08/02/2003 | Спостерігач

http://www.zn.kiev.ua/op/show/454/40673/
...
Хто обійме посаду Анатолія Зленка, знов-таки, вирішувати Президенту. За це місце розгорнулась неабияка боротьба, й деякі сили мають навіть по кілька кандидатів. Проте для країни, мабуть, як ніколи важливо, хто саме стане господарем будинку на Михайлівській площі. Адже на сьогодні МЗС і Мінекономіки є, не побоюся цього слова, єдиними державними установами, що тримають греблю, яка не дозволяє злити всі ресурси країни в російському напрямку. Тож боротьба за нового міністра ведеться вітчизняними політичними силами не без участі зовнішніх. Тут вам і «Трудова Україна», і СДПУ(о), і прем’єр, і квота ГРУ в адміністрації Президента. Обговорення кандидатур ведеться в Криму, тож сказати, у кого більше шансів — у Костянтина Грищенка, у Дмитра Табачника, в Олександра Чалого чи у Володимира Єльченка — складно. Табачник і Єльченко, безумовно, вважають Росію більшим ніж США та ЄС стратегічним партнером. Грищенко й Чалий більше орієнтуються на Захід. «Трудовики» розриваються між Грищенком і Табачником. Другий наче свій, перший — чимало зробив для формального й неформального керівництва «Трудової України» у США, а також серйозно попрацював над пом’якшенням відношення Білого дому до Леоніда Кучми.
Соціал-демократи разом з Орлом бачать, як вони зможуть ефективно використовувати Єльченка. Але Віктора Медведчука також зв’язує безліч контактів і проектів із Грищенком. Водночас, категорично проти Костянтина Грищенка виступають Анатолій Орел і кілька високих чинів СБУ — група безальтернативно зорієнтована на Москву. Ця сама група виступає проти кандидатури Чалого, якого серйозно ніхто не лобіює, але чиє прізвище є у списку кандидатів значною мірою завдяки народному поголосу, який віддає належне професіоналізму Олександра Олександровича.
Подив у цьому процесі особисто в мене викликає бажання відомих і досвідчених дипломатів обійняти посаду міністра закордонних справ на рік і при цьому Президенті. Але, очевидно, у дипломатів власна гордість: про міністерське крісло вони мріють із моменту вступу у відповідний вуз. Найімовірніше, ця мрія затуляє собою очевидну необхідність виконання відповідальних асенізаторських функцій. Не викликає сумнівів, що і Костянтин Іванович, і Олександр Олександрович, завдяки їхній професійній репутації, за будь-якого президента (хоч із опозиціонерів він буде, хоч із представників нинішньої влади) опинилися б у перших рядках списку кандидатів на пост міністра закордонних справ. Тож абсолютно незрозуміло, навіщо їм у послужному списку запис на кшталт: «служив у Колчака в контррозвідці».
Хоча, з другого боку, саме цього року прийматимуться стратегічні для розвитку України рішення й у напрямі Росії (газовий консорціум, ЄЕП), і західного вектора (НАТО, Ірак, Штати). З цього погляду надзвичайно важливо, хто саме керуватиме українською дипломатією, якою мірою ця людина перебуватиме під впливом адміністрації Президента і наскільки відповідально стосовно національних інтересів зможе діяти.

Силовики — вдягайте ордени

Затримку з призначенням секретаря Ради національної безпеки та оборони можна пояснити як пошуком людини, так і пошуком нової стратегії РНБОУ, під реалізацію якої Президент і призначить персонажа. Якщо секретарем Ради стане випадкова людина, то це означатиме, що РНБОУ, як і раніше, залишається лобним місцем для згорілих кадрів. Однак може статися й інакше. На пост Євгена Марчука може потрапити людина, основним завданням якої буде керівництво силовим блоком як найефективнішим ресурсом під час передвиборної кампанії.
Олігархи роблять ставки на кількох кандидатів. Місцева влада ще більшою мірою не цурається цього процесу. Контрольовані ЗМІ, як показали минулі вибори, не можуть бути досить ефективними. Силові структури також почасти приватизовані різноманітними кланами, але при проведенні певної чистки в Президента з’явиться шанс відновити над ними дієвіший контроль і як наслідок — результативніше їх використовувати.
Долю Смирнова практично вирішено. І у випадку потрапляння на цю посаду Миколи Білоконя, Віктор Медведчук не відчує втрати бійця.
Тертя, яке виникло між Медведчуком і Радченком, не виключено, здатне вплинути на долю глави Служби безпеки. Вже сьогодні Радченко рясно обсаджений людьми СДПУ(о).
Незавидне становище й у генерального прокурора. Президент навряд чи зважиться знімати його самостійно, та й відповідно до букви закону це зробити буде дуже складно. Інша річ — парламент, де та сама СДПУ(о) перебуває в авангарді боротьби з Генеральним прокурором. Влітку есдекам просто не вистачило часу, щоб поставити крапку в кар’єрі Святослава Михайловича. Та й сам Піскун зміг продуктивно поспілкуватися з Президентом і довести йому, що ряд документів, поданих на нього главою адміністрації, не відповідає дійсності. Та восени атака, безсумнівно, повториться. Її підтримають Тимошенко, Мороз і значна частина скривджених депутатів із більшості, які мають із прокурором власні рахунки. Щоправда, у Піскуна є ефективний спосіб захисту: зробити публічними реальні результати слідства в справі Гонгадзе. У цій ситуації, по ідеї, Президент змушений буде з нього просто здмухувати порошинки. Проте в парламенті немає політичних сил, яким відкриття напрацювань слідства може принести шкоду. Зате є болючі мозолі, на які Генеральний прокурор устиг наступити. Отже, доля Піскуна, попри затишшя, усе ще продовжує залишатися невизначеною.
Стратегічним є запитання: хто може виявитися ідеологом ревізії силового блоку і чиї кризисно-менеджерські напрацювання цей блок виконуватиме? Які завдання спускатимуться силовим відомствам і реалізацію яких технологій під час вирішального періоду боротьби за владу від них вимагатимуть? І це не прості запитання, оскільки зорієнтованість багатьох, у тому числі й нинішніх силовиків, на Росію, глави адміністрації — на російські технології може мати наслідки в ході майбутньої передвиборної кампанії. Адже не мною було помічено, що Україна з різницею в два-три роки повторює російський досвід. Позаштатні ситуації можуть виникати самі по собі, можуть створюватися, а можуть експортуватися. В їхньому розрулюванні, як правило, силовики відіграють ключову роль. І за умов, у яких перебуває Україна, надзвичайно важливо, хто зможе скористатися цими потенційними позаштатними ситуаціями і хто в Україні вирішуватиме за кадром усе.