08/07/2003 | Спостерігач

І ми в Европі?


В основу статті покладено доповідь, виголошену 29 жовтня 2002 року на конференції «Кордони та прикордоння: їхня роль у формуванні обличчя Европи» (College of Europe, Chair of European Civilization (Bruge/Natolin) – Український Католицький Університет). Щиро дякую Ернестові Гийделу за велику допомогу в роботі над текстом.

У 1870-х роках, коли з дозволу Відня у Львові заснували політехнічний інститут, в австрійського міністра освіти виникла ідея прикрасити головну залу його приміщення розписами, що символічно вказували б на місію новостворюваної інституції. Розписи замовили найвідомішому на той час польському митцю Янові Матейку. Він, хоч мешкав у Кракові, був, як і більшість поляків, патріотом Львова. Задум майстра втілювали його учні – за ескізами Матейка та під його пильним наглядом. Розписи мали в алегоричній формі показувати, що людський розум має позитивні та негативні сторони й відповідно може привести або до абсолютного щастя, або до тотальної загибелі людства.
Один малюнок варто згадати окремо. Залізничною колією їде дрезина, попереду якої біжить маленький хлопчик, символізуючи собою силу парового локомотива. На дрезині – подружжя, певно, батьки хлопчика – постаті, що символізують емансипацію: чоловік під впливом технологічного прогресу звільняє жінку від тягаря домашнього господарства й відкриває для неї широкі обрії нового життя. Позаду видно заводські димарі, що контрастують з одноманітним ритмом сільського життя, символічно представленого фігурами двох селян.

Для нашої розмови важливо те, що цей алегоричний рух спрямований із Заходу на Схід. Тобто картина символізує не просто прогрес, а прогрес, який прийде із Західної Европи й раз і назавжди змінить життя в Европі Східній. Щоб уповні зрозуміти приховане послання цього розпису, слід узяти до уваги особливий статус австрійської Галичини. То була водночас і найбільша, і найбідніша коронна земля Габсбурзької монархії: вислів «галицькі злидні» правив їй у зовнішньому світі за візитівку. Польський інженер Станіслав Щепановський узяв його до назви своєї книжки «Галицькі злидні у цифрах», яку видав 1888 року у Львові, повернувшись додому після кількох років життя в Англії; у ній він на підставі статистики доводив, що пересічний галичанин працює за чверть, а їсть за половину пересічного англійця.

Щоб змінити таке становище, Галичина мусила зіндустріялізуватися, перейнявши нову технологію. Щоб досягти цього, потрібні були місцеві інженерні кадри – от задля масового їх продукування й заснували Львівську політехніку. У певному сенсі, Матейкові розписи ілюстрували відомі слова Карла Маркса з його «Капіталу»: «Кожне промислово розвинутіше суспільство представляє менш розвинутому образ його власного майбутнього».

Матейко не був марксистом. Але він поділяв Марксову віру у прогрес – нове божество, що ним Просвітництво замінило старого доброго християнського Бога. Цією новацією, одначе, Просвітництво не обмежилося: воно також поділило Европу на Захід і на Схід і запевнило її, що Західна Европа є вищою цивілізацією, яку напівварварський Схід, якщо хоче йти в ногу з універсальним прогресом, має наслідувати. І хоча поділ на Схід і Захід, як наголошує у «Винайденні Східної Европи» Ларі Вулф, існував і раніше (його започаткував розкол християнства на католицький і православний світи), і навіть був артикульований у термінах «вищости»/«нижчости», «цивілізованости»/«відсталости» (досить переглянути у Віденському музеї народного мистецтва «Короткий опис народів, які мешкають в Европі, та їхніх властивостей» (бл. 1720), щоб побачити, що «іспанець», «француз», «валієць», «німець», «англієць» представлені у набагато симпатичніших образах, аніж «поляк», «угорець» і «московит»), усе-таки сЗме Просвітництво витіснило протиставленням «Схід»–«Захід» давніший поділ на «цивілізований Південь» і «варварську Північ». «Півднем» були греки, Візантія, багаті італійські міста середньовіччя; «Північчю» – варварські племена германців, слов’ян та інших войовничих народів, яких можна і навіть треба було християнізувати, давати їм письмо та інші найнеобхідніші здобутки цивілізації, – але думка, що варвари можуть стати у майбутньому такими самими, як греки чи візантійці, була попросту дикою. Просвітництво і поява осі «Захід»–«Схід» кардинально змінили самий спосіб думання: менш цивілізовані «східні» народи та країни теж якогось дня можуть стати такими, як «західні», якщо переймуть рецепти модернізації.

