюю труднощі і ризик почину, в якому беремо участь. Декларую добру волю та прагнення зрозуміти аргументи наших сусідів та гостей. Вірю, що з їхнього боку зустрінемо подібне ставлення. Ще раз підкреслюю, що порозуміння – це наш спільний інтерес. Навіть неприємна та невигідна правда про минуле, а це, мабуть, найважливіше, служить повнішому зближенню та примиренню. Це поєднується з нашими теперішніми відносинами, нашим зближенням та нашим місцем у Европі. Европі, нарешті вільній, яка будує демократичне майбутнє та підвалини добробуту своїх мешканців, також нас, громадян двох великих, у масштабі континенту, держав.
Початок суперечки
Політичний і разом з тим територіальний польсько-український конфлікт почався відразу після проголошення Українською Центральною Радою у січні 1918 року самостійності Української Народної Республіки. 9 лютого 1918 p. УНР у Бресті підписала мирний договір з центральними країнами. Він передбачав, що до складу УНР будуть приєднані розташовані вздовж лівого берега Бугу землі Польського Королівства – з Томашовом, Замостем, Холмом та Білою Підляською. Ці землі належали до створеної у 1912 p. Холмської губернії. За російським переписом населення з 1897 p., який повсюдно критикують, на цій території переважали українці, а поляки складали приблизно 25% населення. За переписом міжвоєнного періоду поляки на цій території складали 3/4 населення.
Утворення Холмської губернії, аналогічно до зліквідування російською владою у 1876 p. уніатського віросповідання та примусове, за допомогою жорстоких репресій, визнання прихильників цього віросповідання православними, було складовою русифікаційного процесу. Це натрапило на опір з боку зацікавлених. Коли в період революції 1905 p. видано т. зв. толерантний указ від 17(30) IV 1905 p., уніати примушені перейти на православ’я, прийняли римо-католицьке віросповідання (пор. H. Dylągowa, Unia brzeska i unici w Królestwie Polskim, Warszawa 1989, s. 72).
Рішення Берестейського договору, які поляки сприйняли вороже, не були втілені у життя. Українська Народна Республіка після закінчення війни великими зусиллями боронилась перед більшовиками. На практиці менше значення мала короткотривала українська боротьба, яка велась на правому березі Бугу. Не припинила вона навіть таємних політичних та військових конфліктів між владою УНР і Варшавою.
Серйознішим був конфлікт у Східній Галичині. Тут українці, передусім, розраховували на відокремлення Галичини та Володимирії. Відень не ратифікував Берестейського договору. Поляки прагнули втримати однорідну Галичину, незважаючи на те, що у східній частині проживало більшість українців. 19 жовтня 1918 p. у Львові проголошено Західно-Українську Народну Республіку. Наступного дня Львівська міська рада заявила, що у відповідності із прийнятою декларацією Польського Кола в Австрійському Парламенті місто вже є частиною польської держави.
У ніч з 31 жовтня на 1 листопада, згідно з рішеннями Української Національної Ради, військові сили під командуванням сотника Вітовського стали займати Львів. У день натрапили на польський опір. Не змогли вони повністю зайняти міста, у якому поляки становили більшість. Почалась боротьба, яка поклала початок польсько-українській війні за Східну Галичину. В липні 1919 p. війна закінчилась перемогою польської сторони.
У період, коли відбувалися обидва збройні польсько-українські конфлікти, у Східній Галичині та на територіях, які намагалася зайняти УНР, проблема подальшої долі тієї частини Европи стала предметом дискусій на мирній конференції в Парижі. Для західних держав основною проблемою було становище Росії та проблема боротьби з більшовиками. Міжнародне становище Польщі, формально визнаної після багатьох попередніх заяв, в яких йшлося про суверенітет держави, було набагато кращим, ніж України, яку в Парижі репрезентували дві делегації, офіційно не визнані державами. До того ж, ці делегації займали часом протилежні позиції і звинувачувались у співпраці з центральними державами. Щодо Наддніпрянської України, то держави сприймали її виключно як елемент, що допоможе розв’язати російську проблему. Якщо йдеться про Східну Галичину, то її долю мала вирішити постанова щодо територій, які належали до колишньої Австро-Угорщини. Тут також брались до уваги російські прагнення. Враховувалися польські аспірації та аргументи, а також роль, яку відігравала й була спроможна відігравати Польща в тій частині Європи.
Вихідний пункт – це рішення Верховної Ради від 25 червня 1919 р., яке дозволяло Польщі вести збройні операції аж до річки Збруч. Це уповноваження, як стверджувалось далі у постанові, “в ніякому разі не стосується рішення, яке могло бути прийняте Верховною Радою з метою політичного встановлення статусу Галичини” (цит. за Р.Р. Żurowski vel Grajewski, Sprawa ukraińska na konferencji pokojowej w Paryżu w roku 1919, Warszawa, 1995, s. 37). Цією ухвалою приймалось до відома, що внаслідок перемоги польського війська над українською армією, тобто армії держави, яка була визнана на міжнародній арені, над армією держави, яка не мала цього визнання, цю територію займає Польща. Ця держава – ЗУНР, додаймо, на жаль, радше відкинула всілякі спроби компромісних розв’язок, що дозволили б зберегти існування на частині території, на яку претендувала.
Три дні опісля було підписано Версальський трактат. У 87 статті стверджувалось, що кордони Польщі, які не позначені в цьому договорі, держави Антанти встановлять пізніше. Можна вважати, що це стосувалось також кордону у Східній Галичині. 20 листопада 1919 р. головні держави висловилися за т. зв. мандатною концепцією. Польща мала отримати мандат на Східну Галичину на 25 років, а згодом рішення щодо її подальшої долі мала підняти Ліга Націй. У цій справі пізніше нічого не було зроблено. Проте Польща на цій території, за винятком періоду більшовицького наступу влітку 1920 p., виконувала владні функції. Цьому намагався противитися еміграційний уряд Петрушевича. Не змінила його політики заява Ради Амбасадорів від 12 липня 1921 p. про невизнання уряду ЗУНР як репрезентанта території та населення Східної Галичини (R. Torzecki, Kwestia ukraińska w polityce III Rzeszy 1933-1939, Warszawa, 1972, c. 46).
По-іншому склалась ситуація на тій території України, яка була під російською окупацією. 8 грудня 1919 p. держави коаліції визнали, згідно з рішеннями Версальського договору, право Польщі на встановлення регулярної адміністрації на захід від лінії, яка охоплювала Польське Королівство, утворене Віденським конгресом 1815 року (Конгресове Королівство) разом із колишньою Білостоцькою областю. Ця лінія увійшла в історію під назвою “лінія Керзона”. Разом з тим, держави не брали під сумнів можливих прав, які Польща могла б висунути щодо територій, що розташовані на схід від цієї лінії. Як відомо, 21 квітня 1920 p. було підписано політичну польсько-українську конвенцію, яка визнавала право України на самостійність. Зі свого боку УНР з великими труднощами відмовилась від західних територій Волині, Підляшшя та Східної Галичини. Цей договір, внаслідок підписання мирного трактату з Росією та Совєтською Україною, що попередило відхід Польщі всупереч позиції маршала Пілсудського від співпраці з урядом Петлюри, переніс лінію кордону, наближену до тієї, яку окреслено в договорі з УНР. Після підписання польсько-совєтського договору уряд Петлюри включно з отаманом, знайшов тимчасовий азиль у Польщі. Тут також перебували інтерновані відділи союзної української армії.
Вирішення
Попередній договір від 12 жовтня 1920 p., який набув чинності 2 листопада, після обміну ратифікаційними документами, встановлював формальну передачу частини території Білорусі та України Польщі по всій довжині. Це також стосувалося Східної Галичини.
Не хочу входити у неправильну та суперечливу концепцію маршала Пілсудського про визнання Польщею повністю залежних від Москви совєтських республік: української та білоруської. Однак треба ствердити, що внаслідок тодішньої військової та політичної ситуації, яка склалася, самостійна українська державність перестала, на жаль, існувати. Врешті-решт Рада Амбасадорів постановою від 15 березня 1923 p., згідно зі статтею 87 Версальського договору, вирішила визнати кордоном Польщі лінію, узгоджену за згодою Польщі та совєтів згідно з рішеннями Ризького договору. Щодо суверенітету над Галичиною, в тому числі й Східною, визнано права Польщі згідно із 91 статтею мирного договору в Saint Germain – en Laye, що в дійсності було вже заздалегідь вирішене (текст Dziennik Ustaw RP z 1923 r., nr 49, póz. 333). Ухвала містила твердження, що було видане у зв’язку з тим, “що Польщею визнано, коли йдеться про східну частину Галичини, етнографічні обставини обов’язково змушують встановити там автономний устрій” (там само).
Ця остання проблема представлялась наступним чином.
Ще в 1921 році продовжувались польсько-західноукраїнські переговори на тему можливого порозуміння, яке за ціну визнання польської державності та відмови від подальшого існування західноукраїнського еміґраційного уряду гарантувало б Україні деякі автономні права. Безрезультатно (R. Torzecki, там само, с. 48).
У 1922 році минув термін повноважень Законодавчого Сейму, в якому Східну Галичину, з огляду на те, що на цій території вибори не проводились, представляли виключно польські депутати, обрані 1911 року до австрійської Державної Ради. Після фактичної стабілізації ситуації в державі, після підписання Ризького договору, незважаючи на певні застереження з боку держав коаліції, було започатковано підготовку виборів до Сейму та Сенату на всій території Речі Посполитої. Трохи раніше законом від 5 грудня 1920 p. створено на території колишньої Галичини чотири воєводства: Краківське, Львівське, Станиславівське та Тернопільське (Dziennik Ustaw RP 1920 r., nr 117). Під час встановлення воєводств, зокрема, Львівського, його кордони були пересунуті на захід так, щоб у його межах була польська більшість. Черговим законом від 4 лютого 1921 p. створено три східні воєводства: Волинське (столиця в Луцьку), Поліське (Брест) й, нарешті, Новогородське (Dziennik Ustaw 1921 r., nr 16). І тут застосовувались аналогічні критерії територіального поділу.
Слід пам’ятати, що до війни в адміністрації Східної Галичини домінували поляки, проте українці теж займали керівні посади. Впливали вони на відносини у державі через автономні інституції з Державним Сеймом на чолі та власним парламентським представництвом у Відні. Користувались теж, можливо у меншій мірі, ніж поляки, існуючими в монархії політичними свободами. Після створення ЗУНР – з адміністративних посад, у тих місцях, де нею були встановлені владні структури, було звільнено поляків. Зайняття військом польським територій, якими управляла ЗУНР, означало припинення діяльності органів Республіки, наслідком чого було усунення українців з займаних ними посад. Зрештою, багато українців, сприймаючи нову ситуацію як тимчасову польську окупацію, не хотіли брати у ній участі.
Внаслідок цього становище українців на тій території набагато погіршало. Спробою налагодження цього стану речей, а насамперед з метою набути акцептацію держав коаліції для ситуації у східній частині колишньої Галичини та наступних виборів було прийняття 26 вересня 1922 p. закону про принципи загального воєводського самоврядування, перш за все воєводств: Львівського, Тернопільського, Станиславівського (Dziennik Ustaw RP 1922 r., nr 80, póz. 829). Цей закон – на його постанови посередньо покликалася згадувана вище ухвала Ради Амбасадорів – ніколи, на жаль, не набрав чинності. Слід додати, що не зроблено спроби на тогочасні умови ризикованої та складної для обох держав, створення інституцій, які дозволили б українцям Східної Галичини повернути дотеперішні позиції, де українці могли б впливати на хід справ як в реґіоні, так і в державі, в якій опинились не за власним бажанням. Це зауваження семантичного характеру. Українці з моменту створення ЗУНР – територію, про яку говоримо, називали Західною Україною, поляки Східною Малопольщею, українці вживали теж назву “Галичина”. Вказую на назви, вживані обома нашими державами, щоб не викликати непотрібних емоцій, тим більше, що назва “Східна Малопольща” сьогодні має лише історичне значення, та сприймаю її лише в категоріях часу та місця.
Висновки
З точки зору міжнародного права територія Речі Посполитої Польщі, а також землі, на яких проживали українці, були узаконеними. Як польську владу, так і польську державність на цій території було визнано міжнародними договорами. Таке становище, виборонене Польщею збройно та схвалене пізніше відповідними мирними договорами, відповідало прагненням та відчуттям польського суспільства.
Натомість, щодо можливого встановлення на тих землях автономії, суспільство поділилось. Слід пам’ятати, що частина польського суспільства взагалі брала під сумнів існування української нації та вважала, що асиміляція груп, які мали менш чітку національну свідомість, є можливою. Цю позицію представляла головно ендеція (націонал-демократи). Проте, пам’ятаючи русифікаторську політику російської влади, примушування уніатів переходити на православ’я, багато поляків вважало, що в самостійній державі слід вести дії, які дозволять повернути Польщі тих, у яких пращури від Польщі були відірвані силоміць. Ця проблема породжувала конфлікти, а адміністрацію, стосувалось це, напр., політики воєводи Юзевського на Волині, звинувачували в діях, що не відповідали національним інтересам.
Польща як держава, що управляла та розпоряджалась реальною силою, мала в тій сфері більші можливості, ніж українці, позиція яких в цьому питанні була теж різною. Частина вважала, що в існуючих умовах слід прямувати до досягнення компромісу з Польщею. Тим більше, виявилось, що надії на свою державність є нереальними, а реальна альтернатива – це існування або в демократичній, все ж таки, польській державі, або під совєтською владою, де проукраїнська лінія незабаром виявилась ілюзією. Фікцією виявилась і самостійність совєтської української республіки. Частина українців оптувала – насамперед з огляду на суспільний чинник – за совєтами. Третя течія безкомпромісних прихильників боротьби за самостійність України сприймала реальну ситуацію як польську окупацію. Окупацію ту слід поборювати всякими силами, також з допомогою збройних та терористських акцій, спрямованих і проти тих українців, які співпрацювали з поляками. Ця течія перейшла, до речі, аналогічно як і комуністи, до підпільної діяльності – як Українська Військова Організація. Наприкінці двадцятих років вона перетворилась в Організацію Українських Націоналістів й стала на дедалі більш непримиренні, антипольські, крайні націоналістичні позиції. Обидві згадувані вище орієнтації поєднувало різко вороже ставлення до Польщі, хоч по-іншому мотивоване. ОУН-івська течія була також ворожа щодо поляків, які проживали на території Західної України, з огляду на їхню національність. Обидві течії поєднувала підтримка зовнішніх сил. Комуністичний напрямок користувався допомогою совєтів та Комуністичного Інтернаціоналу. Не кажу тут вже про його меандри, пов’язані з приналежністю, згідно з рішенням Комуністичного Інтернаціоналу до Комуністичної партії Польщі як автономної організації. Самостійницька течія, чи краще націоналістична, мала підтримку з Литви, Чехословаччини, а передовсім, ревізіоністсько наставленої до Польщі Німеччини (див. цитовану вище працю Р. Тожецького). Не зможу в цьому виступі детально зупинитися на проблемі впливів трьох політичних напрямів в українському суспільстві. Діяли вони упродовж цілого обговорюваного періоду. Мало це істотний вплив на можливості дій польської сторони щодо української проблеми.
Проблеми національної структури
Справа міжнаціональної структури на території Східної Малопольщі, Волині, Полісся, а навіть частини Краківського та Люблінського воєводств і є предметом полемік. Маємо в розпорядженні два основні джерела – статистичні дані переписів 1921 та 1931 років. Перший був проведений майже відразу після закінчення польсько-більшовицької війни, в умовах, коли значна частина українців його бойкотувала. Другий – десять років пізніше, у стабілізованій ситуації. Обидва переписи піддають критиці. Не входжу в її подробиці. Слід лише ствердити, що не завжди перепис, який торкається таких суб’єктивних та інколи складних до визначення питань як національність і мова, може дати достовірні результати. Це перш за все стосується ситуації, коли респондентом є людина, яка не до кінця усвідомлює свою національну приналежність та взагалі мало освічена. Слід пам’ятати, що в державі, перш за все у її східній та південно-східній частині, відсоток неписьменних серед дорослих, а саме вони підлягали опиту при переписі, складав близько 30% всіх жителів.
Враховуючи ці застереження, слід сказати: перепис 1921 p. показав, що поляки в цілій державі складали 69% населення, українці 14, білоруси 4, серед них інші, т. зв. “тутешні” на Поліссі – 1. До віросповідання римо-католицького латинського обряду належало 63,8% населення, греко-католицького 12,2%, православного 10,5% (Condse Statistical Year-Book of Poland 1931, Warszawa, c. 9). Перепис 1931 p. спирався на мовні критерії. Польську мову як рідну декларувало 68,9%, українську та російську – 13,9%, білоруську – 3,1%. Відсоток сповідників латинського віросповідання становив – 64,8%; греко-католицького – 10,4%; православного – 11,8% (MRS 1937, c. 22,24). На підставі даних 1931 року виникло кілька підрахунків. Найбільш корисний для українців – З. Ландау та Я. Томашевського – подає 16% українців у державі. До цього підрахунку схиляються українські дослідники.
Януш Жарновський встановив 15,3 відсотка людей, які говорили по-українськи. Довоєнний дослідник національних відносин Альфонс Крисінський подав наближені дані – 15% українців у Польщі. Врешті-решт дані переліку осіб – це, пригадаймо, 14% жителів держави, які вживають українську мову як рідну (J. Żarnowski, Społeczeństwo Drugiej Rzeczypospolitej 1918-1939, Warszawa 1972, c. 374). Отже, можна прийняти, що відсоток українців у державі становив приблизно 15%, що робило з них другу, з огляду на чисельність, національну групу.
Найбільший, за даними перепису, відсоток українців у Речі Посполитій був у Станиславівському воєводстві (68,9%, поляків було 22,4%), далі у Волинському – 68,4%. Поляки становили там найменший у масштабі цілої держави відсоток польського населення, яке припадає на воєводство – 16,6%. У Тернопільському воєводстві, за згадуваними даними, українці становили 45,5% населення в цілому, Львівському – 36,1%. Слід пам’ятати, що на території, розташованій на захід від Сяну, українців було дуже мало. На Поліссі 4,8% населення воєводства становили українці, а 62,6% жителів в цілому декларувалось як “тутешні”.
Значний відсоток – це, безперечно, українці. Українці це, врешті-решт, 3% всіх жителів Люблінського воєводства та 2,6% Краківського. Територія, на якій українці були безумовною більшістю – це Станиславівське й Волинське воєводства. Подібну позицію українці займали в Тернопільському. В східній частині Львівського воєводства правдоподібно вони були більшістю, як найчисельніша національна група.
Поляки були на цій території другою за величиною національною групою, яка домінувала в більших містах. У самому Львові в 1931 p. поляки складали близько 60% населення, українці – трохи більше – 10%. Чисельнішим було єврейське населення – близько 25% в цілому (MRS 1937, c. 35). Отож, пам’ятаймо, що на території, про яку йде мова, тобто у Східній Галичині, Західній Україні та Східній Малопольщі, польське населення становило групу, яка налічувала понад два мільйони чоловік, єврейське – близько півмільйона (власні підрахунки за: MRS, с. 21,23). Але на Волині поляки становили значну меншість – біля 15% всього населення. Дещо більший відсоток українців – близько 20% – проживав у Холмському й Томашівському повітах, у Люблінському, Горлицькому та Краківському воєводствах.
Підсумовуючи, скажемо, що на території Східної Галичини та Волині українці були, безумовно, більшістю. Поляки на тій території – друга група за чисельністю – охоплювали близько 30% всього населення. А євреї, щодо чисельності – 8% – були третьою групою.
Для порівняння варто нагадати польські підрахунки, зроблені для території, яка після 17 вересня 1939 p. опинилася під радянською окупацією і увійшла в радянську Україну. Територія ця займала 89 711 км2. За підрахунками на 1 вересня там проживало 7929 тис. людей, у тому числі 56,5% осіб, для яких рідною мовою була українська, тобто 4474 тис. осіб; поляків було 32,6% в цілому, тобто 2583 тис. осіб, євреїв – 7,7%, тобто 612 тис. осіб; решту складали інші національності (Concise Statistical Year-Book of Poland. September, 1939, June 1941, Glasgow 1944, c. 4, 5, 9).
Фактичне становище поляків покращувала не лише їхня економічна ситуація, набагато краща, ніж в українців, і також освіта, але й факт, що вже до 1914 p. вони правили Галичиною, а після 1919 p. були державним народом. Це означало, що за відсутності їх активної участі та підтримки важко буде говорити про можливість проведення різкої зміни у становищі українців на згаданій території.
Зауваги щодо українського парламентарного представництва та його дій
Українці не були депутатами Законодавчого Сейму. В Сеймі та Сенаті були після виборів у листопаді 1922 p. У виборах брали участь українські угруповання з колишньої російської окупації, які балотувалися від імені Блоку національних меншин, що мав явно антипольський характері; українські угруповання Східної Галичини вибори бойкотували, вважаючи, що це було б визнанням польської влади на цій території. В Галичині на вибори пішла лише Аграрна українська селянська партія, т. зв. ”Хлібороби”. Вони вважали, що кращим виходом для українців є громадянство демократичної польської держави, а не совєтської. Кінець кінцем до Сейму першого скликання увійшло 25 українських депутатів, а до Сенату 6 сенаторів (dane na temat ukraińskiej reprezentacji parlamentarnej w II Rzeczypospolitej: A. Ajnenkieł. Historia sejmu polskiego, t. II, ч. 2, II Rzeczypospolita. Warszawa, 1989, c. 418). Від тоді аж до Другої світової війни українці мали своє представництво у польському парламенті. Найбільше українських парламентаріїв було в парламенті, обраному 1928 p. У Сеймі було їх 46 (в тому числі 5 з проурядового Безпартійного блоку співпраці з урядом, що становило 10% складу палати), у Сенаті – 11, що складало такий самий відсоток.
Партія Хліборобів декларувала свою лояльність державі. Домагалася, однак, заснування українського університету у Львові, створення середніх та початкових державних шкіл з українською мовою навчання, припинення полонізації східних воєводств, проведення аграрної реформи на користь місцевого українського населення, призначення громадян української національності на посади у державній адміністрації та рівноправності української мови у владних та управлінських структурах. Постулати, представлені О. Ільковим, можна було погодити з польськими державними інтересами. На жаль, треба признатись у тому, що вони не були застосовані у практиці політичного життя.
Український клуб займав більш безкомпромісну позицію. Вимагав значної територіальної автономії. Спроби досягнення будь-якого компромісу виявилися неможливими. Українські депутати остаточно зайняли опозиційну позицію й виступали, за одним винятком – урядом ген. Сікорського – проти кожного уряду.
Ситуація дещо змінилася, коли в 1928 p., тобто вже після травневого перевороту, до Сейму увійшла група українських проурядових депутатів, в основному з Волині. Пізніше ця група, співпрацюючи з Генриком Юзевським, створила Волинське українське об’єднання. Це Об’єднання в середині тридцятих років почало займати явно критичну позицію до політики польської влади не лише на Волині і стало теж незалежним від впливу польської влади.
Слід сказати, що українці мали в усіх парламентах II Речі Посполитої своїх представників. Під час виборів мали місце маніпуляції та різного роду натиски, а в 1930 p. – явна фальсифікація. Проте значна більшість українських парламентаріїв була пов’язана з головними, діючими в Польщі, українськими угрупованнями, в тому числі з УНДО. Ці депутати та сенатори були справді незалежними українськими парламентаріями. В комісіях працювали на тих самих, що й інші депутати, правах. У 1929 p. віце-маршалком Сейму став Володимир Загайкевич з УНДО, у Сенаті – Михайло Галущинський, також з УНДО. Українські парламентарії брали жваву участь у роботі Сейму, подавали численні інтерпеляції. Наприклад, у Сеймі скликання 1928-1930 рр. із 961 інтерпеляцій, Український клуб подав 308. Інтерпеляція – це не лише реакція на справжні чи інколи вигадані кривди. Це водночас форма впливу українських парламентаріїв на хід політичних подій, контролю за адміністративними органами.
