З листа Яцека Куроня до Мирослава Мариновича (/)
07/27/2003 | Shooter
http://www.ji.lviv.ua/n28texts/kuron.htm
З листа Яцека Куроня до Мирослава Мариновича
Дорогий Друже!
Питання приязні між польським та українським народами є надзвичайно нелегким, як нелегкою є дружба між народами польським та німецьким. Ми, поляки, є українцями для німців та німцями для українців. Загалом ми нічого не відаємо про німецький внесок у нашу культуру, але пам’ятаємо про те, що вони позбавили нас самостійности, поневолили, ґерманізували й окупували; ми пам’ятаємо боротьбу польського селянина за землю, якої його позбавляли німецькі колоністи. Німці, пам’ятаючи про перше, дуже часто не знають про друге. До кінця Другої світової війни, а також деякий час після неї польських партизанів з Руху опору німці вважали бандитами. Аналогічно творилися антиукраїнські стереотипи у свідомости неабиякої частини поляків, як і стереотипи щодо поляків серед багатьох українців. Це був образ ворога.
Пишу про все це тому, що приязнь між нашими народами протягом найближчих місяців буде піддана важкому випробуванню. У Польщі вже почали готуватися до відзначення влітку 60-ї річниці події, яка у польській історичній пам’яті має назву “волинської різанини”. Факти відомі: у липні 1943 року бандерівське крило Організації Українських Націоналістів та пов’язані з ним відділи Української Повстанської Армії почали етнічну чистку на Волині, себто убивали польське цивільне населення під гаслом “Ляхи – за Сян!”. Польська Армія Крайова виступила з контракціями, проте число загиблих, зокрема жінок і дітей, на польському боці в декілька разів перевищувало число жертв з українського боку.
На такі роковини я дивлюся зі змішаними почуттями. Загиблим ми повинні віддати честь; ми мусимо про них пам’ятати. Однак, якщо це робити у ритмі річниць, то ми вихоплюємо кожну подію з її історичного контексту і таким шляхом даємо сфальшовану картину польсько-українських взаємин.
Нащадки волинських поляків мають право віддавати шану своїм близьким і просто співвітчизникам, убитим у певному місці та певного часу українцями. Таке саме право мають нащадки мешканців, наприклад, Павлокоми та Завадки Морохівської, де вбивцями у певний час були поляки. Ми можемо увесь рік заповнити річницями – польської пацифікації 1930 року, знищення православних церков наприкінці 30-х років тощо. Близьке сусідство Західної України та південно-східної Польщі триває вже 1000 років. У цій історії є прекрасні сторінки, але над ними тяжіють кривди та помста обох сторін. Земля не увібрала в себе всю кров; вона, кров, родить месників, і ніхто сьогодні не зуміє сказати, хто й коли почав усе це. Однак майже шістсот років саме ми – поляки – були сильнішою, домінуючою стороною, й тому ми полонізували українську еліту. У ХІХ і першій половині ХХ століття, коли у Польщі і в Україні майже аналогічно формувалася масова національна свідомість, щонайменше двічі ми унеможливили Україні здобуття самостійности; натомість українці ніколи нам такої кривди не вчинили.
Незважаючи на все це, Ми, як і Ви, сповідуємо Євангеліє, в якому Ісус звертається – вірю в це! – до кожного з нас із закликом не шукати скалку в оці ближнього свого, а шукати колоду в оці своїм (пор. Мт 7, 3). Думка про те, що євангельські істини не стосуються взаємин між народами, є нехристиянською і суперечить духові Євангелія. Саме з цих причин я звертаюся до Вас – впевнений, що не лише від свого імені – і кажу: простіть нам.
На жаль, ні ми, ні ви ще до цього не дозріли, хоч, без сумніву, дозріваємо щодня і щороку.
Яцек Куронь
З листа Яцека Куроня до Мирослава Мариновича
Дорогий Друже!
Питання приязні між польським та українським народами є надзвичайно нелегким, як нелегкою є дружба між народами польським та німецьким. Ми, поляки, є українцями для німців та німцями для українців. Загалом ми нічого не відаємо про німецький внесок у нашу культуру, але пам’ятаємо про те, що вони позбавили нас самостійности, поневолили, ґерманізували й окупували; ми пам’ятаємо боротьбу польського селянина за землю, якої його позбавляли німецькі колоністи. Німці, пам’ятаючи про перше, дуже часто не знають про друге. До кінця Другої світової війни, а також деякий час після неї польських партизанів з Руху опору німці вважали бандитами. Аналогічно творилися антиукраїнські стереотипи у свідомости неабиякої частини поляків, як і стереотипи щодо поляків серед багатьох українців. Це був образ ворога.
Пишу про все це тому, що приязнь між нашими народами протягом найближчих місяців буде піддана важкому випробуванню. У Польщі вже почали готуватися до відзначення влітку 60-ї річниці події, яка у польській історичній пам’яті має назву “волинської різанини”. Факти відомі: у липні 1943 року бандерівське крило Організації Українських Націоналістів та пов’язані з ним відділи Української Повстанської Армії почали етнічну чистку на Волині, себто убивали польське цивільне населення під гаслом “Ляхи – за Сян!”. Польська Армія Крайова виступила з контракціями, проте число загиблих, зокрема жінок і дітей, на польському боці в декілька разів перевищувало число жертв з українського боку.
На такі роковини я дивлюся зі змішаними почуттями. Загиблим ми повинні віддати честь; ми мусимо про них пам’ятати. Однак, якщо це робити у ритмі річниць, то ми вихоплюємо кожну подію з її історичного контексту і таким шляхом даємо сфальшовану картину польсько-українських взаємин.
Нащадки волинських поляків мають право віддавати шану своїм близьким і просто співвітчизникам, убитим у певному місці та певного часу українцями. Таке саме право мають нащадки мешканців, наприклад, Павлокоми та Завадки Морохівської, де вбивцями у певний час були поляки. Ми можемо увесь рік заповнити річницями – польської пацифікації 1930 року, знищення православних церков наприкінці 30-х років тощо. Близьке сусідство Західної України та південно-східної Польщі триває вже 1000 років. У цій історії є прекрасні сторінки, але над ними тяжіють кривди та помста обох сторін. Земля не увібрала в себе всю кров; вона, кров, родить месників, і ніхто сьогодні не зуміє сказати, хто й коли почав усе це. Однак майже шістсот років саме ми – поляки – були сильнішою, домінуючою стороною, й тому ми полонізували українську еліту. У ХІХ і першій половині ХХ століття, коли у Польщі і в Україні майже аналогічно формувалася масова національна свідомість, щонайменше двічі ми унеможливили Україні здобуття самостійности; натомість українці ніколи нам такої кривди не вчинили.
Незважаючи на все це, Ми, як і Ви, сповідуємо Євангеліє, в якому Ісус звертається – вірю в це! – до кожного з нас із закликом не шукати скалку в оці ближнього свого, а шукати колоду в оці своїм (пор. Мт 7, 3). Думка про те, що євангельські істини не стосуються взаємин між народами, є нехристиянською і суперечить духові Євангелія. Саме з цих причин я звертаюся до Вас – впевнений, що не лише від свого імені – і кажу: простіть нам.
На жаль, ні ми, ні ви ще до цього не дозріли, хоч, без сумніву, дозріваємо щодня і щороку.
Яцек Куронь