***

Потяг відіграє символічну роль в українській інтелектуальній історії. Цю роль добре відтворив Іван Франко в карикатурі, яку він на початку 1880-х років придумав для львівського українського сатиричного журналу «Нове дзеркало». Сатира виглядала як пародія на Матейкову картину, хоча, вірогідно, ця схожість – збіг, а не свідомий задум. На Франковому малюнку двоє биків впираються рогами в локомотив, з останніх сил намагаючись його зупинити. Всі персонажі алегоричні: бики мають обличчя двох наймогутніших тогочасних політиків – німецького канцлера Отто фон Бісмарка та австрійського прем’єр-міністра Дюли Андраші, на локомотиві видно напис, жартівливо златинізоване українське слово – postupus, а спостерігають їхній поєдинок двоє галицьких селян, і один каже другому: «Ні, Семене, ся пара [биків] не зупинить ту пару [парового локомотива]».

Ця карикатура має всі елементи, характерні саме для українського розуміння прогресу. Його символізує найновіша технологія. Він мчить із Заходу. Він приречений перемогти, і навіть такі впливові фігури, як Бісмарк та Андраші, не в змозі його зупинити. А найважливіше – він працює на інтереси селян. Поки що вони просто спостерігачі, але вони розуміють, на чиєму боці сила і правда, і згодом стануть головними споживачами здобутків прогресу. Таку саму ідею висловив був Тарас Шевченко у щоденнику: мовляв, «дитя Фултона» (тобто паротяг як символ модерної технології) «в скором времени пожрет кнуты, престолы и короны». (Звернімо увагу, в цьому короткому записі імплицитно присутній західно-східний поділ – адже батіг, тодішній символ російського самодержавства, Східна Европа успадкувала від монголо-татар.) А усунувши соціяльні бар’єри, можна отримати складену з учорашніх селян «модерну» українську націю: життєвий шлях Шевченка і Франка – від синів покірного селянського стану до по-европейськи освічених інтелектуалів – давав водночас і зразок, і доказ можливости такого перебігу подій.

Зрозуміло, що оптимізм Шевченка і Франка щодо поїздів й історичного прогресу поділяли не всі. Денис Зубрицький 1858 року скаржився в листі до Міхаіла Погодіна на залізницю як на одне з двох найбільших галицьких лих (друге було євреї), бо вона приносить вигоду лише підприємцям, фабрикантам і легковажним любителям мандрів, а залишає без хліба людей, що живуть уздовж залізничної колії. Тому він відраджував заводити залізниці в Росії, бо від цього виграють хіба що тільки «просвітники» – котрі є не хто інші, як «завладевшие периодической германской литературой жиды».
Зрештою ті, хто поділяв оптимізм Франка та Шевченка, перемогли скептиків на зразок Зубрицького – не в останню чергу завдяки совєтській соціяльній інженерії, лозунги котрої еволюціонували від революційного «наш паровоз, вперед лети...» до хрущовського «догнати й перегнати Захід». Комунізм помер, але його справа жива – принаймні, живі його ментальні структури, особливо там, де вони спираються на корінну національну традицію. Візьмімо в одному з останніх номерів «Дзеркала тижня» (11–17.01.03) статтю доктора економічних наук Андрія Ревенка, яка промовисто названа «Наш ВВП, вперед лети, в Европі лиш зупинка...», а починається так:


Якщо радянський паровоз на всіх парах і широкою колією невпинно нісся в комуну, то наш стратегічний шлях в Евросоюз не обіцяє бути легким і безхмарним. Швидше за все, доведеться замінити локомотиви, машиністів, колісні пари при переході на европейську колію; подовгу стояти на станціях, полустанках перед семафорами з червоним світлом, пропускаючи трансевропейські експреси інших країн, що більше відповідають усім вимогам.

Такий паровозний спосіб мислення видається підставово помилковим – хоча помилка не конче унеможливить бажане членство в Евросоюзі, бо, як показує досвід останніх десяти років, саме в такому стилі думає більшість «еврократів» у Брюселі. Справжня шкода від нього може виявитись у плеканні невиправданих і завищених західних очікувань від Сходу і східних очікувань від Заходу. І в наступному неминучому взаємному розчаруванні – наслідку несправджених надій.