Українські парламентарії голосували проти мовних та інших законів, що погіршували становище українського населення в Польщі. Ці закони, що завжди були компромісом між правою та лівою частиною парламенту, в дійсності не задовольняли нікого. До того ж. виконавча влада дозволяла собі їх обходити. Це стосується, наприклад, аграрної реформи.
Українські парламентарії в Сеймі виступали дуже гостро. Це ж саме було на депутатських зборах. Репресії у вигляді позбавлення депутатського імунітету стосувалися перш за все комуністів. Брестські арешти охопили 5 українських депутатів.
Українських парламентаріїв – тут знову треба боятися поспішних узагальнень – частіше, ніж інших некомуністичних депутатів Сеймова більшість передавала судам. Слід теж звернути увагу на те, що у П Речі Посполитій не було випадків, щоб видатного активно діючого українського політика було таємно вбито поляками або засуджено на довголітнє ув'язнення з метою виключення з громадського життя. Це явище з'явилося тоді, коли у 1939 році територія Речі Посполитої опинилася під більшовицькою владою.
І ще одна важлива проблема. Були, на жаль, безрезультатні, спроби порозуміння. Безпосередньо після 1922 p. вони не дали результатів. Взаємовідносини загострились у час правління Владислава Грабського. На це впливали, певною мірою, совєтські диверсії на Волині та Поліссі в 1923-1924 рр. Польща зміцнила кордон, вжила інші адміністративні заходи, які вдарили своїм лезом українців. І тоді, й пізніше відкинуто було правильні та цілком законні домагання створення українського університету у Львові, дуже пекучі, бо безпосередньо після закінчення війни українські студенти, серед них великий відсоток солдатів та офіцерів Української армії, часто натрапляли на труднощі зі студіюванням у Польщі, особливо, у Львові.
До чергових конфліктів призвели мовні та шкільні закони (Dziennik Ustaw RP z 1924 r., nr 73, póz. 724 i nr 79, póz. 766), які українські угрупування рішуче відкидали. Вони вважали, що ці закони внаслідок надання місцевій адміністрації відносно широких виконавчих та інтерпретаційних прав, не покращують, а навпаки – погіршують становище українців у Польщі. Ці побоювання, на жаль, у великій мірі виявилися правильними. Не міняє цього факт, що, незалежно від тогочасних та пізніших оцінок – і це хотів би я особливо підкреслити – Польща була єдиною державою (може, за винятком Чехословаччини в її ставленні до Закарпатської України), в якій українці мали обмежені мовні права та права у школі. Не хочу згадувати пекла, яке пережили українці за совєтської влади у тридцяті роки.
Черговою проблемою, у якій не вдалось досягти якого-небудь компромісу, було законодавство про аграрну реформу, а головне – військова колонізація, яка непокоїла політиків та громадськість, хоч за своїм масштабом була обмежена. В умовах нестачі землі на цій території, тяжких умов життя селянина, зрештою, не лише українського, була це одна з найболючіших проблем.
Польська влада – і це теж викликало зрозумілий опір – підтримувала ідею сокальського кордону, наївно вважаючи, що вдасться відокремити Волинь від південно-східних воєводств. Загострилися також відносини на Холмщині. Українські депутати, які були там обрані, займали безкомпромісну позицію, інколи забуваючи, що на цій території живе більшість поляків.
Після травневого перевороту здавалося, що маршал Пілсудський повернеться до своїх попередніх концепцій. Табір, яким він управляв, здійснював політику т. зв. державної асиміляції. Вона мала зводитися до намагань покращити становище українців. Це пов'язувалося з намаганням розв'язати найпекучіші проблеми шляхом безпосередньої участі українців в адміністрації, поруч або навіть всупереч існуючим українським угрупованням. Це породило конфлікти. Воєвода Юзевський почав створювати свій власний політичний український табір, посилаючись на ідею польсько-української співпраці, але водночас явно диверсійну проти існуючих там українських політичних сил. Це породжувало нові конфлікти. На Волині активно почала діяти УВО, а пізніше ОУН. Збіглися вони з відновленою антипольською акцією Веймарської Республіки та загостренням аналогічних дій комуністами. Восени 1930 p. на території Східної Галичини ОУН провела близько 2200 актів саботажу. Нападам піддавалися місцеві поляки: як великі, так і малі їхні маєтки, горіли та нищилися. Нападам піддавалися державні об'єкти. За таких умов, аби доказати, що Польща володіє ситуацією і цією територією та в силі навести там порядок, маршал Пілсудський вирішив провести масову репресивно-відплатну акцію. Названо її пацифікацією, хоч у світлі того, яке значення має це слово після досвіду Другої світової війни, термін цей надто суворий. Репресивна акція польських властей продовжувалася від 16 вересня до З0 листопада 1930 p.
Міністр внутрішніх справ Феліціан Славой-Складковський заявив у Сеймі, що під час акції затримано 1739 осіб, випущено 596, передано судам 1143. Суди потім засудили, найчастіше на кару короткострокового ув'язнення близько 25-30% звинувачуваних, решту звільнили. Під час акції знайдено, між іншим, 1287 гвинтівок, 566 револьверів, 99,8 кг вибухових засобів (R. Torzecki, Kwestia ukraińska w polityce III Rzeszy..., c. 66,67). Під час акції експедиції, що складалися з відділів поліції та війська, проводили обшуки, при нагоді неодноразово нищили предмети, харчові продукти і навіть руйнували будинки. У деяких випадках накладали на села збірні контрибуції, передусім на харчові товари. Привселюдно шмагали, неодноразово вчиняли жорстокі допити. При нагоді в українських інституціях нищили вивіски, руйнували обладнання, предмети, книги. Така поведінка ображала українську національну гідність. Стосовані методи випливали з неможливості виявлення винуватців терористичних актів. Але це не виправдовує польської влади, яка беззаконно прийняла принцип колективної відповідальності.
Акції ОУН, як і протидія влад, викликали протести. Проти терору ОУН та застосовуваних нею методів виступив у пастирському листі митрополит Шептицький. Жорстокі, досі не відомі у такому обсязі дії, разом із цілком зрозумілим відчуттям кривди породжували серед українців щораз більшу відразу і навіть пряму ненависть до польської держави та поляків. Безправна урядова каральна акція штовхала українське населення на позиції крайнього націоналізму та шовінізму. Зрештою, сама ОУН подібно оцінювала результати репресійних дій.
Справа набрала міжнародного характеру. Силою обставин вона поширювалась Німеччиною та комуністичним рухом. Від імені Ліги Націй нею теж зайнявся спеціальний Комітет. Він ствердив, що українці відповідають за причини пацифікації, але одночасно засудив методи, що застосовувала польська влада (R. Torzecki, там само).
У 1931 p. розпочались переговори між ББВР і Українською парламентарною репрезентацією. Безрезультатно. Незабаром загинув один з головних ініціаторів порозуміння – Тадеуш Голувко. Його застрілили члени бойової дружини ОУН, яких схопили, а потім присудили до смертної кари за напад на пошту в Городку Ягелонському (J. Werschler, Tadeusz Holówko, Życie i działalność, Warszawa 1984, c. 325, там само, література предмету).
15 червня 1934 року член ОУН застрілив у Варшаві міністра внутрішніх справ Пєрацького. Терористів присудили до смертної кари, а пізніше вирок було замінено на довічне ув'язнення. Безпосередньою реакцією влади було рішення про створення табору, знову всупереч чинному законодавству, офіційно названого Місцем відособлення в Березі Картузькій. Табір створено на підставі розпорядження президента РП від 17 червня 1934 p. у справі осіб, які загрожують безпеці, спокою та громадському порядку (Dziennik Ustaw RP z 1934 r., nr 50, póz. 473). Першими в'язнями табору стали польські націоналісти, яких підозрювали у вбивстві міністра. Пізніше там сиділи також українці, зокрема, підозрювані у співпраці з ОУН. Не хочу згадувати ту недобру славу, яку здобула Береза. Але не можна її порівнювати, і це також треба підкреслити, з совєтськими або німецькими концентраційними таборами. Все ж таки Береза є рідкісним, на щастя, випадком, де застосовували протиправні методи, які не можна виправдати. Береза, як своєрідний символ, негативно впливала на внормування польсько-українського конфлікту. Користь від цього мали лише крайні націоналісти обох держав та комуністи в державі й поза нею.
У 1935 році уряд, що був при владі, досягнув порозуміння з найвпливовішою українською партією – УНДО. Внаслідок цього УНДО взяло участь у виборах й здобуло 13 мандатів до Сейму і 4 до Сенату. Віце-маршалком Сейму став відомий політик Василь Мудрий. Українці, зв'язані з єпископом Григорієм Хомишином зі Станиславова, здобули 1 мандат, а Волинське українське об'єднання – 5. Всього українці у Сеймі розпоряджались 10% мандатів. У парламенті УНДО пом'якшило свою позицію. Крім прагнення здобути самостійність держави, воно декларувало готовність визнати “державну необхідність”. Від цього часу голосувало за бюджет та урядові проєкти законів, в тому числі, військових. Уряд зі свого боку надав українським кооперативам у Східній Галичині фінансову позику. Досягнуто було компромісу в справі шкільництва. За відмову від плебісцитів, які мали політичний характер, адміністрація гарантувала збереження численності українських шкіл. Українські кооперативи отримали значну фінансову позику, було також оголошено амністію для оунівців, які вбили міністра Пєрацького.
Після смерті маршала Пілсудського урядовий табір зазнав значних політичних змін. Частина, зосереджена навколо президента Мосьціцького, здійснювала політику відомої державної асиміляції. Частина, на жаль, перейшла на позиції національного табору. Ця двоїстість позицій знайшла своє віддзеркалення у політиці щодо українців. Частина адміністрації, в основному військові, посилаючись на ендецькі концепції, активно включилась у політику денаціоналізації українців. Це знайшло віддзеркалення у ставленні до Православної Церкви на Волині та Холмщині. Не мушу тут нагадувати, якими жорстокими були ці заходи; їхнім символом стала справа Гриньок. Військо розбирало, висаджувало в повітря церкви, частина з яких, до речі, не діяла. Видатний історик Владислав Побуґ-Малиновський пише: “В кількох випадках непольське населення, яке захищало святині, розганяли рушницями без смертельних випадків, але в струменях крові” (Najnowsza historia polityczna Polski, t. II, 1914-1939, Londyn, 1967, c. 828). Болючою проблемою була теж підтримка акції відокремлення від українців бойків, лемків і гуцулів та дрібної шляхти. Символом нового курсу стала й відставка волинського воєводи Юзевського.
Отже, у період, що передував війні, у польсько-українських відносинах настало нове напруження. Провину за це, безсумнівно, несе польська адміністрація, яку підтримував Табір національної єдності, який мав підтримку, це треба підкреслити, лише частини урядового табору.
Зміна позиції влади, особливо на місцевому рівні, сприяла більшій згуртованості українського парламентарного представництва. Справа Гриньок стала, напр., предметом дискусій у Сеймі. Все ж таки ті українські сили, які наважилися увійти в 1935 p. до парламенту, залишились в ньому до кінця й взяли участь у виборах 1938 p. Василь Мудрий знову був обраний віце-маршалком Сейму. У Сеймі був також представник Волинського українського об'єднання Степан Скрипник. Вони обидва 2 вересня 1939 p. виступили на останньому засіданні Сейму й від імені українців декларували волю захищати спільну державу.
Закінчення
Важко сьогодні сказати, скільки українців вважало, що живе під польською окупацією. Не встановлено, який відсоток українців вважав себе громадянами Речі Посполитої Польської. Однак напевно могли вони, на жаль, вважати себе другосортними громадянами.
Польська держава, знищена війною, належала до найбідніших країн в Европі і не могла задовольнити постулатів, надій, прагнень своїх громадян, у тому числі українців. Це випливало з економічної ситуації, слабкості держави, міжнародної загрози. Однак багато справ можна було вирішити, зокрема, справу українського університету у Львові. Можна було допустити українців до широкої участі в управлінні державою, хоч би на місцевому рівні. Ліберальнішим міг би бути підхід до мовних питань, шкільництва, аграрної реформи. Це лише декілька прикладів. Багато прихильників такої позиції вказувало, що у цьому повинні бути зацікавлені як польська держава, так і обидва народи. Поляки, які так довго проживали в чужих, зазвичай, ворожих державах, побоювались, що подібні поступки для українців означають небезпечний відступ польськості на етнічно змішаній території. Про відмову від частини території держави ніхто й не думав. Хто, зрештою, мав би користь у двадцятих та тридцятих роках з цієї відмови? Були лише совєти, совєти чисток, терору та зорганізованого страшного голоду, совєти боротьби з будь-якою релігією, совєти ГУЛАГів. З іншого боку, в поступках вбачалась загроза державі, яку систематично підривали ворожа нам Німеччина та неохоча Чехословаччина й Литва.
Отже, поле маневру було невелике. Обмежували його двосторонні націоналізми. В кожному українському листоноші вбачали загрозу польським державним інтересам, або – навпаки – грізне для українських інтересів співробітництво з чужою, ворожою Польщею. Це було двостороннє упередження. Виникло воно з певної відмінності культур – селянської та “панської”, латинників та уніатів, не згадуючи вже про православних. У тих умовах, в добу загострених націоналізмів, терористичних актів, злочинів проти населення на сході, започаткованих також на заході в Німеччині, а особливо в Іспанії, в добу тривалого конфлікту між сербами та хорватами, все ж таки вдалось багато досягнути у взаємному співжитті. Слід пам'ятати, що майно та життя українців оберігали право та суди, в тому числі могутня українська незалежна кооперація. Українські діти, попри певні обмеження, могли вивчати свою рідну мову. Існувала численна мережа шкіл і різного роду вільних, хоча контрольованих, освітніх, суспільних та культурних інституцій. Друкувалась, хоч і цензурована, преса українською мовою. Церква, яка користувалася державною підтримкою, здійснювала свою місію. Солдат греко-католик чи православний був під опікою свого пастиря, ніхто також не забороняв йому святкувати свої церковні свята.
Українські вчителі, священики, парламентарії становили своєрідну еліту народу, яка дозволяла розвивати культуру, національну тотожність, колективне життя. Все це відбувалось на території, яку беріг солдат Речі Посполитої.
Українцям не вдалося після Першої світової війни вберегти самостійну державу. Їхні землі поділили чужі держави. Польська держава щодо українців часто була несправедливою та кривдною. Ця держава, однак, захистила їх від долі, яку влаштував їхнім братам за східним кордоном режим Сталіна. Про це також, в остаточному підсумку, слід пам'ятати.
P.S. Текст доповіді набагато переступив передбачений організаторами обсяг. Хотів би я пригадати, що у навчальному 1937/1938 році в 3064 початкових школах навчання проводилось польською та українською мовами. Користало з неї 473,4 тис. учнів, тобто 10% загального числа. Виключно українську школу відвідувало 58 тис. дітей (MRS 1939, c. 224). В 1937 p. існувало 3516 українських кооперативів, які групували 661 тис. осіб (там само, с. 116). І останні цифри. У тому ж році українською мовою відано 305 видань накладом 1362,3 тис. примірників. Друком виходило 125 періодичних видань (там само, с. 116).
2003.07.29 | Shooter
Відозва Краєвої Політичної Репрезентації до українського нар (/)
Відозва Краєвої Політичної Репрезентації до українського народу [30 липня 1943 р.]http://www.ji.lviv.ua/n28texts/vidozvy.htm
Війна закінчується. Уже близький тріумф справедливості над наругою та насильством. Море крові, пролитої на захист свободи та справедливості, жертви мільйонів людських істот не залишаться марними.
Польща, участь якої у цій боротьбі величезна, а жертви і страждання – гігантські, вийде із неї переможцем і разом з альянтами братиме участь у розбудові нового кращого світу.
Українська громадськість, на жаль, під впливом ворожої пропаґанди та дезорієнтована тими, хто прагне сьогодні виглядати провідниками та виразниками волі Української Нації, пішла у більшості іншою дорогою, аніж поляки: дорогою співпраці з окупантом... Однак уже перші місяці війни продемонстрували, що ця “співпраця” полягає у сліпому послуху та допомозі окупантові у його боротьбі з Польською Нацією та Державою.
Важко й криваво розплачується Українська Нація за цю наївну та прислужницьку політику. Цілковито розвіялися усі ілюзії щодо політичної незалежності, хоча б і у найскромнішій формі, примусова невільнича праця на користь воєнної машини у Німеччині та на Батьківщині, безжалісний економічний визиск, а останньо ще й здобутий “привілей проливати кров” у допоміжних формуваннях німецької армії – ось баланс чотирирічної українсько-німецької співпраці. Самотність у світі, передовсім серед альянтських держав – ось найважливіший підсумок цієї політики на зовнішніх теренах.
Українське населення також повинно жваво пам’ятати “співпрацю” з радянськими окупантами. Ці два роки більшовицького урядування залишили після себе жахливі спогади. Арешти, масові депортації, а в останній фазі також страти – ось етапи, які перейшли більшовики, аби здобути прихильність “визволеного, – як вони твердили, – від польського ярма” українського населення.
Воно також у той період дізналося про наслідки 25-річного панування Совєтів на Радянській Україні – панування, яке втілене у винищенні свідомого елементу Української Нації, у спустошливій пролетарській асиміляції, врешті, у русифікації широких українських мас.
Здавалося, що цей досвід повинен опритомнити Українську Націю і схилити її до перегляду свого попереднього становища. Проблиски такого опритомнення уже видимі в широких масах Української Нації, але акти подальшої співпраці з німцями, акти жорстокостей і ґвалтів, завдані останнім часом українцями польському населенню на східних землях Р[ечі] П[осполитої], підбурювані окупантами, а часто і з власної ініціативи, і далі поглиблюють провалля поміж Польською та Українською Націями, а водночас копають могилу для мрій Української Нації.
На годиннику історії наближається велика історична година – година остаточної перемоги справедливості. Хто цього не відчує, той сам собі підпише вирок.
Як Краєва Репрезентація Польської Нації, ми звертаємося до Вас у цю історичну мить:
зійдіть із хибного шляху;
порвіть з принизливою для вас залежністю від окупанта;
засудіть звірства масових убивств, які чинить над польським населенням Волині українське населення, під’юджуване німцями і більшовиками;
негайно припиніть усі українські дії, спрямовані супроти Польських Нації та Держави;
засудіть набір до української дивізії та протидійте йому;
створіть разом з нами солідарну самооборону від винищувальних акцій окупанта та діяльно виявіть вороже до нього ставлення з боку Української Нації.
Ми маємо спільних ворогів, тому станьте поряд з нами до боротьби з ними.
Тільки спільно пролита у боротьбі із спільними ворогами кров, з яких один – Німеччина – гнобить зараз обидві Нації, а другий – Росія – вже протягає хтиву руку по наші землі, населені поляками й українцями, могла б засипати провалля, яке розділяє обидва народи, і створити підставу для подальшої співпраці поляків та українців під гаслом: за Вашу і Нашу Свободу.
Ми розуміємо і цінимо прагнення Української Нації до створення Незалежної України. Однак освідчуємо, що не відмовимося від східних земель Речі Посполитої, у південній частині якої одвіку мешкають поляки поруч з українцями, де Польска Нація упродовж століть чинила велетенський цивілізаційний та економічний внесок. Ці землі повинні нарешті стати тереном братерського співжиття обидвох Націй. Отож ми ґарантуємо на цих землях повний і вільний розвиток українського населення на засадах свободи та рівності громадянських прав і обов’язків.
На цій дорозі Українська Нація знайде повне зрозуміння та підтримку Польської Нації, а також її великодушну готовність забути усі завдані урази і кривди.
КРАЄВА ПОЛІТИЧНА РЕПРЕЗЕНТАЦІЯ
[Переклад з польської мови. Опубліковано Є. Місилом у підбірці документів “Українське питання у політиці польського уряду та підпілля у 1939-1944 роках. Документи.”: Misiіo E. Kwestia ukrainska w polityce polskiego rzedu i podziemia w latach 1939-1944. Dokumenty: // Zustriczi. – 1990. – N 3-4. – S. 156-158.]
--------------------------------------------------------------------------------
Звернення ОУН до польського народу із закликом спільно боротися проти нацистської та більшовицької аґресії за незалежну Україну та Польщу [липень 1943 р.]
ПОЛЯКИ!
Наближається вирішальна мить нинішньої війни, розпочатої загарбницькими Берліном і Москвою, яка ведеться задля уярмлення вільних народів.
У міру вичерпання сил обидвох загарбників організуються та зростають революційні сили уярмлених народів. Перше місце поміж народами центральної та східної Европи, уярмлених німецьким та московським імперіалізмами, посідають український та польський народи. Обидва вони зараз ведуть запеклу боротьбу з окупантами, обидва вони також готуються до воскресіння своїх національних держав.
Однакове становище, спільні вороги і спільні цілі, якими є власні державності, повинні б скерувати обидва народи, як зрештою й усі уярмлені народи, до спільної боротьби в одних лавах супроти імперіалістичних загарбників. Прецінь цілком очевидно, що остаточного удару Берлінові та Москві зможуть завдати звитяжні національні революції уярмлених цими імперіалізмами націй. Звідси логічним висновком є спільний фронт революційних уярмлених народів супроти імперіалізму під гаслом вільних національних держав.
Український народ завше був переконаний, що передумовою тривалого й незалежного державного існування обидвох народів, українського та польського, є обопільне порозуміння на платформі взаємного визнання. Ця умова є вислідом нашого спільного існування поміж двома могутніми державами – Німеччиною та Росією, котрі, з огляду на свою могутність та свій імперіалістичний характер, завше були ворогами сусідніх народів. А особливо вони завжди прагнули до уярмлення українського та польського народів. Варто також згадати, що здійснення цих планів полегшувала їм легковажно провокована ненависть поміж українською та польською націями. Москва й Берлін знаходили та знайдуть у майбутньому спільну мову, коли йтиметься про повалення польської чи української держави та про поневолення обидвох народів. Цю істину добре спізнав польський народ під час поділів, а востаннє у 1939 році. На жаль, цієї істини не хочуть зрозуміти польські імперіалістичні кола. Дивним і незрозумілим є факт, що сьогодні, коли польський народ стогне у ярмі німецького нападника і коли Росія також планує нову окупацію Польщі, польські імперіалістичні керівники проголошують безжалісну війну українському народові, відмовляючи йому в праві на власне державне буття. Польські імперіалісти жодною мірою не можуть погодитися з незалежницькою боротьбою українського народу і у своїй сліпій ненависті до нього заходять так далеко, що стають спільниками найбільших ворогів Незалежної Польщі – російського та німецького імперіалізмів. Адже очевидно, що коли сьогодні провідники одного уярмленого народу закликають до боротьби з іншим уярмленим народом, у такий спосіб вони призводять до послаблення спільного фронту поневолених і самі стають на боці загарбників.
Але виглядає саме так, що ніщо інше, а тільки звичайна загарбницька хіть панування над іншими народами творить фундамент усієї політики польських провідників. Тому так швидко вони віднаходять спільну мову з Берліном і Москвою, коли йдеться про знищення українського народу, і не бажають бачити того, що, оголосивши сьогодні війну українському народові, вони зводять на бездоріжжя свій власний народ і готують для нього катастрофу.
Чого прагнуть польські провідники?
На підставі різних їхніх видань (“Walka”, “Nasza Ziemia Wschodnia”, “Ziemie Wschodnie Rzeczypospolitej”та інших) можна ствердити, що тут ідеться про Західно - Українські Землі, які вони називають “Нашими Східними Землями”. Однак при цьому дехто з них поширює це поняття також і на східні українські землі, аж до ріки Дніпро включно.