***

У підставі цієї логіки лежать дві знайомі нам ідеї: Европа поділена на Захід та Схід, і ті східноевропейські країни, котрі поводитимуться добре (тобто приймуть західноевропейські правила гри), дістануть приз – квиток із кінцевим призначенням «Европа». На популярність такого способу мислення в посткомуністичному просторі вплинуло поширення споживацьких настроїв: свята переконаність совєтських громадян (скріплена, зрештою, їхнім щоденним досвідом), що все «Made in …» краще за «Сделано в …». Саме вона, вірогідно, спричинила феномен, який унаочнився завдяки першим опитуванням громадської думки в добу Горбачова: вони не виявили разючих відмінностей між тодішньою українською чи російською політичною культурою та політичною культурою західних індустріяльних демократій – більшість совєтських людей ототожнювали західну політичну модель із західними стандартами життя. Були в цієї логіки й інші, менш приземлені й більш теоретичні підстави, глибоко закорінені у «модернізаційних» концепціях, які набули особливої популярности на Заході у 1950–1980-х роках, під час холодної війни. Модернізаційні теорії передбачали конвергенцію капіталізму та комунізму, з одного боку, й переймання постколоніяльною Африкою та Азією модерних (читай, західних) ідей вільного ринку й демократії, з другого. Вкупі з іншими ідеологічними імпортними ерзацами – націоналізмом, лібералізмом та іншими некомуністичними «ізмами» – вони швидко заповнили вакуум, який утворився після краху марксизму, ставши особливо популярними серед тих національно й ліберально мислячих інтелектуалів, що зробили модернізацію та вестернізацію чимось на зразок бойового кличу в битві за політичні впливи у своєму суспільстві.

Іронія ситуації полягала в тому, що модернізаційні теорії набирали сили на «Сході» якраз тоді, коли на «Заході» їхній час уже минався. Німецький історик Ганс-Ульрих Велер, один із найвідоміших експертів у теоріях модернізації, а раніше – їхній прихильник, зо два роки тому запропонував досить просту вправу для оцінки їхньої наукової вартости. Поділивши аркуш надвоє, він записав на одній половині ті риси суспільного життя, що їх ми пов’язуємо з модерністю: індустріялізація, урбанізація, освіченість, висока соціяльна і територіяльна мобільність і таке інше; на іншій – їхні антиподи: аграрне господарство, руралізація, неграмотність, низька соціяльна і територіяльна мобільність тощо. Утворився складений за абеткою список із двадцяти дев’ятьох пар, що систематизує наше знання про модернізацію як про «революційний, неухильний, незворотній, глобальний, комплексний, систематичний, далекосяжний – і last but not least – прогресивний процес».

«Список Велера», як і наведене вище означення модернізації, насправді є інтелектуальною провокацією, бо вони показують обмеженість нашого уявлення про модерний світ. Спочатку ми конструюємо позитивний образ модерности, приписуючи їй ті риси, котрі спостерігаємо у технологічно найрозвинутіших суспільствах. А потім конструюємо його антипод – т.зв. традиційне суспільство, приписуючи йому прямо протилежні риси. І пробуємо втиснути всю історію останніх 150–200 років в аморфний – і з історичної перспективи безсенсовний – процес «великої трансформації» традиційного суспільства у суспільство модерне.

Насправді ж багато «традиційних рис» можна побачити й у модерному світі. І навпаки: те, що ми вважаємо модерним, дуже часто таким не є. Візьмімо для прикладу тезу про малорухливість традиційного суспільства. Буцімто, найчастіше селянин у якому селі народився, в тому й помирав, – а тимчасом історичні дослідження показують, що від 5 до 50% населення «старої» Европи перебувало у постійному русі: через міграції, епідемії, війни тощо. Гернандо де Сото у своїй книжці «Таємниця капіталу» (її основні тези я коротко оглянув торік у «Критиці», ч. 4) висловив думку, що «традиційні» селяни мусили залишатися вдома здебільшого через брак ефективних і дешевих засобів сполучень – як-от, наприклад, залізниця. Та навіть у таких умовах вони могли долати чималі відстані. На східноевропейському терені – тобто на схід від Ельби – гальмувати мобільність селян мала б головно кріпаччина. Але й вона не могла бути абсолютною перешкодою, поки існували великі пограничні, мало заселені й слабо контрольовані території, як Дикий Степ чи Слобідська Україна. Досить поглянути на карту територій, із яких походили, судячи з їхніх прізвиськ, запорозькі козаки : це простір від Скандинавії на півночі до Греції на півдні, від Грузії та Казані на сході до німецьких земель на заході, хоча найбільше козакувало вихідців зі східноевропейських, передусім – з українських теренів.
Сконструйованість нашого уявлення про модерний світ і модернізацію цим не обмежується. Велер вніс до свого списку стільки пар термінів, скільки букв у німецькому алфавіті, –певно, він нічого не придумав на X, Y, Z, зате дібрав по дві-три пари на більш «словотворчі» K, P, R, S. Якби такий список складав український чи російський історик, то цілком можливо, що пар вийшло би понад 30, відповідно до кількости літер у кириличному алфавіті (можна уявити, які великі можливості відкривають китайське та японськое письмо). І виглядало б це дуже символічно, показуючи, що концепція модерности сконструйована не з задумливого споглядання стелі, а відповідно до певного культурно-історичного досвіду, у найпримітивнішому випадку – відповідно до алфавіту.
Чий досвід береться за основу, очевидно: теорії модернізації сконструйовані за формулою WASP (White, Anglo-Saxon, Protestant). У дев’ятнадцятому столітті парадигму змодернізованого суспільства задавала вікторіянська Англія, у двадцятому – повоєнні США. В якій країні пише Маркс свій «Капітал» і про яку країну він найбільше в «Капіталі» говорить? В Англії і про Англію, а не – чомусь! – про Австро-Угорщину, Швецію чи Російську імперію. З ким рівняє Щепановський галичан? З англійцями, а не з португальцями чи корсиканцями. Кого намагається догнати й перегнати Хрущов? Америку, і то не всю, а тільки Сполучені Штати.