Усі ці терени, як вони вважають, мали б бути включенні до польської держави. У такий спосіб польські імперіалісти хочуть силою поневолити 7 мільйонів українців Західної України, як це було перед 1939 роком, а поза тим усю Правобережну Україну. Зрозуміло, що йдеться про загарбництво, подібне до імперіалізму Москви чи Берліна.
На землях Західної України, не кажучи вже про Правобережну, живе у переважній більшості український народ. Кожен поляк знає, що незалежно від колоніальної політики, яка тривала століттями, польським урядам не вдалося змінити обличчя цих земель. Тому смішно, коли ми сьогодні читаємо у польських виданнях про нові плани, спрямовані на знищення українського народу Західної України. Якщо цього не вдалося зробити упродовж кількох століть, то не вдасться і зараз. Українського характеру Західної України ніхто заперечити не може, бо ж тут у переважній більшості мешкає українське населення. Поляки творять незначну меншину, і то переважно у містах. Коли польські імперіалісти на підставі цього факту вимагають приєднання Західної України до Польщі, то це рівносильно, коли б ми претендували на усе Краківське воєводство через те, що там також мешкають українці.
Окрім того, польські провідні чинники забувають про те, що українська нація є нацією, котра століттями бореться за свою державність, і що особливо упродовж двох останніх десятиліть не вагалася провадити боротьбу за свою свободу з найстрашнішим більшовицьким ворогом. Німецькому окупантові український народ також оголосив безкомпромісну боротьбу, незважаючи на те, що Німеччина донедавна була найбільшою військовою потугою світу. Як же польські імперіалісти можуть думати, що ми погодимося на нову польську неволю? Сподівання на “поштивий руський народець” уже нераз дорого коштували полякам, однак зараз вони можуть трагічно вплинути на долю Польщі.
40-мільйонний український народ бореться сьогодні супроти могутніх ворогів і напевне здужає захистити свою незалежність також і від польських імперіалістів.
Тим, хто не бажає повірити у цю істину, ми зможемо довести її на практиці. Українська нація поборюватиме усі спроби відірвати Західну Україну від решти українських земель, вважаючи ці спроби за імперіалістичні прагнення, яким відмовляється у праві на національне самовизначення.
Поляки:
Спільна доля, котра нас сьогодні пов’язала, і наша боротьба проти загарбництва Берліна і Москви за власну державу, вимагають порозуміння обидвох народів. Українська нація завше готова до такого порозуміння. Ми не виношуємо ворожих планів щодо польського народу і не хочемо й на палець польської землі. Ми визнаємо право кожного народу на самовизначення і на власну державу. Наше ставлення до польського народу засноване на приязні та бажанні співіснування.
На жаль, цієї нашої позиції не хочуть зрозуміти польські імперіалістичні провідники. Вони не визнають права української нації на власну державу, вони закликають польські маси до війни з українською нацією. Вони навіть використовують німецького окупанта з метою знищення української нації. Польські Sonderdienst, Bahnschutz, Biegenschaft, польські фольксдойчі допомагають німцям поневолювати український народ. Таким чином вони сприяють зміцненню Німеччини та полегшують їй терор також і супроти польського населення. Польські боївки на Холмщині, Підляшші, у Галичині, на Волині провокують німців до протиукраїнських акцій, стають німецьким знаряддям у боротьбі проти української нації. Якщо внаслідок цього доходить до взаємних сутичок між українським та польським населенням, німці задоволено потирають руки.
Уся ця робота польських імперіалістів, котрі втратили всяке почуття відповідальності, спричинена їхнім шовінізмом та глибокою ненавистю до українського народу. В результаті вона завдає шкоди обидвом народам. Тому треба з нею покінчити.
Поляки:
Українська нація, котра так само, як і ви, бореться за власну державу, прагне порозуміння з польською нацією та приятельського існування поруч одна одної вільних України й Польщі.
Водночас ми не допустимо, аби польські імперіалісти поневолили хоча б частину українських земель. Зокрема, у цю хвилину ми не будемо безкарно терпіти усі плани і терористичні акції польських імперіалістів, актів, керованих супроти життя та майна українських громадян.
Поляки, мешканці Східної України!
Ваші імперіалістичні вороги закликають вас до боротьби із українською нацією. Пам’ятайте, що ви живете поміж української більшості, а тому усяка спроба війни супроти української нації буде безрезультатна. Якщо ви послухаєтеся імперіалістичних намов, ви тільки викличете кровопролиття, позаяк українська нація із усією рішучістю боронитиме своє право на самовизначення та на власну державу.
Ми не хочемо нікого з вас поневолювати. На території української держави залишаться тільки ті з вас, хто добровільно освідчить, що хоче зостатися. Ми ґарантуємо їм цілковиту свободу, безпеку та рівні права, такі ж, як і в усіх громадян української національності.
Наше гасло: свобода народам і людині!
Хай живуть вільні національні держави українського та польського народів! До спільного фронту боротьби усіх поневолених народів!
Поневолені народи, єднайтеся у боротьбі супроти імперіалістів!
Смерть загарбникам!
[Переклад з польської мови. Опубліковано: Siwicki M. Dzieji konfliktow polsko-ukrainskich. – Warszawa, 1992. – T. 2. – S. 169-173.]
2003.07.29 | Shooter
До питання про аграрну політику урядів міжвоєнної Польщі (/)
http://www.ji.lviv.ua/n28texts/baran.htmЗоя Баран
До питання про аграрну політику урядів міжвоєнної Польщі стосовно Західної України
© З. Баран
У міжвоєнний період Польща належала до країн з високим відсотком національних меншостей. Виходячи з даних перепису 1931 p. та враховуючи результати досліджень, проведених українськими істориками, можна твердити, що лише на території Західної Волині та Східної Галичини проживало 4750 тис. українців, тобто 62,17% тамтешнього населення [1]. Загалом у Польщі налічувалося понад 5,5 млн. українців, або близько 17% населення держави [2]. Це була найчисленніша група серед національних меншостей. Чотири воєводства Західної України – Львівське, Тернопільське, Станіславське, Волинське, що входили до складу Польської держави, разом складали 25% території і майже 28% населення країни. Правове становище української меншості (як й інших меншостей) в Польщі визначали конституція 1921 року (ст. 88, 95, 96, 99-111, 113, 115), розпорядження місцевих властей і умови міжнародної системи захисту національних меншостей.
Східні воєводства були загалом сільськогосподарськими. Близько 75% українського населення становили селяни, 10% – сільськогосподарські робітники. Переважали малоземельні та безземельні селяни. За даними офіційної статистики, у 1921 p. на території Західної України налічувалося 538245 карликових господарств (розміром до 2 га), що становило 48,4% загальної кількості господарств. Дрібних земельних наділів (3-5 га) було 32,6% [3]. На становище селянства впливав і низький рівень сільськогосподарської культури. Знаряддя праці були технічно застарілими, часто використовувалося дерев'яне рало і соха, характерною була відсутність тяглової сили – 44% господарств не мали коней, 26% володіли лише одним конем, 16% не мали корів, а 55,8% мали по одній корові [4]. Важким тягарем на плечі трудівників села лягли воєнні руйнування, половина з яких припадала саме на ці терени.
Польська політика в українському питанні у 1920-1923 рр. зосереджувалася навколо проблеми юридичного визнання Антантою східного кордону, оскільки фактично уже була здійснена анексія західноукраїнських земель. Для отримання санкції Антанти політичні кола Речі Посполитої Польщі обрали тактику доконаних фактів, тобто форсованої уніфікації національних окраїн держави. В основу політики урядових кіл щодо національних меншостей лягла концепція Національно-демократичної партії (з 1928 p. офіційна назва партії – Національна партія [Стронніцтво народове – СН]). Її програмним гаслом була полонізація східних територій держави шляхом поступової асиміляції слов'янських меншостей. Прихильники СН, враховуючи факт перебування протягом тривалого часу українських галицьких земель у складі шляхетської Речі Посполитої, вважали його достатнім аргументом, аби виправдовувати історичне право поляків на володіння ними. Знайшлося й обґрунтування на це морального права, зокрема, у твердженні про першість, вищість польської культури щодо культур національних меншостей [5]. Головний теоретик СН Роман Дмовський стверджував, що українець не має ні почуття тієї “політичної індивідуальності”, яка може розвинутися тільки в разі існування держави протягом століть, ні чіткого усвідомлення своїх відрубних політичних інтересів, ні навіть уявлення, як повинна та самостійна Україна виглядати, його гасло щодо неї – то, “властиво, фраза, якій життя не дало змісту і яка постала через наслідування інших” [6].
Одним із завдань економічної політики Польщі стало встановлення кількісного співвідношення польського населення до непольського на східних теренах держави. З одного боку, уряд прагнув вирішити проблему аграрного перенаселення на власне польській території, а з іншого – посилити економічний та політичний вплив на західноукраїнських землях. Саме колонізація мала служити одним із методів цієї політики. Польські осадники повинні були створити підставу польського панування у Східній Галичині, посилити оборону східного кордону Речі Посполитої Польщі, стати соціальною та політичною опорою польської влади на західноукраїнських землях. Польські політики у виступах під час сеймових дебатів з проблеми аграрної реформи неодноразово підкреслювали, що ця реформа – справа національної ваги. Так, представник Польського Стронніцтва людового “П'яст” Ян Домбський у виступі на засіданні Сейму 7 липня 1919 p. наголосив, що “власне на кресах велика власність повинна бути якнайшвидше розпарцельована між польськими селянами [...]. Якщо сьогодні маємо Україну і т.п., причина цього в тому, що сьогодні деякі не розуміють національного значення сільськогосподарської реформи” [7].
У липні 1919 р. Сейм схвалив рішення про принципи проведення аграрної реформи, а через рік затвердив відповідний закон. Документи передбачали парцеляцію державних земель, понаднормової частини поміщицьких земель, занедбаних господарств та ін. Причому, коли в центральних воєводствах норма землі, що не підлягала примусовому викупу, становила 60-180 га, то для східних, а саме там, “де цього вимагатиме інтерес держави”, цифра була піднесена до 400 га [8]. Протягом першого періоду колонізації (14 вересня 1919 p. – 30 червня 1920 p.) на 69 тис. га землі Східної Галичини було поселено 12 тис. польських родин, або близько 60 тис. осіб, з етнографічної Польщі [9].
Правовою основою військового осадництва стали два закони від 17 грудня 1920 р. Вони передбачали, зокрема, заселення військовими колоністами земель Волинського воєводства і передачу в безоплатне користування до 45 га землі колишнім воїнам, котрі відзначилися у польсько-українській та польсько-совєцькій війнах. Ці новостворені господарства не можна було ні продавати, ні передавати іншим особам без дозволу уряду протягом 25 років [10]. Згідно з рішеннями Ради Міністрів від 23 березня 1921 р. і 26 квітня 1922 р., був створений фонд допомоги військовим осадникам [11]. Щоправда, інфляція знецінила його. Щорічно виділялись різні суми для допомоги осадникам, однак вони були недостатніми для забезпечення умов нормальної праці на землі.
Отже, базуючись на законах, які, беручи до уваги час їх схвалення, не мали бути застосовані у Східній Галичині, в сільській місцевості Західної України насаджувалася мережа господарств польських цивільних та військових осадників. На тому, що “закон про аграрну реформу не підходить” до “умов Східної Малопольщі, а його проведення там вважалося б таким, що суперечить міжнародним постановам”, наголошував у 1921 p. дослідник економічної та соціальної історії Польщі, тодішній професор Львівського університету Францішек Буяк [12]. Президент ЗУНР Євген Петрушевич у ноті до Верховної ради Антанти від 4 грудня 1920 p. зауважив, що в разі продовження польським урядом колонізаційної політики “перед автохтонним селянством Східної Галичини стоїть марево повільної, голодової смерти” [12]. Тому уряд ЗУНР звернувся з наступними проханнями до цієї Ради: 1) заборонити застосування польських земельних законів і розпоряджень на території Східної Галичини; 2) визнати всі акти купівлі-продажу землі у Східній Галичині, укладені польською окупаційною владою, недійсними [14].
Однак події на той час розвивалися не на користь українців. Польща здобула переваги у польсько-совєцькій війні, що, безумовно, не могло не вплинути на майбутнє рішення Верховної ради Антанти. До січня 1923 p., що знаменував завершення другого етапу колонізації, на східних землях Речі Посполитої Польщі оселилося 16 тис. польських родин, які прибули із Західної Галичини, приваблені сюди вигідними умовами, значними державними кредитами та іншими пільгами, що надавали полякам у ході колонізації “східних окраїн”.
У лютому 1923 p. Константи Сроковський – публіцист, історик за фахом, один з організаторів Польської демократичної партії в Галичині, на той час член уряду – отримав завдання від тодішнього прем'єра Владислава Сікорського подати звіт про ситуацію “на східних кресах”. Прем'єр планував на його основі виробити стійку програму політики уряду щодо меншостей, які населяли вказані території. К. Сроковський здійснив поїздку по східних воєводствах у березні-квітні, вивчаючи стан справ на місці. К. Сроковський дійшов висновку, що слов'янські меншості “на кресах” пригноблюються національно і знищуються економічно. У звіті він відзначав, що всі великі держави у національній політиці застосовують поєднання двох методів: ліберального та уніфікаційного, і при цьому діє правило компенсації (за завдані втрати). Якщо держава прагне досягти хоча б формального визнання з боку меншостей, що її населяють, то повинна виконувати це правило. Щодо польських урядових кіл, то, як підкреслював К. Сроковський, вони намагаються створити новий тип політики для національних меншостей, який “полягає у принципі уніфікації і національного утиску без застосування будь-яких компенсацій у сфері матеріальних благ” [15]. К. Сроковський встиг подати свій звіт прем'єрові В. Сікорському за кілька днів до його відставки. Як стверджує сам автор, подальша доля звіту невідома.
З 1923 p. польський уряд почав враховувати настрої українського населення на селі. Так, 24 березня 1923 p. Сейм ухвалив тимчасово припинити військове осадництво, а 20 червня наступного року – закон, що давав право купувати землю на “кресах” не тільки полякам, а й особам інших національностей, за умови, що вони “не були покарані за злочини перед польською державою” [16]. У результаті землю на південно-східних територіях Польщі придбали 75% поляків і 25% українців [17].
Через відсутність належної фінансової урядової допомоги новоствореним господарствам з 1924 p. загальмувалася військова колонізація. Польські економісти швидко переконалися, що військове осадництво не дає бажаних економічних і політичних результатів. Давалися взнаки нефаховість колишніх військових, відсутність або недостатність інвентаря, технічних засобів [18].
Схвалений 28 грудня 1925 p. Сеймом закон про аграрну реформу передбачав продовження політики осадництва “на кресах”. Вона мала і надалі становити складову частину економічної політики Польщі. Загалом протягом 1919-1929 рр. у Західній Україні було створено понад 77 тис. господарств польських селян, котрі заволоділи понад 600 тис. га землі [19]. За умов земельного голоду в краю така політика могла призвести лише, з одного боку, до погіршення становища корінного населення Східної Галичини, яка була головним осередком концентрації цивільних осадників, з іншого – до загострення національних відносин. Не могла послабити напруженості заохочувана польськими урядами еміґрація звідси малоземельного та безземельного селянства. Так, щорічна еміґрація з території Тернопільського воєводства становила близько 2-2,5 тис. осіб [20].
Вінценти Вітос, одна з головних фігур у політичній історії міжвоєнної Польщі, після відвідин “Східної Малопольщі” в 1927 p. зазначав, що в цьому краю українське населення не лише становить значну більшість, а йому також притаманна висока національна свідомість, політичний досвід і почуття “ненависті до всього польського, поглиблене ще недавніми битвами, що проводились під гаслом державної самостійності і звільнення від польського панування”. Реально оцінюючи ситуацію, він дійшов висновку, що є тільки два шляхи виходу: приготуватися в перспективі до втрати краю або зважитися на політику, яка втримає його при Польській державі [21].
Проте ні за часів диктатури Юзефа Пілсудського, ні пізніше не проводилась інша політика щодо національних меншостей, окрім пропагованої Р. Дмовським. Цією політикою була створена ситуація, якої боявся Ю. Пілсудський, коли у грудні 1918 р. писав: “Ні за що у світі я не бажав би, щоб Польща володіла великими просторами з ворожо настроєним населенням” [22]. Однак ці побоювання стали реальністю.
Українське громадянство з кожним роком посилювало опір офіційній політиці польських урядів. Провідною силою українського національного руху стало Українське Національне-демократичне об'єднання (УНДО), яке очолило легальну опозицію режимові. Здобувши ряд депутатських місць у Сеймі та Сенаті 1928 p., УНДО активізувало свої виступи проти польської політики щодо Західної України. Поряд з існуванням легальної опозиції, в українському політичному русі виникло об'єднання нелегальне – Організація українських націоналістів (ОУН), яка висувала радикальну програму боротьби з окупаційною владою. Основним засобом протидії колонізаторській політиці Польської держави ОУН вважала акції терору і саботажів.
Українсько-польські суперечності поглиблювалися в міру загострення внутрішньополітичної ситуації у країні, досягнувши особливого напруження в роки світової економічної кризи. Влітку і восени 1930 p. по території Західної України прокотилася хвиля підпалів польських маєтків, акцій саботажу. Основна їх частина була здійснена ОУН [23]. Організацією протестаційно-саботажної кампанії керівництво ОУН мало на меті підірвати престиж Польської держави як перед українським населенням, так і на міжнародній арені, загальмувати процес польської колонізації українських земель, заманіфестувати появу ОУН.
З метою придушити зростаючий український національний рух урядові кола в 1930 p. провели каральні акції на українських землях, які отримали назву “пацифікації” (“умиротворення”). Кількасот каральних експедицій вчинили погроми близько 800 населених пунктів у 450 ґмінах Східної Галичини [24]. Як зазначалось у звіті повітової поліції Тернопільського воєводства, “в місцевостях, через які пройшла хвиля пацифікації, українське життя, як політичне, так і культурне, завмерло” [25].
Український парламентський клуб у Сеймі в січні 1931 p. звернувся до останнього з вимогою в якнайкоротший термін розглянути факти зловживань, здійснених урядовими особами, встановити розміри завданої шкоди з метою її подальшого відшкодування, покарати винних [26]. Через місяць заява подібного змісту була спрямована міністрові військових справ Польщі. У ній вказувалися конкретні факти зловживань військовиків у Бучацькому та Підгаєцькому повітах Тернопільського воєводства у жовтні 1930 p. Зокрема, наголошувалося, що під час так званої пацифікації масово знищувались українські освітні та громадські організації, а українське населення піддавалось всякого роду тілесним покаранням [27].
У Сенаті відбулася гостра дискусія з приводу вимоги Українського клубу. Сенатор Іван Макух, лідер Української соціалістично-радикальної партії, відзначив у своїй промові, що правлячі кола Польщі протягом тривалого часу виношували плани пацифікації українського населення, до чого неодноразово закликала й урядова преса, а хвиля підпалів стала зручним моментом для початку запланованої акції. Сенатор зауважив, що не менша кількість пожеж, які в цей час були характерним явищем для всієї Польщі, спостерігалася, зокрема, на Помор'ї, проте там уряд не вважав за необхідне застосувати силу. Метою пацифікації, як підкреслив І. Макух, було залякати і знищити активних діячів українського національного руху і тим самим “зламати” українців [28].
Польське-українське порозуміння, що могло стати реальністю в середині 30-х років, так і не відбулося. Однією з перешкод на його шляху стала невирішеність аграрного питання. Загал польського громадянства продовжував висловлюватися за посилену колонізацію українських земель. Однак звучали і критичні думки щодо доцільності такої політики. Так, у жовтні 1936 p. в інтерв'ю газеті “Бунт Млодих” колишній прем'єр Польщі Владислав Ґрабський підкреслював, що колонізаційна акція на східних теренах Польської держави є безрезультатною, насамперед через “перенаселеність цієї частини краю”; по-друге, тому, що прибулий колонізаційний елемент переважно бідний, а отже, невдоволений і непевний свого становища в майбутньому через вороже ставлення місцевого населення. Цей елемент потребуватиме постійної допомоги від уряду, але останній не зможе її надавати. Тому при першій нагоді, на що вказувала практика, польські колоністи продадуть придбану землю місцевому селянинові. Крім того, як відзначав В. Ґрабський, невдоволення і українських, і польських селян може загрожувати “полівінням” мас, зваживши на сусідство “з колективістською державою” (СССР) [29].
На ці ж проблеми вказував і відомий польський політик, граф Станіслав Лось [30], який закликав уряд реалізовувати аграрну реформу, керуючись наступними чинниками: 1) реальним станом речей; 2) справедливістю; 3) здоровим глуздом. На думку С. Лося, у разі ігнорування цих чинників значно загостряться “національна та соціальна проблеми на селі”. “Політика рятування польської землі, – наголошував С. Лось, – сформувала маловідомий до цього часу в Польщі тип селянина – ґандляра землею” [31]. Йдеться про продаж землі, придбаної поляками-колоністами за дешеву ціну, українським селянам за значно вищими цінами.
Неодноразові подальші звернення ЦК УНДО та Українського парламентського клубу до польського уряду із закликом припинити аграрну колонізацію Східної Галичини залишилися без уваги [32]. Навпаки, 1 жовтня 1936 р. було оголошено перелік маєтків у “Східній Малопольщі”, що підлягали примусовій парцеляції. У зв'язку з таким рішенням УНДО розпочало антиколонізаційну акцію скликанням 15 жовтня великого протестаційного мітингу у Львові. На ньому з доповіддю про колонізацію українських земель виступив один з лідерів УНДО Юліан Павликовський. Він наголосив на неправомірності дій польських урядів, держави, яка “власним законом з 26.09.1922 p. про галицьке самоврядування виразно заявила”, що ні вона, ні жодна правова установа “на території, зокрема, галицькій, не буде провадити кольонізації” [33]. Учасники мітингу схвалили низку резолюцій, які вимагали: 1) парцеляції на користь місцевого сільського населення; 2) скасування інструкції про непродаж землі особам української національності та передачу її в руки колоністів; 3) припинення дотацій на військову та цивільну колонізацію та ін. При цьому підкреслювалося, що аграрні справи українських земель повинен урегулювати Галицько-Волинський Сейм автономної української території в Польщі [34]. Мітинг став поштовхом до поширення протестаційних заходів на всій території Східної Галичини. З 15 жовтня до 1 січня 1937 p., за підрахунками партійної преси УНДО, відбулося близько 200 мітингів. Найбільше їх відбулось у Тернопільському воєводстві. На мітингах схвалювалися резолюції антиколонізаційного змісту, вимагалося надати самоврядування тощо [35].
Враховуючи настрої мас, керівництво УНДО висунуло низку вимог, що мали на меті покращити матеріальне становище українського народу. Ці вимоги були сформульовані у промові посла Василя Мудрого 6 грудня 1936 p. на пленарному засіданні Сейму. В. Мудрий вимагав негайно вирішити і врегулювати ряд питань, зокрема, нормалізувати парцеляцію в Західній Україні, з огляду на “великий земельний голод” у цьому регіоні припинити подальший наплив колоністів [36].
Гострим спротивом зустріла українська громадськість проект закону про обмеження обороту нерухомого майна, утвореного або збільшеного в результаті парцеляції [37]. Закон створював широкі можливості для втрати українським селянством придбаних земельних ділянок, оскільки головною метою урядового проекту було відчуження карликових господарств, які “стали осередком суспільної та політичної нестабільності”, тоді як заможні господарства розцінювались як “опора суспільного порядку” [38]. 30 листопада 1936 p. Рада Міністрів ухвалила законопроект, який у другій половині грудня було винесено на розгляд Сейму [39]. Як відзначала українська преса, його схвалення мало призвести “до вигнання кілька десятків тисяч родин з їх ґрунтів, які вони купили, за які чесно заплатили” [40]. На засіданнях сейму розгорілася гостра дискусія між українськими та польськими послами. Останні вказували на необхідність при парцеляції здійснювати передачу землі у галицьких воєводствах полякам. Український посол Володимир Целевич у промові, виголошеній на пленарному засіданні Сейму 19 лютого 1937 p., зауважив, що перехід землі у власність нової групи польських осадників (20 тис. родин) не матиме ніякого значення для оборони держави, збільшить відсоток польського населення у деяких воєводствах щонайбільше на 2-3%. Поза тим, підкреслив В. Целевич, такий крок вороже настроїть до держави мільйонні маси сільського населення [41].
Негативні наслідки нової хвилі колонізації усвідомлювала й значна частина польських політиків, про що свідчать публікації в часописах “Кур'єр Варшавський”, “Час”. Зокрема “Час” зазначав, що витіснення українського населення з допомогою колонізаційної акції є неможливим, а спроба в цьому напрямі викличе протидію у нього, через що умови життя поляків-осадників стануть нестерпними, а їх колонії рано чи пізно перейдуть до українських власників [42]. Навіть часопис СН “Кур'єр Варшавський” підкреслював, що “колонізація на українських землях є дуже і дуже небезпечним експериментом, що загрожує і буде загрожувати оборонній силі держави” [43].
Український парламентський клуб домігся внесення у проект двох принципових положень: 1) закон не буде стосуватися господарів землі, які відкупили її у колоністів; 2) закон застосовуватиметься лише до господарств, утворених в результаті сусідської парцеляції [44].
Певні надії на позитивні зміни українські політичні кола пов'язували з відвіданням південно-східних воєводств країни міністром внутрішніх справ Мар'яном Косьцялковським у липні 1937 p. Ще займаючи посаду прем'єра уряду, на засіданні Сейму в лютому 1936 p. у промові, присвяченій проблемам внутрішньополітичного розвитку Польщі, М. Косьцялковський підкреслював, що неповага до звичаїв, мови чи віросповідання інших національностей, зокрема порушення їх засобами примусу, викликає природний опір, тим самим ускладнює акцію, що має на меті “uobywatelnienie” мас [45]. З його іменем українські політичні сили пов'язували ліберальний напрям у національній політиці Польської Республіки [46]. Песимістичні настрої серед української спільноти поглибились у зв'язку зі зміною прем'єра. Однак надії знову відродились під час згаданої поїздки М. Косьцялковського. Коментуючи її, газета “Діло” зазначала, що міністр наочно зможе переконатись у перенаселеності та пауперизації українського села, наявності значної кількості карликових господарств, і це мусить утвердити його в думці, що Східна Галичина не може бути територією колонізації та осадництва. При цьому газета зауважувала, що часткове оздоровлення аграрних відносин може настати лише після переходу землі в руки місцевого малоземельного і безземельного селянина [47]. Щоправда, міністра більше цікавила ця територія з огляду на заплановане урядом будівництво Центрального промислового округу, яке зачіпало і західну частину Львівського воєводства.
Сподівання щодо вирішення аграрного питання на користь українських селян були марними. Навіть у період безпосередньої воєнної загрози, у 1939 p., коли польський уряд мав би головну увагу зосередити на питанні посилення обороноздатності країни, він з новою силою продовжив “акцію зміцнення польського елемента у Східній Малопольщі”. На засіданнях Ради Міністрів за участю головнокомандувача збройних сил Польщі І. Ридз-Сміглого, які відбулися 25 і 28 січня 1939 р., було ухвалено, щоб до 15 лютого кожен міністр подав план ліквідації української проблеми в рамках свого відомства [48]. На підставі цих документів у другій половині лютого апарат Ради Міністрів розробив під грифом “цілком таємно” “Проект постанови Ради Міністрів у справі акції, що має на меті зміцнення польського елемента у Східній Малопольщі”. Документ визначав засоби, які мали призвести до структурно-національних змін на південно-східних теренах Польщі. Серед них: “а) сільське осадництво..., d) еміґрація зовнішня, а також міґрація внутрішня” [49]. Як зазначалося в документі, парцеляційно-осаднича акція повинна спиратися на наступні засади: “1) для використання запасу землі, що залишився, з метою кількісного збільшення польського елемента зберігатимуться санкції, що застосовуються вже кілька років при приватній парцеляції і захищають від переходу землі в непольські руки; 2) значна частина наявного земельного запасу буде призначена на нові колонії, які заселятимуться, перш за все, польським елементом із західних повітів Львівського воєводства; ... 4) створення нових польських осад повинно зосереджуватися в місцях найважливіших з точки зору захисту держави, а також там, де кількісне зміцнення польського елемента може дати йому перевагу над непольським елементом; ... 6) польські осадники будуть оточені надзвичайно турботливою опікою з боку держави і суспільства у сфері культурних та економічних потреб” [50]. Цей документ є доказом національної щодо українців дискримінації і свідченням ігнорування польським урядом усіх норм права власної держави та міжнародного.
Оцінюючи аграрну політику Польської держави міжвоєнного періоду, слід відзначити, що вона була спрямована на реформування аграрного устрою і призвела, в цілому, до глибоких зрушень на селі, які сприяли піднесенню загальної продуктивності сільськогосподарського виробництва, розвиткові товарно-грошових відносин. Проте позитивні зміни мало торкнулися східних воєводств Речі Посполитої Польщі. Урядова політика на цих теренах, що виявилася у проведенні осадницької колонізації, не вирішила проблеми аграрного перенаселення на власне польських територіях, не створила міцної опори польській владі у Західній Україні і спричинила тут загострення національних відносин. Незважаючи на розуміння значною кількістю польських політиків неправомірності та шкідливості таких заходів для інтересів держави та спротив українського населення, протягом усього міжвоєнного періоду осадницька колонізація була важливим політичним та економічним чинником національної політики Польської Республіки.
--------------------------------------------------------------------------------
1 Макарчук С.А. Этносоциальное развитие и национальные отношения на западноукраинских землях в период империализма. – Львов, 1983. – C. 148.
2 Торжество історичної справедливості. – Львів, 1968. – C. 411.
3 Pierwszy powszechny spis Rzeczypospolitej Polskiej z dnia 30 września 1921 r. Gospodarstwa wiejskie. Województwa wschodnie. Warszawa, 1926. S. 3; Województwa południowe. Warszawa, 1927. S. 5.
4 Kwartalnik Statystyczny. Warszawa, 1928. T. 5. S. 650-651.
5 Giertych J. O program polityki kresowej. Warszawa, 1932.
6 Цит. за: Wapiński Д. Narodowa Demokracja. Warszawa, Wroclaw etc., 1980. S. 44.
7 Sprawozdanie stenograficzne z 64 posiedzenia Sejmu Ustawodawczego w dniu 7 lipca 1919 r. Warszawa, 1919. S. 20.
8 Uchwała Sejmu Ustawodawczego z dnia 10 lipca 1919 r. w przedmiocie zasad reformy rolnej / Reforma rolna. Kraków; Warszawa, 1939. S. 5.
9 Павликовський Ю. Земельна справа у Східній Галичині (короткий історичний і економічний огляд земельного питання та сучасний його стан). – Львів, 1922. – C. 15.
10 Dziennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej (далі – DURP). Warszawa, 1921. T. 1. S. 40-41.
11 Studnicki W. Ziemie wschodnie. Stan gospodarczy i widoki rozwoju. Warszawa, 1929. S. 72.
12 Bujak F. Uwagi krytyczne o naszej reformie rolnej. Warszawa, 1921. S. 29.
13 Нота уряду Західної України до Найвищої Ради в справі польської кольонізації Східної Галичини. Женева. 4 грудня 1920 p. // Польська кольонізація Східної Галичини. Відень, 1921. C. 16.
14 Там само. С. 17.
15 Srokowski K. Sprawa narodowościowa na kresach wschodnich. Kraków, 1924. S. 52-56.
16 Єдність трудящих Західної України і Польщі у революційній боротьбі. – Львів, 1979. – С. 150.
17 Madajczyk Cz. Burżuazyjno-obszarnicza reforma rolna w Polsce (1918-1939). Warszawa, 1956. S. 217, 268-269.
18 Studnicki W. W sprawie osadnictwa żołnierskiego na ziemiach wschodnich. Warszawa, [bez roku wyd.]. S. 3, 11.
19 Landau Z., Tomaszewski J. Gospodarka Polski międzywojennej. Warszawa, 1967. T. 1. S. 167.
20 Державний архів Тернопільської області (далі – ДАТО), ф. 231 (Тернопільське воєводське управління), оп. 6, спр. 1750, арк. 13.
21 Witos W. Wybór pism i mów. Z podobizną autora, przedmową, objaśnieniami i bibliografią. Lwów, 1939. S. 237-238, 241.
22 Цит. за: Pobóg-Malinowski W. Najnowsza historia polityczna Polski. Gdańsk, 1990. T. 2. S. 225.
23 Швогуляк М. Суспільно-політична ситуація у Західній Україні на початку 30-х років ХХ ст. // Записки НТШ. – Львів, 1991. – T. ССХХІІ. – C. 118.
24 Сель-Роб. 1930. 12 жовтня; Сила. 1930. 2 листопада.
25 ДАТО, ф. 282 (Підгаєцька повітова команда державної поліції Тернопільського воєводства), оп. 1, спр. 1056. арк. 1.
26 Sejm RP. Okres III. Warszawa, 1931. Druki. № 65.
27 Ibid. № 26.
28 Senat RP. Okres III. Sprawozdanie stenograficzne z 6 posiedzenia Senatu RP. Warszawa, 1931. S. 59.
29 Rozmowa z Władysławem Grabskim // Bunt Młodych. 1936.10 października. S. 45.
30 Про політичну діяльність С. Лося див: Зашкільняк Л. Українсько-польське порозуміння 1935 p. (за матеріалами архіву Я.С. Лося) // Проблеми слов'янознавства. – Львів, 1996. – Вип. 48. – C. 62-72.
31 Łoś S. Reforma rolna na południowym wschodzie // Bunt Młodych, 1936. 10 kwietnia. S. 6-7.
32 Українські вісті. 1936. 18 липня, 26 вересня.
33 Павликовський Ю. За землю Батьківщини. – Львів, 1936. – C. 8.
34 Там само. C. 39-40; Резолюції в земельних справах // За рідну землю. – Львів, 1936. – C. 68-70; Mniejszosci narodowe w Polsce. Materiały i dokumenty // Sprawy narodowościowe. Warszawa, 1936. a. 6. S. 611-612.
35 Діло. 1936, 4 жовтня, 19 листопада.
36 Archiwum Akt Nowych w Warszawie. Ministerstwo spraw wewnętrznych, sygn. 963, s. 29.
37 Центральний державний історичний архів України у Львові (далі – ЦДІА України у Львові), с. 344 (Українське національне-демократичне об'єднання), оп. 1, спр. 526. арк. 11-12; Діло. 1936. 26 листопада.
38 Wieś Polska. 1938. 19 czerwca.
39 Діло. 1936, 25 листопада.
40 Sprawozdanie stenograficzne z 31 posiedzenia w dniu 15 grudnia 1936 r. Warszawa, 1936. S. 21.
41 Sprawozdanie stenograficzne z 42 posiedzenia w dniu 19 lutego 1937 r. Warszawa, 1937. S. 109.
42 Czas. 1937, 25 lutego.
43 ЦДІА України у Львові, ф. 344, оп. 1, спр. 534, арк. 3.
44 Там само. Спр. 526, арк. 2-5.
45 Mniejszości narodowe w Polsce. Materiały i dokumenty // Sprawy narodowościowe. Warszawa, 1936. a. 1-2. S. 58.
46 Діло. 1936, 17 травня.
47 Там само. 1937, 23 липня.
48 Siwicki M. Dzieje konfliktów polsko-ukraińskich. Warszawa, 1992. T. 1. S. 270.
49 Projekt uchwały Rady Minigtrów w sprawie akcji zmierzającej do wzmocnienia elementu polskiego w Małopolsce Wschodniej. Dokument 68 // Siwicki M. Dzieje konfliktów.. T. 1. S. 294.
50 Ibid. S. 311-312.
2003.07.29 | Shooter
Позиція і участь українців у німецько-польській кампанії 1939(/)
http://www.ji.lviv.ua/n28texts/rezmer.htmВальдемар Резмер
Позиція і участь українців у німецько-польській кампанії 1939 p.
Приступаючи до викладу матеріалу хотів би зробити поправку щодо назви реферату. Вона повинна бути такою: “Позиція і участь українців у німецько-польській кампанії 1939 p.”. Польсько-німецька війна закінчилась у травні 1945 p., коли гітлерівський III Райх капітулював. Події, що мали місце у вересні і жовтні 1939 p., були лише фрагментом багаторічного збройного конфлікту.
Запропонована тема є досить широкою. А тому зупинюся лише на деяких, на мою думку, ключових питаннях.
Першим з них є питання обов'язкової військової служби українців у збройних силах II Речі Посполитої. Без нього буде важко аналізувати і оцінювати позицію українців у німецько-польській кампанії 1939 p.
Правовою основою загального військового обов'язку у II Речі Посполитій була ст. 91 Конституції, прийнятої 17 березня 1921 p.: “Всі громадяни зобов'язані нести військову службу”. Окремі проблеми призову громадян на дійсну військову службу спочатку регулювалися відповідними декретами Регентської ради Польського королівства і законом від 7 березня 1919 p., схваленим законодавчим Сеймом, а пізніше законом “Про загальну обов'язкову військову службу”, прийнятим Сеймом 23 травня 1924 p. Ст. 5 цього закону зобов'язувала всіх польських громадян, яким на 1 січня даного календарного року виповнився 21 рік, проходити обов'язкову військову службу, її повинні були нести всі, хто не міг довести, що є громадянином іншої держави1. Правовою підставою для вибору громадянства українцям, росіянам, білорусам, жителям колишньої царської імперії, був Ризький договір 18 березня 1921 p. Згідно зі ст. VI (пункти 1-3) цього договору, представники української, білоруської і російської меншин, які проживали на колишній російській території, могли бути призвані до війська у тому випадку, якщо вони виявили бажання прийняти польське громадянство2.
Перший масовий призов до війська осіб, які проживали на колишній російській території, відбувся у грудні 1921 p. Він проходив дуже важко, оскільки місцеві українські націоналістичні, комуністичні і монархічні організації розгорнули широку кампанію проти призову. В ході агітації вони оперували арґументами, що Ризький договір, укладений між Польщею та Російською Соціалістичною Федеративною Совєтською Республікою і Українською Соціалістичною Совєтською Республікою, є недійсним, а територія окупована Польщею тільки тимчасово, тому тут призов новобранців незаконний. Однак, в цілому, сподіваних результатів досягнуто не було. Як підкреслювалося у звітах II відділу Генерального штабу, не всі зафіксовані випадки ухиляння від служби у Війську польському потрібно приписувати виключно антидержавній агітації, їх необхідно було також шукати у відсутності почуття і розуміння призовниками громадянських обов'язків, а також у млявості, а інколи й немічності органів самоуправління, насамперед, війтів ґмін. Низка ускладнень виникла через неточність списків призовників, що складалися не на підставі документів, які були знищені під час Першої світової, польсько-української і польсько-більшовицької воєн, а на підставі зізнань самих зацікавлених осіб, місцевих священиків, які в цей час були службовцями установ записів актів громадянського стану. Православне і греко-католицьке духовенство, яке ворожо ставилося до призовної кампанії, дуже часто вписувало неправильні дати народження, намагаючись захистити своїх парафіян від служби у польському війську. Складені таким чином списки були неповними, досить часто фальшивими, внаслідок чого траплялися випадки, коли війти взагалі з'являлися без призовників. Станом на 1 квітня 1922 p. обов'язкову службу у польському війську проходило 188 250 солдатів: поляків - 147 442 (що становило 78,32%), українців - 14 894 (7,91% загальної кількості).
Щоб уникнути непорозумінь, зауважу, що до групи українців я відніс також русинів (2497 солдатів), хоча спочатку в польських військових документах солдати української національності і солдати-русини значилися окремо. Військові дотримувалися думки, що вихідці з української меншини Львівського, Станіславського, Тернопільського воєводств заражені націоналізмом і відцентровими тенденціями, що стимулювалися з-за кордону. За це їх позбавили права називатися українцями. Офіційно вони стали “руськими”. До цього питання я ще повернуся.
У рапорті, який у червні 1922 p. підготували офіцери II відділу Генерального штабу Війська польського призовникам-українцям і русинам було дано таку характеристику: “Українці. На 1 квітня цього року нараховується 12 397, що становить 8,4% [ відсоток вираховується щодо кількості поляків, які служили у війську. - В. P]. На призовні пункти приходять, як правило, без примусу. Відсоток тих, хто ухилився від служби, значно менший, ніж за російських часів. Вони є прекрасним фізичним матеріалом. Попередні набори за царя скеровували рекрутів до російської гвардії або у ґренадери. Загальна кількість тих, що мають початкову освіту українською чи російською мовами, становить від 25% до 70% від загальної маси призваних рекрутів. Кількість тих, що знають польську мову в усній чи письмовій формі мізерна, майже дорівнює нулю. Це, в основному, вояки, призвані з сільської місцевості, занедбані за російського панування, а під час світової війни кинуті напризволяще. Культурно-освітня діяльність, яка щойно почалася, дає надію на те, що наступні набори будуть мати значно менший відсоток неписемних. Громадянська свідомість на низькому рівні. Прояви національного самоусвідомлення дуже різноманітні. Призовники не можуть визначити свого національного походження і називають себе, як і білоруси, словом „тутейші". Брак відповідної національної свідомості значною мірою впливає на стосунок українського рекрута до польської державності. Повна відсутність почуття громадянського обов'язку щодо держави. Робота в полках над тим, щоб розвинути почуття громадянського обов'язку рекрутам, могла б зробити з них слухняних громадян Речі Посполитої. З військової точки зору це має позитивні риси. Слухняний, охоче виконує накази, послужливий. Русини. Станом на 1.04 ц. р. значиться 2497, що становить 1,69%. Характеризуються так само, як українці”3.
[...]
Для особового складу Війська польського в 1922 p. характерна невідповідність між відсотком призовників української національності (7,91%) і відсотком українського населення, що проживало на території II Речі Посполитої, який, згідно з офіційними даними, становив у 1921 p. 14,3%. Ця невідповідність пояснюється тим, що тоді не проводився призов у Східній Галичині.
У 1920—1921 pp. були спроби набрати українців до Війська польського із Львівського, Станіславського та Тернопільського воєводств, але це викликало бурхливі протести українських організацій у Раді амбасадорів. Під тиском західних держав 1921 p. “призов осіб непольської національності у Східній Галичині (Східна Малопольща) був заборонений Міністерством військових справ”4. Лише 21 листопада 1922 p. Рада міністрів скасувала цю заборону.
[...]
Питання призову представників національних меншин у Східній Малопольщі практично було розв'язане лише ухвалою Ради амбасадорів від 14 березня 1923 p. Те, що Ліга націй офіційно визнала ці території за польською адміністрацією, дало підставу для законного призову новобранців з цих територій для проходження служби у польському війську.
Однак, законність цього акта ще довго дискутувалася в тих українських колах, що впливали на формування громадської думки. Так, 3 квітня 1925 p. під час дискусій у Сеймі український представник стверджував, що українці “...не з власної волі опинилися в нинішніх державних межах.., і тому служба українців у польському війську є для них найтрагічнішим і майже нестерпним тягарем, особливо в тих умовах, коли народ розділений: частина народу будує свою національну державу, а друга його частина змушена зміцнювати чужу державу, яка є ворогом рідної держави”5. Український депутат стверджував, і це було перебільшенням, що майже половина рядових польського війська - українці. Тому він вимагав пропорційної кількості фахових генералів, офіцерів і підофіцерів. Він не погоджувався з екстериторіальною призовною системою і вимагав, щоб українських солдатів формували в окремі загони і дислокували їх у південно-східній частині Речі Посполитої, щоб командували цими загонами українські офіцери та підофіцери.
Пізніше лідери українських націоналістичних організацій прийшли до висновку, що примусовий набір українців у польське військо можна використати у власних інтересах - для підготовки військових інструкторів. Наприклад, у 1939 p. у Берестечку повітовий провідник Олексій Багнюк, інструктуючи курсантів-призовників, націлював їх на те, щоб вони не дезертирували з війська, щоб намагалися викрасти карти, статути, біноклі. Він радив: “Під час призначення у підрозділи не пхатися в ординарці чи на кухню, а тільки у підофіцерські школи”6.
[...]
Призов 1923 p. особливо вплинув на національний склад польського війська. Після призову із Східної Малопольщі в рядах Війська польського різко збільшується кількість представників національних меншин.
[...]
Найчисельнішими були українці - 43 262 (16,928% особового складу), вони, у свою чергу, поділялися військовим керівництвом на русинів - 24 517 (9,59%) та українців - 18 744 (7,33%).
[...]
Солдатів, що належали до русинів, характеризували так: “У зв'язку з тим, що вони є на сьогодні [в 1923 p. - В. P.] однією з найчисельніших складових польської армії, їм необхідно приділити особливу увагу. Елемент, що потрапив у військо після перших призовів, складався переважно з сірої сільської маси, яка не зовсім усвідомлювала, як поводитися в нових життєвих умовах та оточенні. Частина з них підпала під вплив настроїв, що переважав у військовому середовищі, і не тільки погодилася з новою роллю, але навіть проявила певну гордість за надану честь отримати мундир та звання солдата. Та інші виявилися незворушними і залишилися під впливом тих поглядів, які панували у Східній Малопольщі. Вони ятрили, викликали невпевненість і, нарешті, призвели до дезертирств русинів і українців. Це явище вдалося б ліквідувати внутрішніми силами на місці у частинах, якщо б не змінилася тактика галицьких політиків. Галицькі партії, що категорично були проти обов'язкової служби русинів у польській армії, побачили, що цим вони не відвернуть „національного нещастя", а погрозами та тиском не зупинять призову, в зв'язку з цим вони змінили тактику і вирішили передусім спрямувати в ряди армії інтеліґенцію, яка б організовувала та керувала русинською масою всередині армії. Тепер між русинів досить часто трапляється й таке: русин у призовній анкеті якого значиться, що він неграмотний, насправді дуже часто є людиною з середньою освітою, національно свідомою, яка у своєму арсеналі має цілу низку антипольських аргументів. Наплив у польську армію законспірованого інтелігентського руського елементу призвів до того, що тепер русини у військових частинах є об'єднаною кримінальною масою, якою керують їх моральні провідники. Все це свідчить про те, що військове керівництво повинно звернути особливу увагу на русинську солдатську масу і планово та методично протидіяти її організованості”7.