Марксові, Щепановському, Франкові, Хрущову (і, припускаю, Міжнародному валютному фондові) було легко думати, що «промислово розвинутіше суспільство представляє менш розвинутому образ його власного майбутнього»: всі вони поділяли віру в універсальний прогрес. Але що дає підстави нам, котрі цю віру втратили, вважати, що суспільство, яке складають або не зовсім «білі», або зовсім не протестанти, а тим більше не англосакси, може повторити досвід Великої Британії чи Америки? Мало хто сумнівається в тому, що Америка може перемогти Ірак, як вона перемогла в Афганістані. Але чи вдасться їй впровадити в Ірак та Афганістан життєздатну модель демократії? Військовик над цим питанням може не замислюватися. Політик може твердити, щиро чи лицемірно, що утвердження демократії у глобальному масштабі не лише можливе, але й доконче потрібне. Зате історик, котрий мусить користуватися іншою часовою і просторовою перспективою, аніж «тепер» і «тут», матиме щодо цього поважні сумніви. Бо, як виглядає, на початку двадцять першого століття термін «арабська демократія» є таким же проблематичним, як наприкінці дев’ятнадцятого термін «галицьке багатство».

Уже Макс Вебер сумнівався, чи вдасться об’єднаній Німеччині повторити англійський економічний успіх. Бо німцям, на його думку, не вдалося пройти через жорстку школу аскетизму, на відміну від англосакських протестантів. Що ж тоді говорити про Російську імперію, де слабкість традицій інституйованого громадського життя і брак відчуття політичної спільноти були набагато відчутнішими, ніж у Веберовій Німеччині? Дослідник російської індустріялізації Теодор фон Лауе давним-давно сформулював гіпотезу, котра після десятьох років посткомуністичної трансформації у Східній Европі звучить дуже свіжо: модернізація у більшості країн не вдалася тому, що базувалася на перенесенні в їхні суспільства формули, винайденої у зовсім інакшому культурному середовищі. Автори кожного модернізаційного експерименту пробують поєднати між собою елементи, котрі або не мають природнього пов’язання, або не знаходять у чужих країнах того поживного грунту, на якому вони виросли в «рідних умовах». Тому дослідженням модернізації, писав фон Лауе, мають займатися не лише історики чи економісти, але й соціологи, антропологи, психологи і навіть психіятри .

В англосакському світі індустріялізація йшла рука в руку з творенням демократичної системи. Поза цим світом маємо настійні спроби модернізувати країну економічно, не модернізуючи її політично. Першим у списку таких «модернізаторів наполовину» можна назвати кайзера Вільгельма; його найвірнішими послідовниками були совєтські й нацистські лідери; закривають список теперішні лідери авторитарних режимів колишнього совєтського простору. Всі вони хочуть чи хотіли мати велику, квітучу й конкурентноздатну економіку. Однак ніхто з них не розумів – а деякі ще й досі не розуміють – простого гантингтонівського правила, що не можна дістати Біг Мака, не маючи Біг Мага (Великої Хартії, основи англосакської політичної традиції).

***

Українська історія – невичерпне джерело «очевидних» фактів, які доводять, що Україна міститься в Европі. Український історик скаже вам, що найдальшим східним містом, котре мало магдебурзьке право, є Полтава. І що, креслячи лінію найдальшого просунення на схід ренесансу чи барока, мусимо провести її по українській території. Тепер уже майже ніхто не повторює марксистського означення Запорозької Січі як козацько-християнської республіки – але кожен школяр знає, що козаки були «демократами». Обов’язково хтось нагадає, що конституція Пилипа Орлика є найпершою конституцією у світі. І так далі, і таке інше.