Призовників з Волині, що національно були менш свідомі і більш лояльні до польської держави, у цьому ж рапорті II-го відділу було зараховано до українців. Військове керівництво дотримувалось думки, що їх необхідно захищати від негативних впливів братів зі Східної Малопольщі.Вважалося, що “рекрути з цієї місцевості загалом змирилися з примусовою службою в польській армії. Вони усвідомили необхідність виконання обов'язків щодо держави, в межах якої проживають, але це не є добровільним, а лише поступка силі. Причини в тому, що на українців Волині впливають різні політичні тенденції. Наприклад, надії на пришестя зі сходу розвіялись, але зародилася і активно зростає тенденція автономізму. Під час виборів до Сейму волиняни, об'єднавшись із представниками інших національностей, отримали низку мандатів. Люди зрозуміли, чим є для держави креси, і за ціну лояльності до Польщі виставили ряд вимог. Що більше, на Волинь почав поширюватися вплив русинів із Східної Малопольщі, відомих своєю свідомою опозицією Речі Посполитій і, як наслідок, темна українська маса почала домагатися для себе особливих прав. Приймаючи до уваги те, що серед українських рекрутів, які походять з цієї маси, живою луною відбиваються настрої, що панують на Волині, мусимо ствердити, що порівняно з минулим роком в українському солдатові, котрий не втратив своїх фізичних даних, відбулося багато моральних змін, а саме: він став неслухняним, ненадійним і втікає не через тугу за рідним селом, а через більшовиків, або німців, через заклики місцевих агітаторів та через підмову солдата-русина, в якого у галицьких боївках прокинулося почуття національної свідомості. На це необхідно звернути особливу увагу і, з одного боку, з усією рішучістю карати прояви дезертирства, а з іншого, не допускати, щоб в одній військовій частині служили разом українці та русини, оскільки вплив русинів на поведінку українського солдата є шкідливим і неґативним і утруднює роботу щодо його „одержавлення" під час перебування у війську”8.
У документі, датованому 1923 p., військове керівництво давало такі вказівки: “Не припустимо, щоб рекрут-українець потрапляв у ті частини, які дислокуються на Волині, і щоб у ці ж загони потрапляли русини зі Східної Малопольщі. Спостереження II відділу показують, що призовник-українець, скерований окремо від русинів у частини, дислоковані у західних військових округах, є податливим матеріалом. Коли цей же рекрут проходить службу разом із русином, що краще за нього і політично, і національно підготовлений, тоді він підпадає під вплив агітації, спрямованої якщо не проти самої польської держави, то проти її сучасних кордонів. Внаслідок збільшується дезертирство і небажання нести військову службу”9.
[...]
Уже в 1925 p. з військової статистики та донесень зникає слово “українець”, “український”, замість якого використовується для позначення обох призовних груп термін “русин”. До них відносили всіх тих призовників, які сповідували греко-католицьку і православну віри, а за національністю відносили себе до українців, русинів, гуцулів, лемків чи бойків10.
[...]
Масовий наплив у 1923 p. до війська рекрутів непольського походження призвів до несподіваного збільшення дезертирств - 19 745 випадків. Утікали насамперед солдати-українці, яких було аж 2 439, що становило 11,33% усіх українців (русинів), призваних на службу до польського війська11.
Офіцери II відділу доповідали: “Доведено, що в багатьох випадках рекрути української національності та русини підпадали під вплив спеціальних українських відозв.
[...]
Досить чітко проявилася національна свідомість солдатів-русинів Східної Малопольщі, і все частіше вона з'являється у солдатів родом з Волині. Ці прояви національної свідомості перестають бути пасивними. Засвідчено кілька випадків спільного демонстративного виступу русинів та українців.
[...]
Усе це показує, що у випадку збройних конфліктів ситуація у військових частинах із значною кількістю українців, русинів і білорусів, буде значною мірою залежати від позиції, яку займуть під час майбутнього конфлікту політичні партії цих національностей, бо встановлено, що саме вони створюють відповідний настрій солдатів - представників цих національностей”12.
З точки зору військової безпеки великий відсоток рекрутів непольського походження у частинах в 1923 p. був явищем негативним. У цій ситуації військове командування на майбутнє визначило такий принцип: кількість представників національних меншин не повинна перевищувати однієї третини від кількості усіх призовників. Цього принципу ретельно дотримувались аж до початку війни 1939 p. Однак, завжди серед призовників-неполяків найбільшу кількість становили українці.
[...]
Отже, можна припустити, що в міжвоєнний період близько 400-410 тис. молодих українців пройшли обов'язкову військову службу в збройних силах II Речі Посполитої. Черговим, надзвичайно важливим елементом національної політики військового командування, запровадженим у травні 1922 p., був процентний ліміт рекрутів різних національностей у частинах. Майже до початку війни 1939 p. Міністерство військових справ щороку встановлювало ліміти на солдатів - неполяків (від кількох до кільканадцяти відсотків) для кожного роду військ і, навіть, для окремих підрозділів. Подекуди, у зв'язок чи службу озброєння, їх категорично заборонялося брати.
[...]
Польське військове командування дотримувалося тієї думки, що деструктивну роботу серед призовників проводила, головним чином, інтеліґенція та греко-католицьке духовенство. Закон охороняв духовних осіб від обов'язкової військової служби. Тому основну увагу було звернуто на інтеліґенцію з середньою або вищою освітою. Керувалися правилом: “чим вища освіта, тим політично ненадійніший”13. Тому командування округів запропонувало Міністерству військових справ “русинської інтеліґенції у військо не призивати, бо у випадку війни вона перейде на ворожу сторону, і тоді боротьба з нею, що знає наші методи, засоби і організацію, буде значно складнішою”. На практиці, однак, такий радикальний захід не застосовувався. Міністерство військових справ інструктувало повітових комендантів, щоби “при докомплектуванні були особливо обережними з призовниками іншої, ніж польська,
національності”14. Внаслідок цього офіцерів запасу серед представників національних меншин було небагато. Інший приклад: у кінці 30-х років призовників національних меншин із середньою освітою і цілковитою благонадійністю приймали лише на дивізійні курси підхорунжих. Більше того, їх мало бути не більше 5% від усіх кандидатів. З цих 5% євреям виділялося 3%, русинам - 1%, білорусам - 0,5%, німцям та іншим - 0,5%. У 1936 p. із 7 900 місць поляки зайняли 7 506, євреї - 237, українці - тільки 79.
У міжвоєнний період у польському війську професійних кадрів, що походили з національних меншин, було дуже мало. Наприклад, у 1930 p. із 15 618 офіцерів іншої національності було лише 65, що становило 0,42% загальної кількості. З них найбільше було українців - 44, євреїв - 14, білорусів - 6, німців - 1. Ця ситуація перед війною змінилася. 30 січня 1938 p. було 417 офіцерів некатолицького віросповідування. Невідомо, скільки з них було українців.
Крім офіцерів дійсної служби, у польському війську були й офіцери-контрактники. Це мешканці Грузії, Азербайджану, інших народів Кавказу, яких доля закинула у Польщу і які тут постійно проживали. Серед них були також українці. Так, в 1934 p. зі 100 офіцерів-контрактників було 33 українці. До 1938 p. 7 українців з колишньої армії Симона Петлюри закінчили Вищу військову школу. Це були: майор Павло Шандрук (в 1944 p. командувач 1 української дивізії “Галичина”), майор піхоти Петро Самутін (направлений до 13 піхотного полку), майор піхоти Аркадій Валійський, майор кавалерії Петро Дяченко (з 3-го кавалерійського полку, в 1944 р. - командувач 2 Української дивізії), капітан артилерії Микола Палієнко (26 полк легкої артилерії), майор піхоти Віктор Малець, поручник кавалерії Василь Татарський, ротмістр кавалерії Іван Зваричук (4 полк кінних стрільців)15.
Військові історики до сьогоднішнього дня не встановили, скільки було у польському війську солдатів-українців, які стали учасниками польсько-німецької кампанії 1939 p. З наведених вище даних можна зробити такі висновки: солдати-українці у міжвоєнний період становили значну частину особового складу польського війська, найбільше їх було в 1923 p. - 16,9%, найменше - в 1922 p. - 7,91%. У середньому, протягом 1922-1938 pp. українці становили 11,19% особового складу збройних сил.
[...]
Людські втрати польського війська в кампанії 1939 p., через безповоротну втрату основної документації й особливо при відсутності облікових актів і статистичних матеріалів, можна встановити лише приблизно. Вважають, що у вересні-жовтні 1939 p. загинуло понад 70 тис. солдатів. Застосувавши той самий відсоток, тобто 11,191%, встановимо кількість 7834 українців, які загинули як солдати польського війська. Приблизно вдвоє більше було поранених.
Після кампанії 1939 p. у німецькій неволі опинилося 60 тис. українців. Більшість з них перебувала там недовго, їх звільнили внаслідок різноманітних втручань. До совєцького полону потрапило понад 20 тис. солдатів-українців. Переважну їх кількість словєцька влада звільнила. Багато незвільнених загинуло в радянських тюрмах і таборах. Серед них - головний православний капелан польського війська Симон Федоренко. Лише після того, як у 1941 p. був підписаний договір Сікорського-Майського, їх звільнили. Саме тоді кілька тисяч українців потрапили до армії генерала Владислава Андерса. Наприкінці воєнних дій у II корпусі, що воював в Італії, нараховувалося майже 5 тис. українців.
Література, присвячена кампанії 1939 p., сьогодні нараховує кілька тисяч позицій (архівних, монографій, наукових статей). Та все ще не вистачає робіт, де висвітлено ставлення солдатів-українців до польсько-німецького конфлікту. Такими ж далеко неповними є наші відомості і про ставлення солдатів інших національностей: білорусів, євреїв, німців, литовців. Частково це можна пояснити тим, що майже немає ніяких письмових документів. Я не знайшов у Польщі жодного друкованого свідчення солдатів-українців польського війська, які брали участь у кампанії 1939 p.
Нечисленні перекази, що збереглися, свідчать про те, що рядові, підофіцери і малочисельні українські офіцери сміливо боролися в лавах польського війська.
[...]
Найвідомішим є ім'я підполковника Павла Шандрука, призначеного у 29 піхотну бригаду, якою командував Ян Братра. Вона входила до складу 39 піхотної резервної дивізії під командуванням генерала бригади Брунона Ольбрихта. Коли тривали останні бої на Люблінщині, він змінив хворого полковника Братру. Під його командуванням бригада мужньо воювала в районі Замостя і брала участь у битві під Лабунями.
Траплялося, однак, й інше ставлення. Ухиляннями від призову бойкотувалася польська мобілізація. Було дезертирство з військових частин і перехід на сторону ворога. Та у першій декаді вересня це були поодинокі явища. Відсоток українських солдатів, що втікали з частини або ухилялися від призову у польське військо, наближався до відсотка солдатів інших національних груп, які робили так само, не враховуючи німців.
[...]
У другій половині вересня кількість дезертирів зросла. Та варто пригадати, що саме тоді в польських загонах, атакованих переважаючими силами противника і з землі, і з повітря, дисципліна починала слабнути. Маломаневрова жандармерія була не в змозі підтримувати належний порядок і дисципліну в частинах. Військові суди практично не діяли (у наземних військах їх називали польовими судами).
[...]
У кінці 30-х років значною загрозою для військової безпеки Польщі стали українці, об'єднані в Організації українських націоналістів (ОУН), які вже в мирний час використовували терористичні методи боротьби, диверсії і саботаж, вбивали своїх політичних супротивників, а також співпрацювали з німецькою розвідкою.
Ці події стали об'єктом спостереження військової і поліцейської служб безпеки. Наслідком цього було складання списків найвідоміших і найактивніших, а отже, найнебезпечніших діячів, що постійно поповнювалися. Ці списки використали при підготовці плану знешкодження на випадок війни так званих антидержавних елементів16.
Окремі факти вказують на те, що арешти осіб, підозрюваних у антипольській і антидержавній діяльності, почалися з середини серпня 1939 p. Кількість арештованих протягом наступних днів значно збільшилася. Саме перед війною С. Бандеру та багатьох інших визначних українських діячів, що до цього часу знаходилися в ув'язненні Свєнтего Кшижа, в Равичі, у Вронках і в Березі Картузькій, було перевезено до Брестської фортеці, до в'язниці в Седльцях та до інших в'язниць на сході, у тому числі й до Берези Картузької.
Знешкодження так званих антидержавних елементів у загальнопольському масштабі почалося лише в ніч з 1 на 2 вересня. Саме тоді відбулися арешти та інтернування осіб, що підозрювалися у приналежності до ОУН, або були зв'язані із крайнім націоналізмом. Та від 5 вересня старости, користуючись своїми повноваженнями, почали відпускати осіб, котрі були арештовані без достатніх підстав, і тих, за яких поручилися знані громадяни, в тому числі й українські діячі. Інших було відправлено до більших в'язниць у східній Польщі або до Берези Картузької. Вони перебували там - недовго тільки декілька днів, після чого їх відпустили. Польська влада звільнила також українських політичних в'язнів (М. Лебедя, М. Климишина, С. Бандеру та інших)17. Отже, після 10 вересня у польських в'язницях та ізоляційному таборі в Березі Картузькій українців не було.
[...]
Політичне та військове керівництво Німеччини, готуючись до війни з Польщею, використовувало українських націоналістів у своїх цілях для виконання низки диверсійних актів, підготовки повстання і для організації спеціального відділу (легіону Сушка), який мав вступити у Східну Малопольщу на боці вермахту. Оунівці, незважаючи на невдачу “республіки Волошина”, взяли у цьому активну участь. У зв'язку з цим планувалося переправляти людей і зброю через Словаччину або ж повітряним шляхом із Східної Прусії. Формування таких груп розпочалося у Словаччині у кінці серпня18. Усіма збройними діями мав керувати спеціальний український військовий штаб. Передбачалося також створення ударних партизанських груп. Українці розраховували на те, що у повстанні візьме участь 1300 офіцерів і 12 тис. солдатів. Але ці підрахунки були малореальними, особливо щодо кількості бойових офіцерів.
Підписання пакту Молотова - Ріббентропа 23 серпня 1939 p. змінило політичну і мілітарну ситуацію, а в кінцевому результаті підірвало довір'я та надію націоналістів до німців19. Крайова рада ОУН не погодилась підняти повстання. Після підписання пакту з СССР українське повстання вже не відповідало інтересам III Райху. Збройні виступи українців у вересні 1939 p. все ж таки відбулися. Виникає питання - хто був їх ініціатором, який вони мали радіус дії і що вони дали?
У міру того, як надходили відомості про невдачі поляків та наближення німців, українці почали все активніше готуватися до захоплення місцевої влади у Східній Малопольщі і до збройного виступу на боці німців.
Після 10 вересня на територію Малопольщі почали стікатися дезертири з польського війська, часто великими групами, і з повним озброєнням. Із них на територіях, віддалених від великих польських гарнізонів, почали формувати бойові підрозділи. Українці все частіше роззброювали польських солдатів, які пересувалися поодинці, або невеликими групами. Таким чином вони здобували зброю для своїх підрозділів. Вторгнення німців 11 вересня вглиб Східної Малопольщі (через Самбір) стало в ряді місць Прикарпаття знаком до початку виступу. Передчасна евакуація, точніше втеча, державної поліції, також була на користь цій справі. Почалося повстання у Стрию в ніч з 12 на 13 вересня. Це місто 12 вересня сильно бомбардувала німецька авіація. З метою уникнення втрат, увечері зі Стрия виведено батальйон охорони. Місто також залишила більшість поліції. В казармах і на складах залишилась охорона, яка, однак, нічого вдіяти не могла. Вночі міський зброд і випущені з тюрем в'язні кинулися грабувати. Заворушенням скористалися українці. В кінцевому результаті перед світанком місто було захоплене озброєними загонами українських націоналістів. Тієї ж ночі польські підрозділи, які знаходилися на цій території (наприклад, піхотний батальйон 49 п/п), отримали наказ знову захопити Стрий. Бої за це місто тривали кілька днів. Нам не відомо, які українські сили брали участь у цій боротьбі. Вважають, що там діяло 500-700 озброєних українських націоналістів.
Упродовж наступних днів збройні виступи українців занотовано практично у кожному повіті, що знаходився на схід від Бугу, але вони не були масовими і скоординованими. Надходили повідомлення про створення українцями загонів міліції, члени яких носили на рукавах жовто-блакитні пов'язки. Під Руським Явірником і Руською Жесною біля Любачова дійшло до зіткнень війська з групами озброєних українців. Про їх активність повідомлялося із Синєвицького (напад на поїзд), вони діяли також у Підгірцях, Бориславі, Трускавці, Мражниці, потім у Жукотині (на схід від Турки) і в Уричі (на південь від Борислава), а в кінці - в районі Миколаїв-Жидачів20. Більші сутички сталися також на Волині і на південному Поліссі. Командир округу IX, що знаходився у Бресті, генерал Францішек Клеберг наказав: “[...] при потребі рішуче приступити до ліквідації диверсійних банд”21.
Озброєні українці, члени так званої громадської охорони, найчастіше у прикордонних містах і містечках, намагалися захопити владу. Траплялися випадки ворожого та неприязного ставлення цивільного українського населення до відступаючих польських загонів. В оперативному наказі № 3 командир з'єднання “Кобрин”, полковник Адам Еплер повідомляв, що в районі Ковель – Ратно – Камінь - Каширський трапляються випадки роззброєння селянськими бандами поодиноких солдатів і напади на дрібні загони та цивільне населення, яке евакуювалося22. Українці забирали у солдатів коней і зброю й ховали всіляке військове обладнання, яке залишали розбиті загони.
Однак цей рух не набрав масового характеру і загалом легко і швидко придушувався польськими частинами, хоча в окремих місцях ця боротьба була дуже запеклою.
В районі Миколаєва-Жидачева, де в той час не було жодних польських військових частин, українські збройні виступи продовжувалися і тривали найдовше.
Уже 15 вересня польська влада вдарила на сполох. У донесеннях йшлося про збройні виступи українських націоналістів. Особливо загрожувала польським оборонним планам їх наявність в районі Жидачева, де Стрий впадає у Дністер, тобто там, де мав бути один з головних осередків опору. Замість того, щоб працювати на оборону, ген. бриг. Максиміліан Мілян-Камський скерував новосформовані частини для придушення заворушень. Туди було скеровано полк у складі трьох ескадронів під командуванням полковника Володимира Гілевського. До місця призначення полковник мав прибути лише вранці 17 вересня23.
У чергових донесеннях повідомлялося про нові виступи. Ген. бриг. Стефан Дембінський повідомляв: “На всій території на моєму відрізку діють угруповання українських повстанців. Їх ліквідовує поліція і мої підрозділи. Найбільше угруповання перебуває у Миколаєві, в цьому районі бої тривали 15 вересня протягом цілого дня. Скеровую батальйон залізницею до Пісочної для підкріплення підрозділів, які ведуть бої з українцями під Миколаєвом”24.
16 вересня виразно намітився перелом ситуації на краще. Командир ДОК № Х ген. бриг. Вацлав Вечоркевич організував оборону між Львовом і Дністром (над нижньою Верещицею). Зібрані там частини (разом з державною комісією) швидко придушили збройні виступи українців у районі Жидачева. Це сталося також через те, що українці не отримали німецької допомоги, на яку розраховували у своїх політичних і військових планах.
Збройні виступи українців, що відбулися на східних кресах у другій декаді вересня, були не повстанням, а лише стихійними виступами, до яких підбурювали окремі дезорієнтовані націоналістичні діячі і місцеві лідери ОУН. Ці виступи не набрали масового характеру, і загалом їх легко і швидко придушували польські військові підрозділи і добре організовані загони державної поліції. Українські виступи, однак, ускладнили організацію оборони так званого румунського передмістя. Під час роззброєння польських солдатів, а також під час боїв, обидві сторони мали вбитих і поранених.
Черговою проблемою є ставлення української політичної еліти до польсько-німецького конфлікту.
Немає сумніву, що міжнародна ситуація у другій половиниі 30-х років, яка все ускладнювалася, оживила надії українців, особливо членів націоналістичних організацій, на реалізацію ідеї незалежної України. У березні 1939 p. навіть було створено таку державу на Закарпатській Русі (“республіка Волошина”). Однак це призвело до швидкого розчарування, яке посилилося після підписання пакту Молотова - Ріббентропа. Багато людей втратили довіру до німців. Мав рацію німецький консул у Львові др. Герхард Зеєлос, коли говорив, що українська громадська думка обурена німецькою політикою, а надії на успіх повстання немає ніякої. Це була реальна оцінка ситуації. Митрополит Шептицький радив українській громадськості дотримуватись доброзичливого нейтралітету стосовно Польщі, а Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) публічно проголосило і подало у Сейм дві декларації: тодішнього представника Волині, депутата Степана Скрипника і керівника УНДО, заступника маршала Сейму Василя Мудрого. Обидва стверджували, спираючись на резолюцію з'їзду УНДО від 24 серпня 1939 p., що український народ, який проживає на території II Речі Посполитої, лояльно виконує громадянські обов'язки. До порядку та утримання від різних диверсій закликала українська преса. Сьогодні важко оцінити результативність цих закликів. Та цілком можливо, що багато українців прислухалося до них і утримувалося від антипольських виступів.
--------------------------------------------------------------------------------
1 ”Dziennik Ustaw RP", nr. 61, z. 18 VII 1924, pуz. 609.
2 Dokumenty z dziejow polskiej polityki zagranicznej 1918-1939, t. I: 1918-1932, pod red. T. Jędruszczaka i M. Nowak-Kiełbikowej, Warszawa, 1989, s. 155-156, dok. nr. 34 (Traktat pokoju między Polską a Rosją, i Ukrainą z załącznikami, 1921, marzec 18, Ryga).
3 Centralne Archiwum Wojskowe (CAW), Dowództwo Okręgu Korpusu (DOK) nr. VIII, 1.371.8.275, Raport Oddz. II Szt. Gen. z. 17 VI 1922 r. pt. Obce narodowości w Wojsku Polskim, s. 19-20.
4 T.A.Kowalski. Mniejszości narodowe w silach zbrojnych Drugiej Rzeczypospolitej Polskiej (1918-1939), Toruń, 1997, s. 99.
5 Idem, Ustawodawstwo wojskowe II Rzeczypospolitej 1921-1926, „Wojskowy Przegląd Historyczny". 1978, nr 4, s. 59.
6 T. A. Kowalski, op.cit., s. 112-113.
7 CAW, Komunikat inf. 1923, s. 19-20.
8 Ibidem, S. 22-23.
9 Ibidem, S. 16.
10 CAW, Departament Artylerii, t. 218, Zarządzenie I wiceministra regulujące kryterium określania przynależności narodowej szeregowców z 19 V 1934 r.
11 Ibidem, S. 35.
12 Ibidem, S. 44-46.
13 T. A. Kowalski, op.cit., S. 114.
14 Ibidem.
15 P. Stawecki. Oficerowie dyplomowani Wojska Drugiej Rzeczypospolitej, Wrocław-Warszawa-Kraków, 1997, S. 117.
16 Ibidem, S. 124-140.
17 R.Torzecki, Polacy i Ukraińcy. Sprawa ukraińska w czasie II wojny światowej na terenie II Rzeczypospolitej, Warszawa_ 1993, s. 27.
18 В інформаційному звіті № 167 II відділу Генерального штабу від 26 серпня 1939 p. читаємо: “Прикордонна служба повідомляє, що 23 серпня до м. Папін (на південь від Лупкова) прибув відділ німців і українців в 100 осіб. Цей відділ нібито мав завдання організувати диверсійні банди, які будуть нападати на польські прикордонні застави”. Przygotowania niemieckie do agresji na Polskę w 1939 r. w świetle sprawozdań Oddziału II Sztabu Glownego WP (dokumenty), zebrali i opracowali M. Cieplewicz, M. Zgorniak, Wrocław-Warszawa-Kraków, 1969, dok. nr. 20, s. 138.
19 R.Torzecki, Kwestia ukraińska w polityce III Rzeszy (1933-1945), Warszawa, 1972, S. 173.
20 PSZ, t. I, cz. 3, S. 536.
21 Wybór źródeł, dok. nr. 482, S. 908.
22 Ibidem, dok. nr. 494, S. 922.
23 R. Dalecki. Armia Karpaty w wojnie obronnej 1939 r., Rzeszуw, 1989, S. 229-230, 365.
24 Polski Czyn Zbrojny w II wojnie światowej. T. I: Wojna obronna Polski 1939, Warszawa, 1979, S. 649.
2003.07.29 | Shooter
Роль Німеччини і СРСР в українсько-польському конфлікті 1939–1()
http://www.ji.lviv.ua/n28texts/trofymovych.htmВолодимир Трофимович
Роль Німеччини і СРСР в українсько-польському конфлікті 1939–1945
Питання ролі Німеччини і Радянського Союзу в українсько-польському конфлікті в роки Другої світової війни залишається малодослідженим. У вітчизняній і зарубіжній історіографіях практично немає жодної цілісної праці, спеціально присвяченої його вивченню. Автор робить спробу послідовно проаналізувати політику двох великих держав, засоби і механізми, з допомогою яких вони використовували і роздмухували міжнаціональне протистояння, тим самим нейтралізуючи і знекровлюючи визвольну боротьбу українського і польського народів.