Ситуація добре відома й легко впізнавана. Іван Лисяк-Рудницький відзначив курйозну тенденцію націй Східної та Центральної Европи заперечувати будь-які незахідноевропейські риси у своєму національному характері: «Польща – забороло західної, католицької культури»; «чехи – єдина слов’янська нація з західним життєвим стандартом»; «Угорщина мала Золоту Буллу одночасно з англійською Великою Хартією»; «румуни – горді нащадки римських легіонерів». «Такі твердження, – писав він, –доводиться зустрічати часто. Не хочу казати, що вони фактично незгідні з правдою, – принаймні до якоїсь міри. Проте від них тхне ментальністю бідняків, що люблять нахвалятися своїми багатими родичами».

В українському випадку покликання на західноевропейські риси були більше ніж самі тільки хвастощі. Вони вважалися суттю української ідентичности. Образ України «між Сходом та Заходом» став однією з найчастіше вживаних метафор в українській національній історіографії. У той час як Захід символізує дуже звестернізована Польща, Схід ототожнюється або з Росією, котра поєднала традиції візантійської теократії зі східним деспотизмом, або зі східними народами, прямо причетними до української (як, зрештою, і до російської) історії, – печенігами, половцями, турками, татарами тощо. Україна від них цілком відмінна, адже до свого приєднання до Росії вона була пов’язана з Західною Европою через Річ Посполиту чи Габсбургів і брала участь – хоча з певним відставанням і труднощами – у европейському соціяльному та культурному прогресі.
Проте історичні аргументи мало помагають, коли заходить мова про сьогоднішній стан. Хвалитися породичанням із Заходом люблять майже всі східно- і центральноевропейські нації; поводитися за кодексом чести благородних родичів уміють далеко не всі; а ще менше має шанси бути запрошеними на великосвітське прийняття у сімейному колі. Україна потрапляє до категорії «незапрошуваних» дедалі частіше. Навіть коли її керівництво виразно артикулює своє зобов’язання вступити до Европейського Союзу, їй указують на її місце . У передбачуваному майбутньому поїзд европейського прогресу застрягне на західних кордонах України – так само, як зупиняється на цих же кордонах справжній потяг, щоб налаштувати колеса на ширшу східноевропейську колію.
Але – і все ж таки і знову ж таки... Звідки береться наше залізне переконання, що кінцевою станцією українського потяга має бути Брюсель? І чому ми думаємо, що до Европи веде лише одна колія? Чи не тому, що нам і далі паморочиться голова від великих дихотомій «Схід» – «Захід», «традиція» – «модерність», «відсталість» – «прогресивність», і ми хочемо якнайдалі втекти від першої частини кожної з цих формул, щоб бути якомога ближче до другої? Чи не є всі наші розмови про підставово европейський український характер нічим іншим, як димовою занавісою, котра маскує наші бажання потрапити на великосвітський бал багатих европейських родичів?

Хочу, щоб мене зрозуміли правильно. Теза про сконструйований характер модернізації та локомотиву як її символу не заперечує процесу модернізації взагалі. Жодна з сучасних країн не є такою, якою була 150 чи навіть 50 років тому. Всюди спостерігаємо ріст міського населення, підвищення рівня освічености, розростання сітки комунікацій – від поїздів до інтернету та мобільних телефонів. Сучасний Китай показує, що все-таки можливий Біг Мак без Біг Магу. Тобто маємо емпіричні докази, що до модернізаційного стану веде не одна, а декілька колій. Тому коректніше говорити не про одну «західну модель», а про численні модернізаційні досвіди. Немає єдиної дороги до модерности, як не існує єдиної Европи. Й одна, й друга є множинними, вони розпадаються на різні історично-культурні досвіди.

Перший найнаближеніший розподіл ми одержимо, якщо складемо два окремих списки – «щасливчиків» (допущених після падіння комунізму у перше коло розширення Евросоюзу) та «невдах» (допущених лише у друге, а то й не допущених зовсім). Розмежувальна лінія між першими і другими збігається з лінією між західним і східним християнством. Бо групу невдах складають Білорусь, Україна, Росія, Молдова, Румунія, Болгарія, Сербія – країни, котрі поділяють спільну візантійську спадщину.
Я далекий від того, щоб утилітарно трактувати справи зовсім не утилітарні. Не маю на меті доводити, що протестантизм вищий від католицизму, а той – від православ’я. Припускаю, що духовний досвід східного християнства справді унікальний, і хмара з православними в Раю літатиме вище від хмари з католиками. Зрештою, волію, щоби про справи духовні сперечалися богослови, а не історики і політологи. Та одна річ – духовний вимір кожної релігії, інша – довготривалий вплив певних релігійних практик на формування різних культур. Вебер і Гантингтон могли помилятися у своїх відповідях, але, як виглядає, вони ставили правильні запитання.
Вдамося знову до «намацальних» фактів. Іще перед винаходом парового двигуна та залізниці важливим технологічним фактором – а заразом і символом змін –був друкарський верстат. Підраховано, що до початку XVII століття на Заході було надруковано близько 200 млн. книг. В Росії на той час видано лише 20 книжок накладом не більше як дві-три тисячі примірників кожна, тобто 40–60 тисяч загалом . Різниця вказує на те, що відмінності між західним і східним християнством були чимось більшим, аніж відмінностями в кількості, – а стосувалися вони всього східнохристиянського світу, не лише Росії, чи то Московського князівства (див. статистику книгодрукування у книжці о. Бориса Гудзяка «Криза і реформа»). І хоча з бігом часу масштаб культурного виробництва, звичайно, зріс (під кінець дев’ятнадцятого століття східний і західний християнські світи за цим показником зрівнялися, а у двадцятому Совєтський Союз навіть уважався країною, де читають найбільше), залишалося ще питання якости читання: чи все надруковане дозволялося читати? Тут постає проблема специфічних політичних традицій східнохристиянського світу, питомою рисою якого була слабкість суспільства як незалежного політичного чинника.
Сучасний історик і політолог Джордж Шипфлін уважає:


Особливість західної моделі розвитку полягає у відокремленні сфер релігійної та світської легітимації [влади]. Найкраще це ілюструє символічна драма Каноси. В якійсь іншій історичній традиції важко навіть уявити, щоб такий могутній світський правитель, як імператор Генрих IV, здійснив паломництво розкаяння, у волосянці та з мотузкою на шиї, аби спокутувати свої релігійно-політичні гріхи, – або, у термінах політики, визнати релігійну владу папи Григорія VII, якому він невдало кинув виклик. Думка, що аналогічний акт каяття міг би здійснити московський цар, візантійський імператор або османський султан, є попросту абсурдною.

Автономія та відокремлення сфер влади була рисою «західної моделі» і стала фундаментом для зростання інституйованої сфери свобод, у якій, своєю чергою, могли виникати самоврядні університети, цехи, міста тощо. Як тільки одна з конкурентних сторін – церква або держава – пробувала встановити контроль над цими інституціями, вони завжди могли піддатися під захист іншої сторони і, маневруючи між ними, розширювали своє поле свободи. Існування двох незалежних одна від одної політичних потуг уможливили появу третьої дійової особи, незалежної і від держави, і від церкви.

На Сході Европи держава була всім, і все – зокрема й церква – було для держави. Держава була головною дійовою силою у проведенні політичної, культурної та економічної модернізації. Вона будувала залізниці, споруджувала мости, давала концесії на фабрики, розпускала общини й запроваджувала колгоспи, визначала, як писати вірші чи музику та ліпити скульптури. А позаяк вона робила все те зі своїх позицій та інтересів, то ця «модернізація згори» призводила до дуже специфічних, часом парадоксальних результатів: залізничне сполучення в Російській імперії було побудоване так, що зерно з центру України на европейські ринки було зручніше возити через Кенігсберг, аніж через чорноморське узбережжя, – бо залізнична лінія між Одесою та Києвом робила петлю на кількасот кілометрів, якнайдалі від австрійського кордону, щоб у разі «агресії з Заходу» не полегшити потенційному ворогові просування вглиб Російської імперії.

Очевидно, що модерні й модернізаційні ідеології та рухи – соціялізм, консерватизм, лібералізм або націоналізм – виникали й функціонували як проєкти альтернативні або конкурентні до російської монархії чи до совєтського режиму. Звуження сфери функціонування ідей, через «арешт» їхнього інституційного розвитку, означали те, що ці «ізми» не мали багато шансів розвинутись у масові політичні рухи. Проілюструвати цю ситуацію нам знову допоможе залізнична алегорія: коли 1903 року в Полтаві відкривали пам’ятник Іванові Котляревському і з такої нагоди туди приїхали головні українські патріоти, ходив жарт, що якби поїзд розбився, українському національному рухові настав би край: вони всі вмістилися в один вагон. Подібно жартували й щодо інших рухів: колись женевська група «Визволення праці» вибралася на прогулянку озером, і її голова ўеоргій Плєханов просив своїх соратників не розгойдувати човна, якщо вони не хочуть припинити марксистський рух у Росії. За одним обіднім столом зібралися делегати установчого з’їзду білоруської «Громади». Найсильніша опозиційна російська партія – конституційних демократів – не мала в жодному українському місті більш як 200 членів. Вагона для її евакуації було б замало, але одного поїзда, либонь, вистачило б.