Напередодні війни нацисти планували використати українців у своїх загарбницьких цілях, причому в такому випадку дії останніх неодмінно повинні були викликати різке загострення і без того напружених українсько-польських відносин.
Ставши на шлях конфронтації з Польщею, гітлерівці вирішили скористатися “українською картою”. Для цього вони пішли на поліпшення стосунків з українською еміґрацією, якій обіцяли підтримувати політичні прагнення українських угруповань, надавати їм матеріальну і моральну допомогу, зокрема створити український легіон.
У свою чергу, поновлюючи контакти з німецькими інстанціями, лідери ОУН робили нову спробу пристосувати політику III Райху до інтересів своїх визвольних змагань. Провід ОУН у “Меморандумі”, переданому у серпні 1941 p. вищим урядовим інстанціям Німеччини, так схарактеризував сенс цієї політики: “Українська Військова Організація (УВО), а згодом її наступниця, Організація Українських Націоналістів (ОУН) під проводом Євгена Коновальця, з самого початку існування розпочали співпрацю з німецьким Райхом, спрямовану проти Польщі та Москви. Ці організації сподівалися, що німецький Райх сприятиме постанню Незалежної Соборної Української Держави. Зовнішньополітична концепція ОУН ґрунтувалася на союзі України з Німеччиною”. Аналізуючи цю позицію оунівців, дослідник українського націоналізму Джон Армстронґ писав: “Усі, хто мріяв про незалежну соборну Україну, розуміли, що вона може постати тільки із серії катастрофічних змін у Східній Европі. Єдине, що могло б викликати такі перетворення, була велика війна”1. Тому ініціатор такої війни, Німеччина, ставала природним союзником ОУН.
Німецькі відомства почали жваво цікавитись українськими кадрами, збирати їх у спеціально відведених місцях. Поряд з членами ОУН, що проживали на території Райху, нацистські спецслужби звернули увагу на частину вояків Карпатської Січі, які втекли із Закарпаття або опинилися в угорському полоні, добилися їх звільнення, перевезли до Німеччини і розмістили у спеціальних таборах, де вони проходили військову підготовку2.
У 1939 p. представники відомства адмірала Вільгельма Канаріса зважились на формування Українського легіону, вишкільно-збірний центр якого розташувався в австрійській місцевості Зауберсдорф. Як згадував член ОУН Роман Крохмалюк, серед його особового складу переважали колишні стрільці Карпатської Січі й оунівці, які проживали в еміґрації у Німеччині чи перейшли на її територію з Польщі до вересня 1939 p. У Зауберсдорфі відбувалося початкове військове навчання, звідки його слухачів маленькими групами переправляли для подальшого вдосконалення, здебільшого до Німеччини. Вишкіл Українського легіону, офіційна назва якого – “Військові відділи націоналістів” (ВВН) – здійснювався у глибокій таємниці. Німці були зацікавлені в його існуванні: він мав би значне пропагандивне значення у польській кампанії. У свою чергу українські націоналісти отримали шанс взяти участь у реальних бойових діях. Командиром з української сторони було призначено колишнього члена УВО оунівця полковника Романа Сушка. У націоналістичній літературі прийнято перебільшувати чисельність і значення Легіону. За одними даними, він налічував 600, а за іншими, більш вірогідними, – 200 осіб3.
Закономірно виникає запитання: що ж замишляла фашистська верхівка? Факти свідчать, що вона обмірковувала найвагоміші докази політично-пропагандистської підготовки нападу на Польщу. Великого значення нацисти надавали виправданню агресії і внутрішньополітичному підриву польської держави.
Блискавичність і “обґрунтованість” воєнної кампанії, як сподівалися гітлерівці, дадуть можливість поставити західні держави перед здійсненим фактом. При цьому ідеальним вони вважали такий варіант, коли конфлікт з Польщею не буде відверто викликаний Німеччиною. Про це свідчила довірча розмова радника бюро міністра закордонних справ Німеччини Петера Клейста з журналістом 2 травня 1939 p. “У даний час ми в Берліні вивчаємо питання про використання українців у цій справі. З Волошиним і Реваєм досягнуто домовленості про те, щоб у рамках Угорської держави надати широку автономію Карпатській Україні. Цим самим ми знову завоювали б довір’я українських мас у Східній Галичині і зміцнили б послаблену здатність українців до боротьби. Не треба піддавати спеціальній обробці українські керівні кола, – говорив Клейст, – бо останні події [мається на увазі передача німцями Закарпаття Угорщині – В. Т.] аж ніяк не похитнули їх відданости Берліну. Здійснивши таку підготовку, ми змогли б потім дати польській Україні сигнал до повстання. Із Словаччини та Карпатської України ми направили б одразу великі партії зброї та боєприпасів, а також відрядили б добре навчені військової справи загони січовиків. Між Берліном і Львовом встановлено такий тісний прямий контакт, що можна не сумніватися у масовому повстанні українців. Вогнище пожежі в українських районах дало б Німеччині привід для воєнного втручання у великих масштабах”4.
Напередодні нападу на Польщу німецьке командування звернулося до Андрія Мельника, який очолив провід українських націоналістів після загибелі Євгена Коновальця від рук більшовицького аґента 23 травня 1938 p., з пропозицією організувати повстання в Галичині, що відтягло б від польсько-німецького кордону певну кількість військ і полегшило б просування гітлерівської армії вглиб Польщі. Натомість Мельникові було обіцяно визнання Української держави з боку 3-го Райху.
Наприкінці серпня 1939 p. Мельник зустрівся у Відні з шефом абверу. На цій зустрічі обговорювалися питання майбутнього повстання в Галичині. Канаріс, однак, дав Мельникові фальшиву інформацію: мовляв, після завоювання Польщі частини, компактно заселені німцями, відійдуть до Великої Німеччини, етнічні польські землі перетворяться на сателітарну державу, а з українських земель буде створено Західно-Українську державу – сателітарне утворення під протекторатом Німеччини5.
Однак від масового повстання Мельник відмовився, вимагаючи від Берліна додаткових гарантій. Крім того, є свідчення, що митрополит Андрей Шептицький надіслав йому інформацію про зміст пакту Молотова-Ріббентропа. У листі до Гітлера Мельник писав, що не може дати згоди на повстання ОУН у тилах польської армії, оскільки не бачить, в ім’я чого це мало статися. Найперше, німецький уряд мусить офіційно визначити становлення до України, і тоді, залежно від цього, можна розглядати німецькі пропозиції щодо участи ОУН у війні Німеччини з Польщею і повстання в тилах польської армії6.
Після підписання радянсько-німецького пакту про ненапад вермахт прийняв рішення розглядати Український легіон як “підрозділ суто оборонного характеру в рамках військової частини, що дислокувалася у Словаччині” і перетворив його в “робочу службу”7.
З початку німецько-польської війни “Військові відділи націоналістів” були прикріплені до 14-ї армії генерала Ліста з Групи армій “Південь”. Вони повинні були допомагати німцям у формуванні військової адміністрації, в охороні порядку, налагодженні контактів з населенням, однак на фронті не використовувались. Після вступу Червоної армії на західноукраїнські землі німці намагались перетворити Легіон у поліцейську службу на українській території на захід від радянсько-німецької демаркаційної лінії, що частково було реалізовано. Незабаром загін було розпущено8.
Слід зазначити, що наприкінці серпня – на початку вересня 1939 p. безпосередньо в Галичині виконуючий обов’язки крайового провідника ОУН Володимир Тимчій-Лопатинський дістав вказівку від Проводу українських націоналістів (ПУН) готуватися до тривалої партизанської війни. Проте загони партизан так і не було сформовано через брак зброї, амуніції та медикаментів. Разом з тим, всупереч рішенню ПУН, у деяких місцевостях Галичини відбулися стихійні й малочисельні повстання, інспіровані місцевими осередками ОУН. Проте повстання, бажаного для Німеччини, не відбулося: можна говорити лише про епізодичні заворушення, які не відіграли істотної ролі у німецько-польській війні 1939 p.9
Приєднавши безпосередньо до Райху деякі польські райони на півночі і північному заході загальною площею приблизно 90 тис. км2 з 10 млн. мешканців, на решті центральної Польщі декретом від 12 жовтня 1939 p. Гітлер утворив Генеральну губернію – різновид колоніальної території, якою керував цивільний німецький уряд на чолі з генеральним губернатором, що безпосередньо підлягав фюреру. Туди входило також приблизно 15 тис. км2 української етнографічної території (уздовж радянсько-польського кордону), де проживало понад 500 тис. українців.
Одним з важливих завдань гітлерівського керівництва було створення противаги в національній політиці у Генеральній губернії, базованої на старих і нових українсько-польських суперечностях. Окупантам було вигідно підтримувати українців коштом поляків, щоб забезпечити собі роль арбітра. Вони дозволили українцям перебирати землі поляків, виселених з прикордонної смуги, єврейські будівлі, підприємства, магазини, створювали для них кращі умови шкільництва10.
За домовленістю з німцями ОУН скерувала своїх людей для навчання у вартівничі відділи “Веркшутцу” – систему військової охорони важливих об’єктів і “Арбайтдінсту” (службу праці) – напіввійськову формацію, після закінчення яких українці охороняли переходи через Карпати, виконували функції охорони у німецьких в’язницях та інші послуги11.
Після нападу на СРСР, прагнучи завоювати на сході життєвий простір і утвердити тут “новий порядок”, окупанти водночас мали на увазі і питання українсько-польських відносин.
Після відступу Червоної армії з Західної України у містах і селах почали формуватися органи місцевого самоврядування, в тому числі й українська міліція, що зумовлювалось прагненням українців до власної держави, об’єктивною необхідністю заповнення вакууму влади. Проте в серпні-вересні 1941 p. окупанти ліквідували цю ініціативу. Характерно, що у серпні в околицях Львова поширювалися підтримувані німцями польські листівки антиукраїнського спрямування, і місцеві поляки, зокрема в Гишках, поздирали синьо-жовті прапори з приміщень української влади, вивісивши натомість німецькі. Тоді ж у Вирнянах Глинянського району поляки при потуранні німців також подерли українські прапори, а на портреті Тараса Шевченка викололи очі12.
Визначаючи подальші наміри німецької політики в Галичині, генеральний губернатор окупованої Польщі Ганс Франк, відомий своїми висловлюваннями про те, що “з Польщею слід поводитись як з колонією” і що “поляки стануть рабами Великої Німецької імперії”13, заявив на нараді членів свого уряду 16 грудня 1941 p.: “Українці особливо придатні, аби скласти противагу стосовно поляків”14. Пізніше, 5 червня 1942 p., він відверто заявив, що в інтересах німецької політики між поляками й українцями повинні підтримуватися напружені стосунки. З цією метою у перший період окупації гітлерівці, зокрема у Львові і всій Галичині, залучили на службу українців. “Поляки, – читаємо в одному архівному документі, – були усунуті від адміністративної діяльности, й лише пізніше, як противагу самостійницьким тенденціям українських націоналістів, польських націоналістів було допущено до адміністрації. Однак перевага до самого кінця залишалась у цьому відношенні за українськими націоналістами”15.
Вельми посилила взаємну ворожнечу співпраця певної частини українців і поляків з німцями у поліції. Відомо, що чимало їх рятувалося від вивозу на роботу до Райху у лавах шуцманафтів, в чому гітлерівці були дуже зацікавлені, оскільки зростаючі потреби фронту змушували обмежувати кількість німців, залучених до адміністрації.
Після зайняття західноукраїнських земель німці організували з місцевих мешканців, зокрема на Волині і в Галичині, українську охоронну поліцію, яка була цілковито підпорядкована окупантам. Останні час від часу влаштовували облави в лісах, здійснювали репресії проти польського населення, погроми, мобілізуючи для допомоги українську поліцію.
З другого боку, школа в Дембіці випускала батальйони польської гранатової поліції. “Любо було дивитись на ті підрозділи, хоча і в німецьких мундирах, – писав автор крайового звіту, – як справно вони марширували з польською пісенькою на вустах. Споглядаючи це, українці опускали голови до долу, а на обличчях можна було прочитати пригнічення і страх”16. За даними Зиґмунта Маньковського, у люблінському окрузі було 25 відділів української поліції і аж 95 – польської, причому 15 відсотків особливого складу останньої працювали у довоєнній державній поліції. Вже в середині 1941 p. гранатова поліція налічувала 1380 рядових і 20 офіцерів, лише 200 з яких працювало в кримінальному відділі. Підрозділи гранатової поліції були практично в кожній ґміні17.
Згідно із спогадами тодішнього жителя Грубешова Івана Фура, тутешня кримінальна поліція, що її очолював фольксдойч польського походження, до кінця 1942 p. була обсаджена виключно поляками. Уряд праці був у польських руках, охороняв поляків перед вивозом до Німеччини, а щоб виконати наложені контингенти, організував їх з-поміж української молоді18. До речі, німці були зацікавлені в тому, щоб поляки й українці виїздили на роботу до Німеччини, а тому їм вигідно було нагнітати між ними ворожнечу, бо, рятуючись від взаємної боротьби, частина українців і поляків добровільно зголошувалася до Райху.
Як зазначив Тадеуш Ольшанський, в українських колабораційних формаціях спочатку опинилося чимало людей із щиро патріотичними переконаннями, позаяк українці змушені були обирати поміж двома ворогами, причому німці видалися їм меншим злом. До того ж, ОУН певний час позитивно ставилась до цього, оскільки молоді українці здобували основи військового вишколу та отримували зброю. Натомість поляки, які вступали до таких формацій, окрім нечисленних аґентів, спрямованих туди польським підпіллям, були найгіршим шумовинням та відвертими зрадниками – ніхто з поляків не міг мати жодних сумнівів стосовно того, що головним ворогом Польщі тоді була Німеччина. Ситуація дещо змінилася після вибуху масового терору, коли поляки, що вступали до шуцманафтів, шукали порятунку від смерті19. Провина за задокументовані випадки масових убивств українського населення, на думку деяких істориків, майже повністю лежить на шуцманафтах, сформованих з поляків. Незважаючи на сувору заборону польського підпілля, вони доволі часто туди вступали, шукаючи там, як було сказано вище, порятунку чи помсти за кров рідних і близьких. “Поляки ховаються від націоналістів, втікають у Рівне і Краків, – зазначалось у донесенні радянських партизанів з Рівненської області, – а німці користуються випадком, забирають їх у поліцію, посилають мстити українцям”20. Ці месники, які мали сильнішу мотивацію, задавали тон. Польські поліцейські батальйони були розміщені у Кобрині, Ковелі, Ружичах і Клевані. Крім того, окупанти перекинули на Волинь допоміжний поліцейський батальйон із Генеральної губернії, що, як випливало з рапорту АК, “вчиненим звірствам надало характеру польської помсти”21.
Сп’янілі від своїх успіхів на фронті, гітлерівці вже 1942 p. підготували колонізацію українських земель. З цією метою було утворено переселенську комісію, яка отримала доручення виселити із Замойського повіту на території Люблінщини місцеве населення: польське – на захід, а українське – до Грубешівського повіту. Замойський повіт планувалося заселити фольксдойчами сербськими, бессарабськими і польськими.
Уже в листопаді 1942 p. почали переселяти українців із Замойського повіту. За деякими даними, переселено було 1327 родин (7087 осіб), яких розміщували в Молодятицькій, Вербковецькій і Монятицькій волостях. У січні 1943 p. окупанти приступили до поголовного виселення польського населення з Уханя, Розкошівки, Волі Уханської та інших сіл Грубешівського повіту, заселяючи на їх місце українців із Замойського повіту, які в майбутньому мали охороняти німецьких осадників від нападу польських збройних угруповань22.
У ході акції виселення й осадництва окупанти свідомо намагалися викликати та підсилити антагонізм між поляками й українцями, що їм і вдалося. “Польське населення замість звернути свою боротьбу проти німців і їх планів переселення, – згадував Іван Фур, – мстилося на українцях, які не мали жодного голосу в гітлерівських планах, навідворот мусили також покидати свої загосподарені посілості”23. Восени 1942 p. на Холмщині відбувались сутички й убивства, жертвами яких стало близько 400 українців. Подібні акції, спочатку пов’язані із німецьким виселенням поляків Замойщини, продовжувалися і надалі, уже під гаслом “відплати за Волинь”24. На думку Євгена Пастернака, німці не перешкоджали цьому, тому що вважали партизанські рухи, що винищували один одного, явищем, корисним в їх планах з ліквідації слов’янства.
Уже на рубежі 1942-1943 pp. розгорнули свою діяльність шість партизанських загонів. Польські військові угруповання здійснили свої перші напади на українських колоністів у Грубешівському і Томашівському повітах, розпочинаються бої в Любачівському, Рава-Руському й Сокальському повітах, які надалі розростаються і набувають масового характеру25.
1943 p. приніс нове загострення між українцями і поляками. Зокрема, німці зуміли зіштовхнути їх між собою після того, як українська поліція за наказом ОУН перейшла у підпілля і влилася в УПА.
Навесні окупанти готували транспорт для відправлення молоді до Німеччини. Українській поліції було доручено стежити за втікачами. Проте цей наказ досить часто не виконували, зокрема його порушили у Здолбунові, в результаті чого поліцейську охорону було роззброєно, 12 осіб розстріляно, решту вивезено до Райху. У багатьох випадках поліцейські пости втікали зі зброєю. Загальне роззброєння ставало неминучим, тому ОУН наказала українській поліції зібратися в лісі, завдяки чому УПА одержала 5 тис. озброєних повстанців. Підтвердженням цього є, наприклад, повідомлення заступника командира радянського партизанського з’єднання у Житомирській області в Український штаб партизанського руху (УШПР) від 26 квітня 1943 p.:
“1. Всі шуцманські районні і сільські дільниці мали старших, що були членами підпільної організації, які готували людей, щоб з першого наказу бандерівського штабу піти у визначені місця для формування національної армії. 2. У 20 числах березня було одержано наказ бандерівського штабу (із Закарпатської України): всім поліцаям залишити свої шуцманські дільниці і піти на формування національної армії. 3. Дізнавшись про те, німці негайно почали арештовувати всіх українських поліцаїв, обеззброювати і розстрілювати. Але зробити це (повністю) німцям не вдалося, тільки поліція с. Повурії Маневицького району в складі 2 постерунків була арештована і розстріляна. При спробі арештувати і обеззброїти поліцію міста Ковеля остання вступила в бій з німцями. В результаті вбито 18 німців, поліція випустила всіх арештованих, а табори “трудової повинності” розпущено”26.
Розлютовані німці заповнили вакуум польською поліцією, надаючи їй волю у “розрахунках” з українцями. По селах роз’їхалися карні експедиції. “Німцями видано наказ – обеззброїти українську поліцію і набрати польську, – повідомлялось у розвідзведенні штабу партизанських загонів Житомирської области від 4 травня 1943 p. – Мета – озброїти поляків проти “бульбівців” і проти партизанів”27. Наприкінці травня це ж джерело знову інформувало, що “замість роззброюваної української поліції німці вербують у поліцію поляків”28. У доповідній записці штабу партизанських загонів Рівненської области 28 травня зазначалося: “Німці почали допомагати полякам зброєю, створюючи одночасно польську поліцію замість української поліції, яка перейшла до націоналістів. У місті Колки поліція в даний час складається винятково з поляків. У південних районах області Дубно, Сарни, Млинів, Клевань і ін. німці озброюють поляків гвинтівками і кулеметами для боротьби проти партизанів і націоналістів, однак випадків виступу поляків проти партизанів ще не помічено”29.
Різні джерела свідчать про жахливі злочини, які чинили над українським населенням польські шуцманафти. Учасник тодішніх подій Михайло Данилюк згадував: “Справа з поляками на Крем’янеччині стає щораз гіршою. Як пішла наша поліція в ліс, німці почали формувати нові відділи шуцманів у місті і містечках з поляків. Пішов туди різний елемент, а серед них і сини осадників, які горіли ненавистю до всього українського. Тепер починають брати участь в облавах на підпілля, у вивозі молоді в Німеччину, арештах. Дійшло до того, що деякі польські оселі дістали від німців зброю з припорученням, щоб стріляли кожного повстанця, навіть кожного підозрілого. Видали зброю полякам у селі Рибча біля Катербургу, а також всім осадникам біля шумських сіл. Поляки, що становлять мізерний відсоток населення повіту, оголосили нашим повстанцям війну. Це, безперечно, зажене їх у дуже незручну ситуацію”30.
За даними штабу партизанських загонів Рівненської области, лише у травні 1943 p. польська поліція разом з німцями повністю спалили села Трипутні і частково Грані “як найбільш націоналістичні”31; 11 травня вони оточили село Цепцевичі Володимирецького району, “розбили націоналістів і забрали українську молодь для відправлення до Німеччини”32; “повністю знищили с. Парцеровичі Степанського району, вбили багато українців, котрі не мають ніякого відношення до націоналістів”33. Підпільна преса повідомляла, що багато поляків з-під Перемишля, Дембліна і Радомя весною 1943 p. добровільно зголосилося до німців та поїхало на Волинь, щоб там під маскою ліквідації українського повстання мордувати українське цивільне населення і в такий спосіб послаблювати український елемент. Тут же наводився такий факт: “14 липня 1943 p. сталася жахлива подія морду українського і чеського населення в с. Малин Острозького району Лубенського округу. Польська поліція й відділи узбеків під німецькою командою загнали людей до місцевої дерев’яної церкви, до шкільного будинку і до клунь і всіх їх живцем спалили. Страшний крик конаючих у вогні людей було чути за 5 км. Разом згинуло тут жахливою мученицькою смертю 850 осіб, українців і чехів”34. Про злочини польських шуцманів під зверхністю окупантів свідчать і багато інших фактів35.
Виникає закономірне питання: з якою метою окупанти створювали польські шуцманафти і загони жандармерії? Навіщо вони подекуди підтримували польські бази самооборони? Численні факти свідчать, що це робилося для поглиблення українсько-польського конфлікту, який давав можливість нейтралізувати визвольну боротьбу обох народів, створити атмосферу підозри і страху, контролювати настрої населення, реалізувати класичне гасло “розділяй і владарюй”. Гітлерівці вирішили використати поляків для боротьби з українською збройною силою, що посилювала свій вплив в Україні, відновити за допомогою польської поліції постачання продовольства з українських сіл. Вони вбачали у польській самообороні стримуючий антиукраїнський фактор на селі, розуміючи, що УПА буде відповідати атаками.
Таку політику впроваджував, зокрема, райхскомісар України Еріх Кох, який відзначався надзвичайною жорстокістю, навіть на тлі нацистських функціонерів. “Хочу, – стверджував він, – щоби поляк при зустрічі вбивав українця, і, навпаки, щоб українець вбивав поляка. Якщо по дорозі уб’ють жида, буде те, що я хочу”36.
На зацікавленість окупантів у розпалюванні міжнаціонального конфлікту вказував і командир польського повстанського загону Роберт Сатановський. “Німці дали польській поліції повну свободу дій, – повідомляв він секретареві ЦК КП(б)У Хрущову 5 листопада 1943 p. На ґрунті ненависти до націоналістів за скоєні ними злочини і звірства польська поліція, підштовхувана на цей шлях німцями, мстить українському населенню взагалі. А як відомо, німецька пропаганда видає злочини націоналістів за справу рук радянських партизан і знаходить, треба визнати, відгук не лише серед поляків за Бугом, але й в частини поляків, які самі постраждали від націоналістів”37.