Чисельного розбудованого запліччя рядових членів ці «вагонні партії» не мали, тому їхня діяльність зводилася до активности кількох десятків або сотень професійних політиків, котрі за браком корисніших занять завзято сперечалися між собою, допроваджуючи партію до частих розколів, змін назв тощо – інакше кажучи, до кризи політичної ідентичности.
Це стосувалося навіть переможної партії російських більшовиків, і приїзд Лєніна в Росію в запломбованому вагоні тільки зміцнив революційну символіку поїзда. Часом уряди новоутворених держав пересувалися ними у військових поїздах, які нерідко були максимальною територією ефективної влади («у вагоні – Директорія, під вагоном – територія»). Влада більшовиків навіть після їхньої перемоги зосереджувалася у великих містах і вздовж залізничних колій, котрими ходили броньовані поїзди. Поза цим була більшість території та населення, лояльність якої доводилося завойовувати іншими винаходами модерної цивілізації – кулеметами й концентраційними таборами.
Поза межами засягу залізниць точилося селянське життя, хоча його буцімто монотонний плин, як на Матейковому розписі – такий само інтелектуальний конструкт, як усі інші риси, приписувані традиційному суспільству. Насправді воно було сповнене розмаїття – хоча б тому вже, що селяни повсякчас чинили опір тим, хто пробував накидати їм «згори» свій спосіб життя. Гасла антибільшовицьких селянських повстань у 1919 році відображають змішання різних понять: «Ми за владу Рад, але проти жидів і кацапів», «Хай живе Радянська влада! Геть більшовиків і євреїв!», «За самостійну радянську Україну», «За самостійну радянську владу». Те саме було й пізніше: серед лозунгів селянського спротиву сталінській колективізації 1930 року бачимо покликання на білих, Махна, петлюрівців, Пілсудського і навіть на римського папу – разюча відмінність від досвіду, скажімо, селянства у Польщі, де воно у буквальному розумінні цього слова відбудовувало польську державу у 1918–1919 роках, а у критичний час польсько-совєтської війни 1920 року варшавський уряд очолив селянський діяч Вінценти Вітос.

У західнохристиянському світі відбувався процес «із селян –у націю». Притаманний також і східнохристиянському світові, він тут проходив, однак, набагато поволіше, з великими перервами й ухилами, аж поки не трансформував селян у совєтських колгоспників. Але невизначність або двозначність ідентичностей залишилася, зокрема серед жителів великих українських міст, віддалених від солом’яної стріхи всього одним-двома поколіннями. Недавнє опитування, проведене «Демократичним колом» на замовлення Інституту політики, показало, що 69% опитаних в Україні виступають водночас і за тісніший союз із Росією, і за входження України до Евросоюзу. Соціологи називають цей стан суспільної шизофренії «посттоталітарним плюралізмом». Як історик, я маю сумніви, що цей стан є власне посттоталітарним. Не хочу входити у дискусію, чи було совєтське суспільство 1960–1980-х років тоталітарним, бо вона не змінить засадничого твердження: історичні матеріяли показують наявність цієї масової шизофренії і до утвердження комунізму, і – що не менш важливо – серед явних антикомуністів. Вірогідно, що маємо тут справу з кризою масових ідентичностей, котрі не були ані закорінені інституційно, ані закріплені у щоденних практиках, через крах політичної модернізації у Російській імперії та Совєтському Союзі .

***

Було би великим спрощенням представити кризу масової ідентичности чи відсутність поділу між владою як одиноку довготривалу тенденцію східнохристиянського світу. А ще більше – піднести її до рангу історичної закономірности чи особливого шляху Східної Европи. Сучасний історик, на відміну від інтелектуалів XIX століття, які свято вірили у прогрес, має сумнів щодо існування об’єктивних суспільних законів і залізних закономірностей. Він воліє говорити про тенденції. Але й зведення багатства історичного досвіду до одної-двох тенденцій так само видаватиметься йому підозрілим.

Насправді в рамках східнохристиянських цивілізацій маємо множинність культурних і політичних спадщин, як і багатство різних тенденцій. Деякі з них дуже наближені до тих, котрі ми вважаємо «західними»; інші, котрі видаються нам візантійською спадщиною, мають насправді місцеве походження (історики досі сперечаються, наскільки у середньовічній і ранньомодерній східнохристиянській Европі знали про Візантію).