Ставлення гітлерівців до українсько-польського протистояння певною мірою відображає відповідь сарненського окружного комісара на скарги поляків: “Ви хочете Сікорського, а українці хочуть Бандеру. Ну і бийтеся між собою. Німці нікому допомагати не будуть”38.
Однак цей нейтралітет був вміло награним. Так, на словах нацисти заявляли, що не підтримують антипольські виступи Тараса Бульби-Боровця, а насправді потайки підігрували його діяльності. Вони, наприклад, старанно фотографували погроми проти поляків і приписували їх партизанам і взагалі українцям, які, за твердженням німецької пропаганди, були ворогами польського народу39. До речі, сам Бульба-Боровець усвідомлював, що “саме німцям залежить на тому, щоб між українцями і поляками не було згоди”, і у зверненні до польського народу в червні 1943 p. зазначав, що нацисти “при помочі своїх провокаторів стали українськими руками мордувати поляків, нібито за те, що поляки вирізують українців за Бугом”40.
Як стверджувалось в одному інформаційному матеріалі польського підпілля за грудень 1943 p., окупанти у ставленні до українців здійснюють подвійну тактику. З одного боку, вони дивляться крізь пальці на їхні антипольські кроки, а, з іншого, здійснюють при кожній нагоді напади на українські збройні загони і тероризують населення. Наприклад, у селі Молодава за одного гітлерівця забито “30 бандитів” разом з родинами. Для цього було використано польську поліцію. Німецькі аґенти, які свого часу були в УПА й організували погроми поляків, тепер упроваджувалися до лав українського народного козацтва41.
З вказаних вище міркувань німці не були зацікавлені у вигнанні поляків з Волині й подекуди підтримували їх бази самооборони, передусім у тих місцевостях, звідки вивозили збіжжя. Вони не бажали занархізувати становище, наприклад у Галичині, особливо у період наближення фронту, і “залізною рукою” стримували українсько-польський конфлікт у нафтових районах, які працювали на потреби фронту. “Німці не атакували польських таборів, не переслідували й упівських чи бандерівських ватаг, – писав Юзеф Кусьмєрек. – Знаю від певних людей, котрі не симпатизують ні німцям, ані росіянам, що місцеві командири доозброювали польські табори, виділяли їм амуніцію і гранати. При цьому вони не керувалися гуманітарними міркуваннями. Польсько-українська різня, той шал убивств був їм на руку. Від тих самих певних людей знаю, що вони (німці) зверталися до Лондона з приводу десантів. Це давало б польській стороні переваги в озброєнні, що знівелювало б кількісну перевагу українців”42. Постачання зброї польським базам самооборони давало можливість стягати контрибуцію з підвладних їм територій, в той час як УПА позбавляла німців цієї нагоди на контрольованих нею землях.
Водночас у тих місцевостях, де поляки стали вже непотрібні для погромів, або де, маючи зброю, “занадто піднесли голову”, німці приступили до їх арештів, вивезень на роботу до Райху, розстрілів. Як свідчить “Хроніка подій на українських землях” за 1943 p., вони здійснили в кінці літа масові арешти серед польського активу у всіх містах Волині, підступно ліквідували озброєні польські відділи по т. зв. “опорних пунктах”, що їх самі ж перед тим озброїли. При цьому німці намагалися перед українцями звалити на поляків усю вину за криваві події на Волині. На зборах голів сільських управ поліцмайстри і ландвірти прилюдно закликали українців “бити ляхів, де тільки хто їх зустріне”. Облудно виступаючи в ролі “оборонців” українського населення від “польського терору”, окупанти обіцяли розстрілювати по десять поляків за кожного вбитого ними українця. Так, в місті Володимирі вони здійснили облави на польську інтеліґенцію й розстріляли 150 польських поліцаїв. На їх місце завербували 350 українців43.
Німецькі служби стежили за розвитком української самооборони і засилали провокаторів як до неї, так і у провід польського підпілля. Можна припустити, що спробу порозуміння між українською і польською сторонами спаралізувала німецька аґентура в польському підпіллі44.
Своєрідну оцінку ролі Німеччини в українсько-польському протистоянні знаходимо у прокомуністичній пресі. Так, у центральному органі організації “Народної Гвардії”, газеті “Боротьба”, зазначалося: “З відразою та ненавистю дивляться український та польський народи на дурних Грицьків з української поліції, які накривають головою для Гітлера, мордують польське населення, та на катів з польської жандармерії, яка проводить масові екзекуції над українським населенням Волині. З погордою та гнівом придивляються українські та польські народи до націоналістичних бандитських ватажків, які проголошують гасло польсько-української бойні, та політичних ватажків з Українського центрального комітету і Польського опікунчого комітету, які від лютого ворога приймають гроші на допомогу жертвам цієї безглуздої бойні, спровокованої цим же підлим ворогом”45.
Аналізуючи причини загострення українсько-польських відносин на Волині, Микита Хрущов упевнено заявив у червні 1943 p.: “Моя думка, що усе це справа рук німців”46.
Про віроломну тактику окупантів стосовно польських баз самооборони і українсько-польського конфлікту свідчить і “Доповідна записка про ставлення польського населення до німців”, підготована начальником управління НКГБ Львівської области на ім’я секретаря обкому КП(б)У Івана Грушецького в липні 1944 p. У ній, зокрема, зазначалося: “Характерно, що при зверненні поляків до німців за допомогою від розбою бандерівців, німці рекомендували їм створювати загони самооборони, але у видачі зброї відмовляли, а коли поляки самоозброювалися, то каральні загони СД й інші при виявленні зброї у поляків розстрілювали їх як партизанів”47.
У 1944 p. нацисти продовжували експлуатувати українсько-польське протистояння. Про це свідчить і такий документ польського підпілля, як травневий “Рапорт зі східних земель”. “Потрібно впевнено стверджувати, – зазначалося в ньому, – що німецький окупант ані на Волині, ані на території Східної Малопольщі не надав захисту полякам, ставився до польського мучеництва байдуже і навіть немає сумніву, що злочинну акцію (мова йде про українсько-польську різню – В. Т.) вважав як таку, що йому на руку”48. Водночас, стверджувалося у рапорті, німці підтримали польську самооборону і дали навіть трохи зброї й амуніції. “Стосовно українців були, правда, безпланові, хаотичні і завжди запізнілі пацифікації, різні репресії, декого з українців розстріляно”.
На роль Німеччини в українсько-польському конфлікті певною мірою проливають світло і контакти центрального проводу ОУН з нацистськими спецслужбами весною 1944 p., під час яких обговорювалися можливості на певних умовах військового співробітництва в боротьбі проти спільного ворога – більшовизму, а також українсько-польські відносини. Як свідчать німецькі джерела, український представник Герасимовський (Іван Гриньох) під час другої зустрічі 23 березня від імені бандерівського керівництва запропонував, зокрема, нібито таке:
“1) ОУН готова негайно припинити будь-яку діяльність, що наносить шкоду німецьким інтересам, і будь-який терор проти поляків. Стосовно терору проти поляків, то ОУН свідомо погодилася передати у віддання безпеки вирішення всіх питань, пов’язаних з польськими провокаціями і терористичними актами в населених пунктах і містах. ОУН, зі свого боку, буде надавати поліції лише інформацію й докази про провокації і терористичні акти і спокійно чекати, доки поліція безпеки вживе необхідних контрзаходів.
2) ОУН (група Бандери) зобов’язується надавати в розпорядження поліції безпеки усі розвіддані про більшовизм, комунізм і про польський рух опору”49.
Правда, ОУН залишала за собою право здійснювати відплатні акції за межами населених пунктів, у лісах і т. ін.
Виходячи з цих контактів, можна припустити, що підняття німецькою стороною питання українсько-польського конфлікту пояснювалось її бажанням спрямувати усі зусилля ОУН і УПА проти Червоної армії і радянської партизанки, а вказаний конфлікт відволікав українські збройні формування від цього, розпорошував їх сили в боротьбі проти поляків. Однак фронт нестримно наближався; окупанти відступали; колаборанти втікали на Захід; УПА і АК готувалися до зміни умов дії.
Тепер розглянемо роль СРСР в українсько-польському конфлікті. Відомо, що 17 вересня 1939 p., коли Червона армія перейшла кордони Західної України і польські війська були вже фактично розбиті, радянські літаки розкидали звернення, яке, зокрема, закликало: “Зброєю, косами, вилами і сокирами бий вічних ворогів – польських панів”50. Як слушно зауважив Мирослав Прокоп, це був відкритий заклик до нищення польської меншини, бо йшлося не про польських поміщиків, оскільки гніт, який терпіли західні українці, був не стільки соціальний, але передусім національний. Коли зважити, що заклик з’явився тоді, коли Польща була вже майже розгромлена, а Західну Україну захопили більшовики, то стане ясно, що будь-який виступ проти поляків завдав би шкоди українцям. Такий виступ ще більше б загострив відносини між ними – і саме тоді, коли обидва народи потрапили під ярмо спільного ворога. На щастя, не дивлячись на утиски, яких зазнало українське населення за двадцять років перебування у складі Польщі, воно не піддалося на цю сталінську провокацію51. Відступаючи від східного кордону, польське військо зіштовхувалось з диверсійно-саботажними групами, до складу яких входили також і українці. На думку деяких істориків, цими групами, як правило, керували спеціально навчені офіцери НКВД, закинуті на польську сторону з Радянського Союзу. Вже 1938 p. вони проходили вишкіл у десантних військах. Не виключено, що цю підготовку здійснював Комінтерн.
Як відомо, сталінське керівництво свій похід за оволодіння Західною Україною подавало як визвольну місію, скеровану на захист українського населення, що проживало на території Польщі і роками терпіло соціальні і національні утиски з боку польського уряду. А відразу після вступу на ці землі радянських військ наводило ще один арґумент – вимога соборности України: трудящі західноукраїнських земель матимуть змогу здійснити свою віковічну мрію про возз’єднання в єдиній українській державі.
В умовах морального піднесення українського населення та патріотичної ейфорії, викликаних ліквідацією польського режиму, радянська влада інспірувала проведення виборів до Народних Зборів, які б законодавчим порядком вирішили питання про майбутній суспільний лад і державну владу на території краю. Стосовно національного чинника, то представництво польського населення серед депутатів Народних Зборів було непропорційно низьким і становило 3 відсотки проти 92,2 відсотків українців. Так закладалася бомба суспільного невдоволення і прихована образа польської меншини, яка неодмінно мала негативно позначитись на взаєминах представників обох націй52.
У початковий період німецько-радянської війни, 30 липня 1941 p., між урядами Владислава Сікорського і СРСР було укладено договір, стаття 1 якого визнавала радянсько-німецькі угоди стосовно територіальних змін у Польщі такими, що втратили силу. Проблема майбутніх кордонів стала предметом обговорення на другій радянсько-польській зустрічі 4 грудня 1941 p. – під час прийому в Кремлі, влаштованого Сталіним на честь генерала Сікорського53. На цій зустрічі було порушено, зокрема, питання про майбутню державну приналежність Львова. Проте, коли польський прем’єр перепитав радянського лідера, чи він не знав раніше, що Львів – це польське місто, той відповів: “Так, але ви змушені будете сперечатися за нього з українцями”. Як стверджував у своїх спогадах присутній на переговорах Владислав Андерс, він намагався “відрадити” Сталіна від намірів залишити Львів в УРСР, використовуючи такі старі арґументи як от: “германофільство багатьох українців”, клопоти, яких вони завдали полякам і можуть завдати більшовикам. Відповідаючи полякам, що це були їхні українці, “а не наші”, Сталін намагався використати цей арґумент як “поєднавчий” для Польщі і Радянського Союзу: “Ми їх спільно знищимо”54. Владислав Сікорський, як випливає з мемуарів, відмовився продовжувати в цьому руслі розмову, заявивши, що “мені йдеться не про українців, а про територію”55. Отже, ніби між іншим, кремлівський можновладець наголосив на тому, що серед чинників, які об’єднують поляків і більшовиків, висувається спільне завдання “винищення тих українців”.
Упродовж усієї війни радянські партизанські й диверсійні загони одержували з Москви завдання постійно інформувати про настрої польського населення. Вони вважали ворогом польське підпілля, яке визнало еміґраційний уряд у Лондоні, і планували його знищити. Водночас в умовах драматичного міжнаціонального протистояння на Волині і Східній Галичині та наявности динамічного українського самостійницького руху вони здійснювали неагресивну тактику, а подекуди спільні дії з відділами АК. Керівництво партизанським рухом ставило собі за мету використати антинімецькі настрої поляків для розпалювання партизанської війни і протидії українському націоналістичному підпіллю. Наявність прихильних стосунків між радянськими партизанами і місцевою польською меншиною вельми ускладнювало ситуацію на західноукраїнських землях, оскільки їхня співпраця поглиблювала українсько-польське протистояння. Оскільки українське населення краю радянської влади не сприйняло, то більшовики намагалися використати польські колонії і села як базу для партизанських операцій, відповідальність за які несла потім переважно місцева українська більшість. Це одна з причин конфлікту на Волині56.
Слід сказати, що стосунки між поляками і радянськими партизанами були неоднозначними. В одній місцевості польське населення постачало їм продовольство, надавало потрібну інформацію. В іншій – відбувалися збройні сутички. Згідно з мемуарами Тараса Бульби-Боровця, у польських селах і хуторах червона партизанка знайшла вірного союзника, що дав їй притулок, харчі, зв’язкові та передавальні пункти і засоби транспорту. А на квартирах польських мешканців у містах більшовики мали явочні квартири та кур’єрів і шпигунів для радянської розвідки від поляків. Більшовики масово мобілізовували у свої загони поляків, які разом з ними воювали проти “Поліської Січі”57. “Село Бобровську Рудню (польське село, район Березно Костопільського округу), – згадував командир партизанського загону “Переможці” чекіст Дмитрій Медведєв, – ми жартома називали своєю “столицею”. Тут був центр нашого відділу. А кругом по великих селах були наші “маяки”. Наша “столиця” добре охоронялася. Кругом були розставлені пости. Разом із нашими бійцями на них стояли місцеві мешканці з молоді. Це було дуже безпечно. Місцеві люди відразу розпізнавали чужих прохожих”58.
Правда, Медведєв не згадав, що коли пізніше в Бобровську Рудню нагрянула велика експедиційна німецька група з Житомира, то він замість того, щоб боронити її, втік зі своїм загоном, а вранці німці спалили всю “столицю” та перестріляли її населення59.
Інший партизанський загін під командуванням Миколая Прокоп’юка діяв в районі Цуманських лісів і тісно співпрацював з найбільшою польською базою самооборони в селі Пшебраже. 31 серпня 1943 p. партизани загону спільно з місцевими поляками розбили одне з міцних угруповань УПА. У подальшому ця база витримувала атаки УПА лише завдяки допомозі радянських партизан. Ставлення останніх до поляків і польсько-українського конфлікту певною мірою випливає зі звіту Прокоп’юка про бойову діяльність загону. “У самому питанні про міжусобицю, спровоковану гітлерівцями між українськими і польськими націоналістами, керівники села Пшебраже, на жаль, відігравали нерозумну роль. Будучи осадниками і членами союзу осадників, вони ототожнювали націоналістичні банди ОУН-УПА з усім українським народом, на який дивились не інакше як очима свого колишнього воєводи Юзевського. Одна із заслуг радянських партизанських загонів полягала в тому, що ними присікалися спроби націоналістів з того й іншого боку надати подіям народний характер, особливо як і спроби вимістити злобу на ні в чому не винному місцевому польському і українському населенні. З моменту нашого прибуття в район Пшебража вилазки польського гарнізону проти українських сіл припинились”60. Отже, як випливає з цього звіту, польські бази самооборони здійснювали наступальні акції як превентивного характеру, так і у відповідь на напади УПА. Радянські партизани підтримували й інші польські бази самооборони. За деякими даними, у центрах самооборони Волині і Східної Галичини пережили трагічне протистояння близько 70 тис. осіб61.
Що стосується Галичини, то тут, як згадував Володимир Кубійович, “спокійні часи закінчились після рейду більшовицької партизанської групи Сидора Ковпака у липні 1943 p. [...] Ковпак залишив в Галичині своїх аґентів, розбурхав пристрасті українців і поляків; дійшло до чимраз частіших актів взаємного терору між українцями, поляками і німцями [...]. Ще більше втрат, ніж у Галичині, ми понесли на Холмщині й Підляшші, де, безперечно, під впливом більшовицьких аґентів дійшло до кривавих сутичок між українським і польським населенням”62.
Численні факти свідчать, що партизанські загони, керовані більшовиками, займали беззастережну ворожу позицію стосовно УПА, з якою воювали навіть активніше, ніж з німецькими загарбниками, брутально пацифікуючи при цьому українські села і винищуючи населення. Отже, вони були зацікавлені у залученні поляків на свій бік і у розпалюванні українсько-польського конфлікту. Як слушно зауважив Микола Сивіцький, “поляки боялися України на Східних Кресах, совєти ж боялися її всюди, звідси походила польсько-радянська співпраця – і польсько-українська різанина”63.
Не виключено, що у зв’язку з цим кремлівське керівництво було стурбоване розвідзведенням Українського штабу партизанського руху (УШПР) від 22 червня 1943 p. такого змісту: “За даними на 18.6.43 p. помічається різка зміна відношення українських націоналістів до поляків. Раніше націоналісти палили польські села і знищували поляків; останнім же часом вони закликають поляків до спільної боротьби проти більшовиків і німців, заявляючи, що у розстрілі польських полонених офіцерів були зацікавлені і німці, і більшовики, маючи за мету знищення верхівки польської армії. У зв’язку з цим ставлення польського населення до радянських партизанських загонів значно погіршилось. Якщо раніше поляки організовували свої партизанські загони, які ставилися до радянських партизан добре, то останнім часом польське населення стало на шлях невтручання”64. Про те, що “серед польського населення відчувається приховане недовір’я до партизан, і є випадки відходу поляків з партизанських загонів”, повідомляло командування об’єднаних партизанських загонів Рівненської области Микиті Хрущову і Тимофію Строкачу 28 травня 1943 p.65
У зв’язку із згаданим вище документом виникає закономірне питання: чи не підштовхували подібні тривожні повідомлення керівництво червоних партизанів до здійснення провокацій на зразок тих, коли радянські підрозділи, видаючи себе за УПА, нападали на польські села, вбивали населення, причому, такі акції були найкривавішими, оскільки після них не повинно було залишитись свідків, здатних демаскувати провокацію аби пізніше уже у ролі більшовицької партизанки знаходити підтримку поляків на цих територіях. Адже, очевидно, не випадково через місяць після процитованого розвідзведення УШПР, 28 липня 1943 p., з’явилося звернення Волинського окружного делегату уряду Польської Республіки до поляків. Описуючи комуністичну тактику стосовно польських баз самооборони і українсько-польського конфлікту в цілому і вказуючи на її схожість з німецькою, у ньому зазначалось: “більшовики приходять у польські села, пропонують допомогу самообороні, а натомість забирають польську молодь у свої партизанські загони. Якщо це їм не вдається, вони сіють паніку серед населення, крадуть у поляків, які обороняються, зброю і людей. Тихенько втікають до лісу, а через кілька днів їх можна вже бачити на чолі банд, які налітають на те ж саме польське населення [...] Німець і москаль роздмухали антипольську пропаганду. Вони примножують, збільшують стократ, перебільшують до колосальних розмірів невеличкі непорозуміння і польсько-українські суперечки. Нацькувати, роздражнити, спрямувати одного проти іншого, створити духовний кордон між поляками й українцями. Створити на довгі роки привід для боротьби, запрягти й використати найманих злочинців. У поляків й українців вони зміцнюють почуття образи, розпалюють в їхніх душах ненависть, жагу помсти і відсічі [...] і притому руками українців знищують польське населення. Одночасно і німці, і москалі роблять клоунівські жести, представляють, що хочуть допомогти полякам, хочуть їх захистити”66.
Підтвердженням віроломства більшовиків, їх прагнення роздмухати українсько-польський антагонізм, поживитись на звичайних грабунках стали зізнання одного з керівників більшовицької розвідки О. Чхеїдзе, “Чапаєва”, який діяв на Волині. “Поляки давали нам поміч і охорону. Робили це з патріотизму, з ненависти до німців і до українського народу, – свідчив він. – Щоб загострити ще більше польсько-українську ворожнечу, наші партизанські відділи мали виконати під виглядом “бандерівців” кілька особливих акцій проти польського населення, щоб могти після того виступити у боротьбі того ж населення перед “бандерівським” терором і в такий спосіб ще більше зв’язати поляків з нами. Знаю, що такі акції були проведені одним нашим відділом з доручення Топкар-Сауре [?] і мали повний успіх, хоч відділ цей переступив дозволені інструкціями методи і знищив поляків м. ін. у церкві”
Михайло Демкович-Добрянський навів цікаві свідчення радянського розвідника П. Крука про те, як готувалися спеціальні групи з вельми досвідчених людей, які потім виступали як вояки УПА і вояки АК на Волині. Ці групи повинні були одночасно вдарити по полякам і українцям, нещадно вбиваючи і знищуючи людей, які були шановані в суспільстві і водночас не мали жодних політичних претензій. Вбивства мали бути безглуздими, але з проголошенням гасел українських, а в іншому випадку польських. Незабаром у дію вступали месники і оборонці обох національних інтересів. Між тим, групи переодягнених енкаведистів перекидали в інші райони. Їхнім завданням також було будь-що перешкодити українсько-польському порозумінню68.
Згідно з мемуарами командира польського партизанського загону Миколая Куницького, його підлеглі, переодягнені у мундири УПА, палили українські села, вбивали і розстрілювали їх жителів69. Згадуваний вже Дмитрій Медведєв у своїх мемуарах Сильні духом зазначав, що один з його відділів під керівництвом Бориса Крутикова 5 січня 1944 p. розпочав перехід через Волинь і частину Львівщини, видаючи себе за вояків УПА. “Вести себе треба так, як і личить націоналістам, -нахабніше, – повчав партизанів комісар загону Стехов. – Де потрібно, забирайте в селах підводи, продовольство”70. Можна припустити, що частину акцій, вчинених тоді проти поляків, здійснили провокаційні групи НКВД. Станом на 20 червня 1945 p. у західних областях України діяло 156 таких спецгруп із загальною кількістю учасників 1783 осіб71.
Злочинна діяльність похідних спецгруп немало спричинилась до ще жорстокішого протистояння між українцями і поляками. Вже на еміґрації 1945 p., як вказував Євген Пастернак, зв’язкові старшини польської армії при Головній Квартирі американських збройних сил в Европі у Франкфурті-на-Майні стверджували, що взаємний терор між українцями і поляками був спровокований більшовицькою аґентурою у проводі обидвох повстанських армій72.
Співпрацюючи з польською самообороною, АК, керівництво радянського партизанського руху дивилося на них як на тимчасових, тактичних союзників. Тим більше, що усунення польського населення із західноукраїнських земель фактично було вигідне Кремлю, оскільки зменшувало проблеми на території, яку він не збирався повертати Польщі після війни. За деякими даними, в територіальні організації ОУН на Волині неодноразово проникали радянські аґенти. Саме від них найчастіше виходили заохочення до вбивств поляків73.