Наголошувати на довготривалих східнохристиянських традиціях є сенс тією мірою, якою це допомагає побачити, що Україна, Росія, Білорусь чи Румунія належать до Европи по-іншому, ніж Італія, Греція, Португалія чи Франція. Але це ані не заперечує підставового факту, що Україна туди таки належить, ані стверджує, що між Україною, Росією, Білоруссю чи Румунією можна поставити знак цілковитої тотожности. Належність України до Европи доводиться не так покликанням на «об’єктивні» історичні факти і традиції, як кількістю людей, котрі у цю належність вірять і для яких ця віра служить, сказати б, керівництвом до дії, навіть якщо ця дія пасивна. Історикам відомо: те, у що вірять люди, є реальністю не меншою від «намацальної» – вона просто є реальною у свій спосіб і на свій лад.

Таких «твердо віруючих» в Україні приблизно 25–30%, і ще приблизно стільки само «маловірів» – тих, хто хитається між «Заходом» і «Сходом». Не беруся прогнозувати, чи ці дві групи додадуться і переростуть у більшість, а чи залишаться окремими меншостями. Історики – погані пророки, бо єдине сучасне, котре вони добре знають, є минуле. До їхніх голосів, однак, варто прислухатися за інших обставин, а саме, обговорюючи структурні обмеження, що їх накладає на нас минуле. Історія вагітна багатьма можливостями. Але число тих можливостей є насправді обмеженим. І не кожна з них має однакові шанси зреалізуватися.

З історичної перспективи «европейський вибір» України має шанс, і, вірогідно, він більший, аніж у білоруському чи російському випадку. Мій колега московський історик Дмітрій Фурман колись у приватній розмові порівняв Україну, Білорусь і Росію до великого, але аморфного і безхребетного звіра, котрого можна м’яти, бити, надаючи йому будь-якої форми – а він покірно й мовчки все терпітиме й прибігатиме «до ноги», як тільки почує команду господаря. Фурман, однак, дещо видозмінив цей образ, коли приїхав до Києва торішнього вересня: масові виступи української опозиції переконали його, що український звір не є аж таким покірним і маніпульованим, і що то тут, то там у нього збереглися хребці.

Повернімося до нашого початкового образу – образу поїзда як символу модерности. Кінцева станція українського потягу, як і швидкість його руху, не залежить від волі та бажання машиніста. Принаймні, тільки від його волі. Прокладаючи залізницю та встановлюючи графік руху, треба брати до уваги особливості його історично-культурного ландшафту. Або, як це формулюють сучасні транзитологи в категоріях теорії стежкової залежности (path-dependency theory), «куди Ви потрапите, залежить від того, звідки Ви вийшли».

Це не означає песимістичного сценарію. Це означає радше потребу інтенсивної інтелектуальної, чи, якщо хочете, психічної терапії самого машиніста. Метою такої терапії мала би бути відмова від парадигми універсального прогресу. Ця парадигма заламалася вже давно, але про це знає хіба що вузьке коло академічних інтелектуалів. На рівні ж масової свідомости більшість далі вірить в існування центрів і периферії, в історично-природній поділ Европи на Схід і на Захід, в існуванні одного-єдиного рецепту модернізації. Коротше кажучи, в локомотив із написом Postupus. Відмова від такої віри означає визнання множинности норми. Є різні рецепти бути модерним, є різні способи бути европейцем, і можна по-різному бути українцем, як зрештою існують різноманітні способи бути людиною. Важливо, щоб наші бажання якось збігалися з нашими усвідомленими можливостями й усвідомленою відповідальністю за доконаний вибір.

А якщо вже нам так хочеться бути в Европейському Союзі – не в Европі, бо ми там уже давно є! – то принаймні перестаньмо заводити плачі про свою втрачену чи незреалізовану европейську ідентичність. Европа єднається на прагматичних принципах, а покликання на спільну історичну спадщину служать хіба що ідеологічним виправданням. Інакше тяжко пояснити, чому Україна має гірші шанси, ніж Туреччина, чия причетність до европейської історії дуже умовна, чи Албанія, для членства якої в Евросоюзі ніхто не має кращого аргументу, як високий ВВП за останні два роки.

Питання не в тому, чи буде Україна членом Европейського Союзу. Питання в тому, чи вона стане від того щасливішою. Нема сумнівів, що Україна повинна робити політичні реформи, підвищувати життєві стандарти, зміцнювати свою безпеку. Але вона повинна робити це не заради членського квитка до НАТО чи до Евросоюзу. Вона повинна робити заради самої себе. У кожному разі, членство в ЕС чи НАТО має прийти як наслідок, а не як передумова українського успіху.


КРИТИКА. Усі права застережені.