Один із шляхів залучення поляків на свій бік у боротьбі проти німецьких окупантів і українських формувань радянське керівництво вбачало у створенні польських партизанських загонів на Волині. Досліджуючи це питання, Володимир Сергійчук виявив та опублікував низку цікавих документів і матеріалів, які проливають світло на кадрове забезпечення керівництва польських загонів. Так, директива від 5 травня 1943 p., підписана Хрущовим, дозволяла таке: “Дати поляка, якщо немає, то, хто володіє польською мовою, – назвати поляком”. Закономірно, що керівними кадрами могли бути лише ті, які ще в довоєнний час пройшли перевірку НКВД на лояльність до радянської влади і повинні були беззастережно виконувати волю московського центру. Один з них, якийсь Збігнєв Коханський, котрий “виховував” доручену йому головрозвідку в дусі мародерства, пияцтва і національної ненависти до українців без розбору, у п’яному вигляді кричав публічно, що він “ставленик НКВД, має особливі повноваження і не повинен підкорятися нікому”74.
Інший польський партизан, С. Антонович, звернувся з проханням до командира польського загону Роберта Сатановського, котрий був у дружніх стосунках з Хрущовим, “не говорити полякам на окупованій німцями території Польщі, що він співпрацює з органами НКВД”75. До речі, сам Сатановський в інформаційному повідомленні на ім’я Хрущова від 5 листопада 1943 p. обґрунтовував необхідність створення польських партизанських загонів тим, що, по-перше, українські націоналісти при нападі на польські села видають себе за партизанів, по-друге, що німці видають провокаційні листівки, адресовані бандерівцям і бульбівцям, але призначені полякам для прочитання, в яких українських повстанців називають аґентами Москви. Чітко вказуючи на мету створення таких загонів, Сатановський зазначив: “Пропаганда ця потерпить крах, якщо з’являться польські партизанські загони, які, отримавши допомогу від Радянського Союзу, боротимуться проти німців і націоналістів за вільну незалежну Польщу”76.
Начальник УШПР Тимофій Строкач, виконуючи директиви ЦК КП(б)У, 8 травня 1943 p. передав розпорядження в ліси Волині: “Польські загони організовувати можна, і чим більше, тим краще”77. Критикуючи командира партизанських загонів Рівненщини Василя Бегму за недооцінку цього завдання, Хрущов вимагав від нього наприкінці вересня цього ж року: “Всіляко сприяти організації польських загонів”78. Усвідомлюючи значення польського елементу на Волині, заступником Бегми з польських питань було призначено польського комуніста Юзефа Собесяка.
Незабаром в УШПР пішла інформація про створення польських партизанських загонів. Так, командир партизанського загону Іван Шитов повідомляв у червні 1943 p. про те, що в районі його розміщення в 14-ти польських селах організовані загони до 600 осіб, для об’єднання і керівництва якими виділено працівника штабу. “Українські націоналісти, – додав, – щоденно налітають на ці села, але поляки [...] відбивають атаки. Настрій поляків бадьорий, вони заявляють: “Коли б нам зброя, то ми поставили б під рушницю до 15 тис. чол. Краще Радянська Польща, ніж німецька колонія””79.
З донесень радянських партизанів в УШПР випливало, що червона польська партизанка займалася мародерством. Зокрема, загони Сатановського йшли на господарські операції в українські села і там забирали продукти, майно, репресували населення. А українці сприймали їх як поляків, не розрізняючи в тій панічній ситуації, чи це комуністичні, чи патріотичні поляки. Це також не варто забувати, коли йдеться про використання більшовицькою владою польського населення80.
За одними даними, радянський партизанський рух змобілізував до своїх лав близько п’яти тисяч місцевих поляків81, за іншими від 5 до 7 тис.82 Поляки вступали до радянської партизанки не з ідеологічних мотивів, а з практичних, часто шукаючи захисту від бандерівців. І вже в загонах починалась ідеологічна обробка. Вони брали активну участь в боротьбі проти українських повстанців, а, отже, сприяли поглибленню українсько-польського протистояння. “На всьому Поліссі та великій частині Волині, – розповідав очевидець, – літом 1943 p. витворилася така ситуація, якої собі бажав Сталін. Вночі кругом заграва, бо бандерівці випалюють майно поляків та бульбівців як зрадників. Вдень кругом заграва, бо німці з поляками й узбеками випалюють українські села та вистрілюють народ за бандитизм. Іншої ночі більшовицькі партизани з поляками допалюють решту українських сіл, що їх не випалили німці за дня. Куди не глянь – вогонь. Куди не повернись – трупи і кров”83.
Усвідомлюючи небезпеку такого розігрування польської карти Москвою, представник польського уряду на Волині влітку 1943 p. у зверненні до поляків застерігав: “Співробітництво з більшовиками є таким же злочином, як і співробітництво з німцями. Вступ до радянських партизанських загонів є злочином. Жоден з поляків не повинен там перебувати”84.
Позитивні наслідки партизанського співробітництва сприяли виникненню нового, другого, елементу такої співпраці. Після переміщення фронту на захід радянська влада для зміцнення свого становища на західноукраїнських землях вдалася до створення польської міліції – явища малодослідженого в сучасній історіографії. Певною мірою на нього проливає світло фрагмент з тижневого рапорта польського підпілля від 6 липня 1944 p. В ньому, зокрема, зазначалося: “в Коломиї [...] міліція є польською в більшовицьких мундирах [...] Заарештована, вивезена і розстріляна певна кількість українців. Зустрічаються також випадки арештів і вивезень серед поляків. Стосується це, проте, тих осіб, яким більшовики закидають тісну співпрацю з німцями. Оголошення на місцях російською і польською мовами”85.
Численні факти на цю тему знаходимо і в українському підпільному джерелі – “Інформація про діяльність польської міліції” за 1944 p. Звідси, наприклад, дізнаємось, що у травні в селі Лука Мала Скалатського району польська міліція робила облаву на чоловіків до армії. Під час ревізій забирали в українців одяг, взуття й інше, знущалися з них, загрожуючи при цьому: “українські бандити, бандерівці, всіх вас вистріляємо до одного, щоб не залишився ні один на розплодження”86. Тоді ж більшовики разом з польською міліцією ловили людей до Червоної армії в селах Вікно, Пізнанка Гнила, Пізнанка Комісарська, Хоптянка, Глібів, Кам’янки, Богданівка. І звідусіль поступала інформація такого змісту: “Під час шукання польська міліція поводилась дуже брутально з українцями [...] Під час трусу більшовики байдуже поводились, а поляки сильно шукали”87. 3-го червня поляки вистежили криївку біля села Кам’янки, де ховалося 10 осіб. Польська міліція зробила облаву. Українці, пробивши собі дорогу, розбіглись у двох напрямках. За ними пішла польська погоня. Одного вбили в селі Богданівка, а шестеро під Хмелиськами. Спійманих втікачів більшовики хотіли забрати до в’язниці, але поляки сказали: “Ми вже досить натерпілися від них” і розстріляли на місці88. У серпні 1944 p. з Тернопільщини повідомляли, що “поляки найбільше причиняються до того, що українців арештовують, вони допомагають енкаведистам і пояснюють про наші рухи, які відбувались зимою і на початку весни”89.
У вересні 1944 p. фактично починається новий етап протистояння, пов’язаний з укладенням радянсько-польської угоди про т. зв. “обмін” населення – масового переселення 482 100 українців з Холмщини, Надсяння, Лемківщини та Підляшшя до УРСР, а польського населення (787 674 громадяни II Речіпосполитої польської і єврейської національностей) із західних областей України до Польщі90.
Звістка про угоду від 9 вересня 1944 p. сприяла посиленню антиукраїнських акцій на Закерзонні, які з часу вступу Червоної армії на територію Польщі почали здійснювати польська армія, Міліція Обивательська (МО) та Ужонд Безпєченьства Публічного (УБП). Цей терор беззастережно підтримували органи НКВД, щоб мати змогу вказувати на нього і “радити” українцям: “Тікайте від польських бандитів в Україну, переселяйтесь до УРСР”91. Про його масштаби свідчить інформація, надіслана наркомом внутрішніх справ УРСР Василем Рясним Лаврентієві Берії: “Доповідаю про безчинства польської міліції, здійснювані стосовно українського населення, що перебуває за прикордонною лінією після передислокації військових комендантів Червоної армії далі на Захід. Активізувалась діяльність польської поліції з винищення українського населення, пограбування і знищення їхнього майна, а останнім часом терористична діяльність польської міліції набуває масового характеру [...] Усі безчинства стосовно українського населення польська міліція здійснює під приводом ліквідації банди УПА, проте в кожному випадку вбиває ні в чому не винних людей, в основному осіб літнього віку, жінок і дітей, які виявили бажання переселитись на проживання в СРСР”92. Про жорстоке поводження польської міліції з українцями свідчила й інформація, надіслана начальникові управління НКГБ Львівської области аґентом Галицьким в кінці 1944 p. Повідомивши, зокрема, про садизм поручника Овчажа, він зауважив: “При мені цей Овчаж сильно побив священика-українця (стару людину) і кілька українців-селян. Вони були невинні, оскільки через кілька днів їх випустили, проте вже інвалідами. Били їх лише тому, що вони – неполяки”93. Зрозуміло, що реакцією на подібні дії були відплатні акції УПА.
У зв’язку з початком звільнення території Західної України від німецьких військ і відомим ставленням до цього польського еміґраційного уряду республіканське керівництво виступило з вимогою включення до складу УРСР прадавніх українських земель, якими є Холмщина, Грубешів, Замостя, Томашів, Ярослав. Підтвердженням цього були сотні колективних листів на ім’я радянських керівників з проханням “прилучення нас, українців, до Української Радянської Республіки”94. Проте пропозиції Хрущова, як і прохання українського населення, залишилися без відповіді Сталіна. Це об’єктивно погіршувало українсько-польські стосунки на цих землях.
Третім елементом радянсько-польської співпраці, що вельми негативно позначилася на українсько-польських відносинах, було формування на західноукраїнських землях, зайнятих Червоною армією, винищувальних батальйонів (“истребительных батальонов”), куди включали поляків цієї території.
Ці формування використовували винятково з метою розгрому УПА, практично на той час вже єдиного українського підпілля. Радянські “компетентні органи” зіграли на прагненні частини місцевих поляків помститись за галицько-волинську різню, захистити себе і свої сім’ї від відплатних акцій УПА і, взагалі, зберегти життя, пішовши на вимушену співпрацю з більшовицькою владою. Вже в лютому 1945 p. на території Західної України діяло 292 винищувальні батальйони, в яких поляки нараховували 60-80% особового складу95. За даними Т. Збиша, з 50-ти тис. польської самооборони в Галичині майже половина (22 796 осіб) служила в цих формуваннях96.
У зв’язку з участю поляків у винищувальних батальйонах, загони УПА після проходження фронту посилили свої атаки проти польського населення. “Ляхи [...] пішли на некритичну співпрацю і службу з НКВД. Через те проти них здійснюємо ті самі акції, що й раніше [...] Належить вияснити – де і які сили ворога сконцентровані, і потім їх знищити”97.
Як свідчать опубліковані документи і матеріали, в 1944-1945 pp. точилися запеклі бої між винищувальними батальйонами і відділами УПА. В одному з них, наприклад, вказується, що 16 квітня в селах Битюків і Пасічна Надвірнянського району винищувальний батальйон поляків вступив у бій з великою групою оунівців. Батальйон втратив двох убитими та 5 пораненими. Оунівців вбито 36 осіб98. Ці збройні сутички знекровлювали, виснажували українське і польське населення, робили його беззахисним перед насуваючою загрозою драматичних випробувань, які ніс радянський режим.
Отже, і Берлін, і Москва були кровно зацікавлені в тому, щоб забезпечити собі панування на окупованих територіях, придушити національно-визвольний рух в Україні і Польщі, підступно й уміло використавши для цього українсько-польський антагонізм. Підтримуючи ворожнечу обох народів, провокуючи і поглиблюючи її, вони намагалися нейтралізувати, виснажити їх визвольну боротьбу, руками ж останніх винищувати один одного, тримати в атмосфері страху, підозри, взаємної ненависти і покори. Криваві погроми українського і польського населення були на совісті різних сил, зокрема гітлерівського репресивного апарату, повністю підпорядкованої йому української і польської допоміжної поліції, польських і радянських партизанських загонів, польської міліції на визволених західноукраїнських землях і в Закерзонні, диверсійно-розвідувальних загонів, які часто маскувалися під частини УПА, або польських партизанів, винищувальних батальйонів НКВД та інших сил. Значна вина за ці жертви лежить також і на провідниках українського та польського підпілля, які не зуміли або не захотіли своєчасно погасити цей конфлікт, не з’ясували віроломні й провокаційні цілі обох імперіалістичних потуг.
--------------------------------------------------------------------------------
1. J. Armstrong, Ukrainian nationalism 1939-1945, New York, 1963, c. 32.
2. Детальніше про це див.: В. Трофимович, Українські військові формування у німецьких мундирах 1939-1942, Львів, 1994.
3. P. Крохмалюк, Заграва на Сході: Спогади й документи, Торонто-Нью-Йорк, 1978, c. 7-8; H. Наливайко, Легіони у національних війнах, “Народна воля” 1949, 27 жовтня; В. Косик, Україна і Німеччина у Другій світовій війні, Париж-Нью-Йорк-Львів, 1993, c. 73.
4. Год кризиса 1938-1939: Документы u материалы, т. 1, Москва, c. 421.
5. Б. Книш, Перед походом на Схід, т. 1, Торонто 1959, c. 100; K. Бондаренко, Діяльність Організації Українських Націоналістів напередодні та під час Другої світової війни (1938–1945). Політичний та військовий аспекти, Львів, 1997, c. 47. Дисерт. на здобуття наук. ст. канд. іст. наук. На правах рукопису.
6. Я. Сватко, Доба і доля. Ратуша, 1991, № 49, 17-18 травня.
7. Цит. за: В. Косик, ор. сіt., с. 73.
8. “Націоналіст” (Прага), 1941, № 13, 19 липня; 3. Книш, ор. cit., c. 107; Л. Гірняк, На стежках історичних подій, Нью-Йорк, 1979, с. 293-307.
9. Я. Сватко, ор. cit.. K. Бондаренко, ор. cit., с. 48.
10. Я. Грицак, Нарис історії України, К., 1996, с. 216; R. Torzecki, Polacy i Ukraińcy, Warszawa 1993, s. 55.
11. P. Бойцун, Барвінок [в:] У лавах дружинників: Спогади учасників, Денвер, 1982, с. 43; M. Климишин, В поході до волі. Спомини, т. 1, Торонто, 1975, с. 299.
12. В. Сергійчук, Наша кров – на своїй землі, К., 1997, с. 42.
13. Энциклопедия Третього рейха, Москва, 1996, с. 478.
14. Цит. за: R. Torzecki, ор. cit., s. 121.
15. Державний архів Львівської області (далі: ДАЛО), ф. 3, оп. 1, спр. 68, арк. 10.
16. M. Siwicki, Dzieje konfliktów polsko-ukraińskich, t. 2, Warszawa, 1992, s. 168, dok. nr 14.
17. Z. Mańkowski, Między Wisłą a Bugiem 1939-1944, Lublin, 1978, s. 106, 368.
18. І. Фур, Німецька політика і плани на Холмщині в роках 1939-44 [в:] В боротьбі за Українську державу, Львів, 1992, с. 880.
19. J. Lukaszów [T. Olszański], Walki polsko-ukraińskie 1943-1947, “Zeszyty Historyczne” 1989, nr 90, s. 165.
20. В. Сергійчук, ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали, К., 1996, с. 30.
21. J. Lukaszów [T. Olszański], îр. cit., s. 7.
22. Див.: І. Фур, op.cit., c. 883.
23. Ibidem.
24. Літопис УПА, т. 24, Львів, 1996, c. 301; J. Lukaszów [T. Olszański], îр. cit., s. 3.
25. Armia Krajowa. Rozwój organizacyjny, Warszawa, 1996, s. 85.
26. В. Сергійчук, Наша кров.., с. 43.
27. В. Сергійчук, ОУН-УПА.., с. 32.
28. Ibidem, c. 54.
29. Ibidem, c. 68.
30. М. Данилюк, Повстанський записник, К., 1993, c. 116-117.
31. І. Білас, Репресивно-каральна система в Україні 1917–1953, кн. 2, К., 1994, c. 392.
32. В. Сергійчук, ОУН-УПА.., c. 68.
33. В. Сергійчук, Наша кров.., с. 45.
34. Літопис У ПА, т. 2, кн. 2, с. 131, 162.
35. M. Данилюк, ор. cit., c. 114; O. Корчак-Городиський, Замість вигадок. Документи, рецензії, спогади, Івано-Франківськ, 1994, с. 12; Літопис УПА, т. 2, кн. 2, с. 163; В. Сергійчук, ОУН-УПА.., с. 70, 73, 83, 84, 92, 130, 361, 366.
36. К. Сміян, Волинь в період німецької окупації 1941-1944, Ужгород, 1996, с. 12. Автореферат дисертації на здоб. ст. канд. іст. наук.
37. ОУН і УПА в Другій світовій війні. Документи і матеріали [в:] “Український історичний журнал”, 1994, № 5, c. 107.
38. І. Ільюшин, Польське підпілля на території Західної України в роки Другої світової війни [в:] Україна – Польща: важкі питання, т. 1-2, Варшава, 1998, с. 162.
39. З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ, К., 1995, № 1-2, c. 50.
40. Ibidem.
41. M. Siwicki, ор. cit., t. 2, s. 138.
42. J. Kuśmierek, Przegrana Ukraina [w] “Po Prostu”, 1990, ą 12, s. 15.
43. Літопис УПА, т. 2, кн. 2, с. 173-174, 192.
44. Є. Пастернак, Нарис історії Холмщини та Підляшшя (нові часи), Вінніпег-Торонто, 1968, с. 275.
45. “Боротьба”. 1943, 2-15 серпня.
46. В. Сергійчук, Наша кр
2003.07.29 | Shooter
Доповідна записка Народного Комісара внутрішніх справ Союзу (/
Доповідна записка Народного Комісара внутрішніх справ Союзу РСР у ЦК ВКП(б) з пропозицією про фізичне знищення інтернованих польських офіцерів та ув'язнених із західних областей України і Білорусі [перед 5 березня 1940 р.]http://www.ji.lviv.ua/n28texts/nkvd.htm
ЦК ВКП(б)
товаришеві Сталіну
У таборах для військовополонених НКВД СССР [це формулювання не відповідає юридичному статусові згаданих осіб, позаяк польські солдати та офіцери не були військовополоненими, адже Польща не перебувала у стані війни з СССР; вони були інтерновані після переходу на територію сусідньої держави.– А.П.] та в тюрмах західних областей України й Білорусі зараз утримується значна кількість колишніх офіцерів польської армії, колишніх працівників польської поліції та розвідувальних органів, членів польських націоналістичних к-р [контрреволюційних] партій, учасників викритих к-р повстанських організацій, перебіжчиків та ін. Всі вони є запеклими ворогами совєтської влади, переповнені ненавистю до совєтського ладу.
Військовополонені офіцери та поліцейські, перебуваючи у таборах, намагаються продовжувати к-р діяльність, ведуть антисовєтську аґітацію. Кожен з них тільки й чекає виходу на волю, аби отримати змогу активно включитися у боротьбу проти совєтської влади.
Органами НКВД у західних областях України та Білорусі викрито ряд к-р повстанських організацій. В усіх цих к-р організаціях активну керівну роль відігравали колишні офіцери колишньої польської армії, колишні поліцейські та жандарми.
Серед затриманих перебіжчиків та порушників держкордону також виявлено значну кількість осіб, котрі є учасниками к-р шпигунських і повстанських організацій.
У таборах для військовополонених перебувають всього (не враховуючи солдатів та унтер-офіцерского складу) – 14.736 колишніх офіцерів, чиновників, поміщиків, жандармів, тюремників, осадників та розвідників – за національністю понад 97% поляків.
З них:
Генералів, полковників і підполковників – 297
Майорів і капітанів – 2.080
Поручників, підпоручників і хорунжих – 6.049
Офіцерів і молодших командирів поліції, прикордонної охорони та жандармерії – 1.030
Рядових поліцейських, жандармів, тюремників та розвідників – 5.138
Чиновників, поміщиків, ксьондзів та осадників – 144.
У в’язницях західних областей України та Білорусі всього перебувають 18.632 арештованих (з них 10.685 поляків), в тому числі:
колишніх офіцерів – 1.207
колишніх поліцейських, розвідників та жандармів – 5.141
шпигунів і диверсантів – 347
колишніх поміщиків, фабрикантів та чиновників – 465
членів різних к-р та повстанських організацій і різного к-р елементу – 5.345
перебіжчиків – 6.127
Виходячи з цього, що усі вони є запеклими, невиправними ворогами совєтської влади, НКВД СССР вважає за необхідне:
I. Запропонувати НКВД СССР:
1) Справи про 14.700 осіб колишніх польських офіцерів, чиновників, поміщиків, поліцейських, розвідників, жандармів, осадників та тюремників, що перебувають у таборах для військовополонених;
2) а також справи про 11.000 осіб членів різних шпигунських та диверсійних організацій, колишніх поміщиків, фабрикантів, колишніх польських офіцерів, чиновників і перебіжчиків, що арештовані і перебувають у в'язницях західних областей України та Білорусі– розглянути у особливому порядку, із застосуванням до них вищої міри покарання – розстрілу.
II. Розгляд справ провести без виклику арештованих і без пред’явлення звинувачення, постанови про закінчення слідства та обвинувального висновку – у наступному порядку:
а) на осіб, які перебувають у таборах військовополонених, – за довідками, представленими Управлінням у справах військовополонених НКВД СССР;
б) на заарештованих осіб – за довідками із справ, представлених НКВД УРСР та НКВД БРСР.
III. Розляд справ та винесення рішення покласти на трійку у складі тт. Меркулова, Кобулова, Баштакова (Начальник 1-го Спецпідрозділу НКВД СССР).
Народний комісар внутрішніх справ Союзу РСР Л. Берія.
[На доповідній записці свою згоду з пропозицією розстріляти інтернованих та ув'язнених власними підписами ствердили: Й. Сталін, К. Ворошилов, В. Молотов, А. Мікоян. Є приписка: “т. Калінін – за, т.Каганович – за”.– Прим. публікаторів]
[Переклад з російської. Опубліковано: Поклик сумління. – 1993. – №15]
--------------------------------------------------------------------------------
Постанова ЦК ВКП(б) про розстріл інтернованих польських офіцерів та ув'язнених із західних областей України і Білорусі [5 березня 1940 р.]
Підлягає поверненню упродовж 24 годин у другу частину Особливого Сектора ЦК
Суворо таємно
Всесоюзна Комуністична Партія (більшовиків)
Центральний Комітет
Виписка з протоколу №13 засідання Політбюро ЦК
Рішення від 5.III.40 р.
144 – Питання НКВД СССР
Тов. Берія
I. Запропонувати НКВД СССР:
1) Справи про 14.700 осіб колишніх польських офіцерів, чиновників, поміщиків, поліцейських, розвідників, жандармів, осадників та тюремників, що перебувають у таборах для військовополонених;
2) а також справи про 11.000 осіб членів різних шпигунських та диверсійних організацій, колишніх поміщиків, фабрикантів, колишніх польських офіцерів, чиновників і перебіжчиків, що арештовані і перебувають у в'язницях західних областей України та Білорусі– розглянути у особливому порядку, із застосуванням до них вищої міри покарання – розстрілу.
II. Розгляд справ провести без виклику арештованих і без пред’явлення звинувачення, постанови про закінчення слідства та обвинувального висновку – у наступному порядку:
а) на осіб, які перебувають у таборах військовополонених, – за довідками, представленими Управлінням у справах військовополонених НКВД СССР;
б) на заарештованих осіб – за довідками із справ, представлених НКВД УРСР та НКВД БРСР.
III. Розляд справ та винесення рішення покласти на трійку у складі тт. Меркулова, Кобулова, Баштакова (Начальник 1-го Спецпідрозділу НКВД СССР).
Секретар ЦК
[Переклад з російської мови. Опубліковано: Поклик сумління. – 1993. – №